Тимур Ібрагімов народився 1985 року в Узбекистані, з 1991 року його родина живе у Криму. Навчався в гімназії для обдарованих дітей, згодом був студентом філології, його спеціальність — англійська та українська мови.
Із 2007 року працював підприємцем, ремонтував і продавав техніку — комп’ютерну, телефони тощо. 2008 року одружився. З дружиною Ділярою мають чотирьох дітей — двох синів і двох доньок.
Із 2014 року став громадянським журналістом — знімав і монтував відео, які вільні медіа використовували для інформування своїх аудиторій про те, що діялося в Криму. Зокрема знімав обшуки й процеси над незаконно арештованими кримськими татарами. Окрім того, допомагав родинам незаконно ув’язнених.
11 жовтня 2017 року в Тимурову оселю прийшли ефесбівці з обшуком. Його звинуватили за двома статтями — ч. 2 ст. 205.5 («Участь у діяльності терористичної організації») та ч. 1 ст. 30 і ст. 278 УК РФ («Підготовка до насильницького захоплення влади»). «Суди» проходили в Ростові-на-Дону. Відбуває ув’язнення в Рязанській області. Йому присудили 17 років колонії суворого режиму.
Наймолодшому його синові було всього 10 днів, коли батька арештували. Після цього вони вперше побачились, коли дитині було півтора року, у 2019-му, в застінках ФСБ. А потім — уже 2022 року, коли родина приїхала на побачення з Тимуром у колонії.
§§§
[Цей спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Серія історій про журналістів-політвʼязнів — спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]
§§§
«Торжествуватиме істина, а не брехня. Гаряче зустрінь нас, рідний Бахчисараю!» — цими словами на мотив пісні «Постой, паровоз» із радянського кінофільму завершує свій вірш Тимур Ібрагімов. Унизу аркуша в клітинку, на якому друкованими літерами написані 7 строф цього вірша, — широкий підпис Тимура й дата 02.02.202… — останню цифру складно розібрати. За кілька років до того, у жовтні 2017-го, Тимура арештували. Почалася чергова історія політично мотивованого переслідування з боку російських окупантів у Криму.
Обдарована дитина
Тимур Ібрагімов — нащадок родини, яку радянський лад 1944 року депортував із Криму — як і тисячі інших кримських татар. Коли батьки повернулись на батьківщину, хлопчикові було шість. За чотири роки його тато загинув — одного трагічного вечора його вбили незнайомі п’яні чоловіки просто посеред вулиці, на якій він мешкав.
Після батькової загибелі хлопчик пішов до школи-інтернату, Танківської гімназії для обдарованих дітей. Він добре вчився, тому легко склав іспити у цей заклад. А спробувати свої сили синові запропонувала матір. Навчання в хорошій та престижній школі — то був її спосіб уберегти хлопця від вулиці, небезпечних компаній та інших ризиків.
Завдяки цій гімназії Тимур і познайомився з майбутньою дружиною. Він їздив у село Танкове з рідного Мостового. Чи то пак — у село Біюк-Сюрень із хутора Мордвинова, якщо вживати історичні назви. Ділярин батько — водій розвозки для учнів, які жили в інтернаті. Учнів він називав «своїми дітьми» й часто запрошував у гості на Рамадан, на іфтар — спільну вечерю після заходу сонця. Так Діляра зустріла Тимура. Їхнє знайомство продовжилося згодом, коли подорослішали. Вони працювали в одному кафе під час туристичного сезону. Наприкінці літа Тимур несподівано для Діляри освідчився. І вона прийняла пропозицію.
«Він це просто робив»
Після одруження пара жила в Мостовому, потім перебралася в Бахчисарай — в один із «кримськотатарських масивів», як це називає Муміне Салієва. Сьогодні вона, як і Діляра, — дружина політв’язня, несправедливо засудженого російськими окупантами, — Сейрана Салієва.
Тимур і Сейран — сусіди і давні друзі, дружили сім’ями. Муміне згадує, що в Тимура була репутація розумного випускника престижної школи: «Його всі знали як інтелектуала, дуже комунікабельного хлопця з аристократичними манерами».
Про Тимура як про дуже дипломатичну людину розповідає Муміне Салієва: «Він умів навіть у дискусіях із палкими опонентами розійтися, потиснувши руки. А також умів поєднувати, зводити разом людей — навіть тих, які мали різні світогляди. Тимур — дипломат, який вмів знайти підхід до будь-якої людини».
