[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
Порожньою платформою нерівно тупцює одинак напідпитку. Підпирає спиною колону, що колись була облицьована мармуром, а тепер — строкатою до болю в очах рекламою. Присідає навпочіпки. Знову встає. Нетерпляче зазирає у темне черево тунелю, ризиковано ступаючи за жовту обмежувальну смужку. І весь час зиркає на електронне табло. Те уперто лічить час. 00.31. Станція зачинена для пасажирів уже 17 хвилин.
— Бл**ь! Ну де той поїзд?! А? Де він тягнеться? — не витримує. Гримає не в повітря — зривається на тендітну жінку у формі.
Глибокий вдих. Рішучий видих.
— Ви час бачили? — відповідає підкреслено чемно. — Зараз же не година-пік. Інтервал руху — 10 хвилин. Скоро буде ваш поїзд. Останній.
34-річній Тетяні Комендант, черговій по станції «Майдан Незалежності», не звикати до грубощів.
— Невихованих пасажирів у нас вистачає, — каже вона. Останні чотири години Таня на ногах. Попереду ще вісім — нічна зміна у розпалі. — Переводиш погляд, рахуєш до десяти і мусиш бути спокійною.
На станції «Майдан Незалежності» Таня працює уже 15 років, зі свого першого робочого дня у метрополітені. Навіть практику в училищі проходила саме тут. Починала як чергова з відправлення — і швидко пішла на підвищення.
— Може, колись, — сміється, — начальницею стану. Люблю нашу станцію.
Нудно не буває
Станції під головною площею країни цього року виповниться 41 рік. Щодня її платформами крокують щонайменше 30 тисяч пар ніг. У робочі дні, поправляє офіційну статистику Тетяна, — до 47 тисяч. Цокотять високі шпильки і грубі підбори, шаркають зношені кеди, човгають вимучені часом мешти — кожен крок міг би стати тактом особливої тутешньої музики. Та усі сторонні звуки потопають у гуркоті поїздів.
— Ууууууу, —здалеку попереджає про своє прибуття черговий поїзд, а тоді вмить заповнює своїм протяжним гліссандо усю станцію. Нова хвиля пасажирів виплескується на платформу, підхоплюючи тих, хто загаявся.
— Дівчино, перепрошую, мені на «Лівобережну», — просить допомоги пані у літах.
— А на «Хрещатик» як перейти? — смикає за рукав дідусь у береті й рогових окулярах.
— На вихід куди? — безпардонно питає молодий чоловік.
Відповідати на безкінечний потік запитань — лише частина щоденних обов’язків Тетяни.
Наше завдання — організувати все так, аби люди нашої роботи не помічали. Їдуть собі комфортно, і все
— Наше завдання — організувати все так, аби люди нашої роботи не помічали. Їдуть собі комфортно, і все. Слідкуємо за порядком на платформі і з камер (їх тут зо двадцять штук). Як хтось занадто близько до колії підходить — просимо через гучномовець відійти. Люди часто лякаються того голосу, до них зверненого. Якщо зле комусь стає — надаємо першу допомогу і викликаємо лікарів. Будимо тих, хто раптом заснув. Незрячих супроводжуємо. Тих із них, хто часто їздить, уже добре знаємо, а вони нас. Є такі, що за парфумами упізнають. На візках людей теж супроводжуємо — то буденні, щоденні ситуації. Якщо ескалатор зламається, наше завдання — якнайшвидше його полагодити.
За роботою, каже Тетяна, майже ніколи не помічає, як летить час.
— То ж з людьми робота. Нудно не буває, — багатозначно усміхається.
— Любите те спілкування?
— Умію уже, — сміється.
За 15 років роботи Тетяна звикла не помічати шуму поїздів, звуків і вигляду реклами. А от зміни у людському потоці фіксує одразу: взимку дивишся в камери, а там суцільна чорна маса суне; тільки трохи пригріло, жінки вмить у кольорові пальта вбираються й нові туфлі вигулюють. Підмічає й зміни у настроях — коли там, нагорі, вирують революції, відчутні вони й під землею.
Революція в повітрі
Тієї зими уперше за всю свою історію, з 1960 року, столичне метро зупинилося.
За кілька місяців до того сталася інша дивна річ. «Шановні пасажири, станція «Майдан Незалежності» закрита на вхід та вихід пасажирів і працює тільки як станція пересадки у зв’язку зі штурмом “Беркутом” наметового містечка», — таке оголошення замість звичного «Обережно, двері зачиняються» 11 грудня 2013 року промовив машиніст Віталій Замойський. З вагонів вийшло в рази більше людей, аніж зазвичай.
Тої ночі сотні силовиків підступили до барикад і намагалися прорвати оборону мітингувальників. На заклик про допомогу до Майдану почали з’їжджатися добровольці з різних куточків міста. В результаті спецназ та внутрішні війська змушені були відступити.
— Тут просто в повітрі відчувалося те напруження, — пригадує Тетяна. У підземці вона пережила обидві українські революції.
Особливо бурхливим, пригадує, було 30 листопада 2013-го — день після силового розгону Євромайдану. Із самого ранку у центр приїздило все більше і більше розлючених людей. Здавалося, що повітря на станції наелектризоване тим всенародним гнівом.
— У найгарячіші дні, вже в січні-лютому, я не раз чула тут непрості телефонні розмови. Люди дзвонили рідним і прощалися, попереджали, що живими можуть і не повернутися.
Коли на Майдані розстрілювали людей, рух транспортних комунікацій метрополітену було повністю зупинено на дві доби — аби завадити мітингувальникам потрапити у епіцентр революції.
— Ми всі були на робочих місцях. Нервувалися. Але нічого не могли вдіяти. І лиш чекали кожної секунди, що відкриємося, — пригадує Тетяна. — Перепрошую, — раптом каже вона, — маємо йти перекрити перехід на «Хрещатик».
Станцію зачинено
«Шановні пасажири! Станцію «Хрещатик» зачинено на вхід, вихід, перехід…» — чути з гучномовця. У новинах пишуть про замінування. Тетяна нині вихідна, але і в її практиці такі випадки — не рідкість.
— Ой, скільки у нас тих замінувань було! Але ж ми насправді ніколи не знаємо, чи цей дзвінок знову фальшивий, чи ні. Евакуйовуємо усіх пасажирів. Лік часу на секунди йде. А самі тут лишаємося — маємо бути на зв’язку з диспетчером.
Ми говоримо у постовій кімнаті, до якої можна потрапити, лише пройшовши метрів з 50 всередині тунелю. Тут свіжо і пахне глиною. А поїзди чути трошечки тихіше. За десятками зображень із відеокамер Таня з колегами зазвичай і слідкує за пошуками вибухівки.
— Страшно в такі моменти?
— Страшніше було, як людина на рейки впала. Колись давно в мене був один випадок зі смертю — це важко переносити. Але ж я маю лишатися зібраною. Не можу розплакатися, не можу сказати, що не хочу чи не буду чогось робити. Мені треба все організувати: накрити тіло, викликати швидку, потім служби дочекатися, яка труп забирає. А пасажири цікаві такі — кожен зазирає, розпитує: а що трапилось? А там труп? А розкажіть? Інші нервуються: бувало, закриваємо станцію, бо десь далі на гілці людина під потяг потрапила, а нам тут влаштовують істерики: «Навіщо ви вимикаєте ескалатор?! Мені їхати треба!»
— А речі часто на колії падають? Телефони, скажімо?
— Є таке. Якщо в години-пік (а це у нас з 7-ї до 9-ї ранку і з 16.30 до 19.30), то мусить людина чекати. Поїзди ходять з інтервалом хвилина 25 секунд — ніяк не встигнемо дістати. Я завжди кажу: якщо вам річ дорога — стійте, чекайте. Пізніше ми вже встигаємо спуститися.
— А потяг не розчавить?
— Ні, — знову сміється. — На саму рейку ніколи не падає: вона слизька, нерівна — не втримається там телефон. Принаймні, я такого ніколи не бачила.
Вже життя — залізниця
Тетяна працює два дні через два. Коли випадає денна зміна — тривалістю 12 годин, коли — така сама нічна. Зарплата чергової по станції — близько 10 тисяч гривень. Це, до речі, одна з найвищих ставок у київському метрополітені. Середня зарплата тут минулого року становила 8 тисяч. Найвищі зарплати серед працівників робітничих професій у машиністів — майже 14 тисяч. Найнижчі — менш як 4 тисячі — у двірників, підсобних робітників та прибиральниць.
У адміністрації метрополітену не приховують, що через невисокий рівень оплати праці підприємство має проблему з кадрами. Найбільше не вистачає робітничих професій: слюсарів з ремонту рухомого складу, малярів, фрезерувальників. Наразі у метрополітені відкрито 326 вакансій.
— В дитинстві я про таку роботу, звісно, не мріяла. Але після школи загорілася, — зізнається Тетяна. Її слова тонуть у шепінні, ревінні й брязканні поїздів. — Я з маленького містечка Чернігівської області, Надинівки. Поїхала до Києва вчитися — це вже подія. Хотілося швидше працювати почати, тому й в училище пішла. А тепер от заочно у Харкові вищу освіту здобуваю. Чому обрала такий шлях? Залізниця — то завжди було престижно. Ніколи про свій вибір не жалкувала. А чого ж? Маю стабільну роботу, хорошу сім’ю: приходжу після зміни втомлена, пригорнусь до рідненьких чоловіка й сина — от і щаслива.
Таня вкотре сміється — дзвінко, легко. Її чоловік, до речі, теж в метрополітені працює — механіком: обслуговує роботу стрілок на колії.
Чергова по станції «Майдан Незалежності» перечікує, поки поїде наступний поїзд, тоді поправляє червоний формений берет, який колись (як і більшість новеньких) так соромилась одягати, і змовницьки додає:
— Мене кликали на інші станції. І з вищими посадами. Але я не погоджуюсь. Я ж тут все життя працюю. Я без «Майдану» вже не можу.
