Ці «Дивовижні» — справді дивовижні! Спільнота й середовище активних людей, які на власному прикладі мотивують… Ні, ці люди не мотивують, вони провокують інших починати добробут країни зі себе. І їм це вдається!
Пофарбовані лавочки у парках, відновлені ліфти в багатоповерхівках, юридичні консультації для пересічних мешканців — це не мета «Дивовижних», а лише один з інструментів змін. Мета інша. Об’єднавши свої зусилля, досвід, принципи та цінності, ці хлопці й дівчата збираються не двори ремонтувати, а свідомість!
…Головна «дивовижна» країни Марія Насєдкіна зазвичай поверталася зі закордонних мандрівок до рідного Києва з відчуттям відчаю і лаштувалася до тривалого емоційного джетлеґу — після, наприклад, комфортної до дрібниць Швейцарії сприймати «рідну землю» з усмішкою складно.
Так було завжди. Однак одного разу в літаку Марія вирішила — досить! Якщо нічого навколо не змінюється, зміни слід починати самому. І почала. Сьогодні її дивовижна ініціатива «Дивовижні» змінює українське місто Київ стаханівськими темпами — від окремої лавочки в окремому дворику чи переходу на Європейській площі до цілого скверу.
Як ти стала тією, якою є зараз?
На мене найбільше вплинули три речі. По-перше, подорожі й навчання в інших країнах. По-друге, книги, які я читала і читаю зараз. І по-третє, моя впертість.
Я родом зі Запоріжжя. У 17 вирішила — їду вчитися до Києва. Але після закінчення першого курсу зрозуміла, що мені там нецікаво. Мені було мало інформації, я не отримувала ніяких практичних знань, оскільки уся інформація, що її намагалися дати викладачі, була «відірвана» від реальності. Тож університет я кинула. Для усіх це був великий шок. Але, перш за все, шок для мене. (Усміхається)
…Вирішила змінити місце, оточення й обставини. Відтак провела рік в Росії. Пізніше – три роки в Китаї і ще трішки в деяких інших азійських країнах. До речі, там, в Азії, я отримала дуже багато нового і корисного досвіду. І саме цей досвід – одна з ключових речей, що сформували мене такою, якою я є зараз.
Чим ти займалася у Китаї?
Я поїхала до Китаю знаючи лише англійську мову (китайську вивчила уже на місці). Чим займалася? Жила! Трохи викладала англійську дітям у школах, інколи підпрацьовувала гідом, вивчала кунґ-фу увесь цей час.
Звісно, це було складно. Зате скільки нового досвіду! (Усміхається)Узагалі саме в той час я зрозуміла, що у жодному разі не можна закриватися в собі, важливо їздити, мандрувати, набиратися нових знань та емоцій. Хоч культури й люди бувають дуже різними, насправді у цьому й багатство: усюди є певна особливість, є чому повчитися.
…Повернулася до Києва й за пів року склала «екстерном» усі іспити. Пішла до ректора, розповіла йому свою історію про Китай і про бажання «більшого». Попросила дати мені шанс скласти іспити, бо диплом, як не крути, був потрібен. «Ну, якщо ти така смілива, то спробуй. Подивимося, що з цього вийде», — сказав ректор. Склала усе! З «червоним» дипломом! Мене ненавиділи більшість моїх однокурсників. (Сміється) Трохи заздрили, звичайно ж: я кілька років подорожувала, досліджувала світ, а вони кілька років «просиджували штани» в університеті. У фіналі у мене ще й «червоний» диплом! (Усміхається) Словом, так я закінчила бакалаврат.
На магістерку поїхала в іншому напрямку — до Британії, в Університет Бристоля. Але на відміну від досвіду в Китаї, в Англії я бачила лише книжки й бібліотеку. Більше нічого (Усміхається) Це був великий челенжд. Було дуже цікаво, але дуже не просто.
…А далі працювала у кількох міжнародних організаціях. Спочатку простим стажером, потім – консультантом. Пізніше знову виграла стипендію на навчання і цілий рік провела в чарівній Швейцарії. Там писала наукове дослідження… Знову здобула новий досвід. У Швейцарії найбільше вразило те, що це країна, де усе створено для людей. Саме для людей…
Потім ще було 3 місяці стажування в Німеччині, після чого повернулася в Київ. І поверталася я уже з ідеєю створення «Дивовижних». Це, безумовно, наслідок усіх тих навчань, поїздок й закордонів.
Часто жартома кажуть, що повернення до України зі закордону — це «два тижні депресії». Переживала «культурний шок», коли поверталася?
Інколи бувало, що після повернення з-за кордону я на день-два закривалася вдома і взагалі нікуди не виходила. Думала: «Ну, чому? Невже люди не бачать цих проблем навколо? Невже не розуміють, що треба змінювати і змінюватися?..»
Єдиний раз в житті, що я поверталася з-за кордону з іншим відчуттям, — коли була «завірусована» ідеєю «Дивовижних». Я настільки сильно в неї повірила! Сказала собі: «Ну, ок! Досить. Я все-таки спробую щось змінити. У мене може усе вдатися, а може й нічого не вийти. Але я спробую! Я буду намагатися, бо ця ідея повинна спрацювати!»
Ми не «батальйон добра»! Ми не ставимо завдання пофарбувати всі ліфти Києва чи відремонтувати усі лавки! Просто створюємо і демонструємо позитивний приклад, щоби люди повторювали за нами й надалі проявляли ініціативу
А в чому, власне, ідея «Дивовижних»?
Знаєш, от усі вважають, що ініціатива «Дивовижні» — це люди, які щось там фарбують кольорово, щось підремонтовують, приводять до ладу території тощо…
Однак ми насправді «зовсім не про це». Ми про розвиток відповідальності й проактивності. Ми не двори ремонтуємо, а людську свідомість. І робимо це шляхом залучення людей до суспільно-корисних справ, мобілізуємо громади.
Усі заходи, що ми їх організовуємо (як «Дивовижні тусовки», до прикладу), — це інструменти розвитку ініціативи й відповідальності. Розфарбовування лавок, написання заяв у ЖЕКи, інше… Усе, що змусить людину підвестися з канапи, взяти на себе хоч трішки відповідальності й зробити щось корисне для цього світу й своєї громади, зокрема, — те, до чого ми прагнемо.
Я впевнена, що у нас в країні дуже багато таких «дивовижних» людей. Їх лише потрібно знайти, об’єднати і надихнути на масштабніші дії й проекти. Коли кожен буде розуміти, що щось і від нього залежить, коли кожен братиме на себе хоч маленьку частину цієї загальної відповідальності, ми набагато швидше побудуємо країну достатку.
А чому люди мають брати відповідальність за якийсь там двір? У них в квартирі й без того доволі чисто. Навіщо тоді усі ці ЖЕКи, комунальні установи, міністерства?
Уже з нашого досвіду бачимо, що є багато людей, які готові включатися в життя громади й брати відповідальність на себе. Більше того — їм це подобається. Вони, може, цього ще не розуміють, але у них є до цього потенціал.
Якщо мешканці, наприклад, самостійно, з власної ініціативи пофарбують лавку у своєму дворі, то вже навряд чи її ламатимуть. Добрий вигляд цієї лавки — це їхня робота і їхній час! А далі процес піде. Вони розповідають про це друзям і сусідам. Мовляв, тепер у мене в дворі є пара добрих лавок, які ЖЕК нам обіцяв у якомусь 2018 році. А я їх зробив вчора, а не у 2018-му, — не чекатиму ж кілька років на таку дрібницю! Такий приклад, ми це бачимо, надихає інших взяти справу в свої руки. Глобальне починається з локального, правда ж?
Чисто не лише там, де добре працюють державні структури, а й там, де люди самостійно дбають про чистоту та порядок…
Ми організовуємо доволі багато заходів. На проекти приходить купа людей, які достатньо мотивовані й розуміють, для чого вони це роблять. На жаль, поки що таких людей — меншість. Але вони — своєрідні «драйвери»…
Критична маса, так? Є думка, що таких людей і не повинно бути багато. Має бути частинка людей, які мобілізують інших…
Так, але окрім цих найбільш ініціативних, має бути суспільний запит на порядок навколо і красу. Якщо буде синергія оцих-от «драйверів», активістів і простих людей, тоді житимемо в порядній і красивій країні. Принаймні, ми в це щиро віримо й зі свого досвіду бачимо, що це вдається.
Я от уявляю реальну ситуацію. Повертаюся я в суботу додому зі закупів. І тут бачу, як група невідомих мені осіб ремонтує двері мого під’їзду, розфарбовує стіни й лагодить ліфт у будинку… Мене б така ситуація щонайменше здивувала. (Усміхається) Як люди на вас зазвичай реагують?
