Брія Блессінґ

Надворі дощ, а вона приходить на зустріч без парасолі. Каже, що не має такої звички — ходити з парасолькою. На її передпліччі татуювання — маленьке серце і напис «Greater Love». На плечах — українська хустка, а на шиї — ланцюжок з українським тризубом і контуром нашої держави. Знайомтеся, українська американка Брія Блессінґ.

…Відверто кажучи, коли ми вперше побачили її в ефірі шоу «Голос Країни», коли спілкувалися про неї з львівськими джазменами, коли вивідували плітки у знайомих журналістів, склалося враження, що Брія — донька представників української діаспори. «Ні, — каже вона. — Я американка за походженням».

Брія народилася у Цукровій Країні. Так перекладається назва містечка Sugar Land у Техасі, де її батько Марк працював комп’ютерником. Він, до речі, професійний саксофоніст і навіть грав у рок-гурті. Наприкінці 92-го, відчувши особливе покликання, родина вирішує летіти з місіонерською місією до України. Приземлилися в Луганську, де провели 4 місяці. Далі попрямували до Львова, де відкрили євангельську церкву і, незважаючи на те, що місію планували на 1-2 роки, живуть тут досі.

Успішна українка Брія Блессінґ не вважає себе успішною, але вважає себе українкою. Чому? Читайте далі.

 

Бріє, ти — донька пастора та зірка популярного талант-шоу. Очевидно, що коло твого спілкування складається з дуже різних людей… Античний філософ Діоген свого часу зі свічкою вийшов на сонячну площу і намагався знайти Людину. Не знайшов. А де, на твою думку, Людина? У чому вона проявляється?

Я б не хотіла вважатися таким уже експертом з «людськості», тому не буду нікого оцінювати. Просто поділюся думками.

Ми зі сім’єю мешкаємо в Україні уже двадцять років. За цей час познайомилися з дуже великою кількістю українців і українок. Серед них є багато таких, хто з тих чи цих причин найбільше хоче одного — втекти з України. Вони постійно шукають чогось на їхню думку кращого, більшого, красивішого.

Мені здається, що Людина є там, де вона вдячна за те, що має тут і тепер. Людина — це той, хто знаючи, що «всюди добре, де нас нема», намагається зробити добре, краще, вище тут, у своєму домі, в своєму місті, у своїй країні. Мені здається, українці часто забувають, що мали би бути вдячними за те, що народилися і живуть в такій прекрасній державі.

Наскільки ми знаємо, у тебе американський паспорт. Та і, відверто кажучи, ми були здивовані, коли дізналися, що у тебе нема українського коріння. А як ти себе відчуваєш — українкою чи американкою?

(Без паузи) Українкою. Це перетворення почалося десь 3-4 роки тому. До того, особливо, коли я була підлітком, я була такою собі «категоричною» американкою, намагалася довести усім, що американське — найкраще. Не можу пояснити, чому в мені відбуваються такі зміни. Для мене це дуже дивна ситуація. Боюся образити своїх американських родичів і близьких, але нічого не можу вдіяти.

…Нещодавно з подругою спілкувалися про патріотизм і націоналізм. Дійшли до висновку, що межа між цими двома поняттями дуже тонка. Не можна доводити патріотизм до того рівня, коли одну культуру починають вважати кращою за іншу. Усі культури — прекрасні.

Однак сьогодні я розумію, що Україна потребує мене більше, ніж Америка. І так само я потребую України. Звичайно, я дуже люблю свої Сполучені Штати і завжди любитиму. Була там минулого року, ми сім місяців записували пісні до мого альбому. І там я вперше зрозуміла, що не можу без України, не можу навіть кілька місяців.

Ти ж приїхала сюди у підлітковому віці — 13 років. Що тебе найбільше здивувало? Від чого ти втекла, вилітаючи з Техасу до Луганська?

Часто кажуть, що іноземці бувають шоковані тим, якою їх зустрічає Україна. Скажу навпаки — мені здається, що наш переїзд зі Штатів сюди врятував мені життя. Мій підлітковий вік був жахливим часом — не знала, хто я є, спілкувалася з дуже сумнівними компаніями, бунтувала проти батьків. Ті шляхи, якими я намагалася знайти себе, були дуже неправильними. Мені хотілося уваги і прихильності так би мовити «нечемних дітей». Тоді я дуже віддалилася від своїх батьків. Переконана, що якби ми не переїхали до України, моя життєва історія була б зовсім іншою — можливо, я б навіть дуже рано померла. Усе через те, що я намагалася завоювати увагу своїх однолітків у будь-який спосіб, я була готова на все.

Невже тут усе так кардинально відрізняється?

Не знаю, мабуть, не мені судити. Але коли у 13-річному віці опинилася тут, то зіткнулася зі зовсім іншою культурою. Особливо це стосується стосунків між батьками й дітьми. Пригадую, дуже дивувалася наскільки тутешні хлопчики і дівчатка поважають своїх тата і маму, часом навіть на «ви» звертаються. В Америці такого і близько не було.

…Звичайно, було трошки самотньо. Не знала мови, не мала друзів. Через це почала більше цікавитися Богом, почала читати Біблію.

Може, твій тато усе це навмисно придумав, аби відвернути тебе від поганих компаній і тримати ближче до себе і своєї життєвої позиції?

Ні! Ні, батьки навіть майже погодилися на те, щоб я лишалася у США. Я дуже благала їх не везти мене до України, не примушувати, мені хотілося лишитися там, зі своїми друзями. Але зараз, коли минув час, я можу сказати, що в Україні народилася заново.

Щойно, коли ми зустрілися біля університету (ЛНУ ім. Івана Франка, — TU), ти сказала, що мріяла там вчитися, але у родини не вистачило грошей. А школу ти закінчила?

Ні, не закінчила, на жаль.

А де ж ти так перфектно вивчила українську мову?

Просто я дуже полюбила Україну, у мене з’явилися друзі і з ними треба було якось спілкуватися. Так і вивчила мову.

Пригадую, як ми на базарі у Львові вивчали цифри українською.(Усміхається) Ішли туди зі зошитом і ручкою, підходили до бабусь, тицяли пальцем, наприклад, на моркву і запитально дивилися. Бабусі теж відповідали нам і жестами, і словами — ми усе ретельно записували, а вдома зазубрювали.

 

Люди на усій планеті — це просто люди. Між ними нема ніякої різниці. Усі ми вміємо мріяти, усміхатися, радіти, вірити. Звичайно, кожен має свої особливості, свої відмінності, але це скоріше мало би збагачувати, а не розділяти

Ти спершу опинилася в Луганську, а потім уже — у Львові. Очевидно, ти знайома і з тамтешнім, і з тутешнім способом думання, якщо так можна сказати. Дуже часто стверджують, що східні і західні українці — це дві різні нації. Чи ти погоджуєшся з таким твердженням?

Перш за все, хочу сказати, що люди на усій планеті — це просто люди. Між ними нема ніякої різниці. Усі ми вміємо мріяти, усміхатися, радіти, вірити. Звичайно, кожен має свої особливості, свої відмінності, але це скоріше мало би збагачувати, а не розділяти.

Але з іншого боку… Знаєш, коли ми прилетіли сюди, Україна стала моїм першим закордоном, раніше за межі США я не потрапляла. І не можу сказати, що протягом тих чотирьох місяців, що ми мешкали в Луганську, я бачила Україну. На жаль. Це дуже-дуже прикро. Що таке Україна, я справді почала розуміти уже у Львові.

Водночас хочу наголосити на тому, що люди на Сході, у Луганську — дуже добрі, дуже хороші. Нас як іноземців зустріли відкрито і привітно, прагнули спілкуватися. Справді, у мене дуже теплі й приємні спогади з того часу. Просто ми там навіть не чули української мови, навіть не знали, що така існує.

Друзі зі Штатів, дуже довго, телефонуючи до нас, запитували: «Ну, як там ви у Росії?» Мене це дуже дратувало. І сьогодні я радію, що про Україну дізналися, що цю державу сприймають як спільноту вільних, європейських людей. Думаю, ті складні і болючі зміни, які ми переживаємо, змінять українців на краще.

А ти вважаєш себе успішною? Що для тебе успіх?

Про успіх, якщо чесно, дуже мало думаю. Це ніколи не було для мене ціллю у житті.

Але ж… У Львові ти співаєш з кращими музикантами, на «Голосі Країни» працювала у команді Святослава Вакарчука. Я сам бачив, як тобі аплодували стоячи…

Не можу сказати, чесно. Сама не розумію, що таке успіх. Для кожної людини, на мою думку, він виглядає зовсім по-іншому. Для багатьох «успіх» автоматично означає «гроші». У такому випадку — ні, я зовсім не успішна людина. Мені природніше називати себе благословенною людиною.

Blessing і перекладається як «благословення». А що для тебе означає оце — бути благословенною?

Не знаю чи бути успішною — це те саме, що бути благословенною. Але розумію, що Господь мені стільки всього подарував, дав мені стільки такого, за що я не змагалася. Коли я знаю, що мої батьки пишаються мною, то це, напевно, і є успіх. І це не через те, що мене показують по телебаченню, що я знайома з Вакарчуком… Вони пишаються мною, бо я живу так, як вони вчили.

Чи не заважає тобі така «надмірна» релігійність жити у сучасному українському суспільстві? На тебе не дивляться, як на фанатичку?

Та, напевно, дивляться, я не знаю. (Сміється) Можу сказати, що коли ми тільки приїхали до Львова, до нас найбільш відкритими були ті люди, які взагалі не вірили в Бога. Натомість досі часто трапляється так, що, коли людина вірить трохи інакше за тебе, починається «будівництво стін».

От мені зараз згадалася історія. Одного разу до нас в гості приїхала команда добровольців зі Штатів, вони хотіли чимсь допомогти, підготували програму для дітей, ми прийшли на площу Ринок, співали якісь пісні, бавилися. Моя менша сестричка виступала тоді в костюмі клоуна. Наче нічого поганого, але якась старша львів’янка підбігла до неї і з якимись словами про сектантство і вдарила торбою! Її можна зрозуміти — у людей часто є страх перед невідомим, перед незвичним.

Тому так, трапляються різні випадки. Але загалом моя віра не заважає мені жити, навпаки — дуже допомагає.

Окрім співу, ти активно займаєшся громадською діяльністю. Знаю, що борешся з торгівлею людьми. Як усе почалося?

У моєму житті був період, коли я вирішила припинити співати. У мене нічого не виходило у сенсі кар’єри, мені набридло постійно шукати якісь шляхи, подумала: «Усе, я більше не хочу цієї мрії». Саме в той час я була у США, де і почула про торгівлю людьми. Не повіриш, але мене це дуже сильно вразило. Я була переконана, що рабство минуло вже дуже давно, що це історія. Виявилося, що насправді сьогодні рабів у світі — 30 мільйонів. Це більше, ніж за всю попередню історію людства! Мені не хотілося вірити, що у наш час, сьогодні одні люди можуть поневолювати інших.

Почала спілкуватися з активістами однієї організації, яка бореться з торгівлею людьми в Америці. Потім відчула покликання повернутися до України. Це було десь 4-5 років тому, коли дуже мало українців знали про цю проблему. Зрозуміла, що можу тут щось зробити. Виявилося, лише адвокати, правозахисники, тобто ті, до кого звертаються жертви, знають щось про торгівлю людьми. Це професіонали. А звичайні, пересічні люди, ті, хто їде на заробітки, майже нічого не чули. Взялася саме за цей напрямок — наша організація (громадська організація «Lviv Abolitionists», — TU) працює з простими людьми.

Є такий вислів: «Nobody can do everything. But everyone can do something». Ніхто не може виправити усе. Але кожен може щось виправити. Саме через це ми й створили організацію, де кожен може щось зробити, якось долучитися до вирішення проблеми. Починалося усе дуже повільно, нас було троє — я, моя сестра і наша знайома. Ми збиралися раз на тиждень і вигадували, як можемо діяти. Вирішили, що аби проблему вирішувати, люди мусять про неї перш за все знати. Тому почали інформувати, навчати українців про те, що торгівля людьми — це біда не лише далекої Індії, що українцями й українками також дуже успішно торгують.

…Після «Голосу Країни» моє життя сильно змінилося. Тепер я не можу приділяти своїй громадській роботі стільки часу, як колись. Але все добре — в організації тепер багато учасників. Нещодавно, наприклад, ми організували інформаційну акцію «Кольоровий Пробіг», працюємо далі.

Є такий вислів: «Nobody can do everything. But everyone can do something». Ніхто не може виправити усе. Але кожен може щось виправити!

Ти уже кілька разів використала словосполучення «відчула покликання». Як ти пояснюєш це відчуття? Бо ж усі ми продумуємо своє життя, аналізуємо різні ситуації, намагаємося знайти себе. Як це — відчути покликання? Які симптоми?

Взагалі, я би вживала такий вислів: «Бог мене покликав». Але, як ти уже казав, на мене часто дивляться, як на якусь дурненьку, мовляв: «Що, прийшов і покликав?» Тому я кажу — відчула покликання. У Святому Письмі є слова Ісуса: «Моїй вівці почують мій голос». І це дуже перегукується з нашим повсякденням. Ну, наприклад, коли ти знайомишся з новою людиною, то перший час не впізнаєш її голосу по телефону. Але потім звикаєш, знаєш інтонації, особливості. І коли вона до тебе телефонує з невідомого номера, знаєш — це той-то і той-то. Так само і з Богом — що більше ти з Ним спілкуєшся, то легше впізнаєш Його голос, краще розумієш, як це звучить…

Це важко пояснити, описати. Я ж не можу тобі описати голос своєї мами. Ти мусиш сам з нею поспілкуватися, щоб впізнавати його.

Важливими темами для нашого журналу є ініціатива і відповідальність. Твоя громадська організація і боротьба проти торгівлі людьми загалом — чудовий приклад й ініціативи, і відповідальності. Як поясниш, чому це важливо?

Я уже не маленька дитина. Тепер я розумію, що якщо є робота, яку ти можеш зробити, то ти мусиш її зробити. Ніхто інший її замість тебе не виконає. Ти мусиш діяти там, де бачиш свою корисність.

Але ж твою сестру не продали в рабство. Ти особисто не стикалася з цією проблемою. Чому тоді взялася за таке?

Усе, що я роблю, засновується на тому, у що я вірю. Тож моя громадянська активність — це те, чому мене вчили. Мене вчили любити ближнього, незалежно від того, ким і яким він є. Тому інші люди, навіть, коли вони не рідні, незнайомі — теж ближні. Їх теж треба любити.

Мені здається, що 30 мільйонів людей, які не мають волі і страждають, не можуть залишати байдужим. Так, звичайно, я одна не можу допомогти усім — і жертвам торгівлі людьми, і бездомним, і особам з особливими потребами. Але «everybody can do something»!

Я маю відповідальність за інших людей, бо я живу на цьому світі.

Які правила у своєму житті ти порушила, а яких не порушиш ніколи?

Я з дитинства була такою собі бунтівною дівчинкою. Коли мені було 13 років, я не любила правил, повставала проти них. Мені здавалося, що коли є правило, то його треба неодмінно порушити!(Сміється)

Але взагалі мені здається, що завжди потрібно поважати людей, поводитися так, щоб не завдавати незручностей іншим.

Усе, що я роблю, засновується на тому, у що я вірю. Тож моя громадянська активність — це те, чому мене вчили. Мене вчили любити ближнього, незалежно від того, ким і яким він є. Тому інші люди, навіть, коли вони не рідні, незнайомі — теж ближні. Їх теж треба любити

Чого, на твою думку, не вистачає українцям?

Я б не хотіла говорити лише про українців. Скажу про усіх. Мені здається, що нам не вистачає розуміння того, що усі люди на світі можуть бути просто добрими сусідами. Я — твоя сусідка, ти — мій сусід.

Ми живемо між крайнощами. Наприклад, у моїх рідних Сполучених Штатах у кав’ярні чи крамниці ти можеш потеревенити на різні теми з будь-яким незнайомцем, у тебе питають, як справи. Але там дуже закривають особистий простір, люди надто сильно оберігають свою приватність. В Україні ж по-іншому. Тут люди дуже відкриті, відверті у спілкуванні з друзями, зі знайомими. Але просто на вулиці дуже складно завести розмову. Наприклад, я дуже люблю усміхатися до інших людей і часто це сприймають як якесь відхилення. (Сміється) Хоча останніми роками помічаю зміни. Сьогодні уже нікого не дивує, коли ти привітаєшся з незнайомим продавцем чи водієм автобуса.

Які книжки ти читаєш?

Звичайно, я читаю Біблію щодня. Коли була підлітком, читала дуже багато художньої літератури. Напевно, хотілося втекти від реальності, прикрасити будні.

А останні 10 років читаю виключно біографії. Нещодавно дочитала життєпис Дітріха Бонгеффера. Він був лютеранським пастором, а водночас входив до таємної групи осіб, яка планувала вбивство Гітлера. Це дуже цікаво читати, бо як пастор Бонгеффер мусив рішуче виступати проти вбивства. А водночас він мусив рішуче виступати проти зла, яке собою уособлював Гітлер. Він мав і захищати християнські цінності, і захищати мільйони невинних людей. Урешті-решт нацисти убили його, однак його роздуми дуже цікаві.

А зараз читаю біографію автора «Нарнії» Клайва Стейплза Льюїса. Він також був дуже віруючим. Тут мені подобається те, що така велика людина усе одно була недосконалою, переживала внутрішні конфлікти, боролася зі собою. Дуже цікаво читати його думки про усе це.

До речі, Клайв Льюїс є автором моєї улюбленої книжки. Це «Mere Christianity» («Просто Християнство», — TU).

А які фільми дивишся?

(Усміхається) Ой, мій улюблений, найулюбленіший фільм — це «White Christmas» («Біле Різдво», — TU). У нас є гарна сімейна традиція — на Святвечір ми обов’язково дивимося це кіно. Але я його настільки люблю, що мушу передивлятися декілька разів, незалежно від пори року!

Одна порада для наших читачів.

Будьте вдячними за те, що маєте. Не думайте, що «десь там» чи «у когось іншого» краще. Хочу, щоб усі українці були задоволеними тим, де і як живуть.