Найбільше в пам’ять чомусь врізалися пилинки, що повільно коливаються в променях серпневого призахідного сонця. Ці пилинки різко злетіли в повітря з товстенного покривала готельного ліжка в Житомирі. Злетіли, бо я з криком упала в те покривало обличчям. Навіть не з криком, а зі звірячим ревом, від якого співрозмовник у телефоні, що його я тримала в руці, заціпенів від розпачу. Я стояла навколішки біля ліжка і кричала у покривало. В покривало, в ліжко, в центр землі, в саме пекло. Я кричала, бо почула надтріснуте: «Він не мучився, Меланіє».
Життя
З Джусом я познайомилась доволі банально — через роботу. Здається, по-іншому знайомитися з людьми не вміла. Починалося все досить типово: ідея для інтерв’ю; кілька тижнів, щоб усе погодити; кілька днів, щоб підготуватись. Людина, яка зводила нас, застерегла: «Він тебе побоюється, ледь погодився. Будь ніжною кицею». Я буркнула: «Ну то, може, хай дає інтерв’ю комусь іншому?». Як зʼясувалося згодом, пересторога була не дуже коректною інтерпретацією Андрієвого жарту, але враження сформувалося. В листуванні я була стримана, професійна і не дуже дружня. Льотчик-шмотчик, ледь погодився. Не дуже-то і хотілось.
Проте згодом виявилося, що Андрій був харизматичним, чарівним і, що найважливіше, дуже веселим. На інтерв’ю ми вже спілкувались як давні знайомі, а наступного ж дня відбулася перша годинна телефонна розмова, яка промайнула як мить. Тож на пропозицію побачення, яка прозвучала за кілька днів, я погодилась легко — хоч і йшла туди без завищених очікувань. Військовий, льотчик, відстань, ротації, війна. Я була певна, що нічого не вийде. От тільки чомусь мої ноги обм’якли, коли ми вперше побачилися вживу.
Дуже чітко пам’ятаю, як у моїй голові прозвучало: «Боже, тільки не це». Я закохалась приблизно через півтори секунди. На щастя, взаємно.
На жаль, з Андрієм як сином, другом та побратимом мені вийшло познайомитися тільки після його загибелі. Познайомилася через маму, наставників із молодості та друзів, через інших льотчиків. Укотре переконалась, що пам’ятника людина не потребує, у неї він уже є. Унісон: «Такого не буде більше», «приклад для наслідування», «непублічний герой», «наша гордість». «Андрій і є тим, хто змінив хід історії авіації в Україні», — казав борттехнік українського винищувача. «Командувач Повітряних сил, якого в нас уже ніколи не буде», — зітхав льотчик-штурмовик.
Я знала його лише у двох «агрегатних станах».
Знала Джуса — міфічного персонажа, смертоносного яструба, одного з «Привидів» та неймовірно складного і впертого «маразмата» (маразмат, або ж маразматик авіаційним жаргоном — задрот, фанатик своєї справи. — Авт). Джус змушував мене вивчати усе: від аварійної кількості пального в баках МіГ-29 (550 кілограмів) та серійних модифікацій МіГ-21 (перша серійна модифікація з бортовою РЛС — МіГ-21 ПФ) до переваг одних західних винищувачів нового покоління над іншими (ніколи не забуду сорокахвилинний монолог про F-16, під час якого він буквально забув про моє існування на іншому кінці дроту). Хоча, яке там «змушував»; зрештою, наша «та сама» перша в житті телефонна розмова почалася з мого питання про роботу передових авіаційних навідників та використання НАРів (некерованих авіаційних ракет) армійською авіацією. Тож чекати чогось іншого не варто було.
Але ще я знала Андрія — люблячо-тривожного, ніжно-строгого романтика. Хлопця, який будив мене під час тривог м’яким, хоч і наполегливим голосом, заганяв як не в сховище, то бодай у коридор; який сидів на чергуванні всю ніч з увімкненим відеозв’язком і слухав моє дихання, коли я хворіла; який робив фотосесії аеродромним цуценятам, щоб покращити мені настрій.
Знала його авантюристом, який не казав про дати ротацій, щоб зробити мені сюрприз своїм приїздом, або змушував годину після прибуття поїзда чекати себе на вокзалі, бо їхав зустрічати мене просто з кабіни винищувача, а треба ж було ще купити квіти, бо «так правильно». Знала чоловіка, який, як і всі нормальні люди, боявся майбутнього. Боявся підвести, боявся не зуміти підтримати, боявся, що не зможе жити нормальне цивільне життя. Зрештою, боявся, що я лишуся сама.
Він млів від того, як я підтримувала його і як цікавилась його роботою; я мліла від можливості доторкатися до легенди і неймовірно хороброго сина своєї країни.
Отак ми існували: він — на аеродромах, я — в поїздах до нього. Він боявся, що не врятує мене від шахеда; я боялася, що врятує, але ціною свого життя.
Дуже дивна й терпка любов.
Ми чимдуж робили вигляд, що все нормально, а вечорами, коли вдавалось побачитись, ховались від себе самих у руках одне одного.
Про Андрія Пільщикова зараз відомо багато, досить тільки ввести в пошук його ім’я. Більшість фактів стала відома публіці вже після його загибелі, як це часто й буває. Одначе це було не просто так.
Андрій не потребував публічності. «Моє обличчя — це обличчя Повітряних Сил», — полюбляв казати. Любив свою свободу, дбав про безпеку близьких, не планував голосної кар’єри. Мені подобалась ця жертовність і скромність. Я не хотіла нашкодити, не хотіла ділитися, не хотіла впускати в своє життя інших. Хотілось, щоправда, визнання для Андрія: в нього були непрості стосунки з командуванням, і за свою голосну принципову позицію і викличну зневагу до некомпетентності він не раз потрапляв у складні робочі ситуації. Я гадала: можливо, якщо показати лице, заслужене визнання звитяги й тяжкої праці нарешті знайде Андрія, але, попри все, шанувала його вибір. Надвузьке коло друзів тішилося за нас мовчки.
Смерть
Льотчик-винищувач воює сам. Помирає він теж сам.
Його смерть майже завжди без бліндажів та окопів, без криків та стогонів, без крові та м’яса, без запаху згарища. Але вона й без братньої руки на плечі; без переляканих та співчутливих очей командира; без змоги передати кимось останні кілька слів дружині чи дітям.
Якось мені не пощастило випадково побачити останнє відео з нашоломної камери льотчика, що загинув у бою. Останні секунди його життя.
Маневр. Струмені повітря обвівають крила. Раптова проблема. Льотчик бореться з літаком, але його починає розвертати, як автомобіль на ожеледиці, — контроль утрачено. Ручка катапульти, шматок парашута в кадрі; йому не судилось розкритися повністю, бо крен і тангаж літака не дадуть. Враз камера спрацьовує некоректно і застигає на одному ракурсі на кілька секунд. Небо, сонце, а на сонці чорний обрис, неймовірно моторошне видиво: політ велетенського винищувача, в якому вже нікого нема і доля якого вже визначена. Це як побачити смерть на власні очі. Андрій загинув не так; він навіть не мав шансу поборотися з літаком, бо сидів не в тому кріслі.
Не вдаючись у деталі того, що сталось, скажу лише, що ми кілька разів обговорювали можливість Андрієвої загибелі. Ми пороздумували про все, описали ймовірні ситуації, обмінялися усіма інструкціями. Андрій мріяв: якщо вже і йти, то в бою — і забрати разом з собою в ту мить якомога більше росіян — впасти на ворожий КСП (командно-спостережний пункт) як мінімум. Більше за все на світі Джус боявся загинути або в тилу, або «мішком» (не пояснюватиму цей термін). Війна вкотре показала: життя жорстоке й несправедливе навіть до найкращих і найсвітліших, бо Андрій отримав і одне, і друге.
Якщо я щось і зрозуміла за цю війну, то це те, що смерть людини насправді стається не з нею самою. Вона стається з усіма іншими навколо неї.
Найдивнішим було усвідомлення того, що Андрія справді більше нема. Його побратими знайшли його мобільний телефон і надіслали мені, аби я передала мамі. Я до останнього писала розпачливі повідомлення в порожнечу, з надією, що це страшний сон чи неправда. У момент, коли той телефон опинився в моїй руці, я зрозуміла — коло замкнулось. Я не заплакала. Я майже буденно поклала телефон до кишені й почимчикувала додому.
Так мозок, вочевидь, вирішив урятувати мене від травми; так само, як урятував на опізнанні в морзі. Тоді, наступного дня після Андрієвої загибелі, коли я отримала просто в руки шеврон, знятий з комбінезона ще не остиглого тіла, моє власне тіло здалось і вимкнулось. Я пам’ятаю тільки, що впала комусь у руки — Юлі, Віталікові чи Масі, — і крізь мій розпачливий крик чутно було лише Юлине «вона нікуди не піде і ні на що не буде дивитись». Я досі вдячна за те рішення, яке вони ухвалили тоді за мене. Завдяки цьому я пам’ятаю Андрія таким, яким він був за дві години до своєї загибелі, — усміхненим, закоханим і з фразою на устах «я зараз прийду, кохана, там один невеличкий виліт».
Другою подією, яка все змінила, був момент, коли мене трішки відпустив параліч горя. Андрієві побратими викроїли кілька днів зі своїх відпусток і приїхали зі своїми жінками до мене додому на різдвяні свята. Вдень ми навіть сміялись, намагалися розважатись, наскільки це було можливо. А пізно ввечері, коли ставало темно і розмови заходили про те, чого годі уникнути, ми плакали.
Голосно, схлипуючи, обійнявшись усі на дивані отакою малою купою — хлопці й дівчата, — ми ридали три ночі підряд; за всі дні, коли не могли виплакатись, бо не було за кого потриматись.
Через кілька днів, зачинивши за останім з них двері, я відчула, що стало справді легше і що я справді не брешу, коли кажу це собі. На той момент минуло рівно пів року. Наступного ранку я вперше вдихнула на повні груди і дозволила собі підняти взір. Ноша не стала легшою — але, здається, я зрозуміла, як її зручніше нести.
Після смерті
Моя близька подруга Марічка, котра втратила на війні двох улюблених рідних братів, якось влучно сформулювала: «В цілому це все трохи печально, бо своє горе ти маєш носити як стильний аксесуар, інакше ти “погано горюєш”. Але водночас усі начебто прагнуть, щоб ти рухалась далі, але несильно рухалась і несильно далі, бо інакше значить, що тобі байдуже».
Кріс, дружина Дмитра Чумаченка, іншого загиблого льотчика, в одному інтерв’ю зауважила: «Я зрозуміла, що люди люблять спостерігати за горем, коли підписані на мене після загибелі Діми почали відписуватись. А вони робили це, щойно я стала транслювати: подивіться — я жива».
Чимало написано вже про те, як люди по-різному переживають утрату. Здавалося б, на бозна-який рік війни у людей мали б випрацюватись певні механізми реакції на чуже горе. Здавалося б, ми маємо певні норми поведінки, ми дуже освічені і знаємо все про емпатію та ментальне здоров’я. Утім, так досі не є. Я не писатиму очевидних істин про коректну поведінку. Не розповідатиму, як дратує і злить, коли на похороні хтось голосить бурхливіше, ніж ти, кохана свого чоловіка. Я не вдаватимуся в деталі того, як страшно у перші місяці ти ненавидиш усіх, хто сміє жити нормальне життя, у кого всі живі, хто сміє усміхатись і народжувати дітей. В це важко повірити, але ти ненавидиш навіть дівчат і дружин інших військових, які скаржаться на те, як їм складно, бо, хоч ти їх і дуже добре розумієш, але хочеться кричати «твій же живий!». У цій розповіді буде мало про нових подруг, які завжди приходять разом зі Смертю, — Деперсоналізацію та Дереалізацію. Я розповім про інше.
У перші пів року після Андрієвої загибелі я не хотіла робити нічого, окрім як говорити про нього. Всюди і постійно.
Багато хто бачить у такій поведінці жінок, що втратили когось, бажання капіталізувати своє горе. І це, звісно, абсурд у ста відсотках випадків, якими б складними не були стосунки за життя.
У ретроспективі, хотілось би, звісно, відповідати якомусь правильному образу стриманої аристократичної скорботи. Але в реальності я робила те, що з часом назвала «блювати емоціями». Я публічно писала про нас, про наші стосунки, я хотіла віддати комусь цей тягар, я не хотіла і не могла нести його сама. Я буквально в такий спосіб просила: «Візьміть, понесіть, потягніть це зі мною, я не можу сама».
І люди тягли, і несли, і мовчки втирали сльози — свої і мої.
У певні моменти біль досягав критичної межі, і реакцію було не спинити. У моїй голові з того часу намертво застигла аналогія: деякі ядерні реактори, після їх вимкнення чи різкого зниження потужності, перенасичуються продуктами поділу ядра — і настає так зване «ксенонове отруєння», що може призвести до вибуху. Отак стається і з людиною. Смерть зупиняє тебе, ти входиш в абсолютно інертний стан, де, здається, ти й сама померла всередині. А потім настає отруєння від чогось, що всередині тліє.
Кожна твоя клітина насичується фізичним болем; у грудях лежить велетенська каменюка; горло стискає зсередини невидимий клубок мокрої огидної шмати. Дихати нічим, охоплює паніка. Єдиний шанс хлебнути повітря — це видати моторошний скрипучий стогін.
Кожна, хто втратила коханого на цій війні, знає, про що я пишу. Це тугий, приглушений крик, який лунає з місць, не визначених людською анатомією. Він лякає родичів та сусідів, він з’являється начебто нізвідки і без причини. Він згинає рівно посередині, він повільно і боляче лізе назовні. Він повертає тебе до первісного стану, але без літературної романтизації, де ти знаходиш себе, абощо. Радше, це той первісний стан, коли людина намагається вимолити негайної смерті, щоб полегшити страждання.
Такі яскраві художні засоби живуть у цьому тексті не для того, щоб зробити його цікавішим, поетичнішим чи викликати співчуття до авторки. Вони живуть у ньому для того, щоб спробувати краще донести читачу, з чим він має справу, коли взаємодіє з людиною, що поховала партнера. І так, саме партнера, а не чоловіка, бо охопити весь спектр взаємин людей і звузити їх до конкретних рамок, — це обмежена і дискримінуюча практика, коли ми говоримо про проживання горя.
Ми звикли вимірювати глибину почуттів людей форматом і тривалістю їхніх взаємин — довго чи коротко, одружені чи неодружені, жили разом чи ні. Оперуючи такими категоріями, ми пропускаємо цікавий феномен, про який говорити не заведено, а саме — скорботу за тим, що могло б бути і чого вже не буде ніколи.
Торгуватись, кому тяжче — людям, які мають спільні роки за спиною, чи людям, у яких шансу ці роки прожити разом уже ніколи не буде, — невдячна справа. Але проговорювати це потрібно.
Взагалі, мова як система виявилась доволі не досконалим інструментом, щоб пояснити, що з тобою відбувається. Багато хто просить — «розкажи, попроси, підкажи, як тобі допомогти». На жаль, ці прохання часто нереалістичні. Уже рік я перебуваю у різноманітних спільнотах жінок, які втратили когось на війні, і щодня зустрічаю таких самих, як я, котрі «блюють емоціями», — чи то від невміння досконало висловити свої почуття, чи то від того, що слова в принципі виявились матеріалом нетривким і непридатним для опису тортур, які ти відчуваєш. Хотілось би якось буквально під’єднати свою голову до чужої, щоб пояснити все одразу, як би жорстоко це не звучало. З іншого боку, слова, як ніщо інше, вміють нашкодити — від необережного жарту до зневажливого «якщо що, нашатиря в нас нема», кинутого однією з працівниць моргу моїй подрузі в момент, коли та намагалась привести мене до тями.
Тому ці художні засоби мають таке велике значення. Я кожного дня молюся, щоб мій досвід перестав бути таким поширеним і залишився тільки на папері для вивчення та історичної пам’яті. Ба більше — як би нам цього не хотілось, але ні цей текст, ані жоден інший не стане інструкцією з поведінки для навколишніх. Власне, інструкцію, мабуть, не вийде написати ніколи й нікому, тому ці речі треба навмисно пропускати крізь себе — читати болючі тексти, дивитися на чужі сльози, слухати зболені зойки біля свіжовикопаних могил та спостерігати gender-reveal-ритуали біля хрестів та вінків.
Мало хто знає, але на похороні людини, яка була з кимось у стосунках, зазвичай ховають двох людей.
На перший погляд, ховають лише тіло померлого. Проте, поки його спускають, поруч із ним тихо лягає та, хто його любила. Десь після першого «вічная пам’ять» вона акуратно спускає ноги до ями, лягає поруч, втикається носом у захололу ключицю і, як може, погладжує білосніжне обличчя. Отець перехрещує могилу, і під лункі звуки падіння землі на домовину вони обоє заплющують очі назавжди.
Та ж особа, що й далі стоїть понад ямою, мовчки дивлячись кудись повз, — це вже зовсім інша людина. Вона навчиться усміхатися, і то щиро; вона ще тішитиметься приємнощам життя; вона, можливо, навіть полюбить когось іще раз. Але який би спосіб життя не вела, вона до кінця життя думатиме про ту, яка лягла туди, під землю. Вона повертатиметься до неї знову і знову, приймаючи кожне важливе рішення. Вона ніжно і з болем буде згадувати про неї, вишпортуючи з пам’яті уламки життя «до».
Але ця людина — інша. І усім доведеться з нею заново знайомитися.
Меланія Подоляк, волонтерка, громадська діячка.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського. Світлина — Данила Павлова.
