Жодній із них немає ще і двадцяти п’яти. Але війна зробила їх добряче дорослішими. Кожна з них повернулася до мирного життя. Чимось іншого. Чимось іншою. У свій особливий спосіб. Ми розпитали їх про те, про що самі вони говорять геть не часто.
«Давайте, не вона. Давайте — я»
Простір нічного повітря пронизав різкий свист гранати. Потім не лишилось жодних звуків, окрім його крику. Тому вона не чула, чи бій ще триває, чи ні. Взялась рятувати. З тоненькою цівкою світла від ліхтаря, зафарбованого в червоний. Щоби не зауважив снайпер. Тяглася перша година воєнної ночі.
Його контузило. І він більше не мав однієї руки. Вона накривала його собою, волокла темною землею. Невідомо скільки: ані часу, ані відстані. Але о третій він уже був у госпіталі.
Вижив. Коли прийшов до тями, почав її шукати. Хотів подивитись в очі.
Коли це сталось, вони не змогли нічого сказати. Розплакались.
Згодом йому вистачило сил на «Дякую. Я завдячую тобі життям». Їй на вперте «Ні в якому разі. Я виконувала свою роботу».
Дивилися фото його дітей. «Ось я до них тепер повернусь».
— Дівчат на першу лінію оборони не пускають. Але я була, — каже стиха тепер. — Страх? Так. Але спершу адреналін. Страху не відчуваєш. Це потім. Після приїзду.
Три місяці як повернулась.
Настя називає себе хуліганкою. У дитинстві мріяла про акторську кар’єру в театрі, а зараз упевнено крокує у берцях і військовій формі житомирським сквериком. Медсестра лазарету. Це батьки вирішили, що білий халат дівчинці личитиме найкраще. І хоча вона таки стала медиком, бажання займатись цією справою до неї прийшло тільки з початком війни.
Повістка прилетіла у 2014-му, коли Настиній доньці був лише рік. «На жаль», — зітхає. Піти тоді не ризикнула. Почекала до наступного року і розпочала службу у 199-му навчальному центрі ВДВ. Просто дивитись новини, каже, стало нестерпно боляче, а питання «Раптом стану корисною?» ніяк не давало спокою. Крім того, хотілося, щоби донька розуміла: її мама свого часу доводила, що тут наша земля.
Вона не дуже уявляла, що її чекатиме. Хто повертався, розповідав: легко там не буває.
— Але це були тільки розповіді. Я не пробувала цього сама! Тому поїхала, відчула, зрозуміла. Так, важко. Але усі як велика сім’я. І коли ти, дівчина, приїжджаєш — на тебе дивляться з повагою. Що не побоялась.
Чоловіки кажуть, війна — не місце для дівчат. Намагаються, щоби ми були в тилу. Але я не згодна
Рідні почули лише, що Настя їде на полігон. Але коли дізнались, як усе насправді, особливо не здивувались: батько — колишній військовий, воював в Афганістані, тому стрільбу зі зброї, поїздки на танках і БТР-ах Настя знала з дитинства. Усе це її завжди захоплювало. Тільки мама допитувалась: «А якби тебе поранило?!» Але Настя на це тільки сміється: «Я ж живуча! Про що ти? Мамо, я виживу всюди!» Мама і досі не знає, де саме була її донька.
— Чоловіки кажуть, війна — не місце для дівчат. Намагаються, щоби ми були в тилу. Але я не згодна. Так, нас мало. Але ми їхня підтримка, — Настя говорить чітко й уривчасто. Так, ніби ця воєнна дисциплінованість торкнулась навіть її мови.
«А раптом мене поранить? Буду інвалідом? Хай краще зразу пристрелять, не хочу мучити жінку і дітей», — часто розмірковували вголос хлопці. Тоді Настя бралась повторювати і переконувати: «Ти все одно будеш потрібен! І дружина, і діти хочуть бачити тебе живим! Хай без руки, але ти зможеш дати їм майбутнє».
— Думаю, їм із нами було спокійніше. Завдяки найменшій нашій опіці вони не втрачали сили волі.
Бронежилет 16 кілограмів, сумка «невідкладки», автомат, бігти нарівні з усіма, рятувати життя. Чути «Укропочка, втомилась?», відповідати здивованим «Ні, а ти хіба так?». Настя мала певність: найперше вона — військовослужбовець, а вже потім дівчина.
— Одне на війні для всіх спільне — це боляче і сумно. Мені не доводилось повідомляти про смерть нікому з родичів, але зізнаюсь, що й не змогла б. Бо я повинна рятувати. І кожен, кого не вдалося, — на моїй совісті. Мучить відчуття, що недопрацювала… Навіть якщо це були травми, несумісні з життям. І з кожним разом це відчуття стає все гіршим і гіршим. Після повернення сидиш і думаєш: а що, якби все зробила інакше? — Настя ненадовго замовкає. — Тут моя слабкість. От є люди, які повертаються додому — і все нормально. Це сильні люди. Я теж думала, що сильна.
До психолога Настя пішла сама. Щоправда, їхня розмова закінчилась після першого ж запитання. «Що ви робили в зоні АТО?» — «Не повірите! Ромашки збирала!» — випалила і вийшла з кабінету.
Спустошення і непотрібність горнули її до себе, не давали спокою. Війна кликала повернутись. Давала чіткий і важливий сенс — можливість урятувати чиєсь життя. Безцінне відчуття. І Настя хотіла робити це знову і знову: повертати синів, батьків, братів додому живими.
А в мирному Житомирі приходила, працювала, ставила крапельниці, робила уколи попід руку з беззмістовністю. Це тільки рідні і друзі знову відкрили Насті очі на сенс роботи за межами війни. Без упину повторювали і запевняли: тут теж є хворі, є кому допомагати. Настя собі тепер тримає в голові цю мантру: «Я медик, я потрібна. Мене тут люблять».
Внутрішніх змін, які полишила в ній війна, Настя каже, до кінця досі не осмислила. Змінилося коло спілкування. Змінилися цінності. Зараз Насті хочеться якомога частіше бути зі своїми близькими. Зараз починає розуміти, що гроші — це дрібниці. Головне, аби всі були здорові і поряд. «Так, це тепер зовсім інакше», — вимовляє тихо, задумливо.
Інакше дивиться на улюблену онуку бабуся, інакше говорить батько, який вперше заговорив про свою війну в Афганістані. «Вперше», — наголошує Настя, яка раніше ніяк не розуміла його мовчання. Тепер розуміє. Все, що він хотів їй пояснити: життя після повернення не закінчується і їй є з ким поділитися пережитим.
— Але коли я нічого не розповідала у відповідь — він не наполягав. І мені не хотілося б розказувати своїй дитині, чому я поїхала і що переживала. Я радію, що їй тут тихо. Але там дітям не тихо.
Насті важко давалось розуміння відстороненої байдужості Житомира. Хотіла сказати кожному: не можна просто сидіти і дозволяти, щоб Україну ділили, донести: там віддають життя за те, щоб тут спокійно спали.
— Але знайшлась людина, яка пояснила, що це мої думки і бажання, а в інших вони не такі. «Ти хочеш — ти й роби». І мене приземлило. Я би теж не зрозуміла, якби прийшла якась дівчинка… Ну ти була на своїй війні, ну і добре. Для чого нав’язуєш своє бачення? Тому я заспокоїлась.
Скерування на стаціонарне лікування після війни Настя отримала тільки дружнім підступом: «Тобі треба піти на лікарняне. Тебе нога болить. Сходи до травматолога і заодно до невропатолога». Невропатолог був лаконічним: «Бажаю здоров’я, ми лікуємось».
— Я приїхала — заїкалась. Не могла жодного слова сказати. Взагалі не могла. Все має наслідки. Тепер як тільки нервуюсь, починаю заїкатись. Кожен приїжджає з чимось таким. У когось пам’ять зникає, хтось навпаки зависає в спогадах. Дівчата, які хочуть їхати на війну, повинні добре подумати, чи готові витримати повернення. Там вони витримають. Але насправді мені хочеться сказати одне: «Давайте, не вона. Давайте — я. Я вже була, бачила. Я готова».
«Парамедики, швидко!»
— Боляче? Зараз перестане! Біль — це життя! Терпи! — дзвінкий голос Каті добре чути попри шум карети «швидкої допомоги», яка стрибає дорогою в Пісках. Навколо починається вогкий березень 2015-го. Дівчина схиляється над військовим із важким пораненням ноги. — Ти бачиш мене? Хочеш, розкажу тобі, як мене вчора переїхав танк? Ні?
Ні. Катя мовчить, що їй болять ребра і руки. Важко працювати. Що вчора їх викликали під самісінький обстріл не до пораненого — до мертвого. Навколо все гахкало і переверталось. Але на війні так буває: викликають, не перевіривши пульсу, або викликають, а тоді самі поранені відмовляються йти з позиції.
— Парамедики, швидко! — чоловічі руки хутко перенесли пораненого з машини госпітальєрів до «швидкої».
— Одна людина! Швидко тримати ногу! — Катя кидала слова у розгублених медиків, які не знали, до кого бігти. Дванадцять поранених, кілька мертвих. Часу на роздуми — обмаль.
Нога ледь трималася тіла. Травматична ампутація — від такого втрачають багато крові і помирають. Але хлопець, якого рятувала Катя, живий, проходить реабілітацію. Ногу він зберіг. Зберегла її, по суті, та перша надана допомога.
Через руки Каті пройшло близько дев’яноста військових. Не всі з них були поранені. Грип на війні теж потрібно лікувати. Але кожного пацієнта доводилось вивозити з передової.
4 серпня 2014 року культуролог Катя сіла з подругою до потяга, щоби на власні очі побачити, що відбувається у Донецьку. Бойовики, ще відчинена «Львівська майстерня шоколаду» і стишення, яке насувалося на місто так само швидко, як зникали з вулиць їхні мешканці, ‒ таким у пам’яті Каті залишився Донецьк.
Через два місяці вона попросилась медиком до Добровольчого українського корпусу. Записалась до «Госпітальєрів» (медичний батальйон «Правого сектору», — TU). Її єдиним медичним досвідом, як вона жартує, була п’ятірка з ОБЖ. Але в ДУК таких приймали, а головне — приймали дівчат. Двадцятиоднорічна Катя почала підготовку.
— Правила надання допомоги, евакуації, відпрацювали правила за системою… Я забула назву! — Катя вигукує зі сміхом і визнає: відколи повернулась, їй здається, що людина, яка все це знала, залишилась у минулому.
Коли весь час говориш, де був і що пережив, починаєш дратувати людей. Коли мовчиш ‒ вони одразу сприймають тебе як скромного героя. А я мовчу просто!
Зараз вона працює на СТБ і не озирається на пройдене. Навіть співробітники дізнались про її дев’ять місяців у зоні АТО тільки під час вручення медалі Фонду оборони країни.
— Коли весь час говориш, де був і що пережив, починаєш дратувати людей. Коли мовчиш ‒ вони одразу сприймають тебе як скромного героя. А я мовчу просто! Мені важко пояснити чому. Якщо скажу, що не хочу згадувати, то буде видаватися, що це для мене трагедія. А це не так.
Тому Катя запалює цигарку і розповідає про ту себе, що пішла медиком-добровольцем, відсторонено. А її оповіді про пограниччя життя і смерті перетворюються на безтурботні.
Її перша ротація ‒ Піски. Вона новачок, знає, що бувають обстріли, але ще не до кінця розуміє, що це означає. Приїхала — і не страшно зовсім. Нормально, ‒ думає, смажить картоплю у дворі. Прилітає міна. «Ой-йой!» — пощастило, сховалася. Все ж іще не до кінця зрозуміло, як це.
Ось через дев’ять місяців — так.
Ротація на шахті, два тижні жахливих боїв, душ із пластикової пляшки і навколо лише чоловіки. «Обійдусь вологими серветками», ‒ цей побут узагалі стерти б із пам’яті.
Дорога з боку аеропорту — найстрашніше, що Катя пережила за всю війну. Розбита, аж машина губить колеса. І прострілюється звідусіль. Машина-мішень.
Дівчат-медиків, які постійно виїжджали на ротації, було четверо. Чоловіків більше. До всіх медиків ставлення на війні особливе, каже Катя, про них піклувалися. Під час обстрілів ховали подалі.
— Хтось із дівчат міг протестувати: «Я не дівчинка, я з вами на рівних», а я просто плила за течією. Дозволяла себе захищати. Розуміла, що ті люди в тактичній підготовці обізнаніші.
Упродовж кількох ротацій Катя командувала групою, яка зазвичай складалася з двох медиків, водія і вогневої підтримки. «Три мужики і я — наймолодша. Дівчина — і командир», — сміється.
— Лише одного разу помітила, що для когось це неприйнятно. Чоловіку було неприємно, що не він формальний лідер. Він сперечався з моїми рішеннями, але все ж ми знаходили порозуміння. Найважче для людини ‒ працювати з іншими. І на війні також. Але війна, у будь-якому випадку, ‒ це боротьба із самим собою. Кожного разу ти ставиш собі цілі — і маєш їх виконати. Кожного ранку прокидаєшся — і для тебе це виклик: побутовий, психологічний, фізичний. Випробування себе.
Коли Катя зрозуміла, що більше не хоче на ротацію, — поїхала додому. Радіє, що була добровольцем і не мала жодних договорів. Каже, просто назбирала забагато втоми. І мучилась питанням, чи пощастить їй наступного разу.
— Хочеш, розкажу, як нас переїхав танк? — запитує у мене весело і несподівано те саме, що і колись на війні у пораненого хлопця. Показує на телефоні фото розчавленої машини.
Автівка госпітальєрів стрибала нічною дорогою із вимкненими фарами. В кінці виднівся, здавалося, міст з яскравими ліхтарями. Аж раптом один із них став упритул близьким. Лише в останню секунду хтось устиг вигукнути: «Оп, танк!».
— На нашому «ніссані» були наварені металеві дуги. Це врятувало нас. Але після того мені почало здаватись, що фарт не вічний. Я зараз сміюсь, бо, чесно кажучи, це схоже на якийсь фільм, а я на одного з персонажів.
Повернення з «кіно» до мирної реальності не було для Каті ані важким, ані тривалим. Дала собі місяць на відпочинок — і поринула в роботу.
Інколи їй телефонують батьки врятованих військових. Тоді їй незручно, бо вона ж робила те, що мала робити. І водночас приємно, бо так відчуває свою важливість. Але цю важливість вона знайшла самостійно і у своїй теперішній роботі.
«Жодних змін після війни», — знизує плечима Катя. Така ж авантюристка, тільки чомусь вразливіша. Там відрази і страху крові не було, а тут ось на зйомках від штучної неприємно.
— Не знаю, звідки це взялося. Можливо, це симптоми ПТСР — тільки в інший бік? Мені здається, на війну хочеться повернутися романтикам, а цинікам — не дуже. Мені ось не хочеться. Це просто досвід, який допоміг подорослішати. І я почала думати про людей краще. Там дійсно є такий книжковий героїзм, коли тебе можуть прикрити, врятувати жертовно. Важко повірити, що люди справді можуть бути такими сильними, стійкими, самовідданими. Але після роботи на телебаченні всі ці уявлення знову руйнуються.
Як дивно це не звучало б, але війна для Каті закінчилась із її поверненням до Києва. Дівчина, звісно, дивиться новини, розуміє, як важко там людям і які жахи несе на своїх руках війна.
— Але я більше не з ними. Більше не хочу туди. Я це пережила.
«Слухати — частина нашої роботи»
Дебальцеве — територія важких боїв і великих втрат. Після Іловайська — це друге місце, де українським військовим довелося прориватися з ворожого кільця.
18 лютого 2015 року воно стискалось навколо їхніх життів.
Медики завмерли в очікуванні із самісінького ранку у медпункті, розташованому у невеличкому кафе у селі Клинове, за тридцять кілометрів від Дебальцевого. Медпункт незадовго до цього перебрався сюди з Луганського, де регулярно хитався від обстрілів, а машини дірявили осколки.
Військове керівництво того дня суворо заборонило дівчатам-медикам виїжджати до поранених. Вони мали чекати. Але машина швидко повернулась: «Там страшні опіки, не знаю, що робити!» Не послухали наказу.
«Вийшли, слава Богу!», «Дайте телефон, подзвоню дружині!» — серед голосів, просякнутих втомою, ймовірно, були й голоси Аниних друзів. Але вона зовсім не пригадує тодішніх розмов і деталей. Пригадує тільки роботу. Безперервне її тривання. Вихід українських військових, каже, тривав іще близько двох діб.
Аня з’являється у пообідньому парку КПІ з пиріжком у руках.
— Мушу! Від сьомої ранку не їла… — перепрошує. Ані двадцять три. Більш ніж рік тому вона повернулася з війни, але досі не може сказати, що остаточно.
— Невідомо, скільки це все триватиме, — каже вона. Невідомо, чи згодяться її руки там іще. Але їхати знову вона готова.
Бути професійним лікарем їй хотілось лише в далекому дитинстві. Зараз не має на це ані часу, ані можливостей — доведеться потерпіти до наступного життя, каже зі сміхом. Усе почалося з Майдану, де займалася комплектацією аптечок — і так, через майданний добровольчий дух, вирішила їхати в АТО. Мінімальний комплект необхідних знань мала завдяки тренінгам іноземних інструкторів і Майдану.
У підрозділі 25 ОМпБ «Київська Русь» були офіційно сформована медична служба і троє дівчат-волонтерів: Крістіна, Аня і Єва. Обов’язки евакуації та надання першої допомоги зі службою поділили майже порівну.
— Ми вчились бути готовими до експромту. Коли ти медик — маєш зібратись і виїхати за дві хвилини. Сумка має бути готовою, додаткова — теж. Ще одна додаткова, — сміється. І бажано, щоб усе було в машині. І щоби берці вдягати не довше як тридцять секунд.
Організували щось на зразок сільського медпункту. Тут хлопці могли вилікувати бронхіт, вирішити проблеми з тиском, зробити перев’язки. Згодом почали приходити на каву.
— Приходили, тому що ми дівчата, ми хороші, усміхаємось і у нас завжди можна поїсти. Потім хлопці почали виговорюватися, розповідати про проблеми. Слухати було однією з частин нашої роботи, причому не найлегшою. Звісно, до дівчат було особливе ставлення. Це нормально, коли навколо багато чоловіків. Але нас сприймали найперше як медиків.
І як медику Ані важко було розуміти, що військовий не може дозволити собі залишити позиції, хоча йому потрібно в госпіталь. Ось пригадує одного такого:
«У мене артрит». — «Як же вас взяли?» — «Ну взяли… Вколіть мені щось…» — «А що у вас ще?» — «Вчора змерз сильно. Вже тиждень, як мерзну. Неврит». — «Добре, дам протизапальні».
— І через годину його привозять лежачого. А я ж питала, які ще проблеми! — Аня зітхає. — А він тоді змучено каже, що в нього виразка. І ось: блокуєш напад хвороби, цей больовий синдром, а серйозно допомогти не можеш. І нікуди він звідси не поїде, бо він «важний, умний і хароший», або командир, або вміє щось, чого інші не вміють. І хлопців не кине. Оце страшно: розуміти, що буде з ним далі.
Ще Ані страшно, що в Україні не лікують контузії, а військові неохоче погоджуються на крапельниці з препаратами, які зменшують вірогідність складних наслідків. Ті ж, кого вона вмовила, згодом приходили і дякували «за крапельницю, якої не хотіли». «Ну на здоров’я», — казала тоді вона.
Після війни ставлення до людей і до себе у Ані критичніше. Вимогливіше. Там вона зрозуміла, що може працювати більше, ніж могла собі уявити. Тому тепер, якщо потрібно зробити щось неможливе, Аня старається і перетворює у можливе.
Думати у такий спосіб почала після того, як «її» хлопці потрапили в засідку. Кілька вбитих і близько тридцяти поранених. Двадцять припали на її і Євині руки. Начмед сектору тоді лише здивовано перепитав: «А хто така Єва?» — «Дружина нашого комбата». — «А, ясно. Добре працює. Дуже добре. Я не зразу зрозумів як». Двоє медиків-нацгвардійців тоді запанікували, сповільнились, а тоді взагалі кудись зникли. З дівчатами такого не ставалось, каже Аня.
— Бувало страшно саме в ті моменти, коли працювала руками. Бо це емоційно найнеприємніше. Травмуючого в цьому нічого немає. Боялася лише за те, щоби чогось не сталося. Не зі мною, а з тими, хто навколо. Єва сміялась, що коли я впадаю у ступор, то взагалі нічого не говорю. Нема зайвих ефектів, тихо працюю, — сміється. — Тільки коли потрібно, звісно, розмовляю з пораненими. Під час евакуації при важких пораненнях, говорю, щоби не відключався. Випитую, хто мама, тато, як дітей звати і так далі… дуже багато подробиць. Але найважчою була одна ромова — із братом загиблого. У нього впродовж двох годин не припинялася істерика. І це після всіх заспокійливих, коли він мав би спати.
Повернення до миру для Ані видалось легким і безболісним. Їй взагалі здається, що жінкам із цим легше.
— Це коли чоловік повертається, його або цілують в одне місце — перепрошую за лексику, — або ж, навпаки, намагаються зробити таким, як був. Із жінкою ситуація інша. Коли повертаєшся — сама вибудовуєш плани, що потрібно і коли. У мене тут лежав диплом, який треба було зробити за півтора місяця. А дипломи швидко не робляться, от і не було часу для адаптації.
У грудні Аня стане мамою.
Усі фото — авторки.
***
[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]
