img

Далекі-близькі

20.02.2017 Леся Дяк

Війна часто руйнує сім’ї й випробовує стосунки: ділить світоглядними кордонами родичів, забирає з життя батьків і чоловіків, а тих, хто вижив, — змінює, дрібнить на гострі уламки колишнє взаєморозуміння. Але буває і навпаки. У коловороті невизначеності та постійного стресу двоє самотностей можуть знайтися, і тільки тоді відчути нарешті ґрунт під ногами.

Із сином на руках Христина Зозуля була змушена втікати із рідної Горлівки в нікуди. Змінювала міста, але вони не надто її приймали — ніде не відчувала себе вдома, та й себе самої знайти не могла. Аж поки не наважилася написати повідомлення одному із солдатів, що воював за її Донбас.    

    Осінь 2016. Життєвий вибір

Я виросла без батька, а в нашій із мамою сім’ї не прийнято було ризикувати. Тому, коли під час навчання у Донецькому національному університеті я зрозуміла, що економіст — це абсолютно не моє, кардинально змінити життя все ж не наважувалася.

Працювати почала у 18. У Центрі туризму та екскурсій при відділі управління освітою я була секретарем. Ця організація пропонувала дітям додаткову освіту — гуртки зі скелелазіння та спортивного орієнтування. Директор дав мені можливість проводити заняття із народознавства для дітей 1-3 класів, попри те, що я не мала диплома педагога. Викладала українською. Тоді й усвідомила, що робота з дітьми мені ближча.

Хоча економічна освіта мені все ж таки знадобилася — у Тернополі, після переїзду.

Залишити Донбас допомогла волонтерка Таня із Хмельницького. Вона — дочка священика. Таня придбала нам квитки. Ті її 700 грн зробили поштовх. Тоді якраз був моторошний початок війни — референдум та обстріли. Якби не Таня, думаю, ми б не поїхали з Горлівки так вчасно. Хоча вже на той момент залізничний вокзал був розбомблений і мені довелося виїжджати з іншого міста. На вокзалі було чимало людей. І всі ніби паралізовані тою ситуацією.

Самотність у мережі

Із чоловіком ми познайомилися у соціальній мережі у червні 2015 року. У мене не було ані друзів, ані знайомих у Тернополі. Не було кому сказати «привіт», усміхнутися. Рятував інтернет. Я спілкувалася із горлівцями у спільноті «Горлівка за Україну». Рана від війни у всіх була настільки великою, що ми обговорювали кожну звістку. А раптом все-таки з’явиться шанс повернутися? У цій спільноті публікували потайки зроблені фото. Це єдиний канал, через який я досі можу тримати зв’язок із домом.

Рана від війни у всіх була настільки великою, що ми обговорювали кожну звістку. А раптом все-таки з’явиться шанс повернутися?

Серед спільних друзів я помітила одного солдата. Написала йому: «Привіт! Я з Донбасу. Де ти служиш?» І він відповів: «Привіт, Христинко. Проходжу службу в батальйоні спеціального призначення «Донбас».

Три тижні ми переписувалися. Я сама запропонувала Вані зідзвонитися, бо ж інтернет не передає емоцій — неможливо черпнути звідти сміх, інтонацію, тембр голосу. Телефонні дзвінки стали ритуалом. О 3-4 годині я клала дитину спати і дзвонила до Вані. Він дуже відверто зі мною спілкувався. І мене це дивувало. Думала, що людина, яка перебуває в зоні воєнного конфлікту, має бути замкнутою і небагатослівною.

Зустріч

Коли Ваня сказав, що збирається їхати у відпустку (сам він родом із Рівненщини), я запросила його у Тернопіль. Потім він ділився переживаннями під час дороги сюди: «Я був упевнений, що мене ніхто не зустріне. Що не з моїм щастям на мене може чекати велика любов у Тернополі».

IMG_5841

Пригадую цю картину: із великим рюкзаком із поїзда викотився солдат. І застиг на пероні. Я підбігла до нього, обняла, поцілувала. А він був у ступорі. Я вперше стала свідком такого заціпеніння. Просила: «Подивись на мене», а він не міг звести погляду. «Ну не сподобалася. Мабуть, зовнішність не та. Я ж звичайна. В мені немає нічого особливого», — подумала я.

А Ваня взяв мою долоню, і я відчула, що руки у нього тремтять.