Ми працюємо у двох напрямках. Перший — об’єднання активних людей, що приходять на наші «Дивовижні тусовки» (от пішли, наприклад, перехід на Європейській площі розмалювали, парк прибрали тощо). На цих зібраннях люди спілкуються, діляться своїми ідеями, досвідом. Є люди, які розуміють, для чого вони це роблять.
Інший напрямок роботи — приходимо у двір з наперед визначеною програмою під назвою «Згуртування громади». Тут вирішуємо іншу проблему. Як правило мешканці не знають один одного, не довіряють один одному. Та й довіра до таких організацій, як наша, теж на нульовому рівні. Тому ми намагаємося поступово цю ситуацію виправити.
Спершу просто приходимо й створюємо «wow-effect» — робимо щось дуже яскраве й ефектне. Тобто не приходимо і не кажемо: «Друзі, давайте скинемося грошима і разом зробимо це». Ні, діємо інакше — зацікавлюємо.
На наступний захід уже запрошуємо мешканців. Вони приходять, знайомляться, спілкуються, обговорюють спільні проблеми. Водночас запрошуємо нашого юриста, який розповідає їм про елементарні речі: куди звертатися, якщо не вивозять сміття, як відремонтувати за допомогою ЖЕКу певні речі, як взагалі впливати на нього.
Вчимо мешканців шукати компроміс з державними органами. Тому що там, приміром, можуть сказати: «Мешканці нічого не платять ЖЕКу, нічого робити не будемо!». А мешканці у відповідь: «А ми й не будемо платити, бо ЖЕК нічого не робить!». Створюється якесь замкнене коло, вихід з якого ми й намагаємось людям підказати.
Коли ж ми приходимо втретє, то питаємо мешканців, що ще б хотіли змінити і що ще не влаштовує їх у побуті. Допомагаємо писати заяви, підтримуємо їх надалі, підказуємо щось за потреби, але вже детально, розкриваємо усі юридичні й бюрократичні нюанси.
…Мешканці по-різному реагують. Одні бачать, що відбувається ремонт у їхньому під’їзді, і навіть не цікавляться, що це і хто ми такі. Головне для таких — аби ми не зачепили їх фарбою. (Усміхається) Інші можуть зупинитися і навіть дати поради, але пензлик для фарбування брати до рук не хочуть.
А є люди, які підтримують нас. Кажуть: «В нас тут не було 20 років навіть побілки, а ви тут усе відремонтували! Круто! Ми хочемо у цьому брати участь». Та відсоток таких небайдужих людей поки доволі низький.
Інколи нам здається, що ми намагаємося пробити головою стіну, що це «боротьба з вітряками». Але водночас віримо в те, що поки що це нормальна реакція. Тому що таких ініціатив у нас в Україні нема або майже нема. Тим паче, рівень довіри до таких ініціатив поки доволі низький, а про наш бренд наразі мало хто знає. Через це розуміємо, що одним з наших завдань є власна промоція. Аби невдовзі нас впізнавали, аби бачили «Дивовижних» і розуміли, що це не якась авантюра, не якась політична партія, а якісна й дієва ініціатива.
Люди мають зрозуміти, що кожна громада відповідає і за себе, і за свій дім, і урешті-решт у такий спосіб творить громадянське суспільство. Те, яким воно буде, залежить від позиції кожного з нас.
Які у вас плани на майбутнє?
Ми хочемо продовжувати «Дивовижні тусовки», тому що це насправді людей надихає. І результати по цьому в нас є. Ми хочемо розширюватися, пробувати робити цей проект в регіонах, змінювати і поліпшувати методи нашої роботи. Планів і думок — дуже багато!
Будемо залучати школярів, розповідатимемо про свій проект. Можливо, вони теж захочуть щось змінювати в своїх школах, активніше братимуть на себе таку відповідальність. Маємо багато як короткотермінових, так і довготермінових планів. Щодо глобального — у планах створення своєрідного хабу, тобто «платформи позитивних змін» в Україні, де об’єднаються усі суб’єкти змін: мешканці, активісти, дизайнери, архітектори, усі! Ця платформа створюватиме напрямки і динаміку, розвиватиме нашу країну з низу, такий собі bottom-up. Людина зможе прийти до нас, отримати консультацію: від згуртування сусідів до вибору фарби. Ми віримо, що таким чином зможемо досягнути результатів.
[do action=”post-slider”/]
Що для тебе є успіх і чи вважаєш ти себе успішною людиною?
Для мене успіх — це коли займаєшся тим, що тобі подобається. І це не стосується лише самореалізації, а й взаємодії, коли спостерігаєш за позитивними змінами у суспільстві.
Тому, думаю, що я успішна людина: не просто працюю, а «палаю» від того, що роблю. (Сміється) Навіть, коли я комусь розповідаю про ідею «Дивовижних», наче вдруге запалююся! І думаю: «Ага, отже все-таки я роблю щось хороше». (Усміхається)
Було цікаво на початках. Цілий місяць шукала людей в команду. Коли приїхала до Києва, була тільки ідея, нічого більше. Тоді я думала: «Як знайти потрібних людей?». У результаті — просто цілий місяць ходила на зустрічі із різними особами, знайомилась, розповідала їм про свій задум…
І от одного разу йду з роботи, втомлена і якась депресивна через те, що нікого не можу знайти, і зустрічаю одного хлопця. Починаю вкотре усе розповідати і сама запалююся. Настрій геть змінився! Це був той момент, коли я розуміла, що цю ідею треба реалізувати в будь-якому випадку, тому що це cаме та моя «велика ідея», the idea мого життя.
Успіх — це не визнання. Це ті «дивовижні», прості речі, які ти для себе і для інших відкриєш.
Якими цінностями ти керуєшся?
Всі ті цінності, які є у «Дивовижних», які ми прописали, — це й цінності кожного з нас. Найперше – небайдужість. Я сама живу в достатку, але мені не все одно, що відбувається довкола, що відбувається поза моїм будинком.
Ще на вагу золота для нас — відкритість і довіра. Коли зустрічаюся з людьми, завжди відкрита до спілкування, до обміну досвідом. Я просто вірю в людей. Мені здається, якби ми більше довіряли один одному тоді б ефективніше співпрацювали.
Ще дуже важливе для мене відчуття свободи. Тут маю на увазі можливість вибирати, подорожувати, одним словом, робити те, що мені подобається.
Також дуже важлива чесність. Навіть коли нам в організацію хтось гроші перераховує — на матеріали чи на фарбу — ми завжди надсилаємо фінансові звіти. Щоби люди знали, що їхні кошти пішли на добру справу, а не комусь в кишеню.
Чого, на твою думку, не вистачає українцям? Ви робите ставку на розвиток проактивності?
У спокійний час українцям не вистачає згуртованості і спільної дії.У нас є потенціал і ми довели, що можемо об’єднувтися в критичній ситуації, але в нас немає згуртованості в повсякденному житті. Для вирішення тих же питань у звичайні будні ми об’єднатися не можемо. Хоча потенціал такий в нас є. І Майдан це підтвердив!
Рівень самоорганізації під час Революції Гідності — шокував. Це було справді дивовижне видовище. Але чому ми не можемо так само гуртуватися у повсякденному житті для боротьби з тією ж корупцією? Ми ж можемо брати на себе відповідальність, ми ж маємо потенціал, натомість опускаємо руки і мовчки чогось чекаємо… Чекаємо, що хтось прийде і щось змінить за нас.
Тому наша ініціатива спрямована на те, щоб вчити людей гуртуватися і вирішувати нагальні проблеми. Тут ми керуємося такими цінностями, як проактивність, відповідальність, довіра. Саме вони творять дієве громадянське суспільство. Ми не хочемо, аби наші люди жалілися. Ми хочемо, щоб вони проявляли ініціативу, робили те, що у їхніх силах, змінювали той уклад, який їм не до вподоби.
Чи є показники, якими ви вимірюєте ваш вплив?
Ми зараз працюємо над індикаторами. Бо розуміємо, що результати нашої роботи побачимо не надто скоро. І нам потрібно знати, чи рухаємося ми у правильному напрямку, чи ні.
Зараз для нас головними індикаторами є «хвилі позитивних змін», які створюються від нашої ініціативи. Себто, провели ми якийсь захід у дворі чи в парку, а потім спостерігаємо, скільки людей підуть від нас, заражені вірусом небайдужості.
За тиждень після того, як ми пофарбували щось в дворі чи оновили ліфт, навідуємося туди і дивимось, чи змінилася і як змінилася там ситуація. Буває, приходимо, а в ліфті навіть лінолеум вже лежить.(Усміхається) Або ж урна для збору використаних батарейок в тому під’їзді вже з’явилася. Це без нашого впливу. Ми не знаємо, хто після нас це зробив. Але радіємо!
Інколи ми в парках фарбуємо лавки, а потім люди самостійно нам пишуть, що теж зробили схоже поруч із своїм домом. Навіть надсилають фото. Ось така реакція для нас важлива.
Ми не хочемо, щоб люди нічого не робили, і чекали, доки прийдуть «Дивовижні» і все зроблять за них. Ми за те, щоби люди незалежно від нас діяли. Бували випадки, коли кияни надсилали фотографії своїх дворів і писали, аби ми прийшли і врятували їх. Це неправильно. Ми не «батальйон добра»! Ми не ставимо завдання пофарбувати всі ліфти Києва чи відремонтувати усі лавки!(Усміхається) Просто створюємо і демонструємо позитивний приклад, щоби люди повторювали за нами й надалі проявляли ініціативу. Хочете жити в нормальній країні — дійте! Ми розповімо, як це робимо, але ви теж так можете робити і діяти.
Проактивність мешканців для нас — понад усе. Критерієм успіху є кількість заражених «вірусом небайдужості» людей. Тоді ми розуміємо, що робимо справу не дарма, що наші намагання змінити щось на краще результативні. Що більше буде таких індивідуальних, незалежних дій, то швидше сформується суспільство, про яке ми мріємо і так багато говоримо.
Скільки людей працює у вашій команді і скільки людей ви встигли вмотивувати?
Зараз нас у команді шестеро. У нас є юрист, соціолог-аналітик і навіть стартапер. До речі, він є одним із перших, з ким я познайомилася. Він спочатку мою ідею розкритикував, сказав: «Кому й навіщо це потрібно?». А потім додав: «Спробуй зробити це, ось це, і те». Дав деякі практичні поради. І за три тижні ми організували три заходи, показали йому все, що вдалося. І він тоді сказав: «Що тут казати? Я з вами!» (Усміхається)
Що тебе надихає?
Моя команда. Коли я дивлюся на цих людей, які можуть до третьої ночі сперечатися щодо якогось коментаря у Фейсбуці, а потім в суботу вставати зранку і їхати ремонтувати за свої ж кошти чужий двір, це надихає. (Усміхається) Надихають усі-усі «дивовижні», які, не зважаючи на те, що чергову поставлену нами коробку для зборку батарейок завтра можуть вкрасти, продовжують їх ставити. Оця їхня жага і впертість попри все змінити свій маленький світ на краще — надихає і змушує рухатись далі.
Які правила ти порушила в житті? І які правила не порушиш ніколи?
Найважливіше (умовне) правило, яке я порушила, — увесь час рухатися за течією.
Більшість людей звикли все вкладати у певні рамки, навіть своє життя. Нас ще змалечку вчать, що все має бути так: садочок, школа, університет, робота, сім’я, пенсія. І якщо людина по-іншому думає, то це вважають майже чимось непристойним.
Я так не вважаю. Усе це не для мене. Спершу я хочу побачити світ, зрозуміти, що в ньому є цікаве, а не обмежувати себе якимись незрозумілими правилами.
Чого я не порушу? Ніколи не візьму хабаря, і нікому його сама не даватиму. Це для мене табу.
Які книги ти читаєш зараз і які твої улюблені?
Я дуже люблю читати. Моя улюблена книга — «Мартін Іден» Джека Лондона. Це книга про людину, яка не маючи нічого, окрім ідеї, змогла досягнути дуже багато. Ця книга мене дуже надихає. Також люблю «451° за Фаренгейтом» і «Кульбабове вино» Рея Бредбері, «Гру в бісер» і «Степовий вовк» Германа Гессе, перечитала майже всі твори Селінджера.
Ще одна із мотивуючих — «Туманність Андромеди» Єфремова. Вона розказує про те, як по-іншому можна збудувати суспільство. З науково-популярних надаю перевагу Азімову.
Мені здається, що людям не вистачає різнобічного розвитку. Більшість тепер любить читати бізнес-літературу, та мені здається, що все треба читати дозовано. Зараз, як і завжди, читаю кілька книг водночас. При цьому всі різного: читаю і «Золотого телёнка», і Ремарка, і «Відкрите суспільство» Поппера.
А які фільми порадиш?
Мені важко підібрати фільм, якими я була би задоволена. Але є кілька таких, які подобаються. Раджу «Солдат Джейн», «Крихітка на мільйон». Мій улюблений мультфільм — «Як приручити дракона».
Одна порада для наших читачів.
Ніколи не жалійтесь і не чекайте, що хтось щось зробить за вас. Беріть на себе відповідальність, гуртуйтеся і провадьте позитивні зміни.
