[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
— Не-без-пееека! Ми всі помремооо! — кричить зі сцени великий круглий заєць. Зроблений з м’яча, він нервово підстрибує. Аж раптом випадає з-за ширми просто під ноги маленькому янголу. Такого у сценарії не було.
Секундна пауза. І шестирічний янгол підхоплює зайця, обіграє все так, ніби той стриба собі далі, і легким рухом закидає його назад за ширму — просто у невидимі руки дорослої акторки.
Зал вибухає сміхом десятків дитячих голосів.
І лиш одні очі повні сліз. Щира, доросла і вкрай професійна реакція маленької акторки розчулила режисера цієї вистави. Вона у цю мить — найпильніший глядач.
Не принцеса
Сміялися усі. Особливо дзвінко заливалася одна з нянечок. Ну бо як тут стриматися? Найгрубша в групі дівчинка — щокаста і геть лиса Марина, якій навіть двох нема, видерлася з ногами на стіл і, не вимовляючи половини літер, старанно декламує казку про Курочку Рябу. Ось вона картинно здіймає брови, зображаючи здивування баби, і тут же зводить їх у розпачі — розбилося яєчко. Щоки роздуває, пухкенькими ручками жестикулює — старається.
З порогу за цією імпровізованою моновиставою обережно спостерігає мама Марини, яка працює у цьому ж сільському садочку учителькою молодших класів. Тоді вона помітить — доню зовсім не ображає сміх. Навпаки: що гучніше із неї сміються, то більше ентузіазму в її очах. Сяють!
Блищать Маринині очі й досі. Нині їй уже 34. Ми говоримо в театрі у перерві між репетиціями. Навколо темно — промінь світла з театрального холу тільки й вихоплює її обличчя.
— Мене у ясла віддали у вісім місяців. Хочеш-не-хочеш — швидко навчилася спілкуватися з іншими дітьми. Може тому я такий людинолюб, — усміхається. — Діти змінювалися, а Назаренко з восьми місяців і до восьми років щодня у садочку. Мама часто говорила: «Мені державних дітей вистачає отак, — показує долонею попід горлом, — то хоч ти голови не мороч». Вередувати мені не дозволяли. Я рано почала говорити і, аби привернути до себе увагу, багато вигадувала. Інші діти казали, що брешу. А я їм: «Я не брешу, я фантазую».
Фантазувала маленька Марина у тому числі й про ролі головних героїнь. Пригадує, як колись перед Новим роком захворіла дівчинка, яка мала бути на святі Снігуронькою. Музична вихователька роздивлялася усіх дівчат групи у пошуках тої, хто замінить хвору. Як тільки Марина не вистрибувала, пісні тихенько мугикала, щоби показати — вона навіть репертуар знає! Але вихователька дивилася повз. Тільки нянечка пожаліла Марину — умовила віддати роль їй.
— То була, певно, найбільш неформатна Снігуронька усіх часів, — сміється Марина. — Красивою дитиною я не була, лисину прикрили дощиком, запхали мене у сукню якоїсь Сніжинки — так і потішала усіх.
Текст тої Снігурчиної пісні Марина пам’ятає досі.
— Далі я розуміла, що не героїня, а тому, якщо хочу бути на сцені, маю брати усе, що дають. Будеш черепахою? Буду! Будеш гусінню? Буду! Усі сміялися, а мені подобалося.
Театралів у Марининій сім’ї не було. Як, власне, й людей, причетних до будь-якої творчої роботи. Вперше до театру у найближчий обласний центр — Суми — її повела тітка. Тоді Марині було сім чи вісім років. Сюжету вистави вона не пам’ятає, але пригадує цікаву деталь: їй добре запам’яталася хатинка Баби Яги, зсередини обклеєна вирізками з модних журналів.
— Вже тепер я розумію, що це прекрасне режисерське рішення: Баба Яга, яка мріє бути красунею!
Пізніше, вже у школі, Марина почала не так грати сама, як організовувати інших. Тоді ж почула, що той, хто усіма командує, зветься режисером, і з восьмого класу торочила кожному — після школи вступатиме у театральний.
Вірити в те, що робиш
— Зашвидко побіг! Не спіши, не спіши!
— Молодчинка! Так — чудово!
— Не смійся! Ти маєш боятися його. Бійся!
— Колгот не підтягуй!
