22-річний киянин, відчайдушний мандрівник-автостопер, літератор та музикант Сашко Ткачинський має диплом соціолога, заробляє педагогікою — і в нього за плечима неймовірний досвід мандрівок різними країнами світу. Якось він переміг в олімпіаді з культурології та навіть виграв 50 гривень у лотерею, а ще працював перекладачем для професора Гарварду і касиром у супермаркеті. Та це не найавантюрніші історії у його житті.
Він доїхав автостопом аж до Китаю, а повернувшись взявся за поширення інформації про Україну серед автостоперів світу. Про те, як можна популяризувати країну власним прикладом та що автостоп змінює у житті ми розпитали у Олександра Ткачинського.
Ми зустрілися з Олександром біля київської гімназії №1. На вигляд це звичайна школа: стара будівля, велике подвір’я, спортивний майданчик. Але наш герой розповів, чим вона особлива. Це асоційована школа ЮНЕСКО, єдина в Україні, де з першого класу, окрім англійської, вивчають одну зі східних мов. Сашко — її випускник і саме їй частково завдячує своєю мандрівкою до Піднебесної, адже саме тут він 11 років вивчав китайську мову.
Розкажи, яким був твій найцікавіший автостоп?
У мене є дві історії, які були дуже несподіваними. Перша — про водіїв-іноземців, двох темношкірих пасторів з Нігерії, які мене підібрали. Тоді я їхав до Львова на Форум видавців, а вони — читати проповідь. Це було дуже комічно, бо вони мали вигляд, як герої популярного в 90-ті серіалу «Кенан і Кел» (один був високий і худий, а інший — низький і гладкий), їли курячі крильця з KFC і говорили, що мені їх послав сам Бог. Один з них доводив перевагу релігійного шляху над атеїстичним, порівнюючи це з трасою Київ — Львів. Він казав: «Дивися, якщо є хороша траса, для чого їхати через глухі села розбитою дорогою? Так ти просто витрачаєш час і ускладнюєш собі життя». Я відповідав, що цією дорогою їздять всі — і це нецікаво. І для того, щоб здобути власний унікальний досвід, потрібно їхати саме через глухі села.
Інша історія, яку можна назвати дуже показовою, сталася зі мною, коли я їхав модерувати захід у Рівне. Я застряг у дорозі і думав, що вже не встигну, як мені зупинилася жіночка за кермом новенької «Ауді». Вона виявилася заступником міністра соціальної політики і розповідала мені про те, як важко працювати в структурі, де більшість працівників — колишні або чинні регіонали, де почуваєшся білою вороною, якщо виконуєш свої прямі обов’язки, не порушуючи закону.
У подорожі ти вчишся розумітися у людях, уникати складних ситуацій, бути безконфліктним і банально вчишся виживати
Що важливого ти почав розуміти, спілкуючись з водіями на українських дорогах?
Коли почав їздити автостопом, я навчався на третьому курсі соціологічного факультету. Це дало мені змогу побачити, що світ набагато ширший, ніж це можна собі уявити читаючи підручник з філософії чи соціології.
Кожного разу, сідаючи в машину, я намагаюся вигадати унікальну історію про те, хто я, чим займаюся і яка мета моєї подорожі.
Я це робив не залежно від регіону, країни чи водія. З одного боку, це спосіб розважитися, постійно розповідати одне і те ж дуже набридає. А з іншого боку, мені хотілося прив’язати це ще й до свого соціологічного фаху: вивчати поведінку людей, розуміти, за якими критеріями формується ставлення до тебе. Я міг вигадувати, що я біженець з Донбасу, або аспірант філософії, або ІТ-вець-невдаха, або син нардепа, який розважається, подорожуючи без грошей. І у кожному разі ставлення водія було іншим.
Освіта, сім’я, і робота — цих ідентифікацій людям достатньо, щоб сформувати враження про тебе, хоч це й зовсім нічого не говорить про тебе як про особистість. Мені як соціологу цікаво це вивчати.
Чому автостоп може навчити?
У подорожі можна спробувати себе абсолютно у нетиповій ролі. І це буде неоціненний досвід, якого ти ніколи не отримаєш вдома: допомагати комусь знімати фільм чи спробувати себе пастухом у горах. Наприклад, цього літа я місяць працював синхронним перекладачем для професора з Гарварду, який досліджував мономіста у Сибіру.
Окрім того, в подорожі ти вчишся розумітися у людях, уникати складних ситуацій, бути безконфліктним і банально вчишся виживати. Все це допомагає розширити свій горизонт і зрозуміти, що далеко не всі уявляють світ так, як герої фільму «Мрійники», не для всіх ідеї політичного активізму чи європейської інтеграції є правильними. І ти про це ніколи не дізнався б, якби не поспілкувався з якимось робітником заводу з Краматорська.
Автостоп — це небезпечно?
В інтернеті часто жартують про це, але є суха статистика, яка свідчить, що в середньому аварії стаються один раз на 160 000 км. Це не залежить від того, автостопер ти, водій чи просто пішохід. Я свої 160 000 км проїхав, у мене все добре. І можу сказати, що ймовірність того, що з вами щось станеться під час стопу, не більша, ніж тоді, коли ви будете повертатися після роботи об 11 годині вечора.
Розкажи, як ти наважився на автостопну мандрівку до Китаю?
Вперше я поїхав за кордон у 16 років. Мені пощастило народитися у сім’ї туристів, тому мої батьки ставилися до цього досить спокійно. Потім були маленькі мандрівки на кілька днів, кілька тижнів, які й стали підготовкою до моєї найбільшої — 8-місячної поїздки до Китаю. Найважливішою для мене була психологічна підготовка, яка тривала рік. Я розповідав тоді про свою затію усім, кому міг, і тоді, коли про це знали всі, я вже не міг відмовитися від цієї подорожі. Залишити своє ліжечко і свій комп’ютер — це той крок, на який не всі здатні. (Сміється)
Оскільки я з дитинства вчив китайську мову, то зрозуміло, чому обрав кінцевим пунктом саме цю країну. Насправді подорож — це не так легко і гарно, як може здатися з відеоблогів мандрівників на перший погляд. Коли ми читаємо історії мандрівників, які розважаються на фестивалі в Сантьяго або насолоджуються тайським масажем десь у Південно-Східній Азії, ми не знаємо, що ці люди, можливо, третину свого часу витрачають на пошук житла та їжі і саме на цьому сконцентрований їхній мозок. В подорожі ти часто існуєш в режимі виживання, бо не знаєш, що тебе чекає далі. Це втомлює, тому треба планувати кількаденні перерви. Бо постійно робити фотографії, спілкуватися з людьми, усміхатися, розповідати історії водіям доволі виснажливо.
Чим ти заробляєш у мандрівках?
Моя гітара мене годує, і тому вона завжди зі мною. (Сміється) Зазвичай бюджетному мандрівникові потрібно не так багато, щоб вижити за кордоном. Максимум 10 євро на день, і ти відчуваєш себе як бог — не шикуючи, але й не бомжуючи. Ці гроші легко заробити в більшості з країн, де я бував, граючи годину на день на гітарі на центральних пішохідних вулицях великих міст.
Яку найбільшу різницю між Європою і Азією ти для себе помітив?
Моя улюблена ідея полягає у тому, що в Європі ти почуваєш себе туристом, який все-таки не надто бажаний. А в азійських країнах ти більше гість, ніж чужинець. Якщо ти прийшов з благими намірами і відкритим серцем, то вони тебе впускають і забезпечують усім, тому що ти інакший. Вони взагалі іноді ставляться до мандрівників та гостей краще, ніж до друзів.
У Китаї, якщо ти маєш типову європейську зовнішність, ти стаєш Бредом Піттом та Анджеліною Джолі одночасно. Якби я там брав по одному долару за фотографію зі мною, то зараз мене б тут не було. (Сміється)
Нещодавно ти ініціював переклад сайту Hitchwiki українською мовою та почав займатися наповненням англійськомовної сторінки про Україну. Чим це важливо для тебе?
І в Європі, і в Америці досить активно працює портал для мандрівників-автостоперів Hitchwiki.org, на якому позначені всі місця, звідки можна виїхати, є основна інформація про те, де можна поспати, поїсти дешево. Це дуже допомагає бомжо-мандрівникам, у яких бюджет максимум 5 євро на день, не померти з голоду і холоду.
Але про Україну інформації там дуже мало. І зважаючи на те, що увага до нашої країни з боку міжнародної спільноти, зокрема з боку мандрівників, зростає (попри те, що у нас «небезпечно»), я вважаю це досить благородною ідеєю: поширювати інформацію англійською мовою про Україну, щоб ефективніше піднімати наш рейтинг серед молоді з інших країн.
Бо до нас переважно ставляться як до країни екстремального туризму та дешевого сексу. Про Київ, наприклад, знають те, що поряд Чорнобиль і туди варто поїхати, а не те, що тут красива архітектура з давньою історією.
Чим цей сайт корисний для українських мандрівників?
Такі ресурси дають змогу створити спільноту людей, котрі люблять свою країну не тільки на мапі, а й знають, що де розташоване, для них міста — це не просто географічні точки, а місця друзів, пригод і хороших спогадів. Якби кожен другий з нас побував у Донецьку, то ми зараз не говорили б так просто, що це зовсім інший світ і що він нам не потрібен. Ми не знаємо цих людей, тому не відчуваємо солідарності з ними. Для нас це картинка з новин, до якої ми не відчуваємо ніякої емпатії. Тому, допомагаючи українським автостоперам орієнтуватися в дорозі, не тупити, отримувати більше задоволення, ніж відчаю під час стопу, ми одночасно допомагаємо їм відкривати Україну для себе.
Коли ти сам побачив Україну особливою? Як вона відкрилася тобі?
Коли у мене почали з’являтися друзі, знайомі, читачі в різних куточках України, я почав їздити до них у гості. Розуміючи простір так, як його розуміють вони, я почав бачити міста інакше. Бо коли ти потрапляєш у велике місто як чужинець, ти ніколи не розкриєш його суті так, як би тобі його показав місцевий. У цьому ідея всесвітньої мережі гостинності CouchSurfing: Travel like a local (Подорожуй, як місцевий). Тобто подивися на місто очима людини, яка проводить тут кожен день.
Країна відкривається тобі не тоді, коли у тебе є фотографії з кожної центральної площі, а тоді, коли ти пройшовся ними з друзями і вони тобі розповіли, що цей будинок, наприклад, захопив якийсь депутат, а ось там живе місцевий дивак. Маленькі історії дуже важливі.
