Врожаї війни

Коли війна в Україні закінчиться, території деокупують, міста звільнять, а кордони відновлять, бойові дії все одно залишать небезпечний слід — міни. Жодна країна у світі не стикалася з подібним. На сьогодні 40 % українських територій заміновано.

Цей матеріал — частина проєкту «Найбільш замінована країна світу» — покликаний показати, що за проблемою замінованості стоять ще й трагічні й героїчні людські історії.

До полів на кордоні я не маю доступу — вони заміновані, — каже 56-річний фермер Олександр Шкурат, ідучи межею між колосками й головами соняхів. — Лишилося хіба кілька оцих полів тут, трохи далі від кордону.

Поміж золотистої пшениці на полях Чернігівщини стоять сірі бетонні трикутники, поєднані металевими тросами. Лінії фортифікації розрізають посіви на кілометри. Важкі доспілі колоски згинаються над шипами колючого дроту та червоними стрічками мінної небезпеки. Настав час збирати зерно. Літо 2024 року в Україні — не лише літо чергового врожаю, а й третє літо повномасштабної війни: частина пшениці, соняшнику, вівса чи рапсу так і залишиться на полях української півночі, допоки росіяни засіватимуть прикордоння обстрілами.

Трохи далі — це зо двадцять кілометрів. Відстань, що дозволяє Олександрові збирати врожай та чути обстріли. Фортифікації нової лінії оборони цієї весни зменшили поля фермера ще на кілька гектарів. Укріплення, які називають «зубами дракона», зійшли швидше за жито. У грецьких міфах «посіяти зуби дракона» означає розпочати ворожнечу. Та ворожнеча проти України розпочата давно. Тож в Олександра й чернігівських фермерів власна міфологія.

— За ці роки я так і не зміг прийняти, що зло може лишатися безкарним. Росія і ця війна — чисте зло. Таке, як у казках і легендах. І за всіма правилами казки добро має подолати таке зло. Та поки що перемагає зброя.

Через росіян Олександр утратив вісімдесят відсотків полів.

Північ. Куток, про який навіть Бог забув

На півночі України врожай збирають пізно. Та в липні уже навіть тут підходить час зернових. Олександр поспішає, бо нині гарний день: немає ні дощу, ні обстрілів — треба прибирати поля.

— Що ближче до кордону, то небезпечніше фермерам працювати. У Білопіллі росіяни дроном убили 37-річного комбайнера, а його помічника поранили. Це — звірство. Часто вони спеціально обстрілюють наші поля, фермери підриваються на мінах. От сьогодні вночі обстрілювали. Буває, оприскувач іде полем, прямо туди прилітає, і тракторист не знає, де йому ховатись. Одна річ — техніка горить, інша — гинуть люди, — говорить Олександр у перерві між координацією працівників. Поки комбайн проходить останні рядки жовтого поля з вівсом, чоловік уже підганяє старенький ЗІЛ, у кузов якого поллється зерно.

Стара автівка важко пробирається піщаною дорогою до поля. Олександрові угіддя — серед соснових лісів поміж Семенівкою та Хотіївкою. Їхати сюди з Чернігова — майже три години, і весь час — лісом попід російським кордоном, з якого можуть зайти ворожі ДРГ. На соснах розвішані червоні таблички «міни» та манекени в російських «ватниках», і це додає шляху зловісності.

— То наші хлопці тренуються вішати Путіна, — жартує Олександр та вже серйозно додає: — Ми дуже далеко від цивілізації. Це місця, про які навіть Бог забув. Далі вже немає нічого, ну тобто далі — Росія.

Фермерові не пощастило двічі. Його Семенівська громада має найдовший в регіоні спільний кордон з Росією — 135 км. І майже всі його поля — під кордоном. Тому врожаю озимої пшениці 2022 року він так і не зібрав. Перші снаряди впали на його поля на світанку 24 лютого.

— Усе летіло й вибухало. Опісля, о восьмій ранку, селом пішли колони російських танків, — згадує чоловік.

У 2022 році окупанти не стояли в Семенівці, проте йшли через селище на Київ. Трохи більш ніж за місяць російські війська відступали тутешніми дорогами, залишаючи за собою міни. Прикордоння тоді майже не постраждало, але тепер ворог дістає снарядами все те, чого не вдалося захопити.

— Там, за кордоном, в Росії, у них теж збір урожаю. Але ж наші військові не поводяться як звірі, не обстрілюють комбайнів, — Олександр говорить і чути, як йому болить. Він видається людиною з гострим відчуттям справедливості. Але з нею на прикордонні так само важко, як і з безпекою. Із 1800 гектарів його фермерського господарства чоловік має доступ тільки до 400 гектарів. На інших немає тепер нічого, крім мін.

Нині в Україні заміновані 5,6 мільйона гектарів полів: це як Одеська та Хмельницька області разом. Якщо ці землі не очистити, аграрії втрачатимуть до 2,5 мільярда доларів щороку, йдеться у повідомленнях Мінекономіки.

Олександр про ці дані теж чув. Але про свої збитки говорить простіше:

— Фермери тут виживають. І фізично, й фінансово.

Нікуди не зникає загроза, що росіяни знову зайдуть на Чернігівщину, а це позбавляє місцевий бізнес інвестицій, підтримки фондів та навіть держави. Ніхто не хоче вкладатися в землю, до якої дістають російські міномети.

— Два роки ми продавали зерно нижче собівартості, цьогоріч уперше ціна зросла. Але й обстріли тепер стали сильнішими, — зі сторони лісу, ніби підтверджуючи Олександрові слова, лунають глухі вибухи.

Південь. Як у кіно, тільки страшніше

Між Семенівкою на Чернігівщині та Новогригорівкою на Миколаївщині понад сімсот кілометрів шляху. Олександр Шкурат ніколи не бував у цьому південному селі. Але з першого погляду впізнав би його біль. Ті самі таблички «міни», такі ж колоски пшениці чорніють після вибухів снарядів.

Новогригорівка розташована недалеко від траси, що зв’язує Херсон та Миколаїв. 2022 року російські війська, просуваючись до портового міста, перетворили село на поле бою.

До повномасштабної війни тут жили пів тисячі людей, працювали школа й дитячий садок. Мешканці займалися фермерством: вирощували пшеницю, соняшник та овочі. Після окупації Новогригорівка й досі стоїть у руїнах, в асфальті зяють глибокі вирви, а корови пасуться серед решток будинків.

Фермери більше не можуть обробляти поля у колишніх обсягах — частина згоріла, частина все ще замінована. Коли село звільнили, до села повернулися 150 мешканців. А фермерів залишилося тільки троє.

Віталій Сидор складає бовванці від «Градів», мін і танкових снарядів у велику купу просто в себе у дворі біля будки, де спить його старий чорний пес.

— Купив металошукач і сам проходжу свої поля, шукаючи міни. Не маю часу чекати, коли їх розмінує держава, — каже 30-річний чоловік та дістає з тої купи іржавий хвостовик міни. Бої за Новогригорівку вщухли більше ніж півтора року тому, але фермер і далі знаходить міни. За цей час він власноруч розмінував 200 гектарів полів.

— Коли почалася велика війна, я з родиною виїхав із села. Тинявся країною дев’ять місяців, весь час думав повернутися додому. Вже повертаючись, я купив два міношукачі — вони мені дуже згодилися.

За два простих міношукачі чоловік віддав 10 тисяч гривень і вважає це вигідним капіталовкладенням. Для фермерів на півдні розмінування — це такі ж виробничі витрати, як купівля техніки.

Віталій проходить полем з міношукачем двічі. Там, де прилад починає пищати, ставить прапорець. А далі — чи розміновує сам, чи викликає рятувальників — залежить від того, наскільки складний снаряд, у чому він почав розбиратися. Тип снаряда визначає на око. За час війни фермеру довелося самостійно стати експертом з розмінування, він переглядав відео в інтернеті й питав порад у військових.

— Важко розміновувати протитанкові міни. До них чіпляєш трос, відходиш подалі, лягаєш, завмираєш і смикаєш. Це як у кіно, коли герой обережно перерізає дріт вибухівки й хвилюється, але тут — страшніше, — щоденних пригод Віталія, що схожий на молодого Бенісіо Дель Торо, вистачило б на гостросюжетний серіал. Короткі відео з розмінування він викладає в соцмережі. Та їх видаляють. Те, що фермер називає Росію — агресором, а росіян — окупантами, інстаграм називає мовою ворожнечі.

— Росіяни розбивали будинки навмисне, вони спалахували один за одним. У селі зруйновані всі хати. Якщо якийсь будинок посічений уламками — вважається, що це ще пощастило. Ми підрахували, що кожен будинок отримав десь 7–8 прильотів.

Віталій сам розбирав завали й витягав уламки від снарядів, що стирчали зі стін його дому. Окрім полів, він допомагає розміновувати городи місцевим мешканцям. І щоразу знаходить новий бовванець, що поповнює купу біля собачої будки.

Як і Олександр із півночі, Віталій з півдня не має жодних субвенцій, грантів чи підтримки — ні від держави, ні від міжнародних донорів.

Сили займатися фермерською працею посеред мін та розрухи він віднаходить у своєму корінні.

— Я тут народився, я тут виріс. Це моя рідна земля. Хай це село розбите, але ж у мене немає іншого, для мене воно найкраще. Тож виходу немає, треба розміновувати й розбудовувати його, — каже Віталій Сидор. На сьогодні він запланував прибирати ячмінне поле.

Українські фермери, які щодня займаються важкою й брудною роботою, примудряються лишатись романтиками. Олександр із Чернігівщини назвав своє господарство «Мрія Агро Маш». Маш — це скорочення від села Машеве, де він народився. Агро — це про справу його життя. А мрія тепер у фермера така: він виходить у свої поля під кордоном і бачить тільки паростки пшениці — табличок «міни» немає.

Посилання на відео