Саша, берися за дріжджі

[Цей матеріал створений редакцією у партнерстві з компанією «Enzym Group» на правах реклами]

1996 рік. Олександр Мурзак їде з Херсону до Києва на сільськогосподарську виставку «Хліб». Там він має представляти власний бізнес — дистрибуцію дріжджів в Україні. 

На той час Олександр продавав в Україні турецькі дріжджі — українські мали коротший термін придатності. Але український бізнес тільки народжувався й потребував підтримки. Тож Кабінет Міністрів ухвалив рішення збільшити мито на імпорт турецьких дріжджів, що дозволило українському виробнику більше продавати, більше заробляти, більше вкладати грошей у виробництво і покращувати якість. Усе змінювалося. Бізнес Олександра Мурзака теж.

Тоді у Києві він познайомився з Орестом Вовком, засновником компанії Enzym Group, яка виробляла українські дріжджі. Пан Орест запропонував Мурзаку продавати його продукцію. Довіритись українському виробнику тоді було важко. Але довіритись панові Оресту, який особисто приїхав зі Львова вперше представляти свій товар у Києві, — набагато легше. 

Так Олександр Мурзак став дистриб’ютором «ензимівських» дріжджів у Херсонській та Миколаївській областях. Він вклав у свій бізнес усе — їздив старою машиною, нічого зайвого не купував. З нього сміялися друзі, а він на зароблені гроші купував холодильники й будував нові склади для продукції. Бо пресовані дріжджі мусили потрапляти до споживачів добре охолодженими та свіжими. 

Згодом до бізнесу долучився його син — Олександр Мурзак-молодший. Батько брав сина до себе на роботу, коли той був маленьким. Згодом син вивчився в університеті і став більше займатися сімейною справою. Бізнес пережив нелегкі 90-ті та економічні кризи нульових, і варто було видихнути з полегшенням, як у 2022 році стикнувся з новим викликом.

1 березня 2022 року у рідний Мурзакам Херсон зайшла російська армія. Родина, бізнес, працівники, склади, тобто фактично усе життя Мурзаків, опинилося в окупації.  

— Але я би хотів іще дещо згадати, — говорить Олександр Мурзак-старший. — Коли я тільки починав бізнес, то познайомився з одним турком, який сказав мені:

«Саша, берися за дріжджі, це гарний бізнес. Тому що хліб — усьому голова. А без дріжджів хліб ніяк не вийде». 

Початок

24 лютого 2022 року Олександр Мурзак-молодший прокинувся о четвертій ранку від звуків вибухів у Херсоні. Офіційні новини про те, що почалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, він прочитав у телефоні вже пізніше, близько п’ятої. Мурзак-молодший розбудив дружину і почав збиратися на роботу. 

Коли дістався, то зрозумів, що частина працівників не вийшла на зміну. Дехто приїхав, забрав особисті речі  й поїхав додому. Але більшість працівників іще лишалася, замовлення дріжджів на 24 лютого мали, їх треба було доставляти, однак лише по Херсону. На лівий берег, наприклад, у Генічеськ, машини доїхати не могли — там уже стояли російські війська. Правим берегом іще вдавалося їздити, однак лише кілька днів — до того як Херсон остаточно потрапив в оточення.

Мурзак-молодший розумів, що війна розгортатиметься, що вже почалася паніка серед населення, і якщо годі буде завезти продукти, в місті може початися мародерство. Це означало, що хтось мав лишатися на підприємстві, аби не дати розграбувати склади й не втратити бізнес. Родина ухвалила рішення залишитися в Херсоні. 

— Проблеми почалися, коли російські військові остаточно зайшли в місто, — пригадує Мурзак-молодший. — На початку березня ніхто не розумів, що відбувається. Не було ніякої комунікації ні з владою, ні з військовими, ні з ким. Приблизно тиждень місто жило ніби мертве — на вулицях порожньо, бо люди просто боялися вийти надвір.

