Фразою про те, що «ми живемо в буремні часи», уже нікого не здивуєш. Часи і справді буремні, здається, від початку часів. Життя змінюється виживанням, тиша — затишшями, правда — правдоподібністю. Навіть у спокої сучасній людині важко знайти дорогу до себе і собою стати. Що уже говорити про українця часів незалежності.
Журналісти у цій ситуації мають дуже простий вибір. Або погодитися на джинсу, темники й цензуру, але отримувати стабільний прибуток, або навпаки — по-донкіхотськи боротися з вітряками, але таки говорити правду, поширювати загальнолюдські цінності, змінювати світ.
…Журналіст Андрій Куликов каже, що на цензуру не погоджується. А от самоцензуру вважає ознакою відповідального журналіста. Незважаючи на прайм-тайм на національних каналах, колонки у провідних тижневиках і купу премій, ведучий «Свободи слова» на ICTV своїм найзнаковішим проектом сьогодні називає «Громадське радіо». Каже, що це чи не єдиний справді незалежний засіб масової інформації в Україні сьогодні.
Успішний українець Андрій Куликов після спілкування з найсильнішими гравцями вітчизняної політики слухає добрий рок і читає фантастику. І каже, що найголовніше в житті — бути корисним.
Як і чому Ви стали тим, ким Ви є сьогодні?
Не знаю, як відповісти. Особливо на питання «Чому». Мабуть, потрібно сформулювати так: а ким я є? або чим я є?
А ким Ви є і чим Ви є сьогодні?
Я є людиною, яка намагається робити у житті щось цікаве та корисне і при цьому залишатися у мирі зі самим собою.
Очевидно, що журналіст такого рівня, як Ви, не раз у своєму житті стикався зі спокусами, які могли полегшити його життя, хоча б у побутовому сенсі. Які відповіді, які принципи Ви тоді перед собою ставили, щоб не «зіпсуватися»?
Насправді, мені у житті не раз доводилося іти на компроміси, про більшість з яких я зараз не шкодую. Кінцевий результат компромісів дуже часто виявляється неочікувано корисним і для людини, і для суспільства. Однак, з іншого боку, є й такі «спільні знаменники», які за якийсь час видаються такими, що їх можна було уникнути. Проте загалом можу сказати, що не чинив у житті неправильно.
Це те, що стосується моральних питань. А щодо побутового аспекту, то краще за мене скаже Тарас Шевченко: «Мені потрібно зовсім небагато…» Думаю, що людину, яка у житті не прагне якихось захмарних матеріальних висот, купити неможливо. Чи, принаймні, складніше. Можна знаходити задоволення в дуже багатьох речах. Не лише у заробітку і у тому, що ти можеш придбати на зароблені гроші, але й в самій роботі можна знаходити те, з чого радієш.
Хто, окрім батьків, справив на вас найбільший вплив?
Гадаю, це ті письменники, чиї твори я читав. А згодом, коли я вже почав працювати, великий вплив на мене справляли ті люди, з якими мені доводилося зустрічатися як журналісту. Більшість їхніх імен я, ясна річ, навіть не пам’ятаю, як і обставини, за яких я з ними зустрічався. Це природно для журналіста — ти щодня зустрічаєшся і спілкуєшся з величезною кількістю людей, і вони, безумовно, впливають на тебе. Звичайно, якісь знакові зустрічі, розмови, забути складно.
…А зростав я у сім’ї службовців. Будинок, де ми жили, був дуже цікавим. У ньому мешкали люди певного кола, переважно — київська інтелігенція. В одному крилі квартири мали переважно інженери, викладачі технічних вузів і так далі, а в іншому — актори, музиканти оперного театру… До речі, жила там і Євгенія Мірошниченко (відома українська оперна співачка, педагог, професор, — TU), і часто вранці було чути, як вона розспівується. А друзі моїх батьків усі були з інженерного кола, відповідно й спілкування було своєрідним. Я мав гарне дитинство, був оточений дуже цікавими людьми. Тут, мабуть, теж був дуже великий вплив на формування особистості.
Моя сім’я — повністю російськомовна. Українською спілкувалася лише моя бабуся по маминій лінії — Ніна Савицька (легендарна дикторка Українського радіо, — TU). Попри те, що була корінною росіянкою, через свою професію дала мені стимул до вивчення української мови. Бібліотека бабусі була частково російськомовною, а частково — українськомовною. Узагалі у ті роки дуже багато цікавої літератури видавалося здебільшого українською мовою. І усі ті книжки я мав можливість читати саме у бабусі. А ще у середовищі її колег та знайомих побутувала також саме українська. Ось так, через мову, я й відкрив для себе усю глибину, як би пафосно це не звучало, української культури.
…Ну а у перше моє відрядження я поїхав на Західну Україну. Раніше там не бував. Зустрічав дуже різних людей. Це були з одного боку доярки та робітники, а з іншого — лауреати Шевченківської премії. Тобто після такого уже більш-менш зрозумілого і знайомого Києва у моєму житті з’явилися люди, до яких я раніше не мав доступу. Отут я й почав розуміти, що люди — різні, що потрібно мати індивідуальний підхід до кожного. Одна з головних вимог до журналіста — вміти слухати. Ось ця «професійна звичка» мене багато чому навчила.
Наскільки я пригадую, у вас цей перехід до української мови був великою подією, серйозним рішенням…
Краще сказати, що переходів на українську було два. Перший був дещо пасивним. Після закінчення восьмого класу батьки вирішили, що надалі я повинен навчатися українською мовою. Я й не пручався. З мого боку у всьому цьому був певний елемент неусвідомленого розрахунку. Я чомусь знав, що колись мені знадобиться глибше знання української. Отож дев’ятий та десятий клас я провів у найкращій на той час українській школі Києва — 92-ій. Керівництво неодноразово зазнавало тиску, оскільки наша школа залишалася чи не єдиною українською школою у центрі міста, тому вона постійно «падала в око». Однак, попри все, ніхто із батьків не написав популярної на той час заяви, мовляв: «У мене болить коліно, тому я не можу продовжувати навчання українською мовою».
Тобто? Поясніть детальніше, будь ласка…
У радянський час можна було домогтися переведення школи на російську мову навчання за умови, що кілька батьків підпишуть схожу заяву. Причини, звісно, були висмоктаними з пальця. Наприклад, «їхні діти не мають змоги продовжувати навчання українською через стан здоров’я». Тож і у нашій 92-ій могло з’явитися кілька таких папірців, але до честі усіх батьків — такого не було.
…Школа розташована там, де зараз Музей літератури, а колись була колегія Павла Галагана (це перший український середній навчальний заклад на територіях, які належали до Російської імперії). У школі навчалося всього 300 учнів. Навчалося дуже багато дітей письменників. До прикладу, у моєму класі вчилася Оксана — донька Василя Бережного, Дмитро — син Михайла Стельмаха, Валерій — син Миколи Руденка, Вадим — син Гелія Снєгірьова. Це давало нам змогу більше дізнаватися про те, про що не могли знати 90 відсотків людей на той час. Скажімо, приходиш до школи, а однокласник тобі каже — учора у його батька проводили обшук. Це, по-перше, розширювало світогляд, а по-друге — згуртовувало.
Таким був перший мій перехід.
…Далі — п’ять років навчання в університеті. Навчалися російською мовою, бо на нашому факультеті вчилося багато іноземців, і це було виправданням для того, щоб увесь навчальний процес проводився російською. Однак і там ми «дали тріщину». Наприклад, ми, кияни, з викладачами англійської мови спілкувалися українською, а вони, люди начитані і мудрі, — охоче ішли нам на зустріч. Там ми теж відчували, що українська мова нам знадобиться. І так справді сталося! Наприкінці вісімдесятих, на початку дев’яностих Україні знадобилися молоді перекладачі, які вільно володіють українською та англійською мовами. І ось тут ми опинилися у вигідному становищі!
Після закінчення університету у 1979-му російська мова стала для мене неактуальною. Не мав і не маю нічого проти неї, але потреби у користуванні не відчував. Відтоді у своєму спілкуванні поза сім’єю перейшов на українську. Досі цього правила не порушив. Хоча із батьками та більшістю родичів я досі часами спілкуюся російською. Не бачу у цьому нічого крамольного.
