img

Світлана Алексієвич: Книга має іти попереду масової свідомості

08.04.2016 Марія Педоренко

Цими днями у Києві — лауреатка Нобелівської премії з літератури, білоруська письменниця Світлана Алексієвич. В Україну вона приїхала в рамках презентації кількох своїх книжок, виданих українською мовою. Серед іншого, прочитала публічну лекцію — «Книга як пам’ятник стражданню і відвазі».

The Ukrainians занотували найцікавіше з її виступу про життя та смерть радянської людини — частини великої «Червоної імперії».

 

Коли я навчалася на факультеті журналістики, то розуміла — мені не вистачає справжнього життя і я маю шукати своє місце в тому, чим займаюся. Сім років я працювала у газеті і відчувала себе там котом у мишоловці. Те, що мені особисто було цікаво в людині, зовсім не цікавило газету. Газета — це суто інформаційний світ. А коли ти молода людина і хочеш сказати щось своє, звісно, банальностей тобі замало.

Тож я шукала себе, і тут, думаю, мені пощастило, що я мала бабусю-українку. У час мого дитинства, а це якраз було після війни (Другої світової, — TU), жінки говорили або про смерть, або про любов. Вони залишилися самі — чоловіки пішли. І всюди були одні й ті самі розповіді. Я була дитиною, вони не ставилися до мене серйозно, а тому були відвертими.

EC3A1591

Слухання людей — це ще з дитинства було найсильнішим моїм враженням.

Коли я закінчила факультет журналістики, з’явилася книга «Я з вогняного села» наших білоруських письменників (Олеся Адамовича, Янки Бриль та Володимира Колесника, — TU). Вона приголомшила мене. У Білорусі, коли німці палили села, часто не шкодували людей — ні в церкві, ні в школі. Бувало, утім, хтось якось рятувався. І от автори цієї книги розшукали цих людей і записали їхні розповіді.

Читала і мала таке потрясіння! Я зрозуміла, що чую це все своє життя. Я звідти — з села. Я знаю, як ці люди говорять! Я пам’ятаю, як в Україні ми з бабусею ходили на базар, і там українські мужики — інваліди на візках — їхали напідпитку, щось співали і ліфчики продавали. Я чула, що вони говорять, як вони говорять!

Так з’явилася ідея книги «У війни не жіноче обличчя».

Особливо якщо ти приходиш до неї і не говориш оці журналістські речі: «Ну як ви? Що там у вас? Що ви на тій війні бачили?» Коли це не інтерв’ю, а розмова. Тепер інколи чую коментарі, що в моїх текстах люди говорять дуже красиво. Вони говорять так або коли вони близькі до смерті, або коли вони закохані. Це два стани, коли людина підіймається навшпиньки, вище за себе звичну, коли говорить винятково вражаючі слова.

Пам’ятаю, як прийшла до однієї жінки, чекала на неї півдня, допоки вона звільниться, а коли вона заговорила, з неї такий чоловік попер: «Коли почалася війна, всі радянські чоловіки пішли на фронт, і всі радянські жінки…» оце все. Вона не могла вискочити з чоловічого канону.

Вони говорять так або коли вони близькі до смерті, або коли вони закохані. Це два стани, коли людина підіймається навшпиньки, вище за себе звичну, коли говорить винятково вражаючі слова

І раптом вона побачила, що я розгублена. Я сказала: «Ви така гарна. Скажіть, а от як це — бути вродливою жінкою на війні?» І вона розповіла мені, як вдягала чоловічі труси (тоді вони були до колін) і як їй не хотілося помирати у цих трусах. «Як я це собі уявляла: лежатиму десь у конваліях, у пролісках. Після війни хочеться гарною лежати. А тут ми, гарні дівчата, зберемося у бліндажі — і всі у цих ідіотських трусах».

Щоправда, жінки, з якими я розмовляла, завжди казали мені: «Це ми тобі, дівчинко, розповіли, щоб ти зрозуміла, що таке війна, але писати треба зовсім інше. Ти почитай книги, почитай, як треба писати». І коли книга вийшла, ці жінки раптом образилися на мене.

Почали говорити, що вони в ній — не герої. Але тоді вже були чудові часи Перебудови. Книга видавалася мільйонними накладами і суспільство запевняло жінок, що потрібна саме така правда, що саме це робить їх справжніми героїнями.

Тоді мені здавалося, що таких людей, як ці жінки, більше не буде. І раптом з’являється ваша Надія Савченко. Це просто героїня тієї книги. Вона абсолютно схожа на тих жінок. Як вона розуміє, як вона говорить, як вона ставить гідність вище за життя. Наче вона з того часу.

EC3A1522

Одна книга народила іншу. Далі я зрозуміла — от він, цей час, його треба записати.

Люди приголомшені. Спочатку — війною, потім — Афганістаном, тоді — Чорнобилем. У жанрі, в якому я працюю, важливо заскочити людину в хвилини її приголомшення. Як, наприклад, із Чорнобилем. Як люди говорили у перші місяці і як сьогодні? Людина навіть у пеклі звикає жити — це стає для неї звичним станом. І люди більше так не говорять. Але тоді вони говорили дивовижні слова. Чорнобиль був новою реальністю.

У мене п’ять книг. Так званий цикл про «Червону імперію» — енциклопедія імперії. Я ще застала людей, які бачили Леніна та Сталіна, і вже далі до Горбачова та Путіна. Остання книга «Час Second-hand (кінець червоної людини)» — заключна. Імперія розпалася. Почалося нове життя. Одне — в країнах Балтії, інше — десь у Казахстані.

Книгу важко написати, але якщо працювати серйозно, книга має іти попереду масової свідомості, трохи випереджати час. Цього тобі, по-перше, не може пробачити влада, по-друге — люди. Це дуже важко, але це моя професія — писати чесно.

Книги, які я пишу, — це не колекція жахів. Менш за все я хочу, щоби про мене говорили як про письменника катастроф

Книги, які я пишу, — це не колекція жахів. Менш за все я хочу, щоби про мене говорили як про письменника катастроф.

Я письменник цієї «Червоної імперії». Такі були часи — ми постійно були військовими людьми. Оця військова психологія й надалі притаманна багатьом. А тоді люди вкорочували собі віку — настільки зрослися із цією червоною ідеєю. Ми так спрощуємо для себе: «ах, совок», «ах, ідіоти»… Ні, це були трагічні люди і трагічний час.

Своїм циклом книжок я хотіла сказати, що комунізм не помер, як нам здавалося у 90-ті роки, коли ми так романтично його поховали. Свобода не може народитися просто зі слова «свобода». Дуже добре про це є у художника Іллі Кабакова. Він говорив: коли комуністи були в Кремлі і ми боролися з ними, з цією ідеєю, нам здавалося, що ми — великі, сильні, красиві. Ми сиділи на кухнях і мріяли про нове суспільство. І от ми перемогли. А коли озирнулися, то зрозуміли, що жити треба зі щурами. Що з людини вилізло стільки такого, про що наша література не знає. Ідеалістична радянська література ховала натуру людини, маскувала її. Виявилося, що ми не готові до цього нового часу.

Утопія створила величезну лабораторію, де було виведено цей унікальний тип — червона людина, радянська людина. Національні риси проступили зараз, коли ми розділилися. А в тій лабораторії робилося все, щоб нівелювати їх. На жаль, ідеї формують людину. І вона цьому піддається.

Молоді люди знають, що нічого не вийшло ані в Білорусі, ані в Росії. Ми живемо з відчуттям поразки.

На пострадянському просторі, на мій погляд, тільки ви, українці, рвонули в це нове життя.

Перший Майдан дав дітей Майдану. Виросли діти, які зробили другий Майдан. Як і батьки, вони не могли змиритися з тим, що було. Вам можна заздрити

Перший Майдан дав дітей Майдану. Виросли діти, які зробили другий Майдан. Як і батьки, вони не могли змиритися з тим, що було. Вам можна заздрити. Як важко не було б, ви все одно в новому житті, все одно ви зробили цей ривок. І в Білорусі, і в Росії, на жаль, суспільство ще не готове до нього.

У Білорусі сьогодні трагічні часи. Лукашенко зупинив час. Людей немає. Білорусь, якою ми можемо пишатися, — за кордоном. Я теж поїхала, і хоч повернулася за 12 років, але я в іншому становищі, я захищена. Можу сказати те, що вважаю за потрібне. Можу писати. Але, на жаль, це можуть далеко не всі.

Що таке тоталітарне суспільство? Це коли окрема людина — безпорадна. І робиться все, щоби люди не об’єднувалися, щоби страх усіх роз’єднував. Кожен сидить у своїй конурі і чекає, що, можливо, хтось принесе нам свободу. Але хто?!

Раптом починаєш розуміти, що сьогоднішнє життя дуже швидке. Ніхто не має стільки часу, скільки було у Льва Толстого. Подивіться, що з нами сталося за десять років: ІДІЛ, божевільний тероризм… Що в головах у людей? Ми всі почали боятися майбутнього. Раніше воно було світлим — нам постійно обіцяли, що воно колись настане. Після Чорнобиля люди зневірилися в науці і зневірилися в чудовому майбутньому. Всі хочуть, аби сьогодення тривало вічність.

Минули часи героїв. Тепер кожна людина має право на історію. На авансцену вийшла маленька людина. Ми ніколи не чули, про що вона говорить і як вона говорить. І саме до неї я пішла.

Ця людина безслідно зникає в темноті часу.

Я збираю не маленькі історії, я збираю образ часу. Були такі люди, і так вони жили. По-варварськи жили, вбивали одне одного, страждали, любили, народжували дітей.

Головне, щоби це залишилося.

Аби наступні покоління пам’ятали, що за ідеї теж хтось має нести відповідальність.

EC3A7850

Марія Педоренко Олександр Хоменко

Схожі публікації

7213 12

Буде й на нашій вулиці культура

Хто запалює вогні культури на віддалі від центру Львова?

23.02.2016 Євген Гриценко
4379 8

Анастасія Андрійчук

Івано-Франківська ілюстраторка про магію анімації, роботу фрілансера та життєву філософію ілюстратора

19.09.2017 Мар'яна Федина
3753 16

Борис Херсонський

Український російськомовний поет та лікар у третьому поколінні єврейського походження — про ментальність України та Європи, суспільні травми, інертне мислення та втечу від свободи

26.07.2017 Даниїл Задорожний

Популярні публікації

39546 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
63326 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
43196 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати