Ті, хто повертають землю

Коли війна в Україні закінчиться, території деокупують, міста звільнять, а кордони відновлять, бойові дії залишать небезпечний слід — міни. Жодна країна у світі не стикалася з такими їхніми масштабами. За даними ДСНС, сьогодні досі замінована понад чверть українських територій.

Цей матеріал є частиною проєкту «Найбільш замінована країна світу», покликаного показати, що за проблемою замінованості стоять іще й трагічні й героїчні людські історії.

Минає третя весна великої війни на Харківщині, й діти на сільській вулиці весело грають у квача. Хлопчаки перестрибують з одного дерев’яного ящика на інший. На ящиках усе ще видні написи — «Заказчик. Министерство обороны РФ». Перш ніж вони стали частиною дитячих забавок, у них лежали снаряди для «Граду», якими обстрілювали село.

Харків’янину Олексієві Костенку 37 років, і зовні він подібний на доброго вікінга. Якось чоловік випадково спостеріг цю дитячу гру і довго не міг визначитися з відчуттям, які вона викликала у нього.

— Це складно описати. Мабуть, найближче слово — огида. Настільки це видавалося протиприродним, і настільки вже звичним стало для дітей.

Тепер, коли Олексій міркує, чому став демінером, повертається до цього спогаду. Спогаду про видовисько, якого не повинно існувати в нормальному світі.

Розмінування в Україні координує нацорган із питань протимінної діяльності. Землі розміновують і державні структури, як-от ДСНС чи сапери поліції,  і не державні. Сорок сім таких нині вже сертифіковані як оператори протимінної роботи. Мінекономіки анонсує, що на черзі ще пів сотні. Але й цього замало. У вересні 2024 року ДСНС повідомляла про 139 тисяч квадратних кілометрів замінованих територій країни — за розмірами це ціла Греція. 

Людей бракує, а замінованої землі стає більше.

Олексій мріє побачити країну чистою від мін іще за нинішнього покоління. Тому він і такі, як він, щодня, сантиметр за сантиметром, повертають землю людям.

Між сім’єю та підрозділом

В Олексія Костенка кропітка робота. Часом за одну робочу зміну можна пройти лише дванадцять квадратних метрів, а іноді — лиш один.

Харківщина. Олексій стоїть навколішки в пожухлій траві поміж вузенькою річкою та полем із перезрілими кавунами. Перед ним — клаптик землі, позначений червоно-білими кілками. Це Олексієва ділянка на сьогодні. На ньому блакитний бронежилет швейцарського фонду FSD, який займається розмінуваннями, а на руках — червоні рукавички. Чоловік не квапиться і не нервується. Дотримується протоколу: візуальний огляд, зрізання трави, перевірка мацанням і лиш опісля — металошукачем. І так знову і знову: метод, яким він працює, — це метод розмінування вручну. Довгий, кропіткий та надійний. Олексіїв металошукач часто пищить — земля надзвичайно забруднена.

— Тут були активні бої, летіло все, що тільки можна. Тож знаходимо тут від патронів до бовванців від «Ураганів».

В Олексія дві вищі освіти, він учителював, а тоді відкрив у Харкові власну СТО. Після початку повномасштабного вторгнення зрозумів, що має бути корисним.

— Настала мить, коли мені стало видно, що я не на своєму місці й роблю щось не те. І десь тоді побачив оголошення про набір демінерів, і ось я тут — розміновую свою землю для себе та своїх близьких.

У команді FSD, яка розміновує село Кам’янка під Ізюмом, дванадцять людей. Майже всі зі сходу — Харківщина, Луганщина, Донеччина. Майже всі до великої війни мали власну справу чи обіймали керівні посади. Усі дорослі, іронічні і знають, що тут роблять.

У 50-річного Олексія Кривошеї до форми прикріплений патч із написом «Слідство ведуть демінери. Останній сезон». Колись у вільний час він полюбляв шукати металошукачем монети. Тепер робота з металошукачем уже не хобі, особливо коли знаходиш кілька мін-пелюсток на день.

— Наш графік: десять робочих днів, чотири — вихідні. Тож разом ми проводимо більше часу, ніж вдома. Наша команда — це щось середнє між військовим підрозділом та родиною. А керівниця групи Галина — всім як мама.

Безпечне місце для онуки

Галина Буркіна усміхається з-під насунутого на лоба візора. Вона енергійна й говорить швидше за інших чудовою українською. Галина пережила дві окупації та дві гостросюжетні евакуації — з Дебальцевого в 2015 році й зі Світлодарська у 2022-му.

Підтягнута невисока 55-річна жінка керує командою з дванадцяти чоловіків. Додаток «Дія» називає її професію «сапер розмінування».

— У полі байдуже, жінка ти чи чоловік. Тут усі однаково брудні, усі однаково втомлюються і всім однаково треба дотримуватись одних і тих самих стандартів, — каже Галина. 

Її підлеглі не обтяжені стереотипами, буцімто справа розмінування — не жіноча. Й Олексій бачить у Галі передусім лідерку.

— Це в РФ жінки — рабині й домогосподарки, а в нас вони нащадки амазонок. Зі мною в ТрО служили понад 10 % жінок, тому мене не дивують жінки-демінерки. Галя — лідерка: вона дотошна, але й турботлива.

Олексій Кривошея здає Галині зміну, звітує про розміновані метри. Вона ж запитує про стан його робочих ножиць, якими зрізають траву перед розмінуванням. Керівниця хоче, щоб її команда мала найкращі інструменти.

Серед усіх розмінувальників в Україні близько третини — жінки, повідомляли в Мінекономіки. І їх ставатиме більше, тому що західні країни активно набирають українок на навчання.

— Ми перевіряємо кожен сантиметрик. Мабуть, це материнський інстинкт — зробити усе можливе, аби ніхто не загинув.

Трирічна Галинина онука живе нині на заході України. Демінерка мріє, що колись і схід стане для неї безпечним місцем.

За спиною — поле

Окуляри віртуальної реальності, пульти з джойстиками, рації та прозорі візори. Люди, що керують повітряними дронами та наземними роботами, видаються героями кіберпанку. Тільки от сучасна команда шукає серед квіткового поля примітивні рештки. Ті, що за всіма міжнародними конвенціями мусили давно стати минулим.

Команда The HALO Trust — найбільший міжнародний оператор розмінування — як і колеги з FSD, працює на Харківщині. Гранати, протитранспортні міни, протипіхотні міни на розтяжці, пелюстки, хвостовики, патрони, уламки. Усе це ховається в полях, квітах та у землі навколо маленького розбитого села в Чугуївському районі. Усього 500 тисяч квадратних метрів підтвердженої замінованої території.

Тут розміновують у кілька етапів. Після складних нетехнічних обстежень ділянку проходить жовто-чорний робокат, який зрізає рослинність та прибирає розтяжки. Ним керують віддалено. Уже після робота команда виходить розміновувати територію власними руками.

— Якщо подивитись навколо, то на кожному з цих полів, що ви бачите, хтось підірвався на мінах.

Даниїл Алієв знімає захисний візор з обличчя та відкладає міношукач — у нього коротка перерва. До війни він працював геодезистом у Краматорську, що оточений посівами соняшнику та пшениці. Тепер чоловік очолює групу розмінування. І все, що він бачить сьогодні аж до горизонту, — ділянки розмінування. Навколо села їх нині двадцять чотири, але одну вже повернули людям — тепер вона безпечна.

— За моєю спиною поле, яке вже розмінувала команда HALO Trust. Фермери вже засіяли на ньому пшеницю. Це знов та земля, що приносить врожай, а отже, годує родини — і це приємне відчуття.

Даниїлові — двадцять два роки, у нього в підпорядкуванні 57-річний Віталій Яровий, який навіть не вірив, що зможе пройти відбір на таку фізично важку й небезпечну роботу.

— У мене вже дві онучки — їм по вісім років. І мені хотілося бути корисним. На сімейній нараді вирішили, що я маю спробувати. І, попри мій поважний вік, я пройшов курси й працюю.

Віталій питає, де він зможе побачити свої фото в захисному жилеті розмінувальника. Хоче надіслати їх синові, який воює в ЗСУ на сході країни. Віталієва перерва скінчилася, і він знову береться за міношукач — вертається обстежувати землю.

Чоловік виїхав з родиною із Сіверськодонецька, який на початку літа 2022 року окупували росіяни. До повномасштабного вторгнення працював інженером. Тепер хоче повернутися до свого міста, коли його звільнять, як демінер, який поверне собі свою ж землю безпечною.