Війна, що змінює нас — серія колонок до третьої річниці повномасштабної війни. Як війна впливає на нас? Які шрами й відбитки залишає по собі? Наскільки ми з війною зрослися і наскільки війна вросла в нас? Що змінилося за останні три роки?А за одинадцять? Якими ми були і якими вже ніколи не будемо?
Ми спробували шукати відповіді та попросили поділитися думками колег — істориків, журналістів і активістів, військовослужбовців і правозахисниць, письменниць, культурних менеджерок, науковців та лідерів думок.
§§§
…Немає підсумків. Немає висновків, є тільки команди, які я повсякчас роздаю сама собі. Іноді — не слухаюсь. Але дедалі частіше все ж здатна їх виконувати. З ними мені легше встояти і триматися разом з тими, хто збирається перемагати. Тут мав би бути плавний перехід. Але команди — не про плавність.
Знати, що війна в її гострій, видимій фазі почалася у 2014-му, але до того тривала ще років триста. Знати, що ціна поразки — геноцид. У всіх його проявах та формах.
Ковтати слова й не давати паніці зірватися в танець. Мовчати. Кричати мовчки, аби не порушувати права інших на горе. Або на щастя, бо воно все ще трапляється.
Не коментувати про салат олів’є. Про дурниці. Про простори незнання. Не коментувати нічого, що може бути болючим або непевним. Мовчати. Мовчати більше, ніж говорити. Якщо мовчати по-людськи не виходить, можна — як компроміс — мовчати токсично. Це не важко, я можу показати як.
Не шукати пояснень. Не шукати пояснень для вбивць та покидьків. Чужих убивць та своїх покидьків. Просто знати, що вони є й діють отак. Тільки так і ніяк інакше.
Не раціоналізувати зло. Не дати йому торжествувати, й саме тому — не раціоналізувати.
Не боятися. Навчитися відповідально та водночас безвідповідально спати під час повітряної тривоги. Максимум — коридор. І те — тільки для того, щоб написати тим, кого любиш, «як ти?». Знати, що «як ти?», написане до друзів, рідних, знайомих у момент бомбардувань та ракетних атак, не можна перекласти жодною мовою світу.
Не слухати прогнозів. Не робити прогнозів. Не вірити у прогнози.
Вірити — якщо — то в Бога. В нашу Армію — завжди. У найгіршому випадку — в чорних лебедів. У хорошому — не вірити в них. Заперечувати. Не підпасти під зачарування магічного мислення, але іноді — най буде.
Не включатися в руйнівні розмови. Не включатися в руйнівні розмови, якщо тільки це не ті, де хтось справжній потребує участі та допомоги.
Не зриватися на крик серед вулиці. Не кидатися на людей, які сміються. Іноді бути ними. Людьми, які здатні сміятися.
Купувати квіти. Носити квіти на цвинтар на Майдані. На будь-який цвинтар, де майорять синьо-жовті прапори. Купувати квіти. Нести їх вулицею. Дихати ними. І вкладати туди, де їм зараз місце. Можна каву. Можна чай. Купувати і нести тим, хто усміхається з фото. Хто завжди тепер усміхатиметься лише з фото.
Не боятися мовчазних номерів. Навчитися перечитувати останні слова.
Перечитувати та всміхатися, якщо вони смішні. Не плакати одразу. Нести усмішку, тримати стрій живих разом з мертвими.
Не боятися впізнавати в перехожих своїх загиблих. Не сахатися. Дякувати. Дякувати за нагадування, за подовження днів, коли всі були живі. Думати, що це знаки хорошого. Не боятися думати, що це знаки хорошого.
Гидувати пафосом та брехнею. Гидувати відверто, гучно, зі словами, а не тільки в душі. Душа не заслуговує на наругу. Тікати від пафосу та брехні. Плюватися. Грюкати дверима. Не носити в собі сміття. Забути одразу ж після грюку.
Не забувати. Не забувати жодного імені, обличчя, історії, вулиці, міста…
Не забувати. Повертатися у 2014-й, в 2015-й, в 2022-й. Повертатися у рік втрати, в день втрати, у ту саму мить. Не забувати нічого.
Розлюднюватися. Підвищувати кваліфікацію у розлюдненні. «Аби тільки дощ не пішов» — реакція на пожежі та вибухи в московії, на все інше — таке саме прекрасне — повинна бути також. У запасі, на автоматі. Краще, щоб не одна. Багато-багато таких реакцій на всі випадки наших успіхів у руйнації імперії зла.
Не витрачатися, але витрачати. Багато й системно витрачати на Армію, допомогу слабшим та корм для котів. Можна для собак. Можна не на корм, але на щось таке саме, що здається необов’язковим, але чомусь є важливим.
Не соромитися бути собою, бо якщо не тепер, то коли? Часу на знайомство — обмаль, на сором немає зовсім.
Пам’ятати себе лютим. Лютим у лютому, коли було страшно, але тільки справжнє мало сенс, силу та майбутнє. Повертатися туди по здатність бути. Там — поклади, запаси на всі часи.
Носити в сумці шоколадки. З горіхами, молочні, просто чорні та гіркі. Носити в усіх сумках, у валізах також. Наші Воїни можуть зустрітися скрізь. Навіть якщо Вони не люблять солодкого… Шоколадка — це на кілька секунд довше. Це час, коли ми можемо побути з ними.
Якщо всі шоколадки роздані, просто дякувати. Дякувати, що ми живі. На зупинках, у магазинах, на вулиці. Підходити, наздоганяти, бачити в натовпі, дивитися в очі. Дякувати, що ми живі.
Коти на фронті майже не реагують на вибухи. Іноді варто бути як коти.
Всі претензії — до себе. Усе, що можна виправити та покращити, виправити та покращити якомога швидше. Якщо швидше не виходить, не покидати, бо «треба виправити» є більшим за «не можу, не хочу, не буду».
Всі претензії — до себе. Претензії, а не почуття провини. Якщо нас з’їсть почуття провини, то хто тоді буде все виправляти?
Любов — це (все ще та завжди) — дієслово.
Помиральна яма — недозволена розкіш. Готуватися до Щекавиці — дешевше та ефективніше.
Цінності мають значення, навіть якщо ті, хто вважає себе їхніми батьками, не дуже квапляться їх обстоювати. Кліматичні зміни й сортування сміття — важливі. Особливо для західного світу: на них можна зосередитися, коли він втомлюється від російської агресії проти України. Втомлюється від «усіх цих жахів».
Можливо, є сенс у тому, щоб зробити собі тату. Треба тільки подумати, добре подумати, що б хотілося бачити на собі завжди.
Пірнати в інформаційні смітники тільки по ділу й тільки у протичумних костюмах. «Відосики», «гундосики», «прогнозики» — така собі розвага.
Читати вірші. Іноді думати віршами. Часом тільки ними й думати.
Додавати до словника. Слова з віршів і слова з життя. Мова має значення.
Пес Крим — це альтер-его пса Патрона. Але може бути й навпаки. Краще, коли навпаки.
Є ті, хто нас любить. Є ті, хто нас підтримує. Є ті, хто не втомився. Можливо, їх більше, ніж нам здається.
Безкоштовний борщ (і не тільки) у всіх закладах України обов’язково буде. Радше за все, не завтра, але буде обов’язково.
Олена Стяжкіна, українська письменниця, докторка історичних наук, засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта», членкиня Українського ПЕН.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
