Ми з чоловіком хочемо почати жити сьогодні. Мусили йти до цього майже два роки. Ми казали, що з усім попрощалися. У перші дні, коли наше місто тривожилось, наїжачувалось, тіснилося в чергах і слухало небо, ми прощалися з усім, хоч і не мали нічого, що годі понести за спиною. Як-от мрії про дерев’яний будинок на краю міста. О, як горять дерев’яні будинки на краю міста, коли приходить війна. Що то мав бути за будинок. Може, навіть десь над розчарованою Десною. З терасою й садом. Зі скляною оранжереєю, у ній тепло й волого. Там ростимуть бегонії й алоказії, монстери й сингоніуми вплітатимуться у мохові стіни, може, їй-богу, навіть орхідеї, яких я ніяк не полюблю.
Дім стане світлий, з дерев’яними різьбленнями, сандриками та ставнями. Такий, як мали Коцюбинські в Чернігові.
Або такий, як у родини Буендіа з Макондо зі «Ста років самотності»: з галереєю з бегоніями, папороттю й материнкою. І другий поверх, щоб поставити телескоп і дивитися зірки. Плющ по триметровому паркану, який відгородить нас від світу. Може, хміль. Може, щоби варити пиво. А під домом — репетиційна база, де чоловік писатиме нові пісні для їхнього гурту.
Ми казали, що попрощалися з людьми. З усіма, кого любили. Усі наперед стали примарами, майбутніми зниклими спогадами, які відносить від нас усе далі й далі, як у мого чоловіка в пісні. Бо це круїз Стіксом, bon voyage. Залишалося тільки кинути ключі.
Минуло майже два роки, і я бачу, що ми не облишили минуле настільки, наскільки себе переконували. Ми казали: так, минулого життя не повернути, але ж досі не хотіли, щоби це стало правдою. Ми чекали на нього. Просто тоді, на початках, здавалося, що вернутися до нього ніяк, а тепер розуміємо, що, мабуть, і не слід. Зрештою, в те минуле більше не вернеться стільки людей, у ньому не стало цілих міст.
Десь на зламі, на середині, думала: щойно чоловік повернеться з фронту — ми одразу заживемо. Тільки коли вперше заговорили про те, що демобілізація можлива, — виявилося, що вона, втім, не означає кінця війни.
Тож ми вирішуємо жити тут, по-справжньому зачинити на ключ усе, що було до лютого. Перетворити його в музей щасливого спогаду, у який треба купувати квиток.
Чоловік скоро два роки як у війську. Стільки змінилося. Останні пів року він не кулеметник на нулі, має тепер не визначену напевне, але службу в тилу. Я не знаю, скільки це триватимете. Але нині скінчилися ночівлі в чужих квартирах прифронтових міст, довгі поїзди й автобуси у бік фронту. Тепер ми бачимося частіше, тепер ми щасливіші за багатьох.
Коли чоловік був на самісінькому краю війни, здавалося, що знову жити можна почати лише тоді, коли все скінчиться, коли прийде та сама перемога, таке солодке слово.
Я так часто приміряла роль жінки, яка от-от зустріне чоловіка з фронту, зніме з нього форму, зніме з плечей гори. І все стане так, як колись.
Він мінятиме струни на гітарі, я пінцетом збиратиму мінібібліотеку, куди він потім проведе світло. Ми навчимося вальсу. О, як гарно ми танцюватимемо посеред засніженої площі Чернігова. Стільки всього, що ми можемо зробити після перемоги.
Тепер я дивлюся на це й думаю, що ми ніяк не означили час, у якому існуємо. І жили ми немов між минулим і майбутнім, названим перемогою. А тут, у цій миті, ми наче примари в човні. Ні весел, ні запасів.
Аж тут, кажуть, можливо, демобілізація. Не наприкінці війни, а через три роки. Тобто для мого чоловіка лишилося навіть менше, ніж уже пройшло. Я одразу вхопилася за дім, за оранжерею, за вальс.
Тільки от повернення чоловіка з війни не означатиме кінця війни.
Хіба ми зможемо будувати дім у той день, коли десятки снарядів пробивають стіни й вибивають вікна чужих домів. Коли чийсь дім іще досі стоїть пусткою. Чи зможемо ми класти цеглу тієї миті, коли тисячі життів обриваються. Звісно, зможемо. Чому б і ні. Зрештою, так живе багато людей. Тільки ж я, я так серджуся на них, саме за те, що ми цього не робимо. Тож яке ми маємо право зробити так, коли для нас війна стане чимось таким, що є, але саме цієї миті нам не загрожує.
