[Текст створений у партнерстві з програмою «Інструменти ефективного управління» для підприємців Донецької та Луганської областей Львівської бізнес-школи УКУ, яка реалізовується та виконується в рамках Проекту «Зміцнення громадської довіри» (UCBI II), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).]
На заході Київської області у селі Триліси над річкою вирощують трави і спеції. Працюють тут місцеві мешканці — зазвичай роботи мало, тож вони охоче збирають лікарські рослини в сезон. Колись цим займався прадід, а згодом і дід теперішнього співвласника бізнесу — Максима Потапчука. Він керує справою з Києва, а його партнерка Тетяна Лугова — одна з 47 тисяч переселенців — у Краматорську. Обоє — з Донецька, обоє — намагаються побудувати щось своє і не забути про інших.
Ми поговорили з Тетяною про те, як створювали соціальне підприємство Трава.UA, чи можливо поєднувати бізнес і волонтерство і як війна впливає на страх почати щось з нуля.
Про близький і далекий від війни бізнес
Ми в Трава.UA вирощуємо та продаємо і чаї, і прянощі, і набори для глінтвейну. Наше виробництво розташоване у селищі Триліси. Також ми починаємо там туристичний мікробізнес — туди можна приїжджати на терапію. У цьому нас підтримує місцева влада.
І я, і мій партнер Максим — з Донецька. Зараз він мешкає в Києві, тому займається справами в Центральній Україні, а я в Краматорську і на сході.
Ідея народилася ще до війни — ми чекали, коли зійде сніг і можна буде працювати на землі в Трилісах. Але почався Майдан, потім — війна. Ми з Максимом були активістами донецького Майдану — там його поранили, проламали череп. Він кілька місяців лікувався у Києві. Це був дуже складний етап, усе відійшло на задній план.
З Донецька я поїхала в листопаді 2014 року. Там працювала в журналі і мала маленьку друкарню — ми розробляли дизайн, друкували візитівки. Сподівалася, що все це протриває місяць-два і закінчиться, але коли мій будинок обстріляли, я не витримала. Взяла маленьку сумку, ноутбук — і вже п’ятий рік мешкаю у Краматорську.
Про волонтерство і соціальне підприємництво
Я виїхала і почала волонтерити. Мені хотілося допомогти пенсіонерам, які приїжджали до Краматорська і не знали, що робити. Тоді було складно навіть отримати довідку ВПО, вони приїжджали без пенсії, без речей, без нічого. Я пройшла всі ці моменти з мамою і знала, як можу їм допомогти.
Активно працювати почала на базі SOS-Kramatorsk. Часто у людей не було нічого — якось до нас прийшла бабуся в самих капцях і халаті. Дотепер не уявляю, як вона у лютому дійшла до нас із Дебальцевого. Також ми співпрацювали з «Карітас-Харків» — вони допомагали сходу польськими продуктовими наборами. Я їздила до Харкова і привозила продукти, куртки, обігрівачі. Максим те ж саме робив у Києві — привозив ліки, візки для людей з інвалідністю, одяг.
Підлікувавшись, Максим розпочав дитячий проект. При храмі у Києві ми організували пансіонат, де діти зі сходу жили певний час, а потім їхали на Західну Україну. Тоді нам дуже допомогли церкви. Так ми почали волонтерити, і досі це залишається нашою основною діяльністю.
Зараз ми працюємо саме з дітьми у складних життєвих обставинах. Наш проект «Вишиті мрії» є в різних містах, завдяки закордонним виставкам він вийшов за межі України і став відомим. У гуртках діти вишивають — це і підтримка традиції, і спроба навчити бізнесу. Діти можуть не просити батьків, а заробити власноруч. Свої проекти ми з Максимом фінансуємо з нашого бізнесу — тому це соціальне підприємництво.
Про поштовх і магію
Ми з Максимом повернулися до ідеї з чаєм рік тому. Я працювала у «Карітасі» і координувала проекти у буферній зоні — Золоте, Станиця Луганська, Широкине. За три роки я зовсім забула про своє здоров’я й опинилася на хірургічному столі — після операції вже не могла багато сидіти, тож роботу довелося залишити. Мені запропонували лікуватися дорогими препаратами — вони коштували забагато і ще й були суцільною «хімією». Тоді я вирішила звернутися до природи — у мене є віра, що вона лікує.
Спочатку комбінувати різні трави було нашим хобі. Ще дід і прадід Максима займалися таким у Трилісах. Землю у селі він отримав у спадщину — на ній ми і збирали трави для себе і друзів. А потім вирішили, що це можна продавати.
Зрозуміла, що бути волонтеркою класно, але значно краще мати власний бізнес, завдяки якому можна допомагати освітнім проектам. Важливо вкладати не лише в себе і свої потреби, а й у те, що буде нашим майбутнім, — тому 15% прибутку ми інвестуємо в освітні проекти. Також ми співпрацюємо з УТОС — Українським товариством сліпих. У їхньому навчальному закладі для нас виготовляють коробки. Допомогти можна було б і коштами, але мені здається, що найкраща допомога — показати людині, що вона може заробити своєю працею.
Для мене приготування набору для чаю — наче магічне дійство. Я відчуваю запах трав і спецій та уявляю, як люди будуть ними насолоджуватися у родинному колі.
Про теперішнє і майбутнє
Колись я займалася гуртовою торгівлею овочами та фруктами по всій Україні. На меті було «продати-купити», а не допомогти комусь, у мого бізнесу не було соціальної складової. Зараз, після всього пережитого, ставлення геть інакше. Після Майдану, початку війни й волонтерства у моїй голові щось змінилося.
Ми не збираємося їхати далі від фронту — я хочу залишитися в Краматорську. Можливо, я вже просто звикла, бо це близько до дому, мене тягне в Донецьк.
Зараз нас із Максимом підтримують Надія Рижук з проекту «Вишиті мрії», Марія Ласкава, яка зараз допомагає розвивати туризм. Ми навчаємося разом і навчаємо інших. У планах — зробити кемпінг, щоб люди могли відпочити у Трилісах, назбирати трав, побути в тиші, зловити натхнення серед красивої природи. До нас уже приїздили дві художниці з Києва — підійшли до Максима під час дегустації чаю і запитали, чи не можна було б подивитися, де вирощують трави. Вони провели у Трилісах тиждень, відпочили, і саме тоді в нас з’явилася думка розвивати локальний туризм — це добре для села і громади, тому місцева влада нас підтримує.
Мені хочеться мати щось своє. Після початку війни зник страх, що не вдасться. Мені не дають здатися мої цінності, а родина мене підтримує й надихає.
Про рослини і хюґе
Нашим першим замовленням був чай «Хюґе» — інгредієнти для нього ми знайшли в однойменній книзі про данське щастя. Його замовила дівчина, що займається йогою. Згодом у відгуку написала, що її від нього «штирить». Тоді нам було смішно, але коли ми розібралися зі складом, то зрозуміли, у чому секрет. Тепер ми точно знаємо, що й для кого робимо.
У Трилісах ми зовсім не використовуємо хімічних добрив. Збираємо дикороси, а самі вирощуємо м’яту, мелісу, чебрець, орегано, материнку. Деякі компоненти замовляємо з-за кордону: наприклад, корицю, лаванду і лавровий лист нам привозять з Грузії. Зберігаємо зібрані трави в Києві. У нас є готові набори для чаю, які ми складаємо разом з дієтологами. Також можна скористатися конструктором чаїв і самостійно вибрати склад, але тут ми теж консультуємося зі спеціалістами, чи можна поєднувати такі рослини. Ще ми продаємо окремі трави й спеції. Можна замовити набір для глінтвейну — цю композицію ми формуємо зі спецій, замовлених з-за кордону. Глінтвейн можна готувати на міцних напоях, а можна безалкогольним на основі соку.
Нас знаходять за порадами знайомих в соцмережах і на дегустаціях. Продаємо чай у магазині натуральної косметики, магазині соціального бізнесу «Гості» Реваза Татеїшвілі, у кафетерії «Просто кава», де показують фільми, а також у креативному просторі FreeUA. Окремі інгредієнти купують дівчата з Маріуполя і додають їх до своїх фірмових чаїв у кафетерії.
Про Львівську бізнес-школу УКУ
Я активно користуюся Facebook ще з часів Майдану. Я дивилася Hromadske — тоді це був єдиний зв’язок з правдивим світом. Із Facebook я й дізналася про LvBS. Про програму мені розповідали друзі, які вже її пройшли, — радили, адже освіта тут значно краща, ніж на сході. Тепер сама в цьому переконалася. Це неможливо порівнювати.
Разом з іншими підприємцями на цій програмі обмінюємося досвідом, починаємо співпрацю. У бізнес-школі я познайомилася з Наталією Логозинською, яка продає у Маріуполі паніні «L’amore». Вона купує у нас чай і готує у своєму кіоску. Ще одна співпраця виникла з робоклубом «Вугледар juniors» — Анна і Сергій Теличко дають дітям неформальну освіту. Вони закупили в мене насіння кінзи і будуть вирощувати її разом з дітьми без застосування землі. Я теж колись хотіла б реалізувати схожий проект — зробити при школах лабораторії.
У Львівській бізнес-школі я навчилася бачити в собі слабкі сторони — іноді це буває складно. Мене навчили планувати — задовго до старту продажів, адже треба завчасно аналізувати, радитися. Хочу використовувати це в роботі і впевнена, що все вдасться.
