Бунт харківських фотографів

Із соціального погляду бунт художника майже завжди сприймається як провокація. Він ламає рамки й показує те, чого ми часто не хочемо бачити. Це особливо помітно в тоталітарних суспільствах, де митець стає дзеркалом витісненого.

У сталінські часи аматорська фотографія не мала шансів. Фотосекції існували хіба що при будинках культури й підпорядковувалися вимогам соцреалізму. Смерть Сталіна і хрущовська «відлига» відкрили можливість для розвитку фотоаматорського руху. Сприяли цьому й доступність фототехніки — фотоапарати «Зоркій», «ФЕД», «Київ», — і потреба радянської влади в «масовому хобі» для населення. Але саме тут відкрилася скринька Пандори:

де збираються розумні люди, не обтяжені жорстким контролем, завжди з’являться ті, хто мислить інакше.

Серед харківських фотоаматорів одні працювали на заводах, інші — у науково-дослідних інститутах, хтось закінчив операторський факультет театрального інституту, а хтось іще вчився. Більшість належала до так званих «ітеерівців», тобто до наукової й технічної інтелігенції. Вони приходили у фотоклуби, щоби пожити іншим життям: духовним, естетичним, філософським. А часом і щоб побути обережними дисидентами.

Водночас вони добре усвідомлювали