Альтернативні сценарії

Я нинішній навряд чи домовився б із самим собою зразка 2013-го. 

Останні десять років ми стрімко змінювалися. Щодня вигадували собі тисячолітні традиції. Повʼязували своє теперішнє з минулим прямими лініями — і переконували себе в історичній закономірності того, що відбувається. Але в тому й особливість, що наша історія могла повернути геть в інший бік. Тим паче, що роздоріж ми мали вдосталь.

Перемога Майдану сама собою не гарантувала нам національного пробудження. Якби до Києва після втечі Януковича прилетіла делегація з Москви — зі словами співчуття загиблим, осудження втікачів та пропозиціями знижок на газ — усе могло скластись інакше. Бо на той момент єдиною альтернативою «України Януковича» була «Україна Ющенка». Яка з лишком уміщала все перелічене. 

У цьому альтернативному 2014-му все ще немає армії. Волонтерський рух згасає. Більшість країни все так само не знає, де розташовані Словʼянськ, Савур-Могила та Горлівка. Тих, хто говорить про загрозу з боку Росії, — називають провокаторами. Засмаглі голландські туристи повертаються боїнгом із Малайзії.  

Українські медіа мовлять російською. ПЦУ не існує. Найпопулярніша соціальна мережа — «Вконтакте». Декомунізація відкладена до кращих часів. Головне завдання країни — бути транзитером російського газу.

У Криму відбуваються спільні навчання Чорноморського флоту та ВМСУ. На осінніх виборах «регіонали» — після ребрендингу — забирають у парламенті половину місць. Асоціація з ЄС підписана — і далі Брюссель просить Україну врахувати російські інтереси. Головна подія року — організована Москвою олімпіада. Осідок Віктора Януковича нікому не відомий. 

Цей сценарій не містить ні крихти фантастики. Він уже траплявся в українській історії — після Помаранчевого Майдану. Наша країна довгі роки балансувала між тими, для кого незалежність України була цінністю, і тими, для кого вона лишалася тільки даністю. І цей баланс зламався не під час Революції Гідності. Цей баланс зламала війна.  

Ми не були єдиними авторами власної історії. Її співавторство належить країні, з якою ми воюємо.

І навіть війна не стала тими рейками, які вберегли б нас від зигзагів історії. Наша країна слухається серця частіше, ніж голови, — і ми не раз доводили свою здатність закохуватись у тих, кого до ладу не знали. 

Влітку 2015 року найпопулярнішою персоною в країні був Семен Семенченко. Влітку  2016-го найвищий президентський рейтинг мала Надія Савченко. У 2017-му Міхеіл Саакашвілі проривався через польсько-український кордон до своєї політичної карʼєри. Восени 2018 року Юлія Тимошенко повернула собі перше місце у президентських рейтингах.

До речі, так. Багато хто досі упевнений, що на минулих президентських виборах країна обирала між Петром Порошенком і Володимиром Зеленським. Нібито саме шостий президент країни позбавив пʼятого — другої каденції. Насправді ж єдина альтернатива весни 2019-го — це вибір між Зеленським і Тимошенко.

Усі соціологічні опитування осені 2018-го були доволі однозначними. Юлія Володимирівна набирала популярності, проводила масштабні зʼїзди і готувалася до переїзду на Банкову. За пʼять місяців до дня голосування вона удвічі випереджала найближчих конкурентів. При моделюванні другого туру Тимошенко випереджала будь-якого суперника. І якщо хтось і мав бути ображений на Володимира Зеленського, то саме вона.

Ми все ще сперечаємося про те, як могла б розвернутись історія, якби чинний президент країни залишився в шоубізнесі. Але одне ми знаємо напевне — нашим верховним головнокомандувачем сьогодні була б Юлія Тимошенко. Цей статус їй обовʼязково довелося б приміряти, бо доля повномасштабного вторгнення залежала геть не від імені українського президента. Вона залежала від віку президента російського.

Авторитарні системи часом залежать лише від того, наскільки голосно «цокотить годинник» у національного лідера. Якщо людина переконана, що її завдання — написати новий підручник історії, — вона не буде озиратися на супутній збиток. Вона буде оглядатися на власний вік. Бо лише вік може завадити здійсненню цієї мрії. 

Повномасштабне вторгнення прийшло на зміну гібридній війні не через те, що Україна зробила щось не так. Це сталося лише тому, що Путін постаршав на десять років. Він хоче встигнути взяти реванш за 91-й рік — і це переважає для нього будь-які можливі побічні втрати. Непримиренність будь-якого альтернативного українського президента могла не відтягнути війну, а лише наблизити. Тому що ця непримиренність не залишила б для російського автократа надії, що він і без вторгнення зможе досягти потрібного йому результату.

Десять років тому українці вирішили, що не хочуть бути обʼєктом історії, і обрали бути її авторами. Відтоді ми живемо в умовах постійного підвищення ставок. На кожне наше рішення ворог робить крок у відповідь. 

Його одержимість нами стає течією, яка змушує нас плисти у заданому напрямку. Його неготовність до компромісів — позбавляє нас змоги самим зійти на компроміс. Ми змушені захищати свою ідентичність, бо заради перемоги над нею Москва готова вбивати її носіїв. Нас із вами.

Ці десять років ілюструють масштаб пройденого шляху. Хай якою великою є спокуса вигадувати себе заднім числом — іноді корисно озиратись назад. Згадувати те, що ми вважали нормою десятиріччя тому. Порівнювати з тим, що ми вважаємо нормою сьогодні. Памʼятати про роздоріжжя, на яких ми готові були повернути не туди. 

Наш сусід мріє власноруч написати фінальну главу нашої історії. І в межах політики підвищення ставок ми тепер змушені писати власну версію його майбутнього. Фінал протистояння відкритий — і кожен може стати співавтором майбутнього. Такий виклик випадає не кожному поколінню. Нам випав.

Усе, що нас не вбиває, — робить нас сильнішими. А отже, справа за малим. Нам просто потрібно не дати себе вбити.

Ілюстрація — Вадим Блонський