«Чим мені подобаються теперішні поїздки на фронт, і чим подобалася робота в Ірпені? Тебе сприймають таким, яким ти є зараз, не питають, хто ти й звідки. Оцінюють, що ти робиш. Чи відповідаєш за свої слова. Чи привіз те, що обіцяв. Чи зробив те, що обіцяв», — розповідає волонтер і фізик Антон Сененко.
До 24 лютого 2022 року Антон, як і інші українці, жив зовсім іншим життям і не планував таких радикальних змін, які з ним трапилися. До повномасштабної війни Сененко в першу чергу був відомим науковцем і популяризатором науки, на чию фейсбук-сторінку підписувалися всі, хто хотів знати новини наукового життя України.
Ми спілкувалися з Антоном двічі: вперше менш ніж за місяць до вторгнення росіян, вдруге — восени 2022 року. На початку 2022-го Антон в Інституті фізики НАН України розповідав про те, як став промоутером української науки. Вдруге розмова велася довкола того, як Сененко з колегами-волонтерами працює задля майбутнього України, рятуючи життя українців у зоні бойових дій.
§§§
[Цей портрет створений завдяки Спільноті The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
23 лютого, трішки більше як через два тижні по нашій першій розмові, Антон підготував у своїй лабораторії все необхідне для чергового експерименту, який мав проводити наступного дня. Але замість досліджувати, як поводяться молекули чергової органічної сполуки у надтонкій плівці, він повіз дружину й півторарічного Марка на захід України, звідки жінка і син поїхали за кордон, подалі від повномасштабної війни.
До Києва Антон повертався разом зі своїм другом Андрієм Півнем, і ще в дорозі вони намагалися зрозуміти, що робити далі. Вирішили повернутися до волонтерської діяльності. У 2014-15 роках Антон з Андрієм плели маскувальні сітки й збирали серед науковців кошти на амуніцію для невеликих підрозділів українських військових на сході.
Щойно двоє друзів повернулись до Києва, взялися допомагати знайомим: комусь у напівпаралізованому місті потрібно було привезти продукти чи ліки, а когось доставити на залізничний вокзал. Невдовзі вони познайомилися з іншими волонтерами й разом почали возити речі першої необхідності до Ірпеня під Києвом. Місто потерпало від обстрілів росіян, у ньому точилися бої.
Найважчий день у житті
Саме там 5 березня волонтери потрапили в оточення, і ситуація, як згадує Антон, стрімко перетворилася з незрозумілої на безнадійну. На залишках мобільного зв’язку Сененко зробив кілька дзвінків: мамі, дружині й другові, якого попросив попіклуватися про сім’ю, якщо сам Антон не вийде з Ірпеня. На щастя, він і його товариші вийшли з оточення завдяки нашим морським піхотинцям. Але цей день Антон називає найважчим у своєму житті.
Стало очевидно, що мешканців Ірпеня, які там залишалися, потрібно якомога швидше евакуювати. Цим волонтери й займались упродовж наступного місяця. Далі у складі тої ж волонтерської групи Антон працював на чернігівському, а потім на харківському напрямках.
У травні Сененко повернувся до Інституту фізики Академії наук України, де уперше опинився ще 12 років тому аспірантом і зараз працює на посаді старшого наукового співробітника. Планував працювати, наскільки це дозволяла психіка. Адже поки Антон читав лекції аспірантам, на сході та півдні й далі точились бої.
Сененко розповідає, що останні місяці перебуває у стані «життєвої шизофренії чи дихотомії». З понеділка по четвер удень працює в інституті, а після роботи увечері їздить містом, щоб забрати броніки, закрутки з варенням, засоби тактичної медицини і багато іншого, чого потребують військові на фронті.
У п’ятницю (в інституті це неробочий день) разом з іншими волонтерами завантажує це все до автівок і вони вирушають на південь або на схід.
«Рятує те, що моя родина далеко, я її не бачу і вдома мені робити нíчого. Взагалі нíчого, — каже Антон. — Я в принципі не можу бути вдома, я приїжджаю туди тільки ночувати».
За пів року війни фізик Сененко став більш кремезним. Він і раніше підтримував форму, але з початком війни навантаження довелося збільшити. По-перше, під час поїздок на фронт важко носити бронежилет і каску, до яких життя не готувало старшого наукового співробітника. А по-друге, фізичні вправи добре допомагають зняти стрес. Антонові пощастило в тому, що його напарник Андрій — професійний інструктор із фітнесу і за сумісництвом став Антону за персонального тренера.
«Я люблю водити машини»
Разом з колегами-волонтерами Сененко заснував благодійний фонд «Гуркіт», щоби збирати кошти й купувати авто за кордоном. Їх переганяють в Україну, ремонтують і доставляють нашим військовим «на нуль». На момент нашої зустрічі Антон особисто перегнав близько 15 автомобілів, а загалом від початку великої війни наїздив за кермом приблизно 60-70 тисяч кілометрів.
«Я люблю водити машини, — каже Антон. — Коли я був дитиною, в нашій родині не було машини, але я мріяв про неї. І є якась чи доля, чи карма, що зараз через мої руки пройшли десятки різних марок.
По-перше, мені приємно спостерігати, як приїжджає якась поламана, не дуже робоча автівка, а ми її ремонтуємо, вона стає працездатною і дуже такою нормальною. По-друге, мені подобається сам факт кермування, коли я переганяю цю машину. А по-третє, подобається потім отримувати подяки військових, якісь фото і відео їхньої роботи. Подобається розуміти, що якийсь бойовий підрозділ став більш мобільним, або ж буває, що ці машини навіть рятують життя, коли наїжджають на міни й своїми залізними тілами прикривають бійців від уламків. Дуже круто усвідомлювати, що наші бійці на цих пікапах з’являються нізвідки, навалюють русні, а потім у нікуди їдуть назад».
Інша популяризація
Втім, є дещо майже незмінне в житті Антона Сененка за минулий рік — це кількість дописів у фейсбуці та їхній обсяг. Антон дає чимало інтервʼю й коментарів, щоправда, тепер здебільшого розповідає про поїздки в деокуповані міста й села, про військових і їхні потреби, про збір коштів та інші волонтерські справи.
Але час від часу Сененко береться за старе і пише про науку: то про запуск космічної місії «Artemis-1» до Місяця, то про свою колегу з НАН України Ольгу Захожай, яка відкрила дуже особливу екзопланету (так астрономи називають планети, що обертаються навколо інших зір). Про популяризацію науки в масштабах як було рік чи два тому, Антонові лишається тільки мріяти. Адже, як він сам каже, коли знову щодня писатиме про дослідження наших вчених, реформу науки, міністрів-плагіаторів та «лептонних богів», це означатиме, що такі волонтери, як він, на щастя, вже не потрібні.
Антон Сененко зізнається, що роки промоції науки, які створили йому коло читачів, дуже допомагають у волонтерстві. Коли на початку березня в Ірпені вони з Андрієм утратили авто, Антон написав про це у фейсбуці.
Упродовж кількох годин на пост відгукнулося троє знайомих — усі так чи інакше пов’язані з наукою чи громадською діяльністю — і запропонували віддати власні автівки.
«Є люди, які підписалися на мене ще до широкомасштабного вторгнення, давно мене знають і довіряють мені як науковцю, — каже Антон. — Вони без проблем віддають нам шість або сім тисяч євро на бійців. Нам подарували чотири чи п’ять авто, я вже точно не згадаю. Тут моя репутація спрацювала в плюс, і я це дуже ціную».
«Де ваші винаходи?»
У 2013 році на Майдані серед багатьох інших голосів пролунав голос українських науковців.
Саме після Революції Гідності почали виникати науково-популярні фестивалі, лекторії, медіапроєкти й блоги, які популяризували науку. А серед публічних науковців поруч із сивочолими патріархами зʼявилися молоді особи і навіть справжні рок-зірки від науки, такі як ботанік Олексій Коваленко, біологиня Ольга Маслова, чи фізіолог Олексій Болдирєв.
Якби існував рейтинг найвідоміших серед широкого загалу українських вчених, його верхівку, швидше за все, між собою поділили б представники трьох категорій. Перша — конструктори та лікарі, яких давно немає серед живих. Друга — юні переможці різноманітних конкурсів винахідників. Іноді вони справді роблять цікаві винаходи, але до справжньої науки мають опосередковане відношення. Третя — найпотужніші дослідники сучасності, які, маючи українські прізвища, походження і перші професійні кроки в Україні, вже давно тут не працюють. Наприклад, такі як лауреатка Медалі Філдса, математикиня Марина Вязовська.
Іншими словами, всі ці відомі науковці часто або ще не стали науковцями, або не представляють нашу країну, або давно стали частиною історії. Поза цими трьома групами, одним з тих сучасних науковців, яких знають поза межами вузького професійного кола, є Антон Сененко.
У 2015 році, коли про нього ще майже ніхто не знав, крім його колег-фізиків, на сервісі блогів site.ua з’явився його перший допис. Він називався «FAQ по науке в Украине. Список изобретений украинских учёных» і був написаний російською.
Антон розповідав про два десятки розробок своїх колег із Національної академії наук України. Всі вони можуть мати прикладне значення або вже використовуються в тій чи іншій практичні сфері. Більшість із них була майже або зовсім не відома людям із «паралельного всесвіту».
Хоча, наприклад, про технологію електрозварювання живих тканин, яка використовується в хірургії, не раз розповідали великі медіа, ще коли Антон ходив до школи.
Перелік інновацій від Антона чітко відповідав на одне з тих питань, які люблять повторювати критики української науки: «Де ж ваші винаходи?»
Молодий учений та інші відкриття
Але у своєму дописі Антон також відповів на інші питання, які часто хвилюють людей: чому наші вчені досі не отримали Нобелівську премію? Чому держава має фінансувати щось на зразок «дослідження кварк-глюонної плазми»? Чому науковці, якщо вони справді такі розумні, досі такі бідні, й так далі?
Допис викликав інформаційний резонанс, а журналісти почали змінювати спосіб розповіді про науку й пояснювати, що брак належного державного фінансування є проблемою. Втім, навіть попри це українські вчені роблять чимало корисних інноваційних речей.
Але помітним виявився не лише сам допис, але і його автор — молодий учений. Відтоді Антон став регулярно писати про науку на site.ua і на своїй сторінці у фейсбуці. Його часто запрошували на телеефіри і всюди, де треба пояснити, чим дихає українська наука і чому їй це не завжди просто дається.
Коли журналістам треба написати «щось про науку», вони знали, до кого звертатися. Сененко, якщо не розповідав сам, точно міг порадити, до кого звернутися.
Збоку навіть могло здатися, що науковець уже займається не наукою, а лише комунікаціями про неї. Тим паче про власні наукові досягнення він розповідав незрівнянно рідше, ніж про чиїсь.
«Так було не завжди. Коли я почав займатися популяризацією науки в 2015 році, то викладав на site.ua свої “лабораторные заметки». Там було кілька статей про те, чим я займаюся, — розповідає Антон. — Але коли вже один раз написав про це, писати далі сенсу особливо немає. Адже змінюються об’єкти дослідження — молекули, з якими я працюю, а щось інше, зрозуміле, щоб розповісти назовні, майже не змінюється».
Надтонка сфера наукових інтересів
Об’єкти дослідження, про які каже Сененко, — це надтонкі плівки, утворені шаром молекул або атомів. Такі плівки викладаються на спеціальній підкладці, й дослідник вивчає їхні властивості за допомогою спеціального приладу — сканувального тунельного мікроскопу.
Ці молекули можуть бути знаними вже сто років, і те, як вони поводяться у розчині, науковцям теж давно відомо. Але в тонкій плівці, не в розчині, вони можуть поводитися у зовсім інший, неочікуваний спосіб.
Знання про їхню поведінку може бути корисним з погляду створення якоїсь технології, а може й ні. Антона, грубо кажучи, це не дуже турбує, бо його сфера — фундаментальна наука. Тобто він із тих, хто шукає відповіді на питання «як це влаштовано?» або «як це працює?».
У майбутньому — через рік або через двадцять п’ять років — інші науковці будуть вирішувати якусь цілком прикладну задачу. Можливо, саме серед Антонових результатів вони знайдуть потрібні їм відповіді. А може, і ні. Цього ніхто наперед не знає, бо така особливість фундаментальної науки.
Ось лише один приклад, як це може працювати. Є молекули, які володіють властивостями фотоперемикання. Якщо у вигляді плівки «постелити» їх на якусь поверхню, вони розташовуються в певному порядку — щось на зразок паркету на підлозі. Якщо посвітити на ці молекули ультрафіолетовими променями, вони вишикуються по-іншому й замість «паркету» буде щось подібне до квадратних кахлів.
Але найголовніше, що інколи за такого перетворення коефіцієнт тертя на цій поверхні змінюється втричі. А це вже можна використати у якійсь технології, потрібній для тих чи інших практичних потреб.
Своїми дослідженнями «надтонких матерій» Антон займався п’ять днів на тиждень. Хоча офіційно лише чотири, бо більшість українських науковців не мають повної ставки — не з власної волі.
А на вихідних він, тоді ще бездітний, тільки те й робив, що створював свій «науково-популярний контент». У суботу збирав інформацію для чергового випуску регулярного дайджесту — все, що відбулося в науковій сфері та навколо неї минулого тижня. В неділю доводив до ладу текст, а в понеділок перед роботою викладав його на site.ua.
«До мене сьогодні зайшов колега і каже: “О! В тебе стільки сивини…”. А мені здається, що ця сивина почала в мене з’являтися десь так 2016 року. Можливо, це якось пов’язано з популяризацією науки», — жартує Антон.
Інна Сененко — кандидатка економічних наук й дружина Антона каже: прийняла з розумінням той факт, що популяризація науки — справа нелегка, відповідальна й потребує часу.
«Найчастіше питання, яке я чую щодо Антона, це «Коли він все це встигає?». Чесно кажучи, я сама запитую себе про це. Мабуть, знає якийсь секрет, — каже Інна. — А якщо чесно — то все велика наукова жага Антона поділитися тим, що дійсно цікаво і важливо.»
Тіньова прес-служба
Кілька років тому один науковець у неформальній бесіді розповів, що йому треба оприлюднити інформацію про своє дослідження.
Науковець вирішив віддати новини не лише офіційній прес-службі Академії наук, але паралельно ще й Антону. Адже на офіційному сайті НАН України повідомлення прочитає в найкращому разі кількасот людей, а на фейсбук-сторінці Сененка — майже точно в кілька разів більше.
Фактично, Сененко став паралельною прес-службою української науки. Але порівняно з офіційною він мав незрівнянно більшу ступінь свободи. Бо сам визначав межі цієї свободи і правила роботи.
Антон став одним із найпопулярніших блогерів серед науковців. При цьому він наголошує, що ніколи про таку славу не мріяв і не надто їй радий — сивина тому доказ. Утім, він мав серйозний мотив присвячувати сили й час такій діяльності.
Вплив особистостей на реформу науки
Після Революції Гідності сфера науки теж стала обʼєктом реформ. Професійне середовище вже довгий час прагнуло змін: «У 2010 році, коли обрали Януковича, ми зрозуміли: якщо завтра наша влада почне закривати наукові інститути, то, крім самих співробітників цих установ, жодна інша душа не вийде протестувати на мітинг», — розповідає фізіолог Олексій Болдирєв з Інституту фізіології НАН України ім. О. О. Богомольця.
У 2011-му році він разом з однодумцями заснував «Мою науку» — проєкт, спрямований на популяризацію саме української науки. Олексій та його колеги розглядали це як шлях до порятунку науки в країні: «Якщо про нас ніхто не знатиме, нас точно ніхто не захистить». Приблизно за такою ж логікою діяв Сененко.
«Я вважав популяризацію дуже потрібною, бо саме тоді запускалася реформа науки, тому з’являлася купа законопроєктів, підзаконних актів, і дуже часто стейкхолдери, або лідери думок, які співчували українській науці, питали: “Антоне, а що коїться? Де про це можна почитати?”», — розповідає Сененко. — Читати про це дійсно було нíде, тому я спочатку кожному відповідав у коментарях, а потім зрозумів, що краще інформацію систематизувати і давати людям посилання, мовляв, ось, дивіться, це історія питання і те, що вам треба знати».
«З каналом щось відбувається»
На певному етапі Антонові довелося визнати, що навіть якщо він займатиметься розповідями про науку постійно, все одно не зможе написати про все важливе й цікаве.
Утім, він був не один. Була «Моя наука», були інші люди та науково-популярні проєкти. Вони відрізнялися між собою, але майже всіх об’єднувало те, що розмірам аудиторії Антона Сененка та його медійній популярності вони могли тільки позаздрити.
Артем Албул, автор ютюб-каналу «Клятий раціоналіст» у своїх відео здебільшого викривав міфи про здоров’я та медицину. Після року роботи в нього було не більш ніж півтори тисячі підписників. Та одного літнього дня 2018 року він помітив, що «з каналом щось відбувається» — відео активно коментують, а кількість підписників почала активно зростати й до наступного ранку подвоїлась.
Артем, з одного боку, радів, а з іншого — був збентежений, бо не міг збагнути, що відбувається. Лише коли зайшов у фейсбук, побачив, що про «Клятого раціоналіста» написав у себе на сторінці Антон Сененко. Вони не були знайомі особисто, але коли Сененко натрапив на незнайомий канал, він передивився всі відео і про кожне написав буквально по кілька речень.
«За всіма канонами фейсбучного smm, такі дописи не мають працювати, бо там багато посилань, зокрема на зовнішні ресурси, — пояснює Артем Албул. — Але коли воно написано щиро, від душі і з розумінням ситуації, то навіть алгоритми фейсбуку не стануть на заваді».
Сьогодні у «Клятого раціоналіста» майже 280 тисяч підписників, а кожне відео набирає десятки, а часто й сотні тисяч переглядів.
Подібним чином Сененко намагався рекламувати й інші науково-популярні проєкти, щоб потім «спостерігати, як наркоман, як у них починає зростати кількість підписників».
«Він повірив у «Куншт» ще до того, як нам було що показувати, написав статтю в перший номер журналу, — розповідає співзасновник науково-популярного видання «Куншт» Кирило Безкоровайний. — Пішов з нами на наше перше інтерв‘ю на Радіо Аристократи, коли ми запустити перший номер. Усіляко підтримував. Я думаю, що він дуже багато зробив для формування популяризаторської тусовки і зібрання усіх, хто щось робив у цій темі.»
Так Антон став популяризатором тих, хто популяризує науку. При цьому завжди підкреслював, що в першу чергу він саме науковець, і не погоджувався поміняти свою лабораторію на студію телеведучого або кабінет чиновника.
«Наука — це найкраще, що може трапитися в житті, — сказав він наприкінці нашої першої зустрічі. — Я не уявляю, що буду сидіти в якомусь кабінеті й перебирати папірці. Здається, що це найбільше покарання, яке для мене можна вигадати. Але як життя повернеться — ніхто не знає».
«Мені б не хотілося йти з науки»
Після 24 лютого Антон багато чого переоцінив у житті. Що речі — це ніщо, тому подряпати автівку — зовсім не біда. Що дуже круто, коли все твоє життя поміщається в маленький рюкзак. Що треба їсти, коли можеш, не зважаючи на вагу. А коли хочеться в туалет — одразу йти, бо невідомо, коли буде наступна нагода. І не відкладати життя на потім.
Сененко не переоцінив значення науки, хоча сьогодні вона не може займати так багато місця в його житті, як до початку великої війни. Адже без науки нам точно не вижити поруч із таким сусідом, якого маємо. Без неї не буде далекобійних ракет та іншого високотехнологічного озброєння, яке годі купити в інших країн за будь-які гроші.
Тому Антон переконаний, що Україні потрібна своя «DARPA» — так у міноборони США називається агентство, що відповідає за розробку нової зброї.
Але навіть якби нам вдалося забути про війну, без науки в нас не буде зброї проти нових вірусів і змін клімату, й головне — проти мороку в людських головах.
На завершення ставлю Антону те саме питання, на якому ми зупинилися під час першої зустрічі: чи бачить він своє життя поза наукою?
«Мені б не хотілося йти з науки, — відповів він. — Але зараз бачу, що є ефективним у багатьох інших моментах, і мені це подобається. Мені хотілося б, щоб українська наука жила, розвивалася, і я буду докладати до цього максимум зусиль. Але оцей невеличкий досвід на фоні інших людей, який я отримав у березні й квітні, показав, що планувати насправді дуже важко. Все за хвилину може змінитися. Життя покаже».