З темряви глядацької зали Марина підказує шестирічному хлопчику, як поводитися на сцені. Він — головний актор святкової вистави «Подарунок від янгола», яку Марина ставить у Київському академічному театрі ляльок як запрошений режисер. Ця робота — її спільний проект з художницею Ольгою Філончук та драматургом Олександром Мартиненком.
Нещодавно у театрі змінився директор, і чи не вперше тут оголосили відкритий конкурс на постановку новорічної вистави. Ідея «Подарунка від янгола» перемогла три інші, і Марина отримала десять днів на втілення: шліфування діалогів і дій, створення ляльок і декорацій, роботу зі світлом та музикою і репетиції-репетиції-репетиції.
— Марино Володимирівно, можна я вже додому піду? Я від ранку тут, — проситься у черговій короткій перерві один з механіків сцени.
— Але ж вас немає кому замінити…
— Марино Володимирівно, я нині всього чотири години спав…
— А я взагалі майже не сплю останні два тижні. Давайте не будемо мірятися! — зітхає Марина.
Пізніше у телефонній розмові з мамою вона жалітиметься: керувати колективом з півсотні людей — складна робота. Нині на ній 26 акторів двох складів, шестеро дітей, які по черзі виконують роль янгола, технічний персонал: машиністи сцени, монтувальники, по троє операторів звуку та світла, а ще — бутафори, реквізитори і цілий костюмерний цех.
— І кожного треба надихнути. Щоб їхня робота на сцені не була просто роботою — аби вони самі вірили у казку, яку творять.
Марина направду видається стомленою. Післязавтра здавати спектакль. А ще янгол губиться на сцені, костюми не дошиті, декорації не готові.
—Тут багато що робиться через спротив, — зізнається Марина.
Кілька років тому вона уже працювала у цьому театрі. Тоді її звідси некрасиво попросили.
Не здаватися
На перший іспит до головного театрального університету країни Марина приїхала просто з вокзалу: з речами і в спортивному костюмі Adidas — три смужки, «все, як положено». Перевдягнутися не встигла. Перед комісією читала монолог Довженкової баби Марусини з «Зачарованої Десни». Вступала на режисуру драми.
— Це був абсолютний творчий треш. Прикладала руки до грудей, кричала — я ж бо дівчина з села і добре знаю, як наші жінки уміють проклинати. У тому сірому спортивному костюмі я, напевно, справила сильне враження на тих, хто набирав акторський курс. Але на режисуру в першу чергу потрібен інтелект — навряд чи його у мені тоді побачили.
За іспит отримала трійку. І забрала документи.
— На мене в приймальній комісії дивилися великими очима: «Ти що? Трійка — це хороший шанс пройти далі! Подивись, скільки народу взагалі відсіяли!». Але я образилась, — сміється. — Без зайвої скромності, але в училищі (Сумське вище училище культури ім. Бортнянського, — TU) я була зіркою. Із відзнакою закінчила кафедру режисури, мала купу дипломів і грамот. Мене запрошували працювати у два сумських театри, але я відмовила і вся така самовпевнена поїхала до Києва. А тут…
Цей програш Марина сприйняла аж надто серйозно — потрапила до лікарні з нервовим зривом. Повертатися у Суми їй було соромно. Але діватися нікуди — влаштувалася у місцевий Будинок культури організатором з культмасової роботи.
— Все, що я робила, — виписувала дітям довідки, що вони відвідують гуртки. Разом з колегами — депресивними жіночками постбальзаківського віку — почала попивати горілочку. І досить швидко зрозуміла — треба втікати.
Це — не мистецтво і не театр, думала я, а суцільне знущання, кривляння і піддавки. А тоді уперше побачила справжній авторський театр — зі своїм стилем, сильним режисерським трактуванням, добротною роботою художника. І закохалася
Наступного року Національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого вперше набирав курс режисури театру ляльок. Конкурс, як для «театралки», невеликий — три з половиною людини на місце. І Марина подала документи. Головними для неї були слова «режисура» і «театр», а з ляльками, подумала, потім розбереться.
— Перший рік я взагалі нічого не розуміла. Суми — єдиний обласний центр, де немає театру ляльок. Тож я про нього нічого не знала. Ходила на пари й вистави, і кілька місяців у мене в голові крутилося лише одне запитання: «що це?» Усі ці кислотні ляльки, дурнуваті голоси. Чесно, я знову почала думати: «Ой-йо-йой, треба втікати». Це — не мистецтво і не театр, думала я, а суцільне знущання, кривляння і піддавки. А потім потрапила на «Івасика-Телесика» Сергія Брижаня. Тоді уперше побачила справжній авторський театр — зі своїм стилем, сильним режисерським трактуванням, добротною роботою художника. І закохалася.
Театр для дорослих
Їх на сцені лише троє. Замість слів, ляльок і декорацій — папір, гра тіні й світла, оживляння фактури й пластика тіла. І глядачу усе зрозуміло. «ОнОнаЖизнь» — красива і зворушлива історія про любов, стосунки і становлення особистості. Вистава не для дітей. А все ж грають її лялькарі.
— У рамки «тільки для дітей» театр ляльок загнала радянська влада. У решті світу ляльковий театр — далеко не завжди дитячий. І лялька — геть не обов’язковий атрибут. Ми можемо використовувати будь-яку фактуру, через яку можна донести думку, — пояснює Марина, поки ми дивимося виставу у записі.
У рамки «тільки для дітей» театр ляльок загнала радянська влада. У решті світу ляльковий театр — далеко не завжди дитячий. І лялька — геть не обов’язковий атрибут
«ОнОнаЖизнь» народилася два роки тому після навчання у літній театральній школі під наставництвом Анни Іванової-Брашинської — знаної у світі режисерки, викладачки відділення театру ляльок Академії мистецтв фінського міста Турку.
— Ми — щасливе покоління: можемо їздити світом і бачити інший театр. Так ми з колегами потрапили до класу Брашинської на школі СТД (Спілка театральних діячів, — TU) у Москві. І були вкрай здивовані, коли нам раптом сказали: «Ви можете втілювати все, що вам заманеться!» Бо у нас як зазвичай? «Так не можна! Це не за школою!» А де прописані критерії того, що є хорошим, а що — ні?
Натхненні новим досвідом, друзі на 11 днів зачинилися у полтавському театрі, де Марина тоді саме ставила іншу свою виставу. І творили.
— Виставу прийняли чудово. Ми розповіли про те, що хвилювало нас самих, а виявилося, що тема ця зачепила і багатьох інших. Цікаво, що з образів і символів — як, наприклад, кораблик, який ми склеювали протягом вистави і який мусили відпустити наприкінці, — кожен глядач зчитував власну історію, спираючись на досвід власних стосунків, історію власної сім’ї, спогади з власного дитинства.
Утім, не всі Маринині вистави так добре сприймає глядач.
Надзавдання — казка
— Але от музику можна було іншу дати…, — смакуючи кожне слово каже кремезний дядько, один з технічних працівників театру. — Щось, може, наше, українське…
Годину тому відбувся допрем’єрний показ «Подарунка від янгола» — так звана здача вистави. Тепер колектив театру зібрався в глядацькій залі для обговорення. Критики достатньо. Марина слухає її мовчки.
Пораду дати «якусь іншу» музику, ляльку, казку (необхідне підкреслити) вона чула вже не раз.
— Моїх постановок доволі часто не сприймають. Не тому, що вистави погані. А тому, що глядач — загнаний в рамки стереотипів — хоче бачити на сцені лише ляльку і ширму. Так, все яскраво, красиво, добре, але поверніть нам ляльку. І з цим дуже важко працювати. Якби замість «Театр ляльок» було написано «Візуальний театр», «Театр оживлення» чи щось подібне — глядач інакше би сприймав побачене на сцені. А поки не буду ж я перед кожною виставою попереджати, що будь-який предмет, який оживає на сцені, це і є лялька, — говорить Марина вже опісля обговорення. — У нас із цим майже ніхто не хоче боротися. Простіше підкоритися: хочете ляльку — ось вам пап’є-маше, ось вам ширма, ось вам, будь ласка, похрюкаю. Авторського театру, де є почерк і творчість, в Україні вкрай мало — можна на пальцях однієї руки порахувати.
Нової драматургії, пояснює, не хочуть розуміти передусім дорослі.
— Нашим батькам простіше дати дитині планшет. Простіше повести на виставу, назву якої вони знають. Бо ж усе нове доведеться пояснювати. Дитина може щось запитати, а відповідати інколи — робота. Я тебе в театр зводив? Ти ж казку про Попелюшку знаєш? Ось тобі палац, ось тобі принцеса.
Кілька років тому у Полтаві Марина ставила «Принцесу на горошині» — тільки в режисерській інтерпретації вона мала назву «Princess на горошині». Музичне і художнє оформлення побудоване на стилі електросвінг. Історія відбувалася у бібліотеці, і кожен з героїв був книжкою.
— Аби зібрати казку, треба було з різних поличок діставати необхідні книжки, — пригадує Марина. — Дітей качало! А в очах батьків я бачила нерозуміння: де корона? чому принцеса намальована? І сукня її чого така коротка? Не хочуть сприймати. Не хочуть пояснювати дітям, що може бути інакше. Але ж дітям подобається!
Кожну свою виставу Марина випробовує на власних дітях — їх у неї аж 150. Уже вісім років Марина паралельно працює режисером і викладачем акторської майстерності у дитячому театрі «Музик-хол».
— Вони — мій головний критик. Усі п’єси, які я планую ставити, я читаю їм. Усі жарти на них перевіряю, на моїх кроликах. І якщо вони говорять, що це — добре, я беруся. Якщо ж ні — не буду виносити того на сцену. Завдяки роботі з дітьми — а у нас займаються від трьох з половиною років до 14 — я добре відчуваю дитячу психологію. Дорослі кажуть: «Лялька має бути яскравою», а дитина хоче, аби їй дозволили дофантазувати, хоче в реальності побачити таких героїв, яких тільки у власних фантазіях і могла уявити. Вистава має бути дивом. А здивувати сучасну дитину не так уже й легко, здавалося б. На практиці ж виходить, що казку створюють найпростіші речі: правильно пущений промінчик, вчасно розсипані чари — зі звичайної нарізаної фольги.
Марина усміхається, і мені здається, в її очах досі живе та сама маленька фантазерка.
Робота vs творчість
— Ну як, перекурити встигнемо? — оксамитовим голосом питає кота Базиліо лисиця Аліса. Двоє акторів — обом за сорок — у яскравих костюмах і гримі так нагадують образи, знайомі з дитинства за радянським фільмом про Буратіно.
— Угу, — звично киває кіт. І вони зникають за дверима службового виходу з театру. В той час зі сцени чути голоси їхніх колег — вистава триває собі далі.
Я чекаю на Марину вже майже годину — зайшла на п’ять хвилин до директорки і пропала.
Тим часом за кілька хвилин Аліса з Базиліо повертаються.
— Таню, хвіст! Хвіст! — шикає кіт, щоби подруга не волочила рудим хвостом по підлозі.
Пробігають повз, лишаючи за собою шлейф зимного повітря і запаху цигарок, і — прямо на сцену. Там якраз підійшов час їхнього діалогу.
Нарешті спускається Марина. Вигляд у неї змучений.
— Ненавиджу державні театри, — видихає шумно. — Це такі глиби з більш ніж сотнею людей у штаті на держаному забезпеченні — який взагалі це має стосунок до казки?
Марині складно тут працювати — вона не розуміє, як можна, обравши професію за покликанням, тепер сидіти і чекати, коли робочий день закінчиться.
Радянський Союз своїми графіками з 9 до 18 і стандартними ставками понівечив свідомість творчих людей. Стимул зник! У Європі усе влаштовано інакше: якщо ти добре працюєш і задіяний у більшій кількості вистав — тобі й платять більше
— Тут більшість «работу работают». Якщо я бутафор, я пришиваю лапки зайчику і при цьому геть не помічаю косого ока — його ж бо пришив хтось інший! «Моя зарплата не дозволяє мені робити більше» — ох, як я часто таке чую.
Ці проблеми, говорить Марина, лишилися у спадок від радянського театру.
— Радянський Союз своїми графіками з 9 до 18 і стандартними ставками понівечив свідомість творчих людей. Стимул зник! У Європі усе влаштовано інакше: якщо ти добре працюєш і задіяний у більшій кількості вистав — тобі й платять більше. Якщо ти нездара або лінивий — ти швидко підеш із професії.
Все просто: працюєш — отримуєш, відповідаєш вимогам професії — працюєш.
— Не хочу я бачити на сцені актриси, в якій 120 кілограмів! Мені все одно, що їй 60 років. Глядач заплатив гроші, аби отримати естетичне задоволення. Не можеш тримати себе у формі — йди з театру. Не можеш більше танцювати на сцені — йди з професії. Тут як у спорті має бути. А в нас досі рулить система графіків і ставок, за які тримаються до останнього. Ніхто не оцінює творчості, театр у нас — такий собі міжсобойчик: хто кому кум-брат-сват. Театр завжди був брудним місцем — занадто емоційні тут працюють люди.
У Європі система театрів працює за інакшою схемою: державних театрів не так уже й багато — і це зазвичай знакові театри з багатою історією, які працюють радше як живий музей: упродовж десятиліть грають одні і ті ж вистави, розраховані здебільшого на туристів. Тоді як авторський театр — на самозабезпеченні. Шукають гранти, меценатів, знаходять фінансову підтримку та виходять на самоокупність лише тоді, коли роблять щось дійсно вартісне.
Щоби хоч трошки оздоровити атмосферу в українських театрах, як мінімум варто було би перевести усіх співробітників на контракти. І цей процес потроху просувається. Щоправда, не завжди його використовують на благо.
Перипетії
На репетиціях Марина губить відчуття часу. Пригадує, бувало таке, що за чотири години репетицій актори казали їй: «Марино Володимирівно, ми взагалі-то інколи пісяти маємо… Можна паузу?»
— Я з тих навіжених, які думають про театр 23 години на добу, — сміється.
Сам театр такий ентузіазм часом сприймає вороже.
З другого курсу університету Марина почала працювати у Київському академічному театрі ляльок акторкою. Пізніше — і як режисер-постановник. Шість років співпраці завершилися скандалом.
— Нас прийшло більш як десять молодих людей. В університеті — на щойно відкритій кафедрі — нас закохали у театр, і ми готові були тут днювати й ночувати, аби реалізовувати навіть найнавіженіші проекти. Прийшли не лише актори, а й режисер, і художниця — цілком самодостатня група. Але ми потрапили у структуру, де роками усі сиділи тихенько на зарплатах і не хотіли робити жодних зайвих рухів. Звісно, ми не спрацювалися. І тут не можна звинувачувати жодну сторону: вони звикли працювати саме так, а ми так не могли.
Тодішнє керівництво театру стало на бік більшості — і не продовжило контрактів молодій крові.
— Ми намагалися боротися, мітинги влаштовували, скарги писали. Але тепер я розумію, що усе було правильно. Якби я лишилася тут, мала би одну, максимум дві вистави на рік, отримувала би свою зарплату і поступово сама в’язнула б у цьому болоті. Не побувала би там, де встигла за ці роки побувати, не зустріла би людей, які трапилися у моєму житті завдяки цьому чарівному пенделю.
— Марино Володимирівно, хмари вішаємо? — перериває нашу розмову монтувальник. Скоро почнеться нова репетиція.
Після чотирьох років вільного плавання Марина повернулася у стіни театру як запрошений режисер. Керівництво змінилося, і це стало можливим. Попередній художній керівник — Микола Петренко — помер цього літа. Він очолював театр останні 30 років.
— Так, вішаємо хмари. І з павутинням розберіться. Я зараз підійду, — говорить Марина монтувальнику.
— Я вдячна новому директору — Ірині Черніковій — колись вона підтримала мене після звільнення, і тепер запросила взяти участь у конкурсі. А все ж, якщо хочеш займатися творчістю, в першу чергу маєш бути самодостатньою особистістю — не прив’язаною до зарплати, репертуарної політики, конкретного директора, бутафора чи художника. Хочеш займатися творчістю — займайся попри все.
В арсеналі — лише чари
На сцені та у глядацькій залі тривають останні приготування до прем’єри. Поважні білетерки поправляють свої налаковані зачіски і важкі портьєри при вході до зали. А двоє хлопців з технічного персоналу заклеюють темною, ледь прозорою плівкою написи «Вихід», що світяться над кожними з дверей — аби під час вистави було якомога темніше. Замість традиційних ляльок на сцені з’являтимуться неонові образи: крижані пташки, лев, янгол, зірки.
— Марино, між іншим, ці фільтри я особисто приніс, — говорить, балансуючи на дерев’яній драбині, один з оформлювачів. — Міг би грошей за них просити, але нехай там.
— А що я можу? — Марина, яка саме поправляла костюм на маленькому янгелятку, розвернулася зі сцени в зал — просто у промінь прожектора. — Хочеш, я більше не буду бурчати? Або ось, — вона підхоплює зі сцени жменю нарізаної фольги і підкидає її догори. — Можу чарів тобі підсипати!
У світлі прожектора Марина красива. Вона у своїй стихії.
