Біле сонце, чорне вино

Чому українські гагаузи перейшли на латинку, але не прагнуть автономії

28.11.2017 Олеся Яремчук

Наші Інші» — цикл репортажів, що присвячений національним меншинам та історіям українського різноманіття. Вірмени, німці, болгари, шведи, поляки, чехи, гагаузи, євреї, албанці, румуни, греки — лише маленька частина великої картини багатоманітної України.

Навідуючись у старенькі хатинки в найвіддаленіших селах, чи заглядаючи у типово однакові вікна великих міст — ми розповімо вам про інших українців. Тих, хто поруч. Тих, хто з нами вже не одне століття.]

 

Влітку на вулицях села Виноградівка Болградського району порожньо й спекотно. Від тропічної температури півдня Одещини тіло враз бронзовіє, не зумівши захиститись від сонця. На одній з основних локацій — Володимир Ілліч Ленін, теж забронзовілий, простягає руку. Може, за водою?

Крок тихий і ще більше сповільнений у затінку зелені. Брами та арки будинків обплітають грона, суцвіття й кущі винограду — тотемного в селі продукту. Дев’яносто п’ять відсотків мешканців Виноградівки — гагаузи, представники корінного народу України.

DSC_2136

Загалом у світі їх 250 тисяч, в Україні проживають 30 із них. У Туреччині вважають, що гагаузи — це турки, які християнізувалися на території Болгарії. А в Болгарії думають навпаки: що це болгари, які зберегли віру, але відмовились від мови. Самі ж гагаузи вважають себе нащадками давніх тюрків з Алтаю. Протягом кількох століть вони мігрували зі сходу на захід і спершу вели кочовий спосіб життя, а згодом стали осілим народом.

Гагаузи — православні, але мова їхня споріднена з турецькою. Близька турецькій мові й стара назва села — Курчу. Місцеві й досі її використовують, особливо коли спілкуються рідною мовою.

DSC_2216

— Вам допомогти? — питаю в літньої жінки, що самотньо чалапає дорогою, тримаючи в руці великий пакет. Та, трохи завагавшись, таки віддає мені торбу. Марінка Дімова, як і більшість населення Виноградівки, — гагаузка. Вона запрошує у двір, тоді до столу, а онучка Маріанна, вродлива, наче зі східних казок, дівчина хутко їй допомагає. На столі опиняється манджа — страва з картоплі та овочів, до якої інколи додають м’ясо, — бринза піінір та смачнющі паляниці гьозлеме.

— Колай геле! — каже до мене гагаузькою. — Смачного.

Моїй співрозмовниці вже 81, тож вона застала навіть Другу світову війну.

DSC_2489

— Стріляли всі, — згадує тодішні тривоги і страх. — Чехи, німці, румуни ходили туди-сюди. Ми боялись, ховалися в погребах. А вночі світла не було.

— Яка тут була країна? — питаю.

— Вже не пам’ятаю.

Це й не дивно, адже Бессарабію у ХХ столітті передавали з рук у руки, ніби гарячу картоплину. На початку ХХ століття — Російська імперія, з 1918 по 1940 роки тут вже була Румунія, яка спершу співпрацювала з нацистами, а потім з совєтами. З 1940 по 1941 рік — знову трохи радянської влади, потім з 1941-го по 1944-й — знову Румунія, а вже потім на довгі роки — СРСР.

У складні воєнні часи багато дітей не мали змоги вчитися у школі. Пані Дімова, наприклад, закінчила лише п’ять класів.

— Важкий був час, — каже. — Ми босоніж до школи ходили, нічого вдягти було. Троє дітей, батька не мали, тільки маму. Варча, Варвара її звали. То я швидко пішла працювати, десь чотирнадцять років мала. І так дотепер. Далі — колхози, Совєтскій Союз. А то вже зовсім інша історія.

DSC_2496

Виноградна індустрія

У листопаді 1946 року у Виноградівці створюють колгосп під назвою «8 Марта», в який об’єднують сорок дев’ять домогосподарств. Головою обирають Наніша Кочмара, але той пропрацював недовго: звільнили через те, що був віруючим. Паралельно у Виноградівці створили ще два колгоспи — імені Будьонного та імені 30-ліття Радянської України.

1950-го року ці три колгоспи налічували великі багатства: одна автомашина «Форд», двадцять шість волів, сорок три коня, двадцять три підводи, дві сіялки, двадцять три корови й вісімнадцять свиней. Річний дохід колгоспів становив 27 тисяч рублів.

— Ми постійно працювали, — згадує пані Даріна. — Колгосп величезний був! Там я провела двадцять п’ять років. Усе на виноградниках: сапала їх, різала лозу, підв’язувала, корчувала. Робили потім вино — червоне, біле та чорне.

Колгосп величезний був! Там я провела двадцять п’ять років. Усе на виноградниках: сапала їх, різала лозу, підв’язувала, корчувала. Робили потім вино — червоне, біле та чорне

— Чорне? — перепитую.

— Чорне.

Кажуть, гагаузьке вино має особливі лікувальні властивості.

— Пляшка їхнього вина — чи не найкращий подарунок із цих країв, — казала знайома молдованка Вікторія. Коли вона була вагітною, лікар порадив їй щовечора пити по чарці цього вина, аби виводити з організму токсини. — Його навіть на Чорнобильську атомну електростанцію возили після аварії, ліквідаторам видавали.

Тиск і опір

Любити Радянський Союз гагаузи, як і українці, мають небагато підстав. Вони теж страждали і від репресій, і від спланованого голоду. Зокрема в 1946-1947 роках, коли людей у такий спосіб масово заганяли в колгоспи.

— Той голод був створений у гагаузьких селах і в цілому регіоні штучно, — розповідає редактор відділу політики газети «День» Іван Капсамун. Темне волосся, виразні лінії обличчя: якби мав довгу бороду, він цілком скидався би на чоловіка з мусульманської країни. Та він православний, бо ж гагауз. Іван провів дитинство у Виноградівці, а згодом поїхав до Києва, де живе та працює й зараз. — Люди мали вдосталь їжі та запасів. Але щойно прийшла радянська влада, у поселеннях одразу ввели «продподаток», забираючи більшу частину врожаю. Документи та розповіді літніх людей свідчать, що робили це насильницьким шляхом. Моя бабуся з маминого боку, яка жила в болгарському селі, не раз розповідала мені, як до них прийшли й примусово все забрали. Казала, як, що й кого люди змушені були їсти. І постійно повторювала: «Іване, голод — це найстрашніше».

Були села, де загинула половина мешканців. А потім гагаузів почали вивозити на трудові роботи.

_KAN2004

— Наприклад, мій батько народився в Караганді. Це центр Казахстану, — каже Капсамун. — Це тому, що всю сім’ю мого дідуся-гагауза вивезли у так звані трудові армії. До Виноградівки вони повернулись аж 1957-го. Дякувати Богу, їхній будинок був вільним, тож не лишились просто неба.

Зазнали гагаузи лиха і з боку Румунії: Південна Бессарабія довгий час була під її владою. Румунська влада не морила людей голодом, як совєти, але теж була жорстокою й карала за будь-яку провину. Тут усі пам’ятають придушення Татарбунарського повстання 1924 року — розстрілювали сотнями.

Всю сім’ю мого дідуся-гагауза вивезли у так звані трудові армії. До Виноградівки вони повернулись аж 1957-го. Дякувати Богу, їхній будинок був вільним, тож не лишились просто неба

Маленький народ відчував: у разі повернення під владу Бухареста їм доведеться нелегко. Тому перші ознаки націоналістичного руху серед гагаузів з’явились іще в середині 1980-х років, із початком перебудови. У Молдові тоді якраз відбувались масові мітинги за приєднання до Румунії, а гагаузька інтелектуальна й господарська еліта сформувала декілька організацій, що стали мотором національного підйому. Найвідоміша з них — «Gagauz Halkı», «Гагаузький народ», яка діяла в центрі молдовських гагаузів Комраті, — порушила питання самоідентифікації народу.

Гагаузька республіка

Наприкінці 80-х — на початку 90-х років між Молдовою та Україною ще не існувало чіткого кордону. На карті світу та в людській свідомості ця частина суходолу ще була суцільною плямою у формі Радянського Союзу. Коли ж радянська імперія розпалася, основна частина гагаузів, близько 150 тисяч, опинилась у Молдові, а понад 30 тисяч — південніше, в Україні.

— Сам я ще дитиною тоді був. Старші чоловіки розповідали згодом, що, коли почався гагаузький рух, його молдовські супротивники йшли з Кишинева на гагаузів колонами, — згадує Іван Капсамун. — Це були так звані «волонтери», які називали себе і молдованами, й румунами, а очолював їх тодішній прем’єр-міністр Молдови Мірча Друк. «Волонтерів» зібралось понад двісті тисяч, вони перекривали дороги, сіяли паніку.

До серйозного кровопролиття, на щастя, не дійшло — але тільки тому, що «заспокоїти» ситуацію прибула дивізія радянських військ із Болграда. І гагаузи домоглися свого: 19 серпня 1990 року було проголошено незалежну Гагаузьку Республіку — Gagauz Yeri. Президентом країни став Степан Топал, Верховну Раду очолив Михайло Кендігелян. Відбулось усе зокрема за допомоги Москви, адже таким чином Кремль намагався тримати в напрузі Молдову.

DSC_2250

Виноградівка до складу невизнаної республіки не увійшла: Gagauz Yeri об’єднала лише землі на території сучасної Молдови. Але гагаузи Одещини теж брали активну участь у національному русі. Наприклад, колишній мер Комрата і учасник протестів Костянтин Таушанжи — з Виноградівки. Як і юрист Ілля Каракаш, який писав закони Gagauz Yeri.

— На прикладі Придністров’я ми побачили гостру форму воєнного конфлікту з усіма трагічними наслідками, — каже Іван Капсамун. — Але Гагаузія якраз виявилася прикладом мирного врегулювання етнополітичної кризи.

З 1990 по 1994 рік Гагаузія існувала як невизнана республіка. А 23 грудня 1994 року парламент Молдови прийняв закон «Про особливий правовий статус Гагаузії — Gagauz Yeri». Це територіальне автономне утворення зі спеціальним статусом у складі Молдови. Гагаузія отримала національні прапор, герб та гімн. А ще в законі передбачено, що в разі об’єднання Молдови з Румунією народ Гагаузії має право на зовнішнє самовизначення.

Чи хотіла б Виноградівка собі такої долі? Місцеві, яких я запитую про самовизначення та республіку, махають на мене рукою: «Та де! В нас усе є, нам не потрібен конфлікт».

— Українські гагаузи мають усі можливості, щоб піклуватися про свою історію, традиції та мову. Наприклад, 2008 року Україна дозволила гагаузам перейти на латинку, — каже Іван Капсамун. — Не треба боятися якихось сепаратистських рухів тут. Але гагаузам та українцям варто не забувати прислухатись одне до одного.

Зі знаком «Ö»

— Я живу тут уже тридцять п’ять років, — каже Ольга Семенівна Кулаксиз і перегортає сторінку книжки гагаузького поета Дмітрія Карачобана. Вона — голова єдиного в Україні центру гагаузької культури, що розташований у Виноградівці. У кімнаті, де ми сидимо, безліч книжок гагаузькою — і кирилицею, і латинкою. На поличках перемішані прапори — гагаузький, український, турецький. Саме турецькі організації багато в чому підтримують освітні та наукові проекти гагаузів.

Ольга Кулаксиз тридцять три роки пропрацювала вчителькою початкових класів та викладала гагаузьку мову й літературу. Має сім’ю, трьох дітей. Під час нашої розмови центром культури поміж давніх картин та фотографій бігає і розважає нас її маленький внук — Вітір.

DSC_2278

— У гагаузів древня історія, — розповідає пані Ольга. — У Виноградівці гагаузи та болгари з’явилися 1811 року. Вони селилися ближче до води. А тут озеро Ялпуг, вода близько.

Насправді, під’їжджаючи до села, можна подумати, що то море. Воді не видно ні початку ні кінця. Озеро Ялпуг — найбільше природне озеро в Україні, площею більше за Херсон.

— Зараз у селі живе понад чотири тисячі людей, гагаузів із них — дев’яносто п’ять відсотків, — розповідає вчителька і громадська діячка. — Є ще українці й молдовани. Недавно додалось кілька переселенців із Донецької області.

В обласному центрі гагаузької культури представлені давні гагаузькі ремесла: ткацтво, плетіння з лози, в’язання крючком, вишивання, гончарство.

— Ми зберігаємо свої традиції, але все, що стосується української держави, теж для нас дуже важливе.

І справді, на самому вході до центру висить величезний український прапор. У школі, яка, по суті, є російськомовною, викладають і українську. Гагаузької ж мови — всього година на тиждень. Ще учні вивчають англійську та французьку.

DSC_2160 DSC_2158

На стіні в кабінеті Ольги Семенівни розвішано портрети гагаузьких письменників та поетів, про яких я, зізнаюсь, не чула ніколи. Ніколай Танасогло, Ніколай Арабаджи, Міхаїл Чакір, Тодур Занєт, Васілій Філіогло, Тодур Маріногло. Багато з них живуть в Гагаузії — республіці в Молдові. Але дехто родом і з Болградського району Одеської області, наприклад, Степан Курогло народився в селі Дмитрівка, а Степан Булгар — з самої Виноградівки.

У 90-х роках мешканці Гагаузії, що розташована на території Молдови, перейшли на латинку. Згодом, у 2008-му, до них приєдналися й гагаузи, що живуть на території України

Гагаузька культура багато в чому раніше була закритою, і лише зараз книжки гагаузів почали видавати. До 1991 року гагаузької мови у школах не вивчали.

Гагаузька — неймовірно мелодійна, у ній чути східні нотки, зокрема, азербайджанської, узбецької та турецької мов. З вуст Ольги Семенівни, яка читає гагаузьку поезію,слова звучать якось врочисто.

В 90-х роках мешканці Гагаузії, що розташована на території Молдови, перейшли на латинку. Згодом, у 2008-му, до них приєдналися й гагаузи, що живуть на території України.

DSC_2191

Керівничка гагаузького центру пояснює це специфікою гагаузької мови:

— У нас є багато звуків, які неможливо відтворити кирилицею. Це, наприклад, «дж», або «ü», «ä», «ö». Латинська графіка нам більше годиться.

Трояндовий частунок

У Виноградівці спокійно. Сюди не долинають ні постріли зі сходу, ні крики сварок із Києва, ні прикордонний шум зі Львова. Село живе своїм ритмом: підйом удосвіта, щоб нагодувати худобу, робота біля землі, родина. Гагаузи дуже працьовиті, тому роботи у них із лишком.

Анастасія Чобан, до якої ми завітали, прокидається о четвертій ранку. Далі — теплиця, кури, кози, вівці, готувати обід. Їй це вдається дуже смачно, і вже понад двадцять п’ять років вона готує й іншим людям — на весілля та різні свята.

— Колись мама готувала, а згодом настав і мій час, — каже жінка у квітчастій синій хустці. — Треба знати пропорції, скільки на яку кількість людей. Коли перший раз робила, переживала, бо ж така відповідальність! А потім — нічого.

DSC_2318

На столі, за яким сидимо, стоять розкішні страви: капустяник лаанали, рисова каша з ягнятини булгур, паляниця з сиром киирма. Усе готувалось у домашній печі.

— А часом лоза мокра, спробуй нею напалити! — сміється Анастасія.

Весілля у гагаузів — веселе, зокрема із власною етнічною музикою і традиціями. Раніше, звичайно, обряди плекали більше, та й гуляли по два-три дні. Сьогодні всього стало менше: глобалізація диктує своє, однак традиції народ намагається зберігати. Колись гагаузи одружувалися лише з гагаузками, хоча теперішні покоління вже не такі строгі. Наприклад, дід Івана Капсамуна, етнічний гагауз, одружився з албанкою з сусіднього села. Батько Івана обрав етнічну болгарку, а сам він — українку.

— Традиція потрохи відходить, — зізнається пані Чобан. — Святкують по ресторанах.

Строкатий Буджак став домом для багатьох народів. Але лише для гагаузів він — єдиний

DSC_2291

Багато гагаузів тепер вивчають турецьку і їдуть вчитися й працювати за Чорне море. У розмовах кілька разів виринає думка, що Україна для гагаузів залишається чимось невідомим. Адже в тих місцях її практично не відчутно. Попри війну, в гагаузьких будинках увімкнено здебільшого російські телеканали.

— Чи змінилось щось із приходом незалежної України? — питаю в Даріни Дімової.

— Хіба що роботи не стало. Як і зарплати, — каже жінка.

— А відпочивати їздять кудись? — запитую її онуку.

— На заробітки в нас їздять, — каже юна Настя, яка щойно перейшла у дев’ятий клас. — В Туреччину, Москву, Одесу…

— А українською говорять?

— Майже ніхто не говорить. Та й російською теж. Хіба якщо болгарин та гагауз між собою спілкуються, тоді можуть російською.

За все життя пані Даріна жодного разу не була навіть у молдовській Гагаузії. Не мала й нагоди відкрити для себе Україну. При цьому вона чи не щодня стикається з болгарською, молдовською, албанською, грецькою, румунською, українською культурами. Строкатий Буджак став домом для багатьох народів. Але лише для гагаузів він — єдиний.

DSC_2337

Усі фото — авторки.

Олеся Яремчук

Схожі публікації

DSC_1153
4848 8

Самотність серед горіхів

Про що пам’ятають Кути — мала столиця вірмен в Україні — та її найстаріша мешканка

12.09.2016 Олеся Яремчук
sm1a2273
20604 12

Де мама

Про що мовчить остання єврейка у місті, яке колись звалось «галицьким Єрусалимом»

08.06.2017 Олеся Яремчук
IMG_1734
3533 8

Наввипередки з війною

Чому туркам-месхетинцям на сході України вкотре доводиться залишати дім

27.03.2017 Олеся Яремчук

Популярні публікації

IMG_8374
32219 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
gbn4flheyko-david-beale
25916 5

Що святкувати першим: Різдво чи Новий рік?

11 карток про те, чому українці живуть за двома календарями одночасно і що з цим робити
09.12.2016 Ірина Сало
pexels-photo-12628
26512 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати