Назар Борознюк крокує до палати і вперше за багато років роботи хвилюється. Не знає, що сказати і як почати розмову. Зрештою переступає поріг і бачить свою нову пацієнтку — синьооку Маринку.
Їй шість, вона з Херсонщини, в її будинок поцілив російський снаряд, поранивши її та маму. Дідусь під обстрілами вивіз дівчинку до Кривого Рогу, де їй надали першу допомогу й ампутували ногу. Пізніше Маринку привезли до Києва, в національну дитячу спеціалізовану лікарню «Охматдит». Новина про маленьку пацієнтку з ампутацією миттю облетіла лікарню.
— Від першого контакту з дитиною багато залежить, — пояснює Назар Борознюк уже значно пізніше. — Дорослим можна дати чіткі приписи: що мають робити і як, вони розуміють, навіщо їм це, й неважливо, подобаєшся ти їм чи ні. А до дитини треба знайти підхід — аби щось вийшло, треба, щоб вона тобі довіряла. З дітьми мало бути просто хорошим лікарем. Тут треба бути ще й психологом і другом.
Назар хоче бути другом для своїх пацієнтів. Йому 32 роки, і з них понад 8 він працює реабілітологом-фізичним терапевтом у лікарні «Охматдит». Його завдання — повертати дітей до активного життя після травм та хвороб. Тепер також — після травм війни.
Раптом — нікого
24 лютого 2022 року з першими вибухами у Києві Назар вирішив вивозити з міста вагітну дружину та маленького сина. Спочатку — на Житомирщину, але коли стало ясно, що й тут лишатися небезпечно, родина рушила далі — на Івано-Франківщину.
Прилаштувавши рідних, близько тижня Назар допомагав у місцевій лікарні: ділився досвідом із тамтешніми лікарями. Але, зізнається, там, в умовній безпеці, йому було складно: гризли докори сумління, що він не разом з колегами. Вирішив повертатися: завантажив повний багажник продуктів і поїхав до Києва, навколо якого ще точились бої.
— Я приїхав, і здавалось, що це — не моє місто. Воно було порожнім, вулицями здебільшого їздили військові. Ще добу звикав до постійних вибухів зі сторони Гостомеля та Ірпеня. Пацієнтів у лікарні було мало, і це або важкохворі діти, які не могли без медичної допомоги, або ж поранені діти, яких сюди привозили, — згадує лікар.
Рук у лікарні вистачало, тож до кінця березня Назар більше займався волонтерством: розвозив містом продукти, допомагав збирати гроші та купувати необхідне для тероборони. Часто ночував у лікарні.
— Важко було. Пацієнти спускаються в підвал, земля трясеться від прильотів, а ми збігаємось у приймальню і чекаємо — раптом якусь дитину поранило і зараз когось привезуть. Пам’ятаю, як ми раділи щоразу, коли обстріл минався без нових пацієнтів.
Першими пораненими у війну дітьми, яких Назар побачив на власні очі, були брат і сестра з передмістя столиці з множинними пораненнями та посіченими уламками обличчями. Потім, пригадує, було багато таких дітей. З Бучі, Ірпеня та околиць.
— Травми війни сприймаєш інакше. До повномасштабного вторгнення мені випадало працювати, наприклад, з переломами ноги чи руки. Але коли пішли такі пацієнти — це спершу в голові не вкладалося: у дитини — мінно-вибухова!
Після звільнення Київщини та сусідніх областей пацієнтів у лікарні побільшало. Водночас побільшало й навантаження, адже Назар працює у відділенні гострої реабілітації — тут роботу з пацієнтами часто починають уже в реанімації.
Наприкінці травня 2022 року до «Охматдиту» привезли Маринку.
Протез, якому дали імʼя
Та перша зустріч Назара й Маринки тривала недовго. Познайомились, лікар сказав, що скоро вони вчитимуться ходити наново. Маринка подивилася йому в очі і запитала, чи буде вона бігати. І хоча Назар відповів: «Так, ти все зможеш», зараз, зізнається, був зовсім у цьому не впевнений.
— Ми не мали такого досвіду. Якщо за 8 років війни в Україні вже розуміли, як працювати з дорослими після ампутацій, то щодо дитини я навіть не знав, у кого просити порад.
Тоді Назар звертався по допомогу до гуглу — перекладав іноземні наукові статті, вивчав досвід. Дитяче протезування — це тривалий процес, що складається з кількох етапів. На першому — після лікування та довгого періоду обмеженої рухливості — все тіло потрібно підготувати до навантажень. Далі пацієнта мають вертикалізувати й поставити на милиці. Паралельно — працюють із куксою, до якої кріпиться протез: її необхідно сформувати й підготувати до протезування.
Спершу Назар із Маринкою робили вправи для спини, потім перейшли до вправ із куксою — мали знищити її чутливість. За трохи — працювали з координацією тіла та вчились тримати рівновагу.
— Процес ішов нелегко, — згадує фізичний терапевт. — Бувало, працюємо 5 хвилин — тут Маринка починає плакати й каже: «Не буду». Робили перерву і зустрічались, наприклад, через годинку. Бувало, і тричі на день так пробували займатись. А потім ми з нею почали домовлятись: займаємось — і йдемо гратись. Не займаємось — не йдемо гратись. Доводилось додатково закладати час на гру: своє слово треба тримати. Це була командна робота: окремо працювали психологи, інші лікарі та навіть пресслужба. Нашою першою перемогою став перший крок Маринки на милицях.
На той час українських дітей, яким ампутовано кінцівки внаслідок війни, протезували за кордоном. Але батьки дівчинки вирішили пройти протезування та реабілітацію в Україні. Протез для Маринки виготовили в Києві. Для протезиста Олександра Стеценка це був перший досвід роботи з дитячою ампутацією. Маринка — перша дитина з травмою війни, яку протезували в Україні.
Але виготовити правильний протез виявилось лише частиною справи. Далі потрібно подолати психологічний бар’єр та страх дитини його одягати. Лікарі запропонували дівчинці обрати протезу ім’я. Маринка назвала його Кєшею. Після цього почався третій етап — навчитись правильно ходити разом з «Кєшею». Спершу — за допомогою милиць, далі — самотужки. Потім їй зробили косметичний протез: аби той максимально був схожий на справжню ногу.
У цей час провідати Маринку приходило чимало гостей: від держсекретаря США Ентоні Блінкена до найвідомішого пса країни Патрона. Але найбільше вона чекала «дядю Вову» — Президента України.
— Якось він записав для Маринки відео, де привітав її з днем народження і пообіцяв навідати. Це стало для неї додатковою мотивацією займатись і вчитись ходити правильно. А коли ця зустріч відбулась — була просто в захваті, — розповідає Назар.
У шафі, що в кабінеті Назара, стоїть сувенір у пам’ять про шлях, який вони подолали разом з маленькою пацієнткою, — кубик зі спільними світлинами. Його Маринка подарувала лікареві на день народження. Тепер дівчинка повернулась додому на Херсонщину, але з лікарем вони й далі на зв’язку. Маринка надсилає відео Назару: як бігає, стрибає на батуті чи їздить велосипедом зі словами: «Дивись, як я можу!».
Не прощаються надовго
Ми зустрічаємось із Назаром на його робочому місці, де він якраз закінчує працю з іншим пацієнтом — 13-річним хлопчиком. Це невеличка світла кімната з масажним столом у центрі. Тут Назар із дітьми роблять вправи, а поміж тим спілкуються як давні друзі. Поруч — робочий стіл терапевта з прапорцем футбольного клубу «Динамо». Назар усміхається, час від часу повторює: «Давай! Ти можеш». Яких зусиль потребує цей позитивний настрій, знає тільки він.
— Звісно, історії твоїх пацієнтів не можуть тебе не торкати, але я намагаюсь не піддаватись емоціям, інакше це вплине на мою роботу. Зараз я стараюся сприймати все так: є проблема, треба докласти максимум зусиль, аби її вирішити. Коли ти постійно в роботі, то немає часу на роздуми. Але, думаю, всі ці пригнічені емоції наздоженуть мене після перемоги, — розмірковує Назар.
Коли стає важко — рятують родина та спорт, хоча, зізнається, так і не навчився не «нести роботу додому». А ще підтримують колеги й те, що його роботу помічають.
— Ці діти — герої. Коли ти бачиш, які вони сильні, це не дає тобі здатись, зламатись чи втомитись, — ділиться реабілітолог і додає: Сентенції дорослих про «втому від війни» після побаченого й пережитого його дратують чи не найбільше.
Те, до чого Назар готувався особливо ретельно, — робота з фантомним болем після ампутацій. Він думав: як пояснити дитині, чому їй болить те, чого немає? А виявилось, жоден з його маленьких пацієнтів фантомного болю не мав. Однак робота з дитячим протезуванням має інші складнощі. Найголовніша — діти швидко ростуть.
— Щойно ми звикли до протезу ноги, його вже треба замінювати, бо він замалий, інакше — буде перекос тазу, а це потягне за собою купу проблем. Може початися сколіоз, адже опорно-руховий апарат дитини ще формується. Якщо йдеться про протез руки, слід постійно зміцнювати м’язи ампутованої кінцівки. До того ж біонічний протез — досить важкий, тому працювати маємо не лише з рукою, а й зі спиною та плечима. Разом з цим, важливо враховувати особливості дитячої психології, шукати компроміси, мотивувати, щоб був хороший результат, — говорить Назар.
Час від часу його пацієнти повертаються — на реабілітацію, заміну протеза чи протезної гільзи. З жодним із них фізичний терапевт не прощається надовго.
Спецпроєкт «Сила продовжувати» — це спільна ініціатива UNDP в Україні та Reporters. Ми хочемо розповісти унікальні історії ветеранів та цивільних, які втратили кінцівки через війну в Україні — і не просто знайшли сили пережити травму, а стали рушіями соціальних проєктів чи сміливих бізнес-ідей, а також людей, які їм у цьому допомагають. Поки що їх не так багато, як би хотілося, але вони мотивують, спонукають відверто і чесно говорити про пережите та досвід, який може стати вихідною точкою для інших.
Спецпроєкт створено Reporters за сприяння UNDP в Україні за фінансової підтримки Європейського Союзу, наданої в межах проєкту «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні». Думки, рекомендації, оцінки та висновки, викладені у матеріалах, не обов’язково відображають офіційну позицію UNDP, ЄС чи їхніх партнерів.