Тож ми хочемо відмовитися жити так, ніби вчора настане знову післязавтра. Але як означити той час, те місце, ту реальність, у якій живемо сьогодні. Для цього дивлюся на себе у лютому 2022 року. Настає ранок, я відчиняю двері й бачу, що кінець світу ось-ось настане, його вже несе ніби сіру димку майбутнього снігопаду. Я затамовую дихання.
Я відчиняю двері сьогодні, через два роки. На диво, кінець світу вже настав. Ми живемо в самім його серці. І виявляється, це також життя. Лапатий сніг спадає на волосся, і я наспівую колядку в передчутті днів, коли рождається Христос. Рождається в чорноті нескінченного мороку. І тоді ця темрява набуває іншого сенсу. Я стою на краю світу, посеред самого його кінця й простягую чоловікові руку, аби ми станцювали вальс. Ми ще є, тож я хочу вальсувати в темряві нового народження. Я дихаю.
У цьому новому житті я хочу лише одного. Не пустити більше чорноти в душу, а з тою, що таки встигла ввійти, зжитися. Так само і з чорнотою, яка встигла вхопитися за мого чоловіка, і не дати увійти в його серце новій.
Він сумніший тепер. Він обережніший, тривожніший у натовпах. Йому сняться сни, які не снилися досі, бо та весна в абрикосовому цвіті на Луганщині не минулася просто так. Тож я простягую йому руку, аби ми станцювали тут, на уламках, у темноті, посеред кінця світу — нехай нас замітає абрикосовим цвітом його тривог. Доки ми можемо це робити. Бо якщо не проживемо вже сьогодні, то, може, вже ніколи не проживемо. І чекати танцю на переможній площі немає часу. Якщо ми хотітимемо жити так, як жили, якщо ми хотітимемо жити так, як можна жити після війни, — що ж ми тоді залишимо у цій вирві?
Два останні роки схожі мені на вирву, яку бабуся показала в лісі, коли мені було з десять. Туди впала авіабомба в часи Другої світової.
Будь я вищою втричі — може, зумію побачити щось із самого її центру. Таких вирв тепер бачила десятки, навіть і міряла їх собою, теж мені забавка. Шматки домів, садів, життів у чорній грязюці реальності.
Але ота вирва сімдесятилітньої давнини була не така. Була зелена, вкрита мохом, якимись квітами, кущиками чорниць й навіть кількома шапочками лисичок. Життя не чекає кінцівок війн, аби затягувати свої шрами. Воно затягує їх уже.
Безумовне паскудство — щодня шукати сили на те, щоб прокидатися й лягати спати. Певна, вже десь далеко для мене горить ліхтарик, до якого я мушу йти. Щоночі, коли я ступаю до темряви, щоранку, коли не вигадую, як з неї вийти, й сьогодні, коли нічого не скінчилося, думаю про світло, яке мало би спалахнути, аби я зрештою дійшла. І лунає голос з-під темряви: ми ще тут, ми ще існуємо. Я беру чоловіка за руку. І ми йдемо на голос.
***
Святому Миколаю навіть лист написала. Зрештою, неважливо, хто з уповноважених його прочитає.
Святий Миколаю, пише тобі Віра з Чернігова, яка неквапливо наближається до тридцятки, що не може не впливати на її забаганки. Пишу тобі вперше, тож звітуюся за всі роки. Була хорошою дівчинкою, непоганою дівчиною й незлою жінкою. Звісно, було б значно легше, якби люди цієї країни просили в тебе щось таке, що можна купити за триста гривень у торговому центрі, а так тобі знову й знову летять болісні листи з проханням повернути людей з фронту, з полону, з небуття, з того світу. Звісно, це неможливо, зрештою, святий — не чарівник. Тож я навіть не починатиму про те, чого справді хочу, а попрошу в тебе, наприклад, перстень з олівіном, мінералом, який, можливо, зіграв роль у тому, що тут, на цім клаптику безкінечного космосу зародилось життя, хоч я не знаю, чи віриш ти, святий Миколаю, в науку. Та я насправді жартую, нічого мені не треба.
У мене більше немає нічого в минулому, у мене, можливо, нічого не буде в майбутньому. Але сьогодні у мене є все.
Віра Курико, письменниця, журналістка.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. На головному зображенні — світлина з архіву Віри Курико.
