Проєкт «Хоробрі міста» від Ukraїner ставив собі за мету підтримати людей, які опинилися на тимчасово окупованих Росією територіях, і тих, хто вимушено покинув свої домівки. Та «Хоробрим містам» вдалося значно більше: проєкт бореться з російською пропагандою, об’єднує українців, повертає їм відчуття спільного українського дому. А ще інформаційні відео та музичні кліпи, створені проєктом, стали документальним зрізом нашого життя у війні, що допоможе наступним поколінням вивчати і розуміти історію.
Команда проєкту «Хоробрі міста» розповідає, як вдалось створити багатовимірний проєкт.
§§§
[Цей матеріал є частиною спільного проєкту The Ukrainians Media, Фундації ЗМІН та Фонду родини Богдана Гаврилишина у рамках Премії відповідальності Responsibility Award 2023]
§§§
Мистецтво торкається того, що в серці
Ідея «Хоробрих міст» виникла у квітні 2022 року, розповідає Мар’ян Манько, грантовий менеджер проєкту.
«Ми зідзвонилися з Богданом Логвиненком і вирішили, що хочемо підтримати людей, які зараз в окупації та чинять опір. А ще — трохи протидіяти пропаганді, що тоді інтенсивно поширювала меседж “Ви нікому не потрібні”», — пригадує Мар’ян Манько.
Спочатку ішлося про відеовізитівки тимчасово окупованих міст, де люди не здалися, а продовжують опиратися окупантам. Важливо було, пояснює Мар’ян, щоб ці візитівки були не просто красивими кадрами міста — вони мали викликати у містян відчуття, що йдеться саме про їхнє місто, а не лише про його туристичну обгортку.
Згодом під час обговорення проєкту з партнерами виникла ідея запросити до співпраці музичні гурти, аби ті написали пісні, що доповнили би відеоряд.
«Це мало додати вірусності відео, його здатності трохи більше потрапити в переживання, почуття людей. Також музичним кліпам, мабуть, трохи простіше поширюватися на окупованих територіях, ніж інформаційним», — говорить Мар’ян Манько.
До першої серії проєкту «Хоробрі міста» увійшли три відеовізитівки і два музичних кліпи — «Маріуполь», що виконала Alyona Alyona, і «Херсон» Паліндрома.
«Мистецтво і культура можуть завдяки легкості мови і подачі говорити з великою аудиторією і дістатися своїми меседжами глибоких підтем, що в людей на серці», — впевнений режисер проєкту Микола Носок.
Важливим у проєкті «Хоробрі міста», додає режисер, був саме український контекст тимчасово окупованих міст.
Уперше команда проєкту зрозуміла, що їй вдалося, коли в деокупованому в листопаді 2022 року Херсоні містяни підходили до них і дякували за «Херсон». Ця пісня підтримала херсонців і по-справжньому відгукнулася у серцях.
У другій серії проєкту «Хоробрі міста» було вже три музичних відео — «Донецьк», «Луганськ», «Сімферополь». У третій серії всі відео були музичними: про Бахчисарай, Ялту і Керч.
«Це була не просто робота — написати пісню. Виконавці пропускали це через себе. Тепер ці пісні — ніби їхні діти. Вони долучають їх в альбоми, виконують на концертах. І так знову і знову поширюють історії цих міст в Україні і за кордоном. Це важливий результат для нас», — говорить Мар’ян Манько.
«О, це точно про моє місто!»
«Ми не хотіли, щоб проєкт перетворився на байрактарщину. Ці відео мали торкнутися людей, які живуть або жили в цих містах», — каже грантовий менеджер проєкту.
Щоб створити саме такі відео — глибокі, без зверхності погляду ззовні, — команда проєкту провела багато інтерв’ю з місцевими експертами, розповідає одна з продюсерок проєкту Єлизавета Цимбаліст.
«Жоден з виконавців, який писав пісню про певне місто, не є з того міста родом. Otoy зі Львова написав пісню про Донецьк, киянка Лілу45 — про Сімферополь. Те, що вони могли ніколи не бувати в місті, про яке мали написати, давало їм можливість дослідити його, подивитися зі сторони і передати, як вони сприймають спільні образи і символи, доступні місцевим. А про ці символи ми робили ґрунтовне дослідження», — говорить Єлизавета Цимбаліст.
Команда збирала фокус-групи з людьми з хоробрих міст — це були і вимушені переселенці, і люди, які на той час перебували під окупацією. Фокус-групи складалися з представників різних сфер — культури, науки, спорту, держпитань тощо.
«Ми мали зібрати інформацію про те, як місто сприймають місцеві мешканці, які там є важливі символи, впізнавані для них. Згодом у пісні це могло перетворитися лише у пару рядків, але вони мають глибокий сенс для місцевих», — каже продюсерка.
Микола Носок додає, що чи не кожен експерт просив не додавати в історію про його місто міфи і легенди про участь тодішньої Російської імперії в його становленні.
«Те, що ми також включили частину історичного контексту, як ці міста виникали, часом наперекір забаганкам Російської імперії, давало також можливість відкрити місто по-новому», — каже і Мар’ян Манько.
Завдяки дослідженням і роботі творчих людей, які можуть відрефлексувати досвід, якого не мали, вдалося створити відео, що близькі і мешканцям цих міст, і тим, хто там ніколи (поки що!) не був. А ще це дало людям відчуття, що кожне з міст є частиною однієї неподільної України.
Терапевтичне коло єднання
Частина людей, з якими команда робила інтерв’ю, перебувала в окупації. Окрім того, що іноді виникали технічні складнощі і доводилося дбати про безпеку експертів, важливо також було не ретравматизувати людей, які опинилися в психологічно важких ситуаціях.
Тому команда зосередилась на питаннях, які об’єднують людей, викликають у них теплі спогади і допомагають шукати спільне.
«Ми не ставили супертригерних питань про їхній досвід в окупації. Ми більше говорили про місто, яким воно було і як зараз чинить опір. Оскільки в онлайн-зустрічах брали участь п’ятеро і більше людей, розмови про місто стали, на мою думку, таким терапевтичним колом для них. Ми його мінімально модерували. Фактично, люди вели дискусії, обмінювалися спогадами. Виринали старі знайомства, виникали нові. Для людей було важливо знову зануритися в те, що вони мали раніше», — говорить Єлизавета Цимбаліст.
На інтерв’ю експертів також просили говорити не лише про загальні речі, а про їхні міста для них самих, каже Микола Носок.
«Це може бути кіоск, що працював 20 років. Чи якісь вулиці, жаргон, місцеві назви тощо. У Сєверодонецьку, наприклад, постійно жартують про те, як по-справжньому називається їхнє місто, тому що пів міста говорить по-одному, пів міста — по-іншому. Це був класний вайб», — говорить він.
Зазвичай, додає режисер, розмови планували на півтори години, але часто вони затягувалися щонайменше ще на пів години.
«У всіх є велике бажання і відчуття того, що вони повернуться до своїх міст, що міста будуть деокуповані. Так думають і люди з Донецька чи Луганська, які в окупації з 2014 року, і люди з Мелітополя, який був окупований пізніше», — каже Мар’ян Манько.
Водночас є і розуміння, що на територіях, які окуповані вже десять років, буде значно більше роботи, щоб повернути суспільство в український наратив, говорить Микола Носок. Адже діти, які у 2014 році ішли в перший клас, сьогодні випускаються зі школи.
Чого ми можемо навчитися? Як не забувати
Після того, як вийшли три серії проєкту «Хоробрі міста», команда замислилась: як зробити так, щоб ці люди і ці міста й далі залишалися на порядку денному.
«Такі теми потрібно підживлювати. Тож виникла ідея зробити подію, на якій можна було би почути ці пісні наживо», — згадує Мар’ян Манько.
«Ми взаємодіяли з аудиторією онлайн, отримували відгуки з тимчасово окупованих міст — у приватних повідомленнях, під якимись нікнеймами. Нам хотілося контакту наживо, щоб переселенці з цих міст могли прийти, поспілкуватися між собою. Нам важливо було створити для них цей простір», — додає Єлизавета Цимбаліст.
Поступово ідея концерту трансформувалась у цілий фестиваль із панельними дискусіями про реінтеграцію, з виставкою про деокупацію, з лекторієм від ДСНС про мінну небезпеку. Також на фестивалі «Хоробрі міста» спільно з фондом «Повернись живим» організували великий збір на розмінування.
«Вийшов класний простір, щоб побути зі своїми, пережити цей досвід з нашою аудиторією, відрефлексувати його спільно», — згадує Єлизавета Цимбаліст.
Після фестивалю вийшов документальний фільм «Хоробрі міста». Насамперед, говорить Мар’ян Манько, його зробили тому, що багато хто не зміг потрапити на фестиваль: хтось — за кордоном, хтось — досі в окупації.
«Ми хотіли, щоб ці люди відчули те, що й ті, хто був на події», — пояснює він.
У кінотеатрі на показі фільму, розповідає режисер Микола Носок, було багато вимушених переселенців — із Донецька, Луганська, Криму.
«Біля нас сидів чоловік старшого віку. І в тому ж ряду сидів Otoy, який співав про Донецьк. Чоловік каже: «Дякую вам за всі ці пісні. Я з Криму, я би хотів, щоб про моє місто теж зробили таку пісню». Потім дивиться на Otoy і додає: «Тільки, будь ласка, не реп».
«Я зрозумів, що людям важлива увага до їхньої малої батьківщини», — згадує Микола Носок.
Чи буде у проєкту «Хоробрі міста» продовження?
«Не кажи гоп, поки не перескочиш. Якщо ми зараз скажемо, що це фінальний етап, це не означає, що він буде фінальним. Це було підсумуванням того, що було зроблено. Чи може щось продовжитись? Всяке може бути. Ми не можемо зарікатися», — відповідає Мар’ян Манько.
Що ще дав проєкт «Хоробрі міста»
Проєкт «Хоробрі міста» — це наче старий фотоальбом, що нагадує про дитинство. Його можна взяти з собою, тримати в телефоні, відкривати і відчувати тепло дому.
Команда Ukraїner отримала нових друзів та експертів у різних містах України. Деякі з них допомагають із підготовкою матеріалів або з фактчекінгом для інших проєктів. А одна з експерток «Хоробрих міст» долучилась волонтеркою до Ukraїner.
«Ще одне, чого ми не прогнозували, — ці пісні стали невід’ємною творчістю виконавців. Ці твори і зараз показують, і покажуть наступним поколінням, як ми жили в ці часи. Тобто вони виконують функцію edutament’у в музичному форматі», — говорить Мар’ян Манько.
«Для мене це проєкт про партнерство, про те, як ми можемо спільно щось створювати. Завдяки співпраці нам вдалося створити цінність — люди досі постять ці пісні, слухають їх, хочуть поїхати до оспіваних міст. Тішуся, що ми не забуваємо. Маємо підтримувати прагнення повернутися в ці міста — навіть у тих, хто там ніколи не був», — каже Єлизавета Цимбаліст.
Всі фото надані героями