Тимур працював підприємцем — ремонт і продаж техніки, крамничка. Початок російської окупації Криму дав застосунок іншій його пристрасті — відеозйомці. Діляра Ібрагімова згадує: «Це його улюблена справа. За будь-якої зручної нагоди він вмикав на телефоні зйомку. В нього завжди виходили чудові світлини». Каже, Тимур намагався знімати все, що відбувалося в Криму після початку окупації: «Він на той момент не замислювався, для чого. Він це просто робив».
Муміне Салієва як правозахисниця додає кілька важливих штрихів до відеодокументування, яке робив Тимур: «Він добре володів англійською мовою і технологією монтажу. Тому міг легко дати раду первинному матеріалу — опрацювати його, швидко змонтувати. Тими матеріалами ми потім ділилися з колегами — професійними журналістами». Завдяки його матеріалам українські телеканали могли показати, що відбувається в Криму. Муміне підкреслює: «Тимур одним із перших почав висвітлювати обшуки й арешти в Криму. Він по праву вважається громадянським журналістом».
Солідарність
Тимур Ібрагімов регулярно відвідував родини кримських татар, незаконно арештованих російськими окупантами. Муміне розповідає, що він і записував їхні свідчення, документуючи те, що діялось, і пропонував поміч як волонтер: «Це була, зокрема, й побутова допомога. Під час візитів він звертав увагу на те, хто як живе. А ми потім вирішували виявлені проблеми». На її думку, власний досвід загибелі батька й сирітства спонукав Тимура допомагати іншим, особливо дітям незаконно ув’язнених: «Бо вони теж стали сиротами, але при живих батьках».
Діляра розповіла, що під час однієї із зустрічей родин політв’язнів, де Тимур іще й знімав як оператор, виникла ідея створити організацію «Кримська солідарність» для системної підтримки таких сімей.
Чи розумів він, що така діяльність — не надто безпечна в умовах окупації? Діляра згадує, що в родині вони обговорювали можливі ризики: «Він це розумів, але завжди говорив, що не може просто сидіти й дивитися на несправедливість. Я просила його бути обачнішим. Переживала, та ніколи не відраджувала, бо розуміла, що ті родини справді потребують допомоги. Думаю, Тимур був готовий до того, що й по нього можуть прийти».
«Зі свого шляху звертати не буде»
Діляра говорила з чоловіком про можливий арешт: «Через те, що він фіксує ці процеси і його відео лягають в основу новинних матеріалів. Наприклад, коли був обшук у сусідньому будинку в Салієвих, Тимур одразу ж увімкнув відео та побіг туди все знімати. Саме тоді пролунали перші погрози від ФСБ — нам прямими словами сказали, що ми наступні. Та Тимур сказав, що він уже тут і що зі свого шляху звертати не буде».
До першого обшуку, до арешту неможливо бути готовими. Проте родина Діляри й Тимура вже добре знала, що це таке, — за рік до того забрали чоловіка Діляриної рідної сестри. Тому жінка чудово розуміла, що відбувається з родиною, котра залишається сама, без батька й чоловіка: «Я бачила сестру й те, як їй важко з п’ятьма дітьми. На той момент я вже прийняла ситуацію, що мала статися. Нічого змінити ми не могли».
Того дня Діляра прокинулася рано, щоб погодувати дитину: «Я щойно повернулася з пологового з нашою четвертою дитиною. Це був десятий-одинадцятий день після пологів. Поки годувала, мені подзвонили. Такі ранні дзвінки між наших дівчат поширені, проте нічого доброго вони зазвичай не несуть».
Добрих новин не було й цього разу — телефонувала Муміне Салієва, повідомити про нові обшуки. Діляра згадує, як будила Тимура і як він одразу кинувся писати про обшуки в соцмережах.
І раптом — якийсь новий звук. Діляра описує, як Тимур завмер і почав дослухатися: «Ми живемо на п’ятому поверсі, й на сходах завжди добре чути кроки сусідів. Але особливо добре чути кроки п’ятнадцяти осіб, які піднімаються раннім ранком, коли абсолютна тиша, бо всі сплять. У ту мить я зрозуміла: все, прийшли в нашу сім’ю».
Під час обшуку слідчий сказав Ділярі, що Тимур не повернеться, навіть озвучив можливі терміни ув’язнення — ще до слідства і суду. Сказав збирати речі.
Кросівки без шнурівок, спортивний одяг, футболки — все бажано чорного кольору. Діляра збирала сумку, вже знаючи список дозволених у СІЗО речей.
Процес
Діляра міркує, що справа Тимура була однією з перших, тому російські окупаційні прокурори ще не мали досвіду: «Ті перші процеси були затяжними, тривали по два роки». Судили не одного Тимура — разом збирали «Другу бахчисарайську групу», так окупаційні силовики назвали заарештованих у Бахчисараї кримських татар, проти яких сфабрикували звинувачення в межах однієї “справи Хізб ут-Тахрір”. Шістьох арештували в жовтні 2017 року, ще двох — у травні 2018-го.
На певному етапі судові засідання в Ростові тривали кожен будній день з ранку до вечора. На кожному з них була присутня Тимурова мати. І бодай раз на тиждень, попри догляд за чотирма дітьми, намагалася приїздити Діляра.
Підконтрольне росіянам судилище присудило Тимурові Ібрагімову 17 років позбавлення волі — це один із найсуворіших термінів, які отримали незаконно переслідувані кримськотатарські активісти.
Муміне Салієва як правозахисниця інтерпретує такий великий термін ув’язнення як спосіб посіяти страх поміж цивільного населення Криму. Називає це «методичкою спецслужб» і додає, що ця тенденція виникла після ухвалення «пакета Ярової» — законопроєктів, які були скеровані на нібито боротьбу з тероризмом, розширюючи повноваження силовиків у Росії.
Окремий досвід — транспортування. Тимур розповідав Ділярі про своє здивування умовами для в’язнів — казав, що раніше бачив таке тільки в кіно: «Він згадував, як усіх по черзі за ногу пристібали до великого ланцюга — одного на всіх. Так само пристібали й руки. І далі вони мали йти вервичкою, як мурашки, — це було їм і смішно, і дуже важко, тому що потрібно було не просто йти, а й нести свої сумки, тримаючи руки спереду», — переказує Діляра.
Тюрма
Тимура Ібрагімова тримають у колонії в Рязанській області. Лише рік тому він уперше з дня арешту побачив свого наймолодшого сина. Тому було всього десять днів, коли по його батька прийшли окупаційні силовики, — і він знову побачив батька вже шестирічним.
На те перше побачення, що тривало три дні, Діляра взяла старшу доньку й молодшого сина: «Ми не знали, що на нас чекає в дорозі, як усе це відбуватиметься, тому я взяла з собою двох дітей, а не всіх чотирьох».
Такі побачення дозволені раз на чотири місяці. Тож на наступне побачення з татом приїхали старший син і молодша донька.
Потім Діляра поїхала разом зі свекрухою. Влітку 2024 року звозила всіх дітей на зустріч із татом. А далі — як вийде.
Тимур намагається передати дітям важливі для себе ідеї. Діляра виділяє три головні: «По-перше, він наставляє їх дотримуватися нашої релігії — це перша річ, яку людина може зробити на користь і себе, і оточення. По-друге, він наставляє дітей слухатися мене — каже, що не може дати їм належного батьківського виховання, тому саме я як мама є найважливішою людиною. По-третє, нагадує дітям про важливість доброї освіти».
Тимур говорить із дітьми не про добрі оцінки, а про добрі знання — потрібно прагнути знань, набувати знань і приносити користь оточенню за допомогою знань. Він називає егоїзмом використання знань лише на власну користь — наполягає, що знання людини мають служити всьому людству.
Щотижня родина намагається зідзвонюватися по відео, також щоденно дозволені голосові дзвінки рідним, тому контакт вдається підтримувати.
Однак Тимур Ібрагімов потерпає в тюрмі від проблем зі здоров’ям. Він потребує заміни очного імпланта — про це восени 2023 року повідомила Діляра після одного з побачень із чоловіком. Попередня заміна ока відбулася 15 років тому, тепер імплант потрібно замінити. Муміне Салієва додає, що за час ув’язнення Тимур дуже схуд — утратив 17 кілограмів ваги.
Навіть в ув’язненні він шукає собі опори й способів самопідтримки. Перший — читання Корану. Такий самий має вдома в Бахчисараї Діляра, і таке читання є одним зі способів підтримувати зв’язок із чоловіком. Другий — робота, адже в колонії є швейний цех, де можна знайти заняття навіть для людини з порушенням зору. Третій — листи. Тимур отримує багато листів не лише з Криму, України, а й з різних країн світу, і це його дуже підтримує.
Матеріали (факти, інтерв’ю) для статті надала Ольга Духніч.
Колажі Анастасії Струк. У зображеннях використано світлини із родинного архіву, а також Кримської солідарності.
