Земля на кордоні, любов на землі

У цій історії надто багато забороненого. Ми хотіли розповісти про сільські городи на кордоні з Білоруссю та Росією, які нині забирають під фортифікації. Маленькі шматки — п’ять, десять, дванадцять соток, щоб за хатою викопати бліндаж, рів, замінувати прохід. Ось були картопля й буряк, а ось — мінна доріжка. Усе це тому, що ворог тут за кілька десятків метрів, а ще більше тому, що йому треба не дати зайти сюди знову.

Але саме тому отут не можна стояти, сюди не слід заїжджати, тут не можна показувати ліс, тут навіть лиця селянки — гіркого, спрацьованого, світлого — не можна показувати. Зрештою, щось можна, але не слід. Зрештою, щось можна, але не варто. Заради себе, заради села, заради безпеки, заради держави, заради внутрішньої певності, що якщо ти щось скажеш, а завтра обстріляють, то — не через тебе. Ніколи не думала, що за клаптем землі, одною соткою городу, можна впізнати людину. А таки можна. Можна не просто впізнати, а навіть пізнати.

Тож у цій історії немає імен, жодних назв, затерті всі знаки поворотів та кілометрів. Є лише:

Земля

Кордон

Жінка

Чоловік

Любов

І просто люди на землі.

*

Чути гур