Бо коли страшно, треба за когось триматися

Співзасновниця The Ukrainians Media — про те, як українцям, які переживають різні, подекуди незіставні досвіди війни, жити одне з одним далі

20 Травня

Вийшло шосте число журналу літературного репортажу Reporters. Цей номер — про те, як українцям, які переживають різні, подекуди незіставні досвіди війни, жити одне з одним далі: у втомі і надії, вдома і за тисячі кілометрів, з болем і у спробах знайти ґрунт, з якого проростуть емпатія, прийняття і єднання. Щоб отримати примірник, долучайтеся до Спільноти The Ukrainians Media.

§§§

Заплющую очі — і знову бачу їх. Чоловіка у формі охоронця, який у стані шоку не одразу помітив, що поранений, і тепер стоїть посеред тісного кола незнайомців зі спущеними штанами, чекаючи, що скажуть медики. Бачу кров, що стрімко стікає червоною цівкою по його нозі. Поранення, на щастя, легке — уламок лише розрізав шкіру, хоч і глибоко.

Бачу дівчину у формі з червоним хрестом, їй на вигляд не більш як пʼятнадцять. «З нами все в порядку, мам. Ми в підвалі, не хвилюйся», — каже вона переконливо в трубку, а руки тремтять. Щойно вона допомагала батькові перевʼязувати пораненого. 

Бачу чоловіка — найвищого і найкремезнішого з усіх — він важко дихає і що кілька хвилин болісно здіймає очі до стелі й витирає рукавом піт, який рясно біжить обличчям. Він говорить англійською, і його мало хто розуміє. Без слів пропонують сісти на єдиний у цій тісній кімнаті диван, але він відмовляється. У нього, певно, зламані ребра, бо саме в грудях йому болить, але він просить не зважати. «I’m fine», — повторює кілька разів.

Тоді бачу жінку віку моєї мами, яка притислася навпочіпки до батареї. Бачу її очі, повні страху та сліз. Вона не плаче, просто її очі повні сліз. Виявляється, так теж буває. Бачу її руки, що тримаються за ту чавунну батарею з усіх сил. Бо коли страшно, треба за щось триматися. Інстинктивно я на мить кладу долоню на руку цієї незнайомої жінки віку моєї мами. «Ти не сама», — хочеться сказати, але я не можу вимовити слова. Мені й самій потрібно за когось триматися. На щастя, я маю кошеня. Дрібне, попелясте й висловухе. Його мені дала начальниця вокзалу, гукнувши, щоб бігом спускалася до підвалу. Це було одразу після першого удару. 

Вокзал у Херсоні того вечора росіяни обстріляли балістикою і з артилерії. Вони не могли не знати, що на вокзалі саме зібралися пасажири — за кілька хвилин мала початися посадка на єдиний цього дня поїзд. Тепер близько ста сорока людей ховалися в укритті вокзалу і прикривали голови руками щоразу, коли чули новий приліт. Коли від чергового вибуху ворухнулися стіни, а зі стелі посипалося, я злякалася як ніколи досі. Якщо підвал не витримає, ми всі тут загинемо. 

«У нас двоє поранених і один двохсотий», — відрапортувала телефоном начальниця вокзалу. І люди навколо настрашено перезирнулися — може, вона переплутала, сподівалися. Але ні, один з поліцейських, який допомагав пасажирам спуститися в укриття, загинув. Ця звістка свідчила, що смерть просто тут, поміж нами. Ніколи раніше я не відчувала її так зблизька.

Цього разу прийшла не по мене. Не по жінку віку моєї мами, не по дівчинку, яка мала би вчити уроки, а не перевʼязувати дорослих, поранених уламками ракети. Сьогодні — не по нас. 

Ми не знали, що там, нагорі, але підозрювали, що все погано. Коли трохи стихло, хтось пішов у розвідку.

Новини невтішні — вокзал розбитий, жодного вцілілого вікна, усі вагони й локомотив знищені. «За вами приїдуть автобуси, відвезуть вас до Миколаєва», — повідомили пасажирам. Ще за пів години дали команду підійматися нагору. Це було ризиковано і так само страшно, як і лишатися у підвалі, — відбою тривоги не пролунало. Ті кілька метрів до автобуса я памʼятаю так, ніби це було не зі мною, ніби це просто кадри з кіно. І, може, тому, що довелося проститися з кошеням, або тому, що я побачила засипану склом кімнату, в якій була буквально за 30 секунд до вибуху, або причиною стала калюжа крові на вході до вокзалу — там, де я кілька разів курила удень. Коли ми зайшли до автобуса і в салоні вимкнули світло, я сіла просто на брудну підлогу і розридалася.

Перед цією поїздкою я передивлялася «Володаря перснів» і зауважила діалог між Фродо і Гендальфом: 

— Я хотів би, щоби персня не існувало! Щоб нічого цього не було!

— Так думають усі, на чию долю випадає подібне, але їм це непідвладне. В наших силах лише вирішувати, що робити з часом, який нам відпущено. 

У тому підвалі я теж думала, що не хочу там бути. Ми всі хотіли б, аби не було обстрілів, запеклих боїв, утрат і всієї цієї війни. І щоб Росії не існувало. Але вона є. І вона далі нас убиває. Того вечора я відчула яскраво, як це — бути ціллю. І цей досвід змінив мене. У наступні кілька днів я відчувала багато підтримки від близьких, але водночас мала відчуття, що ніхто не може мене цілком зрозуміти. Лише ті, хто сам переживав подібне. 

Мільйони людей у нашій країні мають болісний досвід. Можливо, читаючи ці рядки, хтось навіть підійме скептично брову і подумає: «Це ти ще не сиділа в підвалі під бомбардування з літаків, не хоронила рідних, не втрачала дім, не чекала звістки від чоловіка, який пішов на штурм і не виходить на звʼязок уже бозна-скільки діб…». Що вже казати про самих військових, які мусили поставити на паузу цивільне життя, аби нищити ворога, бачити смерть упритул і ділити вологі шанці з надокучливими гризунами.

Цей перелік можна продовжувати без кінця. І саме тому мірятися болем не варто. Ми усі травмовані, кожен по-своєму. Ми всі втомлені, кожен по-своєму. Нам усім часом страшно, кожному по-своєму. І всі ми тримаємося, хто як уміє. Виснажене травмоване суспільство — сильна карта в колоді ворога. Бо там, де є місце такій загальній втомі і такому різноглибинному, але повсюдному болю, зʼявляється місце нерозумінню і слабкості.

Ми сваримося у соцмережах і поміж собою. Через справді важливі речі і через дрібниці. Часом змусити нас забути про «срачі» можуть хіба нові, масштабніші за попередні, атаки з повітря й землі на наші міста. І щоразу, коли я бачу, як люди, котрі мали б триматися одне одного, шукають поміж себе ворогів, мені хочеться знову цитувати Толкіна: «Хіба ви не розумієте? Поки ви гризетеся між собою, сила Саурона зростає. Від неї нікому не втекти».

Ворог у всіх нас один, і він зовні. Тож відповідальність кожного українця сьогодні — гідно чинити опір і піклуватися про своїх, аби лишатися сильними.

Запорука цієї сили у прийнятті досвіду іншого й повазі до чужого болю, навіть тоді, коли він здається непорівнянним із власним. Чи зможемо ми не зазирати за спини одне одного, тривожно шукаючи там відповіді на незручні запитання? — питає в колонці для цього номера письменник і молодший сержант Збройних сил України Артем Чех. Не зможемо, — відповідає він сам. Але маємо принаймні старатися, вважає наша редакція.

Знайти нитки колишнього життя й жити далі, розуміючи, що повернення немає, а попереду ще довга й виснажлива боротьба, важко. Тим паче, коли багато з нас мають рани, які не гояться. Та все ж нам треба триматися одне одного. Шукати нових рівнів мови для зрощування емпатії. У втомі й надії, вдома і за тисячі кілометрів, з болем і у спробах знайти ґрунт, з якого проростуть прийняття і єднання.

Марічка Паплаускайте, українська журналістка, письменниця, співзасновниця The Ukrainians Media, шеф-редакторка Reporters.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку