Невелике місто Канів, що високо стоїть на правому березі Дніпра, зазвичай асоціюється з Шевченком: тут, на Чернечій горі, за його заповітом, він похований.
Але мистецьке життя Канева вирує не лише у тіні Шевченка. Раніше сюди на пленери приїжджали студенти та викладачі Київського художнього інституту (зараз — Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури). Оспівані Дніпро і кручі надихали, наповнювали новими ідеями, залишались у памʼяті художників.
Таке місце не могло не сформувати довкола себе мистецьку спільноту. Творчий рух підхопило мистецьке обʼєднання «ЧервонеЧорне» – ініціатива, що виросла з приватної колекції мистецтва і перетворилась на цілу екосистему, яка підтримує сучасних українських художників і допомагає їм творити. Із 2011 року тут відбувається щорічний Канівський міжнародний скульптурний симпозіум, під час якого три тижні у місті живуть і працюють скульптори світового рівня.
Так Канів перетворився на місто сучасної скульптури. Але навіть на незворушний камінь впливає війна.
§§§
[Цей матеріал зроблений у партнерстві з мистецьким обʼєднанням «ЧервонеЧорне»]
§§§
Галерея на Дніпрових кручах
54-річний бізнесмен і колекціонер Юрій Сташків вірить, що кожна людина здатна посадити сад. Якби кожен так і зробив, наш світ був би зовсім інакшим.
Юрій вірить і в те, що «першим у сад входить камінь».
«Вже коли все вляглося — можна будувати доми. Але не втручатись у ландшафт. Людина має жити в саду. Коли щось будуєш — мусиш проявити повагу до навколишнього середовища. Не можна будувати від великого его».
Юрій, що збудував карʼєру у міжнародній логістиці, упевнений: найбільший страх людини — самодурство. Аби не стати занадто впевненим у своїх поглядах, не бути заручником власних хибних суджень, він усе життя шукає способи змушувати свій мозок генерувати нові нейронні звʼязки.
Ці пошуки привели його до двох місць — до Канева і до Тибету. Перше, через свою природу (спокійний Дніпро, тихі плавні, буяння зелені), — розслабляє перевантажену нервову систему усього за кілька днів. Друге, з його високогірʼям і кисневою недостатністю, змушує організм думати лише про виживання, і так — переосмислювати весь попередній досвід.
Та є й інше джерело нових знань й досвідів, крім природи, — мистецтво. З аматорського колекціонування картин, скульптур і антикваріату Юрій виріс до культурного менеджера, який обʼєднує навколо себе митців і створив їм простір, де можна творити нове. Звісно, у Каневі (Тибет був би надто далеко).
Мистецький прихисток
Мистецьке обʼєднання «ЧервонеЧорне» не має жодного стосунку ані до любові чи журби, ані до класичного роману Стендаля. Це частина історії про політику невтручання. Коли Юрій уперше приїхав до Канева, зрозумів: хоче мати тут власний прихисток. Купив тут землю — готель в австрійському стилі, що до нього вже мав сімох власників (сам би Юрій ніколи не будував домів вище одного поверху — аби не вивищуватись над ландшафтом). За радянських часів тут працювала турбаза «Канев», куди зʼїжджалися за путівками робітники з радянської Росії.
Юрій розумів: хоче зробити з радянської турбази сучасний культурний центр. Поруч з готелем стояла закинута будівля їдальні тої ж таки турбази. В народі її прозвали «червоне-чорне» — за кольорами стін.
«Тут буде галерея», — подумав тоді Юрій. І втілив у життя.
Він не хотів будувати нічого нового. Натомість розпланував біля готелю сад — пірнув у процес з головою, вивчаючи закони співіснування рослин, ґрунтів, води і сонця. Сад удався — з альтанками, дитячим майданчиком, арками живоплоту. Відтоді став щоліта проводити тут табори для дітей — власних і своїх співробітників. Їхній щоденний графік був розписаний по хвилинах: походи і спорт, англійська і малювання, глина і пластилін.
Такі табори (насправді — симпозіуми) пізніше організували і для дорослих — професійних скульпторів. Тільки ті замість пластиліну мали волинський граніт. І висікали з нього мистецькі твори, які сьогодні прикрашають канівський сад і узбережжя Дніпра, виставляються у львівському Стрийському парку та центрі Ірпеня, їздять українськими і світовими виставками, поки їхні автори воюють, волонтерять, розчаровуються у своєму ремеслі через реальність війни.
«Як гребля довбане, тут все буде у воді», — роздумує Юрій, дивлячись з галерейної веранди на другому поверсі на тихий Дніпро.
Світ, що він його створив довкола себе, світ, що виріс із філософії «створювати, не втручаючись», не може вмістити у себе абсурдну жорстокість війни. Будь-якої миті його сад, і готель, і його скульптури можуть опинитися під водою.
Але поки що стоять.
Відсікати зайве
Скульптор і художник Віталій Протосєня — один із тих, чиї скульптури зʼявилися поміж канівських круч. А тоді він мусив піти із майстерні на фронт. Сьогодні він управляє дронами на Бахмутському напрямку у складі пʼятої штурмової бригади. Мав легке поранення — поруч упав ворожий FPV і військового посікло уламками.
На початку великої війни військкомати зачиняли перед Віталієм двері: мовляв, без досвіду ти не потрібен. А взимку 2023-го уже мобілізували.
«Спочатку було непросто. Армія — це зовсім інший світ, графік, коло спілкування. Війна не схожа ні на що. Але, як не дивно, і тут є все, що й у мирному житті, — рутина, побут. Людина до всього адаптується, це справа звички і часу», — говорить він.
Як і багато інших, з початком великої війни скульптор сильно розчарувався у своїй справі. Знайшов рукам інше застосування — став зварювати протитанкові їжаки. Та з часом знову повернувся до думки, що культура завжди важлива, а мистецтво не можна поставити на паузу.
Ідеї тепер приходять до Віталія не так легко, як до того — виснажила війна. Втім, каже, залюбки повернувся би у майстерню і щось би таки зробив, якби мав на те час та простір. Любить відчуття, які дає творчість, — обмін енергією, спокій.
«Люди кудись несуться. Забагато інформації у сучасному світі, що намагається їх поглинути. Я хотів би допомогти людині позбутись непотрібних речей і сенсів. Зосередитись на важливих речах, які є в житті і природі. Сфокусуватись на самому житті. Воно може бути набагато простішим — не таким ускладненим соціальними процесами, які людина штучно створила. Такою є і війна», — пояснює Віталій.
На симпозіумах цей простір — без штучності, лише з найважливішим — був. Митець згадує: найважливіше, що скульптори мали там, у спокійному Каневі, — навіть не процес роботи, а спілкування зі «своїми», людьми на одній хвилі.
Цього бракує.
Єдине, на чому Віталій може сфокусуватися зараз, — війна.
«Будь-які інші засоби, крім фізичного знищення ворога, не мають сенсу», — говорить він, відсікаючи усе зайве. Ніби від каменю.
Скульптури треба торкатись
Аби зібрати мистецьку колекцію, Юрій, не повʼязаний напряму з жодним із мистецьких ремесел, формував свій досвід та надивленість поступово.
«Спочатку зʼявляються, як то кажуть, роботи першого смаку — купуєш те, що подобається. Потім починаєш багато подорожувати. Розумієш: те, що придбав, більше не заряджає тебе емоційно. І шукаєш далі. Як з каменем — відсікаєш зайве. Не накопичуєш. Концентруєшся на двох-трьох майстрах. А потім уже ви разом шукаєте таланти. Маєте три погляди — науковий, практичний, субʼєктивний. Рішення, ухвалене втрьох, — набагато цінніше».
Таланти Юрій Сташків шукав з українським митцем Олександром Дяченком, чиєю творчістю сильно захопився. Він запропонував Олександру організувати Канівський міжнародний скульптурний симпозіум. Митець погодився, і вже в 2011 році до Канева приїхали чотири скульптори з України та один із Німеччини. А 2013-го кількість іноземних та українських учасників зрівнялася. Упродовж останніх десяти років Дяченко є співкуратором Канівських симпозіумів.
Юрій давав митцям дах, камінь і можливість творити з виглядом на зелені пагорби і Дніпро. Митці — лишали йому скульптури, що їх тут висікали.
Тут з’явилась, можливо, наразі одна з найвідоміших скульптур парку: «Впевнена» Василя Корчового. «Впевнена» — 3-метрова фігура оголеної жінки — два роки спокійно стояла у Каневі, на траві біля галереї, аж поки не потрапила до Львова, де стала частиною Скульптурного маршруту у рамках Львівського тижня скульптури за кураторства Павла Гудімова. Робота Василя Корчового, який часто приїздив працювати до Канева, стала певно найбільш обговорюваним твором мистецтва у Львові. Хвилі хейту заполонили соцмережі, вандали облили її мастилом та намагались підпалити. Скульптор багато разів казав: він створив жінку такою, як вона є. В цьому теж є щось про невтручання.
У Каневі творив японський скульптор Йошио Ягі — його «Простір медитації для монаха» стоїть тепер в Ірпені.
Побачити всі роботи на канівських схилах — рідкість. Вони подорожують не менше за своїх авторів, якщо не більше: на виставки, в галереї, парки. Зараз частина скульптур — у Львові, одна робота в Ірпені, частина — лишається в Каневі. Вони стоять рядами у Юрієвому саду, куди місцеві часто приходять відпочити з дітьми чи провести весільну фотосесію. Але, каже, так не має бути — каменю потрібен простір.
«Уявіть собі поле для гольфу. Ці скульптури стояли би на пагорбах і між ними було б метрів сто. Аби ніщо не відволікало», — пояснює Юрій.
А ще, каже, скульптури треба доторкатись — лише тоді її зрозумієш.
«Скульптура створена для рук», — запевняє.
Тут, у саду, — скульптура італійця Алесіо Рональді — два абстрактних тіла виборюють собі простір, тверде і мʼяке.
«Усі ті страждання тіл, які зображали італійці, він передав через страждання матеріалу. Сучасна Італія переосмислює зараз всі ті класичні форми», — пояснює Юрій.
Тут «Присвята» американського кубинця Томаса Оліви — людина, що тоне на своєму плоту. Присвячена усім емігрантам, що, тікаючи від режиму, губляться на своїх човнах посеред океану.
Юрієва улюблена — «Вітер» Дяченка. Камінь, що його обтесує стихія.
«Її треба правильно розмістити навколо рослини, аби відчувався цей рух. Ніби вітер висік», — пояснює чоловік.
Камінь, вітер, і делікатна людська рука — прості речі, в яких не видно людського его. У Каневі залишається невеликий острівець, де людина може сховатись сама від себе.
