Хай тут буде спориш

Ніхто не знає жодного фото з радянських масових депортацій із заходу України. Жодного. Були фото з таборів, з посьолків та бараків. Світлини дітей, які там народжувались. Закоханих, які там любились. Магадани, воркути і хабаровські краї… Але ніхто і ніколи не бачив, як українців вивозили з їхніх дворів, сіл та міст: знімати депортацію суворо забороняли. 

Так було, аж допоки Ганна Лемешко із села Жашковичі на Волині не показала історику Андрієві Усачу фото з дідової Біблії. Й не згадала дідове «вивозять нашу Вєрку». 

Уже четвертий рік Андрій з колегами у проєкті «Після тиші» документує спогади українців, які пережили травматичні історичні події ХХ століття, зокрема й радянські депортації. Фіксує свідчення, оцифровує приватні архіви — усе те, що звуть «крихкою пам’яттю». Весь цей час шукає фото з процесу масового виселення українців. 

І нарешті їде в Жашковичі. 

1

На тому подвірʼї пахне літом і хлібом. Трава пробивається з-під старого асфальту. Столітня хата ховається в сучасному «риштуванні», тільки різьба на причілку видає її вік. Хто б сказав, що то мало не той самий куркульський двір, на якому зачинали перший колгосп у цьому селі. Куди звозили нажите й відібране. Повз який ходили люди й ковтали біль. А за тим двором лежало 16 моргів землі. Землі, яка давала силу родині з тієї хати. Землі на хуторі Полішуків. Землі, яка кликала їх боротися і за яку вони терпіли. Вони і всі навколо. 

— Ніякого асфальту! Поки живу, хай тут буде спориш. А потім як хочте, — казав Іван Данилюк, один з тої хати.

Асфальт Іванові нагадував тюремне подвір’я. До відчаю сіре й порепане. 

Так хотілося до споришу. 

Калачики туляться до віконних шибок. Поріг кличе. Ступаєш за нього, ще і ще — і бачиш порепані ікони, давню швейну машинку і плетені з полотна пупси в коробці під нею. Це баба Зоська навчила онуку Ганну плести ляльки з нічого. А бабу Зоську вчила баба Катерина. З материної сорочки чи материної запаски, чи з рушника, який не у вжитку. Лляні нитки. Якось позав’язує-позав’язує: отак голівка, отак ручки скрутить, ніжки скрутить. Але то треба з такого полотна, що чужому не даси — лише для своїх. Бо тільки так веліла Зоська. Ганнина донька тепер, жартуючи, називає плетені пупси… відьмаками. 

— Несу вам моє багатство! — з глибини прохолодної хати, яку ставив іще її прадід Дмитр Великий, Ганна суне іншу коробку. 

Вона повна фотографій. Якісь дбайливо посортовані за темами. Якісь насипом. Гора. Фотографи у Ганниній родині були «ше за Польщі». І ото воно — справжнє відьмацтво. Та ми порпаємося у горі заради єдиного знімка. 

Якось іще школяркою Ганна полізла на дідову етажерку. Дід Іларіон Данилюк був дяком у церкві, де старостою служив іще її прадід Дмитр. Але церкву потім закрили і дід тримав удома свої духовні книжки. Ганна ж — нишпорка. Навчилася читати тую дивную мову і розвідала серед тої літератури і гороскоп, і т