Асан Ахтем — журналіст, член команди громадської організації «Nefes», політвʼязень.
Народився 5 грудня 1989 року в Криму. 2007 року закінчив сімферопольську школу №4, а 2012-го — факультет видавничо-поліграфічної справи у Кримському інституті Української академії друкарства.
Із 2015-го по 2020 рік працював журналістом, помічником редактора кримськотатарської газети «Авдет».
Затриманий у вересні 2021 року в Криму через нібито «диверсію на газогоні в Криму в селі Перевальне».
У вересні 2022 року за сфабрикованою справою Асана Ахтема засудили до 15 років позбавлення волі.
§§§
[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]
§§§
— Коли я зайшла до нього, то зрозуміла: відбулося щось жахливе, — голос Репіки затихає. Очі наповнюються слізьми.
Тоді вона вперше побачила свого чоловіка після затримання.
— В його очах був нестерпний біль і страх. Досі це бачу перед собою. Видно, його ламали фізично й морально. Ми не могли поспілкуватися наодинці, тож я мало дізналася.
Але коли вже виходила, він тихенько прошепотів:
— Зробіть щось.
Репіка тоді стримала емоції — «не можна, йому і так складно». Але, вийшовши з кабінету, схопилася за серце — у ньому зяяла рана, що кровить десятиліттями.
Вольові
Іззет Кара був одним із перших, хто повернувся до Криму після трагедії 1944 року. Тоді за наказом Сталіна усіх без винятку кримських татар депортували з півострова. Згідно з даними самоперепису, проведеного Кримськотатарським національним рухом, потерпіли понад 420 тисяч людей.
Іззет з маленькими дітьми та вагітною жінкою Гюлюмсер приїхав до Криму в травні 1967 року, коли кримські татари вже активно вимагали відновлення своїх прав, але ще не вийшов указ про зняття з цілого народу звинувачень у масовій зраді під час Другої світової війни.
У сільській раді Іззетові обіцяли і будинок, і прописку, і роботу. Поки не дізналися, що кримський татарин. Сказали повернутися, коли зміниться закон.
Коли Іззета з сімʼєю завернули вперше, вони поселилися в Краснодарському краї, але після указу, який вийшов у вересні 1967 року, знов були у Криму. Першу ніч ночували на лавці під дощем.
Коли їх хотіли депортувати вдруге, Іззет поселився в наметі й щодня боровся з міліцією.
Коли його депортували втретє, Іззет випалив:
— Ви не зможете зруйнувати ці гори. Не зможете змусити нас забути Батьківщину. Рано чи пізно я все одно повернуся додому!
Коли його хотіли виселити вчетверте, то на те, щоб покинути півострів, дали півтори доби. Винесли догану пʼятьом людям, які йому допомагали.
Але Іззет не здався — після 20 років у Миколаївській області, у 1988-му таки переїхав у рідне село.
Таким вольовим був Іззет, дідусь Асана.
Крок назад
Кримських татар нарешті реабілітували, хоч офіційно заборону селитись у Криму з них зняли аж 1989 року.
Після розпаду СРСР повернулися 270 тисяч депортованих та їхніх дітей-онуків, хоч у цьому їм ставила перешкоди упереджена місцева влада.
Юлія Тищенко, голова ради Українського незалежного центру політичних досліджень, у статті для журналу «Ї» пояснює, що після пікетування Верховної Ради кримськими татарами в березні 1992 року офіційний Київ підтримав процес повернення. У державному бюджеті навіть передбачали видатки «стосовно облаштування раніш депортованих народів», але укази та постанови центральної влади на місцях часто саботували. Наприклад, у селищі Красний Рай 1992 року міліція зруйнувала кримськотатарські будинки, багатьох мешканців-пікетувальників побили, кілька з них дістали важкі травми. У 1994 році блокували участь кримських татар у виборчому процесі. У 1996-му трапилися конфлікти в Судаку. По тому ще було чимало розпалювань ворожнечі, зокрема через проросійські ЗМІ.
Лише 1999 року легалізовано Меджліс і створено Раду представників кримськотатарського народу при Президентові України.
І хоч навіть після цього траплялися випадки нетерпимості щодо кримських татар, близько двох десятків років поверненці мали «відносний» спокій. Після економічної кризи завершували будувати домівки, змогли облаштуватися на рідній землі, мали свободу у прояві культурної та національної ідентичності. Аж поки Росія вкотре не захопила півострів.
— Це був жахливий день, — Репіка згадує події напередодні захоплення, 26 лютого 2014 року. — Я знала, що всі біля парламенту: мої близькі, брати, друзі.
Тоді на 11 ранку Меджліс кримськотатарського народу скликав жителів півострова на мітинг проти сепаратизму під стінами кримського парламенту. Зібралось понад десять тисяч проукраїнськи налаштованих жителів Криму і приблизно дві тисячі представників проросійських сил. Їх розділяв кордон міліції.
— Я сиділа перед телевізором і стежила за трансляціями ATR (кримськотатарський канал, — прим. Авт.). Асан заспокоював мене, казав, що він не біля парламенту. Але я знала, що це неможливо. Так у нас є: якщо всі разом, то разом.
Того дня на позачерговому засіданні Верховної Ради АРК мали розглянути питання «Про суспільно-політичну ситуацію в Україні та АРК» і «Про звіт Ради міністрів АРК», а якщо простіше — вихід Криму зі складу України.
Голова Меджлісу Рефат Чубаров вимагав від спікера кримського парламенту Володимира Константинова перенести позачергову сесію, щоб уникнути кровопролиття.
Наступної ночі, 27 лютого, парламент та уряд Криму захопили спецпризначенці без упізнавальних знаків і вивісили над ними прапори РФ. 16 березня відбувся сфальсифікований «референдум» про статус Криму, згідно з яким півострів увійшов до складу Росії.
— Це все було дико для нас, — зізнається Репіка. — Здавалося, це лише на кілька днів, що вони скоро підуть.
В районі Ак-Мечеть у Сімферополі, де живуть здебільшого кримські татари, щоночі чергували чоловіки — пильнували, чи не заїжджають чужі машини. Серед цих чоловіків був і Асан, і його двоюрідний брат Азіз.
— Вони охороняли наш спокійний сон, — пояснює Репіка. — Стало зрозуміло, що вони тут і навряд чи найближчим часом щось зміниться.
Nefes
У Криму було складно дихати на повні груди. Попри те, кримські татари й далі боролися за право на ідентичність.
2015 року Асан вирішив спробувати себе в кримськотатарській газеті «Авдет».
Він здавна цікавився журналістикою. Його дідусь працював у газеті «Qırım», тож світ друкарських машинок і газет закарбувався у памʼяті ще з дитинства.
— Недарма він пішов в інститут Академії друкарства, — роздумує Асанова дружина.
Спершу Асан розвозив газети, потім почав писати статті й новини, вести сайт, робити обкладинки. Зрештою — працював над книжкою про кримськотатарського журналіста й письменника Енвера Муратова.
У 2019 році в Криму постала ініціатива «Nefes», що з кримськотатарської означає «дихання». Активісти роблять, здавалося б, прості речі: проводять онлайн-диктант кримськотатарською мовою, організовують шахові турніри, беруть участь у Дні кримськотатарського прапора. Але навіть це Росія розглядає як «екстремізм».
Ельмаз Акім, координаторка проєкту «Nefes», познайомилася з Асаном, коли вони знімали відео про Розстріляне відродження 1938 року. Тоді 17 квітня радянська влада розстріляла 36 представників кримськотатарської інтелектуальної еліти — науковців, письменників, художників, педагогів — у тій самій будівлі, де зараз СІЗО.
— Асан дуже скромна людина, попри те, що робив немало, — ділиться Ельмаз, яка разом із журналістами Наріманом Джелялом та Асаном Ахтемом є ядром кримськотатарської організації.
Втім наприкінці 2020 року друковане видання «Авдет» закрили й Асан мусив працювати на доставці їжі, щоб заробити на сімʼю.
Навіть у такий скрутний час він продовжував активне громадське життя. Щороку сходив на Чатир-Даг у День памʼяті жертв депортації кримськотатарського народу. Брав участь у культурних заходах, відвідував судові засідання у справах політвʼязнів.
Репіка ніколи не думала, що прийдуть і по нього.
Де тато?
У ніч проти 4 вересня 2021 року до квартири сімʼї Ахтемових увірвалися ефесбешники. Ще не було півночі, Репіка та Асан щойно заснули. Тишу порушили крики і кроки — до кімнати зайшли люди зі зброєю і в масках. Їх було понад десять.
— Асан Ахтемов — це ви? — запитав один з озброєних.
— Так, я, — спросоння підвівся з ліжка Асан.
— Вставай, одягайся.
Жінка приголомшено випитувала: «Хто ви? Куди його ведете?».
Її ігнорували: «Прийде слідчий і все розповість». Асану дали одягнутися, вивели і забрали.
Це все тривало дві хвилини, Репіка навіть не встигла зрозуміти, що діється. Після того, як Асана вивели, вона залишилася вдома з ефесбешниками сама. Їх стало менше, але потім зайшли ще двоє в цивільному. Виявилося, слідчі. Простягнули Репіці якісь документи і постанову суду — мовляв, треба підписати «огляд». У жінки трусилися руки. «Я не буду нічого підписувати», — сказала.
Вони сіли — «тоді ми нічого не почнемо». Стрілка годинника цокала, відчуття напруги тривало вічність.
Зрештою підписала — хотіла, щоб вони швидше пішли. У сусідній кімнаті спали діти — 7-річний Рефат та 3-річна Сафіє.
Слідчі скомандували: «Ідіть за нами». Репіка мала ходити за ними по пʼятах, щоб пильнувати, чи нічого не підкинуть.
— Але навіть якби вони це зробили, я б не зауважила — рівень стресу зашкалював, — зізнається жінка.
Тоді все у квартирі перевернули, забрали компʼютер і телефони.
Лише об 11 ранку, коли змогла вийти з будинку, Репіка із сусідського телефону подзвонила свекру й розповіла про викрадення. І дізналася, що Асанового брата Азіза Ахтема, підприємців Ельдара Одаманова та Шевкета Усеїнова, а також заступника голови кримськотатарського Меджлісу Нарімана Джеляла забрали у цій самій справі.
Діти питали Репіку: «Де тато?»
«Бабашка (кримськотатарською «таточко», — прим. Авт.) поїхав у справах. Скоро приїде», — відповідала.
«Я забуваю, як дихати»
Щоб знайти чоловіка, Репіка оббила пороги всіх відділків у Сімферополі.
«Даної інформації немає», — розводили перед нею руками.
— Ми просто падали з ніг у пошуках, — Репіка почувалася безсилою. — Тільки пізно вночі до адвокатів вийшов слідчий.
«Так, вони тут», — сухо повідомили.
6 вересня дружину не пустили в суд. Лише 8 вересня слідчий дав дозвіл на зустріч. Коли побачила чоловіка, одразу зрозуміла, що все дуже зле.
Аж 13 вересня, десять днів після його затримання, незважаючи на протидію слідства, до Асана Ахтема в СІЗО потрапив адвокат Айдер Азаматов. Він записав його детальну розповідь.
Асанові одягли на очі маску, на руки — наручники, посадили в авто й повезли в невідомому напрямку. Завели до кімнати, посадили на стілець: ноги прив’язали скотчем до ніжок стільця, руки — до спинки.
Погрожували, що підкинуть зброю й наркотики, натякали, що з його рідними може щось статися.
Потім Асану на вуха повісили оголені дроти. Той відчув сильний удар струмом. Це тривало секунд десять. Так шість-сім разів.
«Після цього розряди струму пускали потроху і водночас зі мною розмовляли. Коли пускали струм, мене постійно смикало», — переповів адвокату Асан.
А говорили вони про те, що Асан підірвав газову трубу в Перевальному, що його брат Азіз Ахтем уже все розповів, погрожували, що він більше звідти не вийде.
Після нещадних катувань Асан погодився сказати все, що «треба». Але навіть після цього йому далі погрожували, били поруч шиї, в потилицю.
Його потягли у підвал. Знов посадили на стілець і повісили на вуха дроти. Сказали, що треба все сказати «як треба» — у нього останній шанс.
Асан витиснув із себе «зізнання» на камеру. Тоді знов маска. Його вивели. Думав, на розстріл. Адже погрожували, що вивезуть до лісу і вб’ють — «при спробі втечі».
Асана витягли з машини: «Давай біжи й пам’ятай, що я добре стріляю».
«Бігти я не буду, вбивайте тут», — вицідив Асан.
Після цього його завезли до ФСБ, де він підписав море документів. Згодом переповів:
«Я дуже погано почувався. Оскільки все тіло боліло, я задихався. У будівлі ФСБ мені увімкнули камеру, і я говорив усе, що їм потрібно. Навіть зараз у мене напади, коли засинаю. Мені здається, я забуваю, як дихати».
Процес
Півтори доби їм вистачило, щоб через катування вибити всі «показання», які «треба».
Адвокат за призначенням Олег Глушко був присутній, коли Асанові виламували пальці, й сказав, що це «стандартна процедура». Незалежного адвоката до нього не допускали — він зміг зайти в СІЗО аж 13 вересня. На щастя, тоді Асан устиг підписати згоду — про те, що Айдер Азаматов його адвокат.
Айдер Азаматов подав запит на огляд, щоби зняти сліди катувань. Йому відмовили. Натомість тримали Асана 58 днів у карантинній камері, щоб слідів не залишилось.
А сліди були — він мав обпечений рот, у нього боліли груди. Співкамерники будили його щоночі, бо той задихався.
Йому не дозволили зробити медогляд навіть після карантину.
Репіка пояснює, що всі співкамерники Асана дали письмові свідчення. Судові було б нескладно опитати їх через відеозвʼязок. Натомість суд сказав, що це не документ і що такий папірчик може написати кожен. У тому, щоб вислухати покази свідків, їм відмовили.
Якщо в першому СІЗО Репіці ще вдавалося якось передати медикаменти, то в другому з цим було складніше: «У нього в картці чисто, йому нібито нічого не потрібно. Він не жаліється». А спробуй пожалійся, коли такий режим.
— У січні, після того як кримінальну справу передали в прокуратуру, наш слідчий дозволив побачення в СІЗО. Через скло й телефон. Це важко, але я все одно була рада його побачити. Знати, що живий, — каже Репіка.
У лютому 2022 року вже розглядали кримінальну справу. Адвокати підказали дружинам політвʼязнів, що згідно зі статтею 49 Кримінально-процесуального кодексу РФ, за ухвалою або постановою суду їх можуть допустити як захисників поряд з адвокатами. Якщо про це клопоче обвинувачений.
Репіка тепер була учасницею засідань, які відбувалися тричі на тиждень. Ходила туди як на роботу — з 10 по 17 годину. Готуючись до засідань, жінка засинала просто за компʼютером. Іноді не було сили поворухнутися. Розривалася між дітьми й судами. Приходила пізно, зранку прокидалася й бігла далі.
— Два дні після затримання двері до нашого будинку просто не зачинялися. Правда, що горе й біда зближують людей — з усього Криму до нас приїжджали люди. Це не дало нам зламатися.
У справі 20 томів документів. Але немає жодного доказу про злочини трьох обвинувачених.
Нам, дружинам, важко було стриматися на суді, аби не сказати підставним свідкам: «Ти брешеш!».
—Я не розуміла, як судді це слухають. Їм потрібні були «виконавці», — роздумує дружина політвʼязня. — Вони привʼязалися до того, що вони (брати Ахтемови, — прим. Авт.) їздили в Херсон. Так, вони їздили міняти документи. Пазл склався.
31 липня 2023 року дружини політвʼязнів, попри перешкоди, зайшли в СІЗО-2. Тоді був крайній раз, коли вони бачили своїх чоловіків.
— Я розуміла, що це все, — Репіка замовкає.
Розлука у дві тисячі кілометрів
21 вересня ухвалили вирок. Асанові присудили 15 років увʼязнення згідно з частиною 2 статті 281 Кримінального кодексу Росії — «вчинення диверсії організованою групою осіб», а також частиною 4 статті 221 — «придбання, зберігання вибухових речовин групою осіб», «контрабанда вибухового пристрою».
Заступнику голови Меджлісу Наріману Джелялу присудили 17 років увʼязнення, а братові Асана, Азізу, — 13 років.
— Ноги підкосились, — згадує Репіка той моторошний момент. — Якусь секунду хотілося розплакатися. Але я розуміла: це тільки їм в радість. Ми витримали, розійшлись. А після цього кілька днів не могли оговтатись від почутого.
Згідно з вироком, Асан має вийти з тюрми і колонії суворого режиму 2035 року. Його синові тоді виповниться 21, а доньці — 17.
У жодному законі не вказано, що після того, як вирок набуває чинності, захисники перестають бути захисниками. Дружини політвʼязнів писали скарги і в Криму, і в Росії. Безрезультатно: «Їм вже не потрібен захист». Дружини та адвокати подали апеляцію. Але після вироку апеляційної інстанції суд іще більше посилив покарання.
Вивезли політвʼязнів із Криму 2 жовтня, а на місце призначення вони прибули аж 15 листопада.
Адвокат Рефат Юнус уперше за пів року зміг відвідати Асана у Владимирському централі, тюрмі для особливо небезпечних вʼязнів неподалік Москви.
У тюрмі Асан працює. Збирає розетки.
На відміну від інших політвʼязнів, Асан пише мало листів, і ті зазвичай лаконічні. Репіка вчиться читати між рядків.
Подзвонити Асану дружині ще не дозволяли. Вона планує подорож у дві тисячі кілометрів, щоб відвідати чоловіка. На рік дозволені дві короткі зустрічі по 40 хвилин по телефону і через скло та одне тривале побачення — на три доби.
Також на рік можна відправити одну посилку вагою до 20 кілограмів і бандероль до 5 кілограмів.
Посилку з копченим курдюком і кримською кавою Репіка вже відправила. Асан зрадів — бодай щось рідне.
Часом у Репіки опускаються руки. А потім стямлюється: «Я не можу бути слабкою. В нас діти».
— Я знаю, що його у грудях болить. Але він тримається, і я знаю, що він витерпить все.
Згадуючи про листи, які надсилають навіть незнайомці, говорячи про людей довкола, які допомагають, Репіка плаче.
Її питають:
— Тримаєшся?
— А в мене є вихід? — запитує.
P.S. Двоє з трьох ініціаторів кримськотатарської організації «Nefes» — Наріман та Асан — увʼязнені.
Координаторка проєкту Ельмаз Акім висвітлювала судові засідання у справах політвʼязнів. Коли ж до неї тричі за два місяці навідалася поліція, громадянська журналістка тимчасово покинула Крим.
Арешти всюди: подруга Ельмаз Ірина Данилович за ґратами, як і родич, якого звинуватили в «дискредитації російської армії».
Але навіть дистанційно Ельмаз і далі координує ініціативу «Nefes», організовує диктант кримськотатарською. Наріман Джелял писав текст для нього із СІЗО, Асан Ахтем — із Владимирського централу. Вони боролися і будуть боротися.
За право вільно дихати.
Олеся Яремчук є стипендіаткою програми «Україна в європейському діалозі» від Інституту гуманітарних наук у Відні (Institute of Human Sciences) та Інституту Гаррімана Колумбійського університету (Harriman Institute at Columbia University).
Колажі Анастасії Струк. У зображеннях використано ілюстрацію Марії Глушко, фотографії зі сімейного архіву та Elmaz Qırımlı.
