Після Другої світової війни сформувалася доволі виразна і стійка звичка, якій випало поширитися мало не на всю Європу, а в наші часи навіть охопити значно ширші географічні терени. Власне, йдеться про події, коли нацизм зазнає нищівної поразки, а в багатьох інтелектуальних колах утверджується думка, нібито заслуга в цьому здобуткові належить не так коаліції союзників, як винятково совєтському марксизмові, котрому самотужки вдалося повалити підступного ворога людства. Треба сказати, що далеко не всі, але все ж немало західних інтелектуалів аж донині заворожуються такими помислами. Тоді як відверті злочини комуністичного режиму видавалися, та ще й досі видаються, нехай і жорстокою, проте необхідною платою за цю добру справу. Адже, як нерідко зазначалося в мало не кожному звіті планової економіки, — це, либонь, «издержки производства». З огляду на ці причини цікаво відстежувати, як саме карбувалися збіжні переконання, а надто, читаючи нещодавно перекладену книжку британо-американського історика Тоні Джадта «Недовершене минуле. Французькі інтелектуали, 1944–1956».
Показово, що з окупацією нацистами Франції в країні було створено сервільний місцевий Вішистський уряд, який урешті суттєво підважив усю легітимність тамтешньої правиці з її домаганнями визначати інтелектуальне життя. Тож і не дивно, що після деокупації французьким інтелектуалам узагалі не хотілося чути будь-які антимарксистські випади, штибу тих, до яких удавався, для прикладу, Реймон Арон. А тому як грім серед ясного неба на них упала хрущовська спроба викрити культ особи, що спричинився до масових репресій, переміщень, чисток, голодоморів та іншого свавілля. Разом із тим, слід розуміти, що до війни французьке інтелектуальне середовище здебільшого цуралося політики. Певно, лише Рух опору змусив інтелектуалів ангажуватися та радикалізуватися.
А проте, скільки б співчутливці комунізму не тулилися до бренду совєтської перемоги, їм годі було прикидатися, нібито не існувало пакту Молотова-Ріббентропа. В цілому ситуація нагадувала ту, коли тотальне задомінувало над окремим. А якщо висловитися метафорично, то можна сказати, що з позиції цього зверхнього погляду будь-яка колода не вважатиметься придатною для грандіозного будівництва, допоки з неї попередньо не пообтесувати сучки.
В окресленій візії зло нагадувало незначне відхилення від усепереможного добра.
Фактично, мало хто з інтелектуалів наважився б заперечити вимогу загального звільнення людства, навіть якби для цього довелося роздмухати всесвітню пожежу.
Може, Рух опору і справді виявився чинником змін, але, на думку Альбера Камю, до 1951 року всяка згадка про нього викликала хіба що посмішку. Принагідно на ту пору рішуче про себе заявив екзистенціалізм, оскільки перетворився на повальну інтелектуальну моду. Відкинувши традицію академічного раціоналізму й неокантіанства, його речники прислухалися до інтерпретацій Геґелевої філософії у виконанні російського емігранта, який підтримував сталінізм, — Александра Кожéва. Передовсім це стосувалося тієї фігури філософування, що була пов’язана з діалектикою пана та раба. Згідно з цим ученням, самовизнання підкореного передбачає нейтралізацію гнобителя. Звідси випливало, що в історії не уникнути жаху тотальності, бо позиції пана та раба ненастанно мінятимуться місцями. Отже, ця філософія пояснювала не тільки появу нацизму, а й можливі «перегини» сталінізму.
Спочатку в екзистенціалізмі Жана-Поля Сартра було марно шукати виразного політичного підтексту, а питання моралі там майже не порушувалося, певна річ, якщо не зважати на проблему Іншого. Тобто його філософія свободи залишалася морально нейтральною. Та війна все розставила по місцях. А відтак і Сартрова партнерка, Симона де Бовуар, почала припускати, що ситуація вибору здатна притлумити повагу до будь-чийого життя.
Аргументація була такою: позаяк обирати все одно доведеться, то краще змиритися з тим, що вибір одразу поміщає людину потойбіч моралі, бо ніхто й ніколи не знає правильного варіанту дії чи вчинку.
З огляду на повоєнні реалії, її переконання зводилося до того, що колабораціоністи неодмінно заслуговували смертної кари. Хоча, варто зауважити, таку думку поділяли не всі. Для прикладу, з цим абсолютно не погоджувався Камю. Хай там як, Сартр і де Бовуар апелювали до тези, що правдиве буття, сиріч автентичне існування, завжди передбачає протест, а надто у справі визволення геть усіх із-під гніту несправедливості. Тож їхній варіант екзистенціалізму нагадує супутню марксизмові доктрину, позаяк обидві теорії намітили спільного ворога.
А що в екзистенціалізмі катма геґелівської чи марксистської віри в історично неминучі процеси, то така позиція видається вельми цинічною. Власне, це й обурило Камю: якщо нітрохи не віриш у невідворотність історії, то навіщо ж тоді виправдовувати насильство? Хай як дивно, та міркування французьких інтелектуалів неодноразово зводили їх на манівці. Незайве нагадати, що саме тоді, нехай і тимчасово, Морис Мерло-Понті призвичаївся захищати насилля заради прогресу. Та чи не збігалося воно з ранніми фашистськими намаганнями практикувати терапію примусом? Одначе поширені контраргументи до цього закиду часто-густо зводилися до того, що в насиллі вправляються геть усі режими без винятку. Дещо схоже спостерігалось і в осередку мислителів, дотичних до католицизму. Так, інспірований ідеями російського філософа Ніколая Бердяєва персоналіст Еммануель Муньє волів оновити християнство на засадах марксизму й екзистенціалізму. Та його сподівання на появу нетоталітарної спільноти, де особистість уникне капіталістичної деформації, затьмарилися звабою покладатися на чари режиму Віші.
Добре відомо, що ще з 1930-х до французів регулярно долинали вісті про совєтські табори примусової праці, терор і схожі злочини. Щоправда, деяким інтелектуалам удавалося виправдовувати це хворобою росту.
То, буцімто, фашизм є свавіллям, а комунізм — хай і не без проблем, але цілеспрямовано веде до справедливості. Проте були й такі, хто зрікався колишніх уподобань. Приміром, засновник сюрреалізму Андре Бретон засудив цю двоєдушність, а Муньє назвав її політичною ганьбою. Та попри все, репресії неухильно рухалися на Захід, аж допоки не досягли Східної та Центральної Європи. З подачі Москви почалися розправи над комуністичним і некомуністичним, а почасти церковним, інакомисленням у Болгарії, Польщі, Албанії, Угорщині, Чехословаччині, Румунії тощо. Важливо було, щоби звинувачені визнавали себе винними: бо це давало «моральні» переваги катам. Західна лівиця відтоді перейняла зручне маркування — «буржуазний націоналізм», а нині навчилася таврувати подібне «збочення» вже без прикметника.
Якщо Камю добачав у цих актах самовикриття системи, то Сартрові здавалося, що вдасться всидіти на двох стільцях — не схвалювати таборів, а водночас аніскільки не перейматись їхньою наявністю. Власне, Сартр і наполягає: задекларована мета звільнити й ощасливити людство дає суттєвий карт-бланш. Або ж інакше: якби Захід був праведним і запропонував би щось істотніше, то можна було б сміливо осуджувати варварство совєтів. Але відповідальне ставлення до історії, скрушно підсумовує Камю, легко звільнятиме од відповідальності перед людьми. Отже, виникло декілька типів реакцій на згадані події: критиків сталінізму ігнорували (Арон); прихильники терору ставали посіпаками (Луї Араґон); затяті, хоч і незгодні партійці обмежувалися приватним протистоянням (Едґар Морен); а ті, що не пристали до партії, але й не хотіли відсторонитися від неї, були змушені викручуватися (Муньє).
Найпоширеніший спосіб обілення зводився до твердження, що комуністи тиранили не Іншого, як нацисти, а Свого.
З цим інтелектуали цілковито погоджувалися. Хоча майже нікому не було діла до того, що Свій у цьому випадку і є Іншим — себто ворогом. А декому і далі видавалося, що влада совєтів продовжила зрушення 1917 року. Те, що це була влада ще попередньої імперії, спало на думку лише Франсуа Моріаку, котрий уважав агресію в Угорщині (1956) імперським самозахистом. Але варто визнати, комуністичною ця імперія була лиш тимчасово. Тому-то перед Сартром і де Бовуар і постала проблема: засудити Росію означало б наразитися на ризики знівелювати марксизм. Через це жодних злостивих її посягань Сартрові бачити не хотілось, а де Бовуар убачала скоріше вмотивованість, а не злостивість у діях її вояків. Отак і виглядало, що нічого доброго від капіталізму чекати не випадає, проте комунізм обіцяє ще чимало чого. А те, що за його реалізацію взялись у найвідсталішій частині світу, — давало їй неабиякий кредит довіри.
Але що треба виснувати з аналізу Джадта? Тепер і ми стали свідками того, як імідж держави-місіонерки успадкувала Росія. Країни так званого Глобального Півдня надалі ототожнюють її з опорою марксизму. Щоправда, крім імперіалістичного апломбу, в ній уже не залишилося революційного запалу. Ще за совєтів західним інтелектуалам, які спершу хотіли було пов’язати своє життя з цією країною, скажімо, Бертрану Расселу чи Людвіґу Вітґенштайну, достатньо було її відвідати, аби переконатись: уявлення про неї та реалії відрізняються докорінно. Власне, тому нині західний інтелектуал якщо й убачає в Росії силу, здатну підважити недоліки ліберальної демократії, то згоден охоче підтримувати її на відстані, не наважуючись на переїзд.
Та вражає інше. В останні десятиліття в Україні можна було почути про згортання проєкту модернізації: буцімто після проголошення незалежності посилилися тенденції до націоналізму. А після вторгнення схожі тези лунають уже з-за меж України.
Найбільше дивує переконання, нібито без імперської російської величі українці приречені лише на задвірки трайбалізму, бо неспроможні на індустріальні чи технологічні перетворення.
Одначе закид у націоналізмі більше нагадує страхи того, хто боїться втратити власну російську імперську ідентичність, націлену на те, щоби перемолоти всі окремішності. Вона блокує формування національної ідентичності, навіть власної, культивуючи натомість ідеологію тотального панування над усім індивідуальним. Усілякі прояви чогось окремого можливі в ній або як підпорядковане, або як маргінальне. Тому залишатись у цій оманливій тотальності й означає носити сліпі окуляри й надалі.
Тарас Лютий, філософ і письменник.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