ПОРАДЖУ ТЕ, ЩО НАПИСАНО НА ФІРМОВОМУ СВЕТРІ «ГРОМАДСЬКОГО РАДІО» — СЛУХАЙТЕ. ДУМАЙТЕ
Який із усіх журналістських проектів у вашому житті ви вважаєте найбільш знаковим?
Чому? У вас було багато значно яскравіших проектів.
А я вважаю, що «Громадське радіо», власне кажучи, і є тим найяскравішим проектом. По-перше, це радіо ніхто не нав’язував згори, ініціатива пішла знизу. Було кілька журналістів, які вирішили, що настав час створювати щось нове. Навесні 2013 року до мене по пораду звернулися кілька журналістів. Першою була Наталя Соколенко. Телефонує: «Андрію, є ідея нового радіо! Якою мала би бути сітка успішного мовлення?». Наступного дня зателефонував Володимир Корсунський, а згодом — Олександр Бузюк. Тобто бачите, як? Ідея створення радіо такого формату одночасно з’явилася у кількох різних людей. Це було хорошим знаком.
Поступово ми долучали до проекту нових людей. Почалася справжня робота. Кожен зробив внесок у розмірі 500 гривень, які на той час були немалою сумою. Придбали диктофони і почали запис. Усе це наштовхує мене на думку, що якщо настільки різні люди вернулися до мене з такою ініціативою, то у цьому є суспільна потреба.
По-друге, робота на «Громадському радіо» є спробою втілити те, про що багато людей мріяли — справді незалежний засіб масової інформації.
І по-третє, історія розвитку «Громадського радіо» дуже надихає. У серпні 2013-го ми виставили в Інтернеті свій перший подкаст, а далі планово з’являлися інші подкасти. «Громадське радіо» працювало досить стабільно аж до подій на Євромайдані. Ми намагалися висвітлювати ті теми, які вважали найважливішими, запрошувати тих гостей, чию думку справді цінуємо, формувати власне експертне коло.
Ви кажете, що до Євромайдану працювали стабільно. А потім що трапилося?
На той час члени команди «Громадського радіо» відчували певну розгубленість. Нам здавалося, що ми недостатньо оперативно відреагували на те, що відбулося. Це зрозуміло — у нас не було прямих ефірів. Але! Я уже згадував, що коли ідея народжується у різних головах, вона має усе для того, щоб втілитися і розвиватися. Далі було так…
1 грудня мене запросили на якесь зібрання у Будинку вчителя, куди прийшло багато високодуховних людей. Однак, незважаючи на те, що кількома кварталами нижче гула революція, тематика того зібрання все ж не зовсім торкалася тих подій. Правду кажучи, у той вечір я більше відчував свою потрібність на Банковій, а не у Будинку вчителя. То був неприємний дисонанс. Через те, що кілька спікерів не з’явилися, захід відбувся за скороченою програмою. Після закінчення я поспішив на роботу. І раптом до мене зателефонував Кирило Лукеренко і повідомив, що Денис Кубряк із радіостанції «Європа плюс» запропонував нашій команді виходити у прямий ефір на їхніх частотах!
Відповідальність журналіста полягає у тому, щоб, якісно доносячи до людей правду, не нашкодити їм
Чому так сталося? Денис Кубряк та Юлія Бурковська (працівники радіо «Європа плюс», — TU) їхали автомобілем на роботу, слухали радіо. Прокрутивши увесь fm-діапазон, вони, увага, не знайшли жодної станції, яка б повідомляла про те, що відбувається в країні. У країні нічого, виявляється, не відбувалося! Відтак радіоведучі запропонували нам радіохвилю для того, аби ми мали змогу максимально ефективно проводити прямі включення, спілкуватися з гостями, повідомляти новини. Так 1 грудня я був першим, хто вийшов в ефір з маленької студії у ресторані «Радіо Бар». Ми транслювали інформацію, яка надходила із повідомлень інформагентств та журналістів, які перебували у той час у вирі подій. Тобто розпочалася справжня робота.
…Звісно, радіостанція «Європа плюс» у такій ситуації ризикувала. До того ж на той час вони уже встигли заробити попередження за порушення умов ліцензії — у них музично-розважальний формат, і раптом у ефірах з’являються поточні політичні події у невигідному для правлячої верхівки світлі. Згодом (як без того!) почалися різноманітні провокації та погрози. Але це нас не зупиняло.
Які, наприклад, провокації?
Одного разу у нашій студії з’явилися люди з Майдану. На вигляд їм було десь 40-50 років. Звичайні, середньостатистичні майданівці. У руках вони тримали листівки, де було написано: «Дорогой революционер! За твою доблесть и готовность служить Украине приглашаем тебя на гарячий ужин. Совершенно безплатно!» А внизу — адреса нашої студії. Звісно, ці люди просто стали жертвами провокаційних схем. Тут просто — люди мерзнуть, не доїдають. А тут листівка про безкоштовну вечерю в ресторані. Вони приходять і йдуть з нічим. У такий спосіб, навіть незважаючи на невинуватість радіо і ресторану, «Громадське радіо» і «Європа плюс» отримують негативні відгуки. Однак ми і тут вистояли, зрештою, і на Майдані не дурні люди стояли.
…Після фактичної зміни влади у Києві, ми з ініціативи Наталії Соколенко прийшли до Національної радіокомпанії України і заявили, що є готовими забезпечувати щонайменше 2 години прямого ефіру щодня. Керівництво дещо повагалося, але зрештою погодилося. Це було важливо не лише для нас особисто, але й, я переконаний, для дуже багатьох українців.
На мою думку, «Громадське радіо» — це найуспішніший в Україні малобюджетний проект за останні 5 років.
…Варто зазначити, що згодом, після анексії Криму, значна кількість журналістів, які не захотіли миритися зі ситуацією, що склалася, приєдналися саме до нашого радіо. На разі вони працюють над добіркою «Хроніки Криму», що є дуже важливим для громадян, які із певних причин там залишилися. Вони потребують незаангажованого погляду на те, що відбувається.
Ще одним важливим аспектом є наша робота над «Хроніками Донбасу», які транслюються як на окупованих, так і на звільнених територіях. З огляду на мовну ситуацію, ведемо мовлення російською.
І я дуже радий, що ми це робимо. Бо мій особистий досвід перебування на Донеччині підтвердив, що тамтешнє населення відчуває потребу в інформації.
Хто такий чесний журналіст?
Перше, що спадає на думку — це ті люди, які не беруть матеріальної винагороди поза законним гонораром чи зарплатнею.
В Україні багато чесних журналістів?
Переважна більшість! Говорячи про журналістів, пересічні ми одразу згадуємо сотню (чи кілька десятків) найбільш відомих імен. Однак ми забуваємо про тисячі і тисячі тих колег, які щодня працюють, видають продукцію, про яких ми можемо так і не дізнатися. До прикладу, мешканцю Львова навряд чи буде відомо про те, як живе і працює журналіст районної газети на Кіровоградщині. А насправді це люди, які працюють чесно і становлять більшість серед нас, журналістів. І їхня робота, на жаль, не завжди гідно оплачується. Зарплати низькі, обладнання нікудишнє, а вони таки працюють, таки поширюють правду.
Можна не брати щось вище за свій низький гонорар, але при цьому цілком погоджуватись і на само цензуру, і на джинсу…
На джинсу погоджуватися не можна. А самоцензура — це нормально.
Що таке самоцензура?
Це інша назва, яку можна дати власній, особистій редакційній політиці, так би мовити. Власне цензура — це те, що тобі нав’язують зовні держава, власник чи часами громадські організації, наприклад, релігійні організації, які якщо не здійснюють, то намагаються здійснити цензуру. Ну і так далі. А самоцензура — це коли журналіст думає про наслідки того, що він публікує. Без неї не можна обійтись.
Що означає цензура? Обмеження. Що означає самообмеження? Свідомий акт, дія, скерована перш за все на себе. Саме тому я не вбачаю тут нічого поганого. Однак тут теж треба бути обачним. Якщо ти здійснюєш самоцензуру з огляду на побоювання, не оприлюднюєш певні думки, факти не через побоювання, що це буде невигідне суспільству, а через побоювання, що це буде невигідне тобі, тоді — так, це погано. Але вправні журналісти, журналісти свідомі, ті, які прагнуть вдосконалення, повинні обов’язково думати про те, що і як оприлюднювати.
Що таке успіх і чи ви себе вважаєте успішним українцем?
Так, я вважаю себе успішним українцем. Мені вдалося, зрештою, робити те, що я хочу робити. Я знаю, що частина того, що я роблю, дає користь суспільству, багатьом конкретним людям. Якби я діяв інакше, проти себе, то не зміг би досягти того, чого досягнув зараз.
У чому, на вашу думку, полягає найбільша відповідальність журналіста?
Банально вже певною мірою, але це те саме, що ми часто кажемо про лікарів: «Не нашкодь!» Це, до речі, торкається і питання про самоцензуру, про нашу власну відповідальну редакційну політику. Ви працюєте у «The Ukrainians», я — на «Громадському радіо» та у «Свободі слова». Усі наші проекти мають редакційну політику, це нормально і правильно. Однак уявімо, що ми не працюємо там, що ми — незалежні. У мене часто про це запитують. Чи є в Україні чи й у світі незалежні журналісти? Відповідаю, що є. Є такі, які взагалі не працюють постійно на якусь організацію, а пропонують свої матеріали у різні ЗМІ. Вони повинні відчувати персональну відповідальність і за своїх героїв, і за свої факти, і за спосіб подачі інформації.
…Розкажу вам одну історію. Під час вручення мені премії «Телетріумф» на сцені було два чи три міми, їх загримували і одягли у різні кольори. А що зазвичай я промов не готую (бо ж не знаєш напевно, чи доведеться її виголошувати), то й цього разу розраховував на експромт. Тож коли оголосили, що я став лауреатом, мене запросили до слова. Я сказав: «Тут на сцені є люди, пофарбовані в синє, червоне і зелене. Кудись зник помаранчевий колір, — кажу, — малинового немає. Навіть якщо для всіх нас є якісь перестороги, ми не повинні допускати, щоб з нашого життя зникали кольори. Ми не повинні допустити, щоби з нашого телебачення зникали мови, ми не повинні допустити, щоби з нашої спільноти зникали колеги. У нашій програмі працюють люди різних кольорів, я маю на увазі, люди різних політичних переконань, і, може, саме тому вона виходить такою, як вона є». Сказав і пішов. А наступного дня вибухнув скандал, оскільки ці мої слова вирізали з ефіру.
Найпростіше назвати цю історію цензурою. І, може, так воно й було. Однак я досі переконаний, що це просто невправна редакційна правка. Цілком ймовірно, що людині, яка монтувала програму, моя промова контрастувала з усім іншим. Якщо б редактором був я чи інша подібна до мене людина, ми б навпаки залишили цей епізод, оскільки він є вдалим контрапунктом, який показує різноманітність. Досвідченим журналістам зрозуміло, що це варто було залишити. Однак чи було вирізано пасаж про помаранчевий колір навмисно? Не думаю.
Іншим таким прикладом є інтерв’ю у Межигір’ї з Януковичем. Далеко не всі знають, що було цілих чотири телевізійні версії цього інтерв’ю. На кожному каналі, які його транслювали, зробили власний варіант. Наш генеральний директор виділив мені певний ефірний час і дав завдання монтувати. Те інтерв’ю вийшло загальною тривалістю понад годину. Якщо б мені дали можливість обирати, то я б цей час зменшив. Але треба було втиснутися рівнісінько в ту годину з копійками. Тому я вилучив розповідь Януковича про те, що після поразки на президентських виборах 2005 року він спершу на багатьох образився, зокрема й на Леоніда Кучму, і про те, як важко йому було прийти до тями та пробачити всіх.
Трактувати такий монтаж можна по-різному. Приміром, для мене вигідною є така версія. Я робив це з огляду на те, що ця історія звучала уже не вперше, її усі вже чули. Однак невигідна для мене версія полягає в тому, що я вилучив ці моменти тому, що Янукович «пробачав» у цьому інтерв’ю Кучму, який є тестем Віктора Пінчука, який у свою чергу є власником телеканалу, де і мала б вийти в ефір та розмова. Відтак, за другою версією, я просто не хотів, щоб на це певним чином відреагувала людина, яка платить мені хорошу зарплатню.
З тих усіх історій мушу ще раз наголосити. Відповідальність журналіста полягає у тому, щоб, якісно доносячи до людей правду, не нашкодити їм.
Чого, на вашу думку, не вистачає українцям?
Нам, українцям, дуже не вистачає знання одні одних. Особливо гостро це відчувається під час подорожей.
Близько чотирьох років тому я винайшов невеличкий тест. Коли опиняюся у середовищі молодих журналістів із різних регіонів, то запитую їх, що таке «копанка». І за відповіддю можна визначити, із якої частини України походить людина. Якщо вона каже, що це «саморобна шахта», то, найімовірніше, що це мешканець Донбасу. Якщо відповідають «футбол», то ця людина із Галичини. Коли кажуть «ставок», то, скоріш за все, це виходець з Центральної України. А підвал називають копанкою на Поділлі. Ось таким чином люди, котрі працюють разом роками, можуть з’ясувати, що кожен вкладає своє значення у слово «копанка».
Веду до того, що ми дуже мало знаємо самі себе. З одного боку існує міф про дуже різних українців, а з іншого — часто чути, що всі ми однакові. У тому є своя правда. Лише потрібно знати, у чому саме ми відмінні і подібні.
Аби щось говорити про людину (байдуже, східняк чи західник), потрібно дуже добре її знати, спілкуватися із нею. І допоки ти не спромігся зрозуміти мотиви інших та обґрунтувати свої, доти ти не маєш права давати оцінку того, що є шляхетним, а що поганим. Засудити завжди легше, ніж зрозуміти. І мене це тривожить. Вважаю, що події минулого року багатьом людям дали змогу зрозуміти суть певних явищ, ширше подивитися і на людей, і на себе. Проте водночас ті події породили нові міфи.
Яке заспокійливе Ви приймаєте після понеділкових ефірів?
Слухаю улюблену рок-музику. Раніше найчастіше вмикав англійський гурт «Slade», польський «Czerwone gitare», український «Вася Club» та ще кілька. Люблю пісню Zdravko Colic «Jedna zima sa Kristinom» в українському перекладі буковинського поета Миколи Бучка. Її виконує івано-франківський гурт «Поліс».
Нині найчастіше слухаю маловідомих українських виконавців. Декілька років тому я започаткував програму про рок-музику «Пора року» на радіо «Ера». Узимку 2013 року я переформатував програму на музику часів Євромайдану. Це вдалий спосіб популяризувати нові українські гурти. Останній часом популярність програми зростає. І я дуже задоволений цією своєю роботою. Дуже приємно з того, що доводиться мати приємність «давати дорогу» талановитим українцям.
Що порадите почитати?
Це залежить від того, що люди вже читали.
Дайте свою пораду.
…Глибоке враження на мене справила книга «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека, «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка, «Бубачек і Водяник» Йозефа Лади. Із фантастики люблю росіян братів Стругацьких, українця Володимира Савченка, Ларису Копань (особливо «Пульсари»). Із англомовної фантастики найбільше до душі Кліфорд Саймак, Роберт Шеклі, Рей Бредбері. А із японської літератури читаю Кобо Абе, Саке Комацу, Сан’ютей Енто. У останнього є твір «Піоновий ліхтар», читав його у перекладі одного з братів Стругацьких. Його спершу було розказано, а потім уже записано. То такий особливий жанр в японській літературі. Роман «Піоновий ліхтар» видається мені дуже японським — і за стилем, і за образами… Усе це може бути складно зрозуміти європейській людині, але у цьому і краса.
Одна порада для наших читачів.
Пораджу те, що написано на светрі, який одягаю на більшість публічних подій, де не потрібно ходити в краватці. Це фірмовий светр «Громадського радіо», на якому написаний наш слоган: «Слухайте. Думайте.»
