Божена Пеленська: «Мистецтво, яке ми зараз творимо, вже є і буде зовсім іншим»

Культурна менеджерка й культурологиня про культурний спадок, ревіталізацію і митців у війні

22 Листопада 2022

1826 року корчмар Мозес Кронік придбав земельну ділянку на шляху зі Львова в Жовкву, де майже через пів століття заснував сімейну фабрику його внук. Ця історична будівля колишньої фабрики – тепер унікальна архітектурна пам’ятка, – яка пережила дві світові війни, пів дюжини політичних режимів і різних власників. Вона зазнала і успіху, і краху.

2015 року цю будівлю в занепалому стані придбав Гаральд Біндер, меценат і засновник Центру міської історії у Львові, з метою створення культурного центру в промисловому районі. Цьогоріч на місці колишньої «Фабрики повидла» мали відкрити центр сучасного мистецтва Jam Factory Art Center — простір для презентації нових тенденцій у мистецтві та відкриття нових імен, культурно-мистецьких проєктів, вистав, фестивалів. Однак усі плани змінила війна. Зараз в основному просторі все ще триває реконструкція, але це не завада проводити читки п’єс про війну, обговорення, вистави. 

Ми поговорили з культурною менеджеркою та програмно-виконавчою директоркою Jam Factory Art Center Боженою Пеленською про те, як мистецькі інституції переосмислюють власну роль під час війни і стають опорою для митців. 

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — сотням людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.  Приєднуйтеся!]

§§§

Як ваша інституція проживала перші тижні війни?

У перші тижні війни ми не думали про мистецтво чи культуру. Це було неможливо. Витав хаос і страх. З’явилися нагальніші й важливіші виклики: збереження життя, допомога потерпілим. На якусь мить здавалося, що все застигло, але разом з тим було чітке розуміння, що кожен має робити те, що може. 

Спільно з Центром міської історії (незалежний науково-дослідний центр, який заснував австрійський історик Гаральд Біндер у Львові 2004 року, — TU) в головному офісі влаштували прихисток. Допомагали людям, які виїжджали з місць обстрілів. У нашому просторі для мистецьких резиденцій поселились одна сім’я з Києва. Потім іще одна. У просторі по черзі проживали люди, які релокувалися до Львова. Затим кілька організацій використовували наші ангари для збору і розподілу гуманітарної допомоги. 

Коли людей стало меншати, а місто й волонтерські ініціативи фактично перебрали на себе первинні завдання, то ми як інституція почали думати, в чому є велика потреба, що можемо зробити. 

Іще в середині березня написав один із наших партнерів і сказав, що є фонд, який хотів би надіслати кошти на підтримку митців. Ми почали міркувати, яким чином підтримати мистецьке середовище, аналізували, чим можемо зарадити. Так з’явилися «Митці у війні».

Божена Пеленська у Jam Factory Art Center. Червень 2022. Фото — Софія Соляр.

Яка головна ідея «Митців у війні»?

Ця програма покликана допомогти незалежній мистецькій і культурній спільноті, яка залишається в Україні і втратила можливість заробітку. Вона має заохотити митців повернутися до їхніх практик, реагувати, рефлексувати на події, які відбуваються під час війни.

В березні ми оголосили відкритий конкурс з абсолютно простими принципами відбору. Потрібно було подати заявку й довести, що ти — професійний митець, який протягом останніх кількох років працював у сфері візуального, музичного чи перформативного мистецтва (танець і театр). Дехто навіть подавався з галузі кіно. Таким чином ми за два тижні отримали 552 заявки. Це неймовірна кількість! 

Щоправда, після цього призупинили прийом, бо на початку повномасштабної війни обсяг гуманітарних потреб у рази переважав і на культуру було значно менше фінансових можливостей. 

Гроші на програму почали збирати самотужки через донати. В основному це індивідуальні та інституційні внески від тих партнерів, з якими ми співпрацювали раніше. 

Скільки часу це зайняло, чи збираєте досі? 

В першу чергу ми звернулися до близьких друзів і партнерів з-за кордону. Ми розуміли, що фокусом української спільноти є підтримка війська, тому направили свої сили на міжнародний напрям. Кошти почали надходити одразу, в різних розмірах: від 100 гривень до 5000 євро одноразових донатів. Ми відчули велику підтримку й мережевість наших контактів: хтось роздрукував і розповсюджував афіші про програму, хтось організовував концерти для збору коштів, інші ж виділяли кошти зі своїх бюджетів.

Досі проводимо збір, усі виручені кошти з наших подій до кінця року спрямовані на програму «Митці у війні». Загалом провели уже 12 благодійних музичних та театральних подій. Таким чином нам вдалося зібрати близько 750 000 гривень та надати суттєву фінансову підтримку митцям. 

Заявки відбираємо системно і пропорційно, залежно від грошових надходжень. Наразі їх понад сто. Ми надаємо суттєву суму, це не кілька тисяч гривень, які можуть закрити нагальні потреби. Про кошти звітувати не треба, але ми просимо надати нам свій твір на певний період на підставі невиключних майнових прав, коли буде виставка робіт. Для нас це можливість заохотити, підтримати митців, коли багатьом людям не до мистецтва. Ми розуміємо, наскільки це важливо, усю складність, усю трагедію, всю сіль. 

Як пояснювати партнерам, донорам, що культура під час війни має сенс?

Нам не доводилось пояснювати партнерам із західних країн, у чому вага культури в час війни. Вони самі це розуміють і всіляко нас підтримують.

Якщо говорити про ширшу авдиторію, то ми використовуємо різні способи та інструменти: інтелектуальні розмови, фотовиставки, документальні та художні фільми. Усе це промовляє і пояснює, хто ми. Інша річ, коли мова йде про колоніальні наративи, відмежування від російської культури чи руйнування усталених канонів. Найскладніше даються розмови з тими, хто відносить себе до пацифістів і не готовий чути, що це ми найбільше не хочемо цієї війни.

Ми — незручні. Ми не можемо собі дозволити бути милими й солодкими. Коли починаємо говорити, що нам потрібна зброя, то нам нагадують, що розмова йде про мистецтво, — але ж митці теж ідуть на війну, так само гинуть. Сьогодні годі відділити мистецтво від реальності, в якій живемо, — а це війна і все суміжне з нею. Якщо немає безпеки, тоді розвиток і творчість призупиняються та існують усупереч обставинам, а не завдяки. Люди, які перебувають у безпеці, мають привілейований статус. 

Чому підтримувати митців важливо? 

Авжеж, люди охочіше й частіше надсилають донати на медичні засоби або ж на гуманітарну допомогу, аніж на мистецтво, бо потреба очевидна. Ми абсолютно не хочемо з тим конкурувати, але є організації, які розуміють, чому цінно підтримати в такий час якраз українське мистецтво. 

Є усвідомлення того, що люди перебувають у дуже складному психологічному стані. Особливо ті, які тікали від обстрілів. Їхній стан дуже різний. Більшості митців повертатись до мистецтва зараз непросто. 

У часі війни як митці, так і інституції мають приймати рішення про свою роль. Є митці, які відчувають, що їхній обов’язок зараз — піти у військо.

Є митці, які, як художниця Алевтина Кахідзе, відразу реагують, представляють свої роботи на міжнародній арені і стають важливим рупором цілої країни. Алевтина — одна з тих, чия роль мисткині репрезентативна в обстоюванні українських інтересів.

Який головний виклик «Митців у війні»?

Програма складна тим, що ми просимо митців щось створити. У розмовах, коли ми зустрічалися, говорили з ними, дехто казав: «Можливо, вам дати якусь свою стару роботу?» Але суть якраз у тому, що ми хочемо отримати реакцію або рефлексію на цю війну. Це мало б стати стимулом. Задум — попри все давати можливість повернутися до роботи, показати, що митці потрібні суспільству. І важливий момент: ми не кажемо, що ось вам місяць на створення твору. Ми даємо умовні пів року. Хтось одразу включається і починає працювати. Хтось навпаки каже: «Я не можу. Мені потрібен час». 

Згодом ми хотіли б презентувати проєкт в Україні і за кордоном. Це своєрідний рупор, який може зачепити, створити нові наративи.

Будівля Jam Factory має більш ніж 150-літню історію. Як впливає історія її перших власників, сім’ї Кроніків, на сучасний арт-центр? Чи відчуваєте ви відповідальність за такий спадок?

Ми провели масштабне історичне дослідження. Родина Кроніків була єврейською сім’єю і майже вся загинула під час Голокосту. Однак нам вдалося відшукати нащадка рідного брата Мозеса Кроніка у Сполучених Штатах Америки, а також Нуріт Коен — у Великій Британії, в Лондоні. Остання — внучка Шуліма Валлаха, генерального директора підприємства «Йозеф Кронік і син», який спільно з Морісом Кроніком керував ним після Першої світової війни. 

Буквально по крихтах ми намагалися скласти докупи всі історичні факти і накласти їх на місце. Наш підхід до старої будівлі чесний, ми відновлюємо автентичне і зберігаємо те, що дійшло до нас. Ми не зводили нових стін, не ховали накладених шарів старої фарби, натомість зберегли маскарон на фасаді, написи, цеглу ще австрійських часів фірми Reiss, автентичну бруківку. Познаходили різні артефакти: від металевих кришок із торговою маркою компанії «Йозеф Кронік і син» до скляних пляшок портвейну радянських часів. 

Фабрика «Йозеф Кронік і син» відкрилася наприкінці 19 століття і до Другої світової війни виробляла алкогольні напої. У радянський час стала філією державної компанії з виробництва та збуту вина, але найдовше фабрика була заводом консервації овочів та фруктів. 

Найміцніше за нею закріпилася назва «Фабрика повидла», тому паралельно існують дві назви нашого центру: народна — «Фабрика повидла» і нова інституція — Jam Factory Art Center. Уже є нові конотації цієї другої назви, і ми стараємося вживати її, бо відразу позиціонували себе як міжнародну інституцію, міжнародний арт-центр. У нас засновники, команда й партнери — міжнародні, тому частина проєктів теж буде міжнародною. Для побудови мистецької інституції це вкрай важливо. 

Що стало для вас аргументом власне ревіталізувати індустріальний об’єкт, а не зводити новий?

Я захопилася цією ідеєю ще в 2010 році, коли навчалася на міжнародних програмах. Тоді я їздила, дивилася, спостерігала за різними об’єктами та проєктами, які ревіталізовувалися. 

Почула історію про арт-інкубатор «Фабрика Мистецтв» у Лодзі. Це один із яскравих прикладів, де я мала змогу безпосередньо брати участь як одна з учасниць мистецьких проєктів цієї організації, і розуміти трохи більше. Тоді познайомилася з мережею Trans Europe Halles, яка об’єднує подібні центри. Побачила, як можна творити нове середовище і самобутні мистецько-культурні практики, як завдяки цьому трансформуються занепалі місця і депресивні райони. 

Ревіталізація — це переосмислення ролі закинутих будівель, публічних просторів, які втратили свою первісну функцію в місті і в суспільстві загалом.

Безумовно, це складний, тривалий процес, але він має свою цінність — пошук нових змістів у старих об’єктах. 

Найперше — потрібно зануритися в історію: що було, яку роль це відіграло. Далі потрібно зрозуміти, що ми хочемо зробити в цьому місті і що хочемо отримати натомість. 

Мій бекґраунд — мистецько-культурний і управлінський. Я бачила немало кейсів, коли низові ініціативи не мали де провадити незалежні культурні практики. Хотілося б, щоб наш простір став поштовхом для інших. Бо мають бути громадські простори, які дають можливість співдіяти, співтворити. Це багатовекторний вплив, який творить середовище, дає можливість незалежному мистецтву розвиватися. Ланцюгова реакція. Змін зазнає абсолютно все: простір, місто, район. 

Дуже часто, коли в якісь місця приходили митці, то це використовували на власну користь забудовники, починали щось будувати на тому місці. Є цілі історії і практики, пов’язані з цим, але в нас нетиповий кейс, коли людина просто придбала приміщення, щоб збудувати цілу інституцію. Ми розробляли концепцію, вивчали історію місця, району, потреби і запити людей, що живуть поблизу, довго думали, як адаптувати простори. До нас приїжджали з різних міст подивитися, як ми це робимо. У ревіталізації важливе цілісне осмислення самого проєкту: історії будівлі та району, архітектурного підходу, місії організації в контексті потреб суспільства. Я вважаю, що це дуже чесно і правильно. 

Як розробляти базову концепцію? Чи можливо використовувати зразки, шаблони для подібних просторів?

Проєкт неможливо скопіювати, неможливо створити щось за шаблоном. Кожен із просторів інакший, унікальний сам по собі, і потреби місця, де розташований об’єкт, завжди різні. Аналоги в Європі є, однак ідентичного проєкту немає. Простір сам диктує, що ти можеш із ним зробити. 

Очевидно, що насамперед має бути концепт, а тоді вже варто думати про місце і яким чином це можна втілити. Ми прописували базову концепцію і після цього проводили архітектурний конкурс. Архітектори надсилали нам свої концепції. Ми з Гаральдом їх обговорювали і думали, як і що уявляємо і чи уявляємо. Дуже багато різних рішень. Міркували самі, залучали експертів, які працюють із театром, із музикою, із середовищем. Думали над кожним блоком. Було багато ідей, але деякі з них, як ми зрозуміли, втілити тут нереально. Так шліфувалося бачення нашого простору, а програма створювалася паралельно. Щоразу рішення ставали зрозумілішими: хто ми, чого хочемо, до чого йдемо. 

Насамперед ми позиціонуємо себе як незалежний арт-центр, який може визначати напрямки й теми, з якими працює. В нас є така можливість і перевага. Велика будівля, понад тисячу квадратних метрів лише виставкових площ. 

Я дуже хотіла, щоб у нас був сучасний театр. Театр належить до тих видів мистецтва, які можуть дуже швидко реагувати на суспільство, брати тексти і загортати їх у певну форму, розповідати, показувати. Мені видається, що мистецтво здатне говорити й передавати якнайкраще все важливе і актуальне. Державні театри, як правило, класичні, великі, складні. Для того, щоб дати якийсь новий поштовх, потрібні такі альтернативи, які дають митцям, режисерам змогу творити. Ми ходили дивились на різні театри, потім запросили менеджера й кураторку з театрального середовища, які з нами співтворили, нарощували інституційну діяльність. Маємо окреме театральне приміщення для вистав-перформенсів. 

До війни був великий запит на урбаністичні студії, зустрічі, школи, але зараз це питання дуже розмите. Ми не знаємо, як довго триватиме війна, скільки старих унікальних будівель уціліє. Ми зовсім не знаємо, з чим будемо мати справу. Зараз з лиця Землі стирається багато всього. До процесу відбудови України потрібен буде комплексний підхід. Якщо якась історична будівля і не має суспільної цінності, і повністю знищена, то відновлювати її без сенсу. Сподіваюся на розумний підхід, який буде враховувати можливості приміщень. Можливо, деякі з них матимуть нові функції і стануть мистецькими центрами. Це все дуже потрібно.

Якою є стратегія вашої інституції в часі війни?

Складно будувати довгострокові плани. Зараз усі процеси сповільнилися, деякі взагалі на паузі. Сподіваємося завершити до кінця року реставрацію і реконструкцію в просторах, отримати дозвіл про запуск об’єкта і спланувати мистецьку програму. Наразі організовуємо сценічні читання, обговорення, вистави в додаткових просторах поза комплексом самої Фабрики повидла — наразі саме ці простори стали головними. 

Вдалося завершити відновлення одного з просторів для проведення масштабніших подій. Прем’єрою в новому просторі стала документальна вистава в навушниках «Кого чути у справі Бейліса», яку ми будемо показувати до кінця року. Це український продукт, щось нове, вистава про маніпуляцію — фактично, про те, у що ми віримо. В основі — історія кінця 19 — початку 20 століття про єврея Менделя Бейліса, чоловіка, якого звинуватили у вбивстві хлопчика з ритуальною метою. Це сфабрикована справа, якою політики зманіпулювали у пресі. Бейліс провів за гратами два з половиною роки, але його виправдали присяжні. Цю історія можна накласти на нинішні маніпуляції. Сьогоднішня війна — це теж величезні маніпуляції з людьми, які вірять у «політично вигідну правду». 

Ми організували читання нових п’єс про війну у проєкті «Документ без назви», а також кілька музичних подій. «Документ без назви» розповідає про російську агресію, актуальний стан суспільства і візії майбутнього. У межах проєкту двоє драматургинь Ольга Мацюпа і Анастасія Косодій написали для нас тексти про війну. Ольга Мацюпа — п’єсу «Рибний Шлях», Анастасія Косодій — «Вісім коротких композицій про життя українців для західної аудиторії». Прем’єра читань відбулася у Львові. Зараз п’єсу Анастасії Косодій читають у Чехії, Данії, Нідерландах, а п’єсу Ольги Мацюпи також готують до показів за кордоном. Також ми працюємо з митцями, які переїхали до Львова через війну, і далі проводимо мистецькі резиденції для різних спільнот.

Є чітке розуміння того, як важливо, щоб українські митці і українське мистецтво було присутнім в світі. Думаю, ми будемо продовжувати схожі речі. Це проєкти, народжені під час війни, те, що зараз актуально, те, що нам найдужче болить. Відчувається, наскільки це важливо: творити і співтворити. Бо зараз відбувається щось абсолютно нове. Щось дуже важливе і добре. Мистецтво, яке ми зараз показуємо, творимо, вже є і буде зовсім іншим. 

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку