Президентка громадської організації Garage Gang, співзасновниця платформи соціальних інновацій «Велика ідея» Ірина Соловей про те, як власноруч витворювати в Україні громадянське суспільство, у який спосіб налагоджувати шляхи співпраці з представниками бізнесу і влади, а також найцікавіші ініціативи, які стали можливими завдяки такій синергії.
Публікуємо транскрипт розмови на Радіо «Сковорода» у рамках проекту «Місця успішних ідей».
«Місця успішних ідей» — спільний проект The Ukrainians, Radio SKOVORODA та «Громадське. Львів», який здійснюється за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Чому команда «Великої Ідеї» приїхала до Львова?
Команда «Великої Ідеї», на якій функціонує механізм Спільнокошт, приїхала до того, що поділитися із місцевими спільнотами знаннями про те, як працює краудфандинг в Україні і на світових платформах. Все більше цікавих проектів з’являється і все більше цих проектів, які мають або чітко виражений локальний характер, або певний тематичний інтерес. Зокрема, це можуть бути урбаністичні ініціативи Львова або, наприклад, кінопроекти.
Ми розуміємо, що для такого краудфандингу потрібно розуміти не тільки якісь стратетігічні принципи Спільнокошту, але й певну тактичну специфіку як і краудфанг для кіно, або креативних підприємців чи урбаністів. Кожен напрям має свої характерні елементи, якими ми як команда навряд чи зможемо прокординувати. Але віримо в те, що якщо ми делегуємо базові знання про спільнокошт, то місцеві спільноти зможуть додати до цього свою тактику, і, можливо, навіть краще розуміти, як спільнокоштити для кіно, моди, музики, для соціальних, зелених підприємців.
Ми вболіваємо за те, щоби спільноти володіли цими знаннями, але в результаті з’явилося ще ширше різноманіття проектів. Ми розуміємо, що доброчинцям і соціальним інвесторам цікаво мати вибір і можливість сфокусувати свої доброчинні внески.
Є дуже багато громадських організацій, спільнот, які не хочуть працювати з владою. Чому так і навіщо потрібно робити?
У форматі Великоідейного літа ми робили програму в Івано-Франківську, а також інтерактивний флешмоб «Портрет Міста» у Львові. Це були 22 запитання, які мали виявити, наскільки містянам цікаво щось робити в місті, наскільки вони наважуються робити щось нове, як взаємодіяти із муніципалітетами, міськими адміністраціями тощо. Зокрема, було питання про те, чи довіряють вони державним інституціям і структурам.
У Львові ситуація була ще сумніша у цьому плані, ніж у Франківську. 90% тих, хто долучилися до цього флешмобу «Портрет міста» відповідали «ні». І це в місті, в якому репутація міських структур не найгірша, а навіть така, що на співпрацю з нею наважуються.
Прикладом такого у Львові я вважаю те, що місто стало літературним містом ЮНЕСКО. Отримання цього статусу передбачало, що співпрацює культурне середовище, бізнес і міські структури. Вони разом мали зійтися і утворити такий простір, який би забезпечував наповнення цього статусу. Щоб це було не лише номінально якоюсь позначкою, що десь там в туристичному гіді ми напишемо про це, а щоб це передбачало зміст, форму та інфраструктуру і процеси.
Але в цьому питанні треба зважати на світову тенденцію. Загалом державні структури на даний момент позбавлені цієї довіри не тільки в Україні, і не тільки в силу того, що великою мірою процеси, через які діють державні структури, це є певний спадок від радянських структур. Але все ж таки це і світовий виклик також.
Через те, що світ ускладнюється, відповіді на виклики більш оперативні і творчі. Можемо говорити про те, як ми сприймаємо державні структури — хочемо, щоб вони були дуже ощадні, ніякою мірою не ризикували, щоб вони «включалися» тільки в ті проекти, процеси й ініціативи, які однозначно гарантують позитивний результат і наслідки? Таке сприйняття державних структур досить правильне.
Єдине, що при цьому треба розуміти, що така структура не може бути інновативною, творчою і оперативною, тому що вона має перевіряти кожен свій крок і копійку, яку вона на щось витрачає. Тому довіру потрібно розподілити відповідно до певних ролей: певну частину потрібно, щоби перебрала на себе громадськість і тут ми можемо говорити, що громадськість виступає в тому випадку і лідером, і тим, хто може брати на себе більші ризики, оскільки діє знизу і відштовхується від дійсно усвідомлених потреб спільнот.
Але також важливо, щоб включився місцевий і національний бізнес. Через те, що бізнес дуже залежить від середовища, в якому він діє, нові можливості для бізнесу не будуть з’являтися, якщо влада чи громадськість не підготують фундаменту. Представники бізнес-середовища мають розуміти, що якщо вони хочуть молоко, то треба дбати і про корову, яка це молоко буде давати.
Ми нещодавно мали зустріч у Міністерстві молоді і спорту. Вони кадрово дуже оновилися і дуже зацікавлені в тому, щоби з’являлися нові організації. Щодо місцевої влади треба, щоб низові ініціативи самі орієнтувалися, чи з’являються в органах місцевого самоврядування люди, з якими можна мати справу, тим більше довготривалу.
Що стосується органів центральної влади, то зараз із особистого досвіду я можу сказати, що можна дивитися напрямку Міністерства молоді і спорту та пропонувати проекти. Вони також і фінансують різноманітні ініціативи.
Я знаю з власного досвіду, що бізнес не дуже усвідомлює, не розуміє, не може собі пояснити, для чого йому ставати оцим суб’єктом на полі широкої громади. Поясни нам і бізнесменам.
Думаю, для них це, в першу чергу, питання безпеки. До недавнього часу було більш безпечно не виходити у аж настільки в публічний простір, а просто займатися своєю справою. Для того, щоб займатися цією справою успішно, треба займатися дуже уважно, вручну. Це з двох складових складається: в першу чергу це вміння займатися бізнесом як управлінець, а не як кризовий менеджер, який звертає увагу на певні моменти лише тоді, коли виникає пожежа. Тобто розширювати свій горизонт планування.
Друга складова — це те, що ми тільки-но почали формувати певний градус довіри в суспільстві, який би дозволяв заглядати хоча б на два роки вперед, а не тільки дивитися на справу найближчим тижнем, місяцем, максимум найближчим роком.
Зараз дуже важливо, щоб як міська адміністрація, так і громадські ініціативи розуміли один дуже важливий аспект — бізнес нікому нічого не зобов’язаний. Їм має бути і безпечно, і цікаво. Ми будемо потребувати такого навику як спільне формування цінності.
Будуть ініціативи не які придумала громадськість, пішла до бізнесу і взяла гроші, пішла до міської адміністрації і закрила всі бюрократичні питання, громадська ініціатива молодець, бо вона змогла з усіма домовитися. Насправді домовлятися буде потрібно ще на етапі дизайну. Маю на увазі структурування того, як буде працювати ця ініціатива, з ким вона буде взаємодіяти, як вона генеруватиме певну цінність для певних учасників спільноти.
І це теж навик, який не просто набути й якому навчитися, Я думаю, що ми потребуємо того, щоб бізнес-освіта включала цю навичку в навчальні програми. І вона потрібна не лише для взаємодії з міською адміністрацією чи громадськими ініціативами, а для того, щоб взаємодіяти продукти із своїми постачальниками, щоб продуктивно взаємодіяти зі своїми клієнтами.
Так само і в освіті для неприбуткових, громадських ініціатив потрібно, щоби цей навик був набутий. Вже така освіта з’являється, але чи це включено в програму треба уважно дивитися і вивчати. Але для тих, хто навчається публічному адмініструванню це основний навик, який вони повинні мати, тому що міська адміністрація має виходити з ролі інституції, яка розподіляє певні блага. Бо раніше було, що тільки в них були гроші, і тільки в них було право щось вирішувати. Зараз вони не мають ні ресурсів, ні однобокої можливості щось вирішувати. Основний їхній ресурс впливовості і активності — це вміння фасилітувати, модерувати оцей процес спільного створення цінності. І, якщо рівень довіри до цих організацій буде зростати, вони навіть можуть виступати певним верифікатором і будуть здатні забезпечувати певний елемент взаємодії з громадськими ініціативами.
Бо довіра — це щось таке, що можна видавати, як кредит. Але все-таки, коли ми видаємо фінансовий кредит, то йдеться про те, що ми верифікуємо якось своє рішення і певні гравці чи активи виступають гарантом. Міська адміністрація могла би ставати для спільноти таким активом, який дозволяє зберігати, а не виснажувати довіру.
Ти оптимістка чи песимістка щодо того, що щойно сказала?
Я — реалістка.
Ви приїхали до Львова з проектом «Великоідейне літо», в межах якого ви говорили про код міста. Коли я читав цю поетичну назву, то в себе в голові я мав кілька пояснень, розшифровок цієї назви. Код міста — це може бути і якийсь секретний код, за допомогою якого ми відкриваємо місто, а з іншого боку — це може бути код, який програмує місто працювати правильно. Що ти думала, коли придумувала цю назву?
Ми придумали цю назву разом з Вітою Базан, координаторкою «Коду міста». Ми думали тоді про те, що місто генерує багато інформації, є джерелом інформації. Інформація — це красиво і потрібно вчитися працювати з нею, помічати закономірності в цих потоках. Почати сприймати місто в динаміці, а не лише в статиці і не тільки через образи, але і через процеси.
Зараз проводимо «Код міста» в малих містах і працюємо через принцип метамодернізму. Це доволі непроста концепція. Ми мали модернізм, який пропонував все знести під корінь і побудувати нове. Пізніше був постмодернізм, який все-таки говорив що у нас є певна ідентичність, вона важлива і це те, через що ми можемо добудовувати якісь нові речі.
А метамодернізм розуміє, що насправді процес коливається між тим, що нам потрібно щось зовсім нове, якісь нові моделі поведінки. Але, тим не менш, у нас є ця частинка індивідів, організацій міст, з якими ми добре знайомі, які ми цінуємо в собі і від яких ми не хочемо відмовлятися. І ми маємо винаходити нових себе вже на перетині нового і добре знайомого.
Я мав честь модерувати «Код міста» у Києві і там були представники дуже різних спільнот, дуже різних ініціатив. Починаючи від 3D-туру Одесою і закінчуючи дерев’яними об’ємними пазлими, з яких можна збудувати іще одне місто.
Однак, я не побачив щирої співпраці між цими спільнотами. Навіть учасники нашого проекту «Місць успішних ідей» кожен у своєму проекті, в своїй ідеї, в своєму метамодернізмі і вертикально втілює щось дуже класне. Але при цьому не відбувається синергії між самими проектами. Чи ти це теж відчуваєш, що нема співпраці між різними ідеями, які мали би тягнути цю країну вперед.
Ми не тільки це відчуваємо й й розуміємо, що це є наш або стримуючий фактор, або наша перевага, якщо ми навчимося це робити. 25 липня ми організовуємо «Форум сталості» і запросили багато ініціатив для того, щоб ми могли подивитися на себе як на певний ландшафт, в якому, я сподіваюсь, ми зможемо розпізнати певну закономірність, певну систему. І хоча б на один день спробувати діяти злагоджено.
Це буде не просто і не так швидко ця злагодженість інституціоналізується, але щоб ми могли працювати на основі наших синергетичних інтересів ми пропонуємо діалоговий формат — форум, де будемо обговорювати те, які підходи нас гуртують, які моделі дозволяють нам діяти більш злагоджено, які навики нам потрібні для того, щоб робити це продуктивно. А також чому важлива аналітична складова, спроможність і громадянського суспільства, і тих просторів, в яких мають взаємодіяти і бізнес, і влада, і громадськість.
Моделі, які на гуртують це, до прикладу, Євромайдан. Ця модель згуртувала дуже багато різних спільнот: там були і геї з лесбійками, і єврейські бандерівці, і афганці, і політики, і представники малого бізнесу. Кого там тільки не було на Євромайдані… І всі мали спільну мету. Дуже багато коментаторів, аналітиків, яким я схильний довіряти, кажуть, що Україна насправді існує лише два роки. Чи ти погоджуєшся з цим твердженням?
Ні, я не погоджуюся. Я вважаю, що власне зсув і в цінностях, і в інтересах відбувся ще до Майдану. Саме завдяки цьому зсуву ми змогли витримати градус виклику. Він нас, звісно, переплавив нас дуже серйозно.
До Майдану можна було сказати це не в багатьох і що це не приносить бажані зміни. Після Майдану заперечувати це стало важко. Але ми як суспільство до певної міри мали і навики, і уявлення, і бачення, що ми хочемо і уявлення себе як цілого, щоб так згуртовано діяти навіть попри те, що у нас різні ідентичності.
Не всі насправді на Майдані змогли проявляти себе у повну силу. Це стосується і лесбійок, і геїв, які зробили вагомий внесок на той момент, бо вони не поставили інтереси своєї спільноти вище інтересів своєї країни. Я їм дуже вдячна за те, що вони не використовували ситуацію, щоб просунути свої інтереси. Оце те, що дійсно було спільним для багатьох груп.
Ми навчилися одночасно підтримувати різноманіття ідентичностей, різноманіття проявів. Ми тоді дійсно вчилися оперативно і творчо реагувати, але, я вважаю, що феномен Майдану потрібно досліджувати як структуру, як певну систему, яка малознайома і яка насправді лякає.
Це була певна нова модель поведінки. Чому ми її не можемо зараз застосовувати в наших підприємницьких ініціативах? Чому нам важко продовжувати діяти в такий самий спосіб в громадських ініціативах? Нам бракує навику, коли ми маємо нове уявлення про спосіб дії, як моделювати рішення, сервіси, програми, потім діалогувати ці моделі і після цього продукувати певні речі, аналізувати одночасно.
Тобто інтеграція цих нових моделей поведінки в суспільстві це теж процес, який потребує і певних інституцій, і розуміння того, що це не буде відбуватися миттєво. Хоча ширина свободи самовираження в Україні завдяки Майдану розширилася дуже серйозно, жодна ініціатива не забезпечила розширення такої свободи самовираження. Ми побачили себе нових…
Побачили і злякалися…
Побачили і злякалися. Але це нормально, я думаю, що і окремим людям, і організаціям властиво захищати своє ДНК і важко інтегрувати нові прояви себе.
Як мінімум, треба навіть нашу мову змінити: що ми не щось ось таке, а ми динаміка одного з другим, другого з третім, третього з четвертим. Треба розвивати граматику множинності і поряд з тим — граматику любові. Щось нове проявляється і вірити, що тільки ми стаємо більше самими собою, а не щось чужорідне намагається нас окупувати.
Ти використала у своїй відповіді слово «зсув». Сказала, що зсув, який спричинив Євромайдан відбувся набагато раніше. Я не буду запитувати коли, тому що точки відліку можна брати дуже різні. Але чому?
Зсув був спричинений двома моментами: один — це фінансова криза 2008 року, друга — бо, що наші міста здебільшого були у стані занепадаючих ландшафтів. І це, з одного боку, спричинило появу ініціатив, які працювали з глобальними викликами і появу ініціатив, які сфокусувалися на локальних викликах. Зокрема, перетвореннях міст із занепадаючих ландшафтів у привабливі для талантів магніти.
Будемо сподіватися, що ці поетичні причини справді були такими. Адже коли щось вище, ніж меркантильність керує людьми, значить з того щось вийде.
Я хочу додати те, що стосується нас. Ми теж були створені у 2008 році. Це зараз я усвідомлюю, що ми відрізнялися тим, що ми не сприймали світ як патологічно проблемний, а навпаки — бачили, що у світі є дуже багато хороших ідей і талановитих людей. Питання лише в тому, як вони між собою кооперуються, як взаємодіють, які зв’язки продуктивні налагоджують для того, щоб не потрапляти в такі ситуації, в які ми потрапили у 2008-му. І щоб наші міста реалізовували свій потенціал повністю.