На фронт Ваня пішов добровільно ще 2014-го. Зараз у нього підписаний контракт на три роки. Він казав після нашого знайомства, що планує залишитися в армії.

До війни працював експедитором на заправці. Він — водій усіх категорій. Любить жартувати: «Я звичайний хлоп із села. Люблю кисле молоко і грубі пряники». А я люблю його почуття гумору.

Було гірко прощатися, коли Ваня повертався на війну. Здавалося, що я більше ніколи його не побачу. Але то, як виявилося, був тільки початок.

Під звуки пострілів біля моря він мені освідчився.

Балакуча дитина

Мій чотирьохрічний син багато чув про війну, але я намагаюся уникати розмов на цю тему. Ми не говоримо про бойові дії відкрито. Якщо його зараз спитати: «Костю, де твоя батьківщина?», то він скаже: «Моя родина — Донбасс. Моя родина — Горловка».

Буває, що у громадському транспорті в Тернополі Костя привертає до себе увагу, розмовляючи російською. Він — дуже балакуча дитина. У садочку батьки скаржаться, що їхні діти переймають від Вані російську, а мало би бути навпаки.

Коли мого сина питають: «Чому ти поїхав із Донбасу?», він каже: «Там дядя повесил чужой флаг, и там стреляют»

Коли мого сина питають: «Чому ти поїхав із Донбасу?», він каже: «Там дядя повесил чужой флаг, и там стреляют». Костя розуміє, що папа (Ваню син називає папою) захищає Україну. Ванині друзі-волонтери зі Львова вислали Кості осінні речі. У пакунку знайшлися подарунки — цукерки, солдатики. Доти у нас не було іграшок, що нагадують війну. Я вирішила, що не хочу бачити в домі ні солдатиків, ні іграшкової зброї.

Коли Кості дали солдатиків, то він аж ліг на них. Так йому їх хотілося. Кричав: «В атаку!». А я спитала: «Костю, а з ким в атаку? Ми нападаємо чи ми захищаємо?». «Ми защищаем. Нашу Украину украли», — була його відповідь.

Маріуполь

Із розповідей Вані я роблю висновок, що зараз усе в армії змінилося. Там більше немає тих, хто раніше прикривав йому спину. Він подавав заяву про переведення на службу у Рівненську область, але отримав відмову. По телефону розповідав, що йому важко жити далеко від нас. Саме це було причиною мого недавнього дзвінка на «гарячу лінію».

Боюся, що з чоловіком щось станеться, а я не зможу допомогти. Одного вечора, коли була в Маріуполі, а Ваня не відповідав на дзвінки, я остаточно втратила рівновагу. Знала, що він поїхав виконувати бойове завдання у Луганську область на нульову позицію, де війська противника були за триста метрів.

IMG_1131

Якщо чоловіка не переведуть, то я сама поїду до нього знову. Я уже провела певний період в зоні бойових дій. Теж хотіла стати військовослужбовцем. Пройшла медичну комісію в Маріуполі. Сформувала особову справу і знайшла бригаду, яка готова була мене прийняти. Ця бригада перебуває за десять кілометрів від Горлівки. Мені дали туди скерування.

Два тижні я працювала діловодом. Отримала форму, але не встигла скласти присяги. Чоловік знайшов слова, якими зумів відмовити мене від рішення залишитися на прифронтовій території. Він сказав: «Ти потрібна дитині. Я прошу тебе повернутися у Тернопіль». Ваня переконав командира, щоб мене відпустили. Я здала форму, і на цьому мій досвід служби закінчився.

Зірвалася о третій ночі і помчала до військової частини. Тоді йшла злива. Що я хотіла побачити, не знаю. У мене знайшовся номер телефону одного із Ваниних побратимів. Подзвонила і почула: «Христино, не все так просто. Троє трьохсотих, але твій цілий. Подробиць не знаю». Мене накрило. Ваня — бойовий кулеметник. Якось я приміряла на себе його обмундирування, що важить 20 кілограмів, а ще «максимка» — 12 кіло.

Ваня — єдиний, хто підтримує мене. Надзвичайно допомагають його жарти. Коли мені погрожували, він сказав: «Це вони мають боятися тебе, Христинко, а не ти їх». Погрози лунали від жителів Донбасу.

Під час Ваниних відпусток про війну ми майже не говоримо.

Завжди поруч

У нас обох немає житла. Я — практично бомж із окупованих територій. Самі розуміємо, що поки не заробимо, нам ніхто нічого не дасть. А є заради кого старатися. Маленька дитина не може постійно бути без дому.

Ще ми хочемо мати спільну дитину. Ваня завжди повторює, що його мрія — це сім’я.

За рік нашого спілкування він жодного разу не зробив наголосу на матеріальному добробуті. Йому не потрібні автівки і «закордони». Для мене теж найголовніше, щоб усі члени родини були разом. Решту можна заробити і за один день втратити. А от близька людина буде завжди поруч.

Зима 2017. Рівне

Усередині жовтня Вані повідомили, що він отримав дозвіл на переведення у Рівне. 1 грудня минулого року, якраз на Костин день народження, він приїхав сюди. Адаптація давалася чоловікові важко, ніякої реабілітаційної програми він не проходив. Ваня майже не спить вночі, щогодини прокидається. Але до нас він ставиться так само тепло, як і раніше.

Для мене найголовніше, щоб усі члени родини були разом. Решту можна заробити і за один день втратити. А от близька людина буде завжди поруч.

Рівне мені подобається більше, аніж Терпопіль — воно для мене схоже на Донбас. У садочку з Костею менше негараздів. Ніхто не звинувачує його у тому, що він говорить «мовою окупанта». Єдина проблема — це те, що у мого сина не минає заїкання. Воно почалося після приїзду в Тернопіль, а сильно проявилося у Маріуполі. Потім трохи згасло. Костя проходив комісію, яка мала з’ясувати, чи потрібно йому займатись у логопедичній групі. Тестували його розумовий розвиток, емоційну контактність. У результаті перевірки зазначено, що моїй дитині необхідний супровід психолога. Хочеться з цим впоратися до початку школи.

05

Засновниця спільноти «Дружини України» Світлана Доманчук запропонувала мені бути організаторкою груп взаємопідтримки дружин і матерів у Рівному. Ідея проекту полягає у зустрічах рідних військових за чаєм у присутності психолога. З часом осередки добровільної ініціативи мають з’явитися у кожному місті. Тепер я збираю контакти сімей, буду зв’язуватися з ними, аби зрозуміти, наскільки рівнянам цікаво спілкуватися в такому форматі.

Іноді мені здається, що я себе нав’язую. Але насправді зовсім не вимагаю особливої уваги. Просто я щаслива, що ми нарешті разом.

***

Якщо аналізувати географію дзвінків на Національну гарячу лінію, то можна стверджувати, що з початком воєнних дій суттєво збільшилася кількість абонентів із Донецької і Луганської областей. Ще є така тенденція, що дзвінки з окупованих територій надходять переважно у нічний час.

Ветерани телефонують нам дуже часто. Чимало дзвінків отримуємо також від жінок демобілізованих бійців. Вони відчувають нерозуміння або провину. Їм здається, що вони неправильно чекали, не так зустріли, зараз поводять себе неправильно. Деякі абонентки розповідають про розпач, розчарування, бо в довоєнний період чоловік не дозволяв собі не те що вдарити, а навіть криве слово сказати дружині.

Часто жінки просто питають: «Як мені з ним розлучитися?». 23-25 відсотків абоненток розповідають нам, що хочуть розірвати шлюб. Іноді ми отримуємо від них зворотній зв’язок. І розуміємо, що додзвонювачки вибрали розлучення, аби подолати особисту кризу. Інша частина йде шляхом спільного із чоловіком відвідування курсів терапії — і для них це стає виходом.

Якщо є якась проблема у сім’ї, треба сісти за стіл переговорів — розказати про болючу ситуацію і вислухати одне одного. Спочатку це буде складно, бо кожен вважатиме, що він або вона правий/права. Але з допомогою слухання і розмови можна дійти до спільних рішень. Якщо від вашої пари лунають крики, погрози, ви маєте про це поговорити. Але не тоді, коли людина перебуває у стані емоційного афекту. Коли усі заспокояться, можна поговорити за горнятком чаю. Запитати, чому ваша друга половина дозволяє собі такі слова і що відчуває, пояснити, що вам це неприємно.

Не треба пропускати образ повз вуха і мовчати. От, наприклад, якщо чоловік назвав жінку «шалавою», сказав: «Поки мене тут не було, я не знаю, що ти робила», і не отримав у відповідь ніякої реакції, то обов’язково повторить цю образу, а в майбутньому, ймовірно, навіть підніме руку. Ми зауважили багато випадків, коли військові після повернення дозволяють собі насильницькі дії психологічного