Чоловік по землі ходити не міг

Верхівка сусідського будинку визирає з-за паркану, територія всіяна камерами, а сигналізація часом верещить на всю Глеваху. Поруч місце контрастне: кози гуляють на галявині, сторожовий пес Боніфацій, Боня для своїх, засмагає на сонці, кури плутаються під ногами, а пліснява огортає закинутий форд, який з віком дорожчає, але не чистішає. Машина стоїть під шовковицею, тому щороку потерпає від зорепаду ягід. Світла пляма — торішній врожай, зблякла — давніший. Ця земля належить фруктовим деревам: черешні, яблуні, груші, старенькій сливі, вишні, під якою господарі ховалися від обстрілів, розуміючи, що це укриття не врятує навіть від дощу.

Та зараз тихо — ні дощу, ні обстрілів. Сірий напівживий ланос вторгається в гавань раптово. Неголений водій вилізає з авто, відчиняє хвіртку й гукає дружину: «Мамочка, я вдома».

Цей неголений водій — це Олександр, Сашко, Саня. І є багато речей, які треба про нього знати, аби зрозуміти.

Олександрові 58, він працює водієм сміттєвоза й забирає велике сміття, як-от ваші викинуті надвір шафи чи залишки цегли після ремонту. У чоловіка суто механічне завдання — натискати на кнопку. Він навіть не торкається контейнерів, а однаково ніяковіє, коли говорить про посаду друзям і сусідам. На «ким працюєш?» чоловік сухо відповідає — «водієм».

А от дружина чоловіком голосно пишається:

— Без них зупиниться життя. Сміття — це щури, а щури — це холера. Ніхто не задумувався, чому стільки міст повимирало від холери? Ця ж інфекція не з космосу звалилась.

— Люба, не кричи, — лагідно заспокоює Олександр, та дружина стоїть на своєму.

— Це недооцінений труд, бо всі сприймають чистоту як буденність і норму. Людей треба повертати в реальність.

В Олександра дуже цікава реальність.

Олександр не революціонер

Олександр шостий рік возить сміття, та витиснути з себе закостенілі установки не може донині. На початках він ховався у капюшон, щоб раптом не впізнали знайомі. Він досі дивиться на перехожих спідлоба.

— Хай би сіли й попробували поїздити на сміттєвозі, — дорікає і таки радіє, що нині до професії ставляться без осуду.

Колись було інакше, думає Саня, гроші він міряв стосами. Наприкінці 90-х викачував нафту на підприємстві в Сибіру, дуже схожому на вʼязницю, і навіть заводив друзів посеред бандитських жахіть та картярських боргів.

У нульових Сашко закуповував у Польщі лахміття, а потім перепродавав його на місцевому базарі в Сумах. Пізніше, поки мав здоров’я, тинявся будівництвами.