А зараз питання дуже сумне. Я його часто ставлю розумним людям, які приходять до нас. Євромайдан був відповіддю на певну кризу, яка була в країні. Незважаючи на ті виклики і можливості, які з’являються, люди виїжджають. При чому це почали робити вже одні із найкрутіших. Ті, на кому би мали триматися ті зміни, про які ми говоримо. Чи вважаєш ти це проблемою? Чи вважаєш ти це загрозою? Чи відчуваєш це? І наступне: що можна сказати їм всім і як їх лишити тут?
Відповідь на це питання я випрацьовую роками. Це також пов’язано з тим, що у 1999 році я поїхала вчитися у Канаду, а у 2003 повернулася в Україну. З того часу ще жодного разу не пошкодувала, що це зробила. І ні разу не пошкодувала, що я їздила вчитися, бо мала можливість застосовувати і досвід, і знання, і залученість у світову спільноту. Тому я, напевно, природно дивлюся на те, що люди їдуть, особливо якщо люди їдуть, тому що вони себе уповноважують на якісну освіту. Це дуже добре.
Я навпаки заохочувала багатьох людей, якщо в них є такі думки, все-таки наважитися, поїхати, але поїхати не за легшим життям, а щоби попрацювати над собою, отримати знання і навики. Особливо зануритися у культуру інтенсивної роботи, коли ти розумієш, що сенс не в тому, щоби попрацювати і добре відпочити, а щоби попрацювати і з насолодою святкувати результати своєї роботи.
Але, з іншого боку, багато хто їде навіть не за легшим життям, а за життям передбачуванішим, за життям, у якому ти розумієш, яке в тебе вчора і яке в тебе завтра.
Тоді думаю, що їх чекають відкриття того, що ця передбачуваність не є тотожна відчуттю повноти життя. Те, що ти можеш впливати на щось, те, що довкола тебе живе середовище, яке динамічно змінюється. Ти можеш від нього втомлюватися, ти можеш їхати туди відпочити, але коли ти не переживаєш оцю повноту життя, то починаєш навпаки шукати її і вертаєшся сюди. Тому що тут ти можеш зробити індивідуальний стратегічний внесок.
І далі два питання, які ми обов’язково ставимо всім героям і героїням вечірнього ефіру на радіо «Сковорода». Перше питання — згадай, будь ласка, найдавніший дитячий спогад, який є в твоїй голові? Що в житті першим ти запам’ятала?
В мене є місце з дитинства, куди я подумки повертаюся — це будинок мого дідуся і бабусі на Прикарпатті. І сад, в якому можна було сидіти на траві й слухати, як падають яблука, можна було трошки пройтися і потрапити у яр, де була малина, чорниця. Це така ситуація, можливо, спричинена дитячим світосприйняттям, але дуже повна: свободи, свіжості і тепла. Бо це літо, надміру фруктів, овочів й можна було на городі знайти полуницю, горох, моркву. Я плекаю в собі це переживання надмірності, без крайнього профіциту, можливо, таким економічним терміном спробую це описати.
Але при цьому ти займаєшся містами.
Я люблю міста, я — урбан-людина. Для таких міст, які претендують на те, щоб бути мегаполісами чи мільйонниками, дуже рекомендую поєднувати оцей урбан, певний інтенсив із чогось творення, винахідництва, підприємництва разом з таким уповільненим темпом спостереження. Коли синхронізуєшся з містом, оця повільність просто затікає в моє тіло і це приємно. Я точно з цього черпаю свою любов до міста.
Який мегаполіс для тебе ідеальний?
Я його ще не створила. (Сміється) Мені сподобався Нью-Йорк, але насправді тепер я дуже люблю і Київ. Я довго жила у Львові і це такий супер-екс, але Київ наразі дає динаміку швидкого і повільного, і я дуже це люблю.
І, наостанок, уяви, що завтра всі газети і журнали світу виходять з білими шпальтами. Там лише логотип видання і одне речення. І це речення — це твоя цитата. Що там буде написано?
Люди, ви — прекрасні!