Але поступово запаси в місцевих мешканців закінчувалися. Треба відновлювати роботу крамниць і виробництв. 

4 березня Мурзаки повернулися до роботи. На складах іще мали залишки дріжджів, у тому числі сухих, які мають довший термін придатності. Потреба в них була, адже щойно в місті виник дефіцит продуктів — з’явилися спекулянти, які скуповували все, що було на складах, і перепродавали людям за завищеними цінами. Мурзаки стали думати, як уникнути спекуляцій, і почали ділити дріжджі вручну.

— Наприклад, приходила до директора людина й казала, що має пекарню. Ми дивилися, скільки ми їм зазвичай виділяли дріжджів. Бо на початку березня 

2022 року попит на дріжджі був такий, як перед Великоднем. Вони кажуть — треба 200 кілограмів. А зазвичай брали 20. Зрозуміло, що 200 кілограмів їм не треба. Не можу сказати, що ми щось зменшили. Ми просто обмежували їхні апетити. Складніша ситуація для нашого хлібокомбінату — вони завжди купували багато і були готові забрати все. Тому їм ми зменшили. Але їхнє виробництво й так фактично зупинилося й повноцінно не відновилося досі. 

Через те, що продаж дріжджів був обмеженим, почалася паніка і підскочили ціни. Гірше було тільки з цукром, який продавали тоді по 120 гривень за кілограм. Дріжджі, які до окупації коштували 50 гривень, на ринках стали продавати по 100. Дріжджів потребували всі. До Мазурів приходили навіть ті, з ким вони ніколи не працювали. Дріжджі крали зі складів і сварилися, чому не продають більше. 

— Чесно кажучи, я не розумію, чому був такий інтерес до дріжджів, — говорить Олександр Мурзак-молодший. — Мабуть, щось суто народне: треба борошно, дріжджі — й тоді буде хліб. Але пізніше на ринку з’явилися російські дріжджі й інтерес спекулянтів до львівської продукції впав.

В Україні є три заводи, які виробляють дріжджі, і Enzym Group — один з них. 

Коли у 2022-му через обстріли тимчасово перестали працювати заводи в Харкові та Кривому Розі, вся вага відповідальності за змогу далі пекти хліб лягала на Enzym Group у Львові.  

Залишки львівських дріжджів Мурзаки допродавали аж у кінці березня 2022 року. А потім постало інше питання — як завезти новий товар.

Стагнація

На початку повномасштабного вторгнення в Херсоні не було блокпостів. Вони з’явилися вже тоді, як росіяни повністю окупували місто. Блокпости були на виїздах, а також у центрі Херсону. Люди не розуміли, як можна пересуватися містом безпечно.

З’явилася інформація, що цивільні мають носити білі пов’язки. Мурзаки вирішили не чіпляти білу пов’язку на машину, бо вона й так біла. Автівку зупиняли в місті двічі, російські військові перевіряли документи, телефони, але цим обмежувалися. Згодом, щоб не провокувати російських військових україномовним інтерфейсом у телефоні, Олександр Мурзак-молодший купив собі ще один телефон. Далі його комунікація
з росіянами на блокпостах обмежувалась тільки фразою «Добрий день». 

Привезти товар з підконтрольної Україні території — проблема. Останні фури з дріжджами заїхали в Херсон ще на початку вторгнення. Поставки з Одеси заблоковані, водії не погоджувались їхати далі. Доводилося за гроші шукати людей, які могли привезти товар з Одеси у Миколаїв, а вже звідти, через українські та російські блокпости, в Херсон. Але згодом цей шлях заблокували бойові дії. 

Кілька разів Мурзакам вдалося доставити дріжджі власним транспортом із Кривого Рогу. Допомогли Enzym Group: компанія міняла маршрути постачання залежно від того, куди Мурзакам можна дістатись. Також працювала гаряча лінія з менеджерами компанії і волонтерами, які допомагали шукати водіїв і транспорт, аби Мурзаки могли розвозити продукцію від точок вивантаження в Одесі, Вінниці та Кропивницькому. 

Влітку батьку та сину вдалося налагодити ланцюжок постачання через блокпост у Василівці Запорізької області. Це було небезпечно і коштувало фантастичних грошей, про які навіть не йшлося до окупації. Ланцюжок був таким: з Херсона дзвонили перевізнику, наприклад, у Запоріжжя, куди могла доїхати фура з дріжджами, перевізник називав суму, за яку готовий був їхати через блокпост. Якщо зараз така доставка коштує приблизно 30 тисяч гривень, то тоді йшлося мінімум про сотню тисяч.  

Потік машин до Василівки і звідти був довжелезним. Часом на українських блокпостах траплялися суперечки, коли водіїв запитували: нащо везете продукцію? Годувати окупантів? 

На той час у Херсоні, за даними міської влади, залишалося близько 170 тисяч містян — це трохи більш як половина херсонців порівняно з доокупаційними цифрами. Всім їм потрібен хліб, тобто — дріжджі. 

І хоча влітку 2022-го росіяни почали завозити свою продукцію на херсонські ринки, по-перше, вона була значно дорожчою, а по-друге, багато мешканців принципово хотіли купувати лише українське. Тому навіть попри те, що через складну логістику ціни на українські дріжджі зросли, їх все одно купували охочіше, ніж російські. 

— Херсонська область не надто урбанізована, — пояснює Олександр Мурзак-молодший. — У нас до війни був мільйон населення на всю область і триста тисяч на місто, тому всі склади й доставки розраховані на область. А тут весь товар залишився в Херсоні. Чому? Бо міста, ближчі до Криму, досить швидко перейшли на російські товари, а в Херсоні до кінця серпня 2022 року ще можна було купити українське морозиво. Люди мали надію, що Херсон нарешті звільнять, адже бойові дії йшли буквально за 20 кілометрів від міста. 

Тиснути на бізнес росіяни почали наприкінці серпня. Спершу вимагали змінити реєстрацію підприємства на російську.

Олександр Мурзак-молодший пригадує, що після кожного такого візиту він зідзвонювався з українськими партнерами і вони обговорювали, що робити далі. Загалом, росіян просто ігнорували — казали їм, що так, обов’язково, а потім усе відкладали до наступного візиту. 

Потім з’явилися проблеми з розрахунком. На підприємство приходили місцеві провайдери і блокували інтернет, аби завадити зв’язку з Україною, відповідно, фіскальні реєстратори й термінали не працювали належним чином. З готівкою теж мали проблеми. Пошта стала російською, тому збувати готівку не було куди. Якось на підприємство прийшли електрики. Казали, що припинять електропостачання на склади, якщо за нього не почнуть платити російським енергетичним компаніям. Але ці погрози також вдавалося ігнорувати, бо підприємці розуміли, що вся електрика йшла з України і ще не перекидалася з Росії. 

— Самі росіяни нам особливо не погрожували, це завжди були колаборанти — місцеві люди, яких ви знаєте багато років, — каже Олександр. — Росіяни нашим бізнесом не надто цікавились. Можливо, через розташування складів — нас важко знайти, може, це нас і врятувало. Додому вони не приходили. Так, вони мали списки людей, які були залучені до АТО, до громадського життя, ще журналістів. Ці списки росіянам також зливали місцеві колаборанти. Більшість активістів, звісно, поїхали, бо їхніми адресами росіяни ходили. Єдине, що перед вереснем моя дружина з дітьми виїхала до Львова, бо ми не хотіли, щоб діти відвідували російську школу. 

А вони погрожували забирати дітей, якщо вони не ходитимуть до школи. Ми з батьком залишились у Херсоні. 

Тягнути час, аби не перереєстровувати бізнес на російське законодавство, вдавалося десь іще місяці три. Востаннє росіяни з місцевими колаборантами приходили на підприємство 30 жовтня і погрожували відтиснути бізнес, якщо його не перереєструють. А за тиждень їм стало не до того — росіяни зі своїми поплічниками вже пакували речі й виїжджали з Херсону. Бо наближалася українська армія.

Звільнення

— Сильно планувати, в принципі, ніколи не варто, — говорить Олександр Мурзак-молодший. — Якщо ви починаєте вирішувати проблему до того, як вона настане, то наробите більшої біди, ніж та проблема вам би зробила. Тому ми не квапились обговорювати, як діяти, якщо Херсон залишиться в окупації. Було кілька спроб деокупації, у вересні прилітало по російських розташуваннях. Тобто ми знали, що нас звільнять.

На початку листопада 2022-го Херсон занурився в темряву й тишу. Окупаційна адміністрація вивозила документи, російські блокпости почали зникати. Росіяни вивозили експонати з музеїв і тварин із зоопарку на лівий берег. У місті повністю зникло світло. Тиждень не було ні російського, ні українського зв’язку. Телевежу підірвали, адмінбудівлі замінували. Мешканці розуміли — щось відбувається, але що? Коли 9 листопада Росія оголосила про відступ із Херсону, а 10 листопада на вулицях з’явилася перша цивільна машина  з українським прапором, це все ще здавалося провокацією.

— Виходило так, що моя родина у Львові знала, що Херсон звільняють, а я ні, бо до мене не могли додзвонитися, адже не було ні світла, ні зв’язку. 

11 листопада 2022 року українська армія зайшла в Херсон. Про те, що центральною частиною міста їздять військові автівки із синьо-жовтими прапорами, люди дізнавалися сарафанним радіо. На центральній площі з’явилися старлінки, пункти мобільного зв’язку від українських провайдерів, поступово в наступні дні почали встановлювати великі намети ДСНС з генераторами. Ці «пункти незламності» були обплутані дротами перехідників і подовжувачів та переповнені людьми, які заряджали телефони і ноутбуки. 

Світло в Херсоні з’явилося лише за місяць після звільнення. Весь цей час підприємство Мурзаків продавало залишки сухих дріжджів, які не потребують холодильників. Крім того, позаяк після звільнення справа вже йшла до зими, пресовані дріжджі можна було зберігати без холодильників. Іще частину потреб підприємства закривали генератори. 

Та хлібопечення в Херсоні досі так і не відновилося до довоєнного рівня. Як і ринок дріжджів загалом: якщо у 2021 році Україна споживала майже 45 тисяч тонн дріжджів на рік, то у 2023-му — 36,2 тисячі тонн.

Коли припинились інтенсивні бойові дії дорогою на Миколаїв, ланцюжок постачання дріжджів у Херсон став простішим. Вантажівка доставляє продукцію зі Львова до Миколаєва, а вже звідти відвантажують потрібну кількість на Херсон. Решта лишається на складах у Миколаєві. Це пов’язано з постійними обстрілами Херсону. Тому хліб безпечніше випікати в Миколаєві, а вже потім везти на Херсон. Однак маленькі пекарні й крамниці досі мають потребу в дріжджах.

— Зараз у місті залишається менш як 60 тисяч мешканців, решта виїхали. Багато наших працівників виїхали. Робочий день починається о восьмій ранку, а після третьої дня вже всі сидять удома через обстріли. Люди без потреби ніде не ходять. У Херсоні дійсно зараз важко жити. 

— А ви чому лишаєтесь?

— Тут наш бізнес, транспорт, склади, — відповідає Олександр-молодший. — Якщо підемо, ми все це втратимо. Навіть не в тому сенсі, що втратимо щось фінансово. Це наша земля. Коли з неї їдеш, вона перестає бути твоєю. Для батька бізнес у Херсоні — справа всього життя. Я розумію людей, які виїжджають. Але це не наша історія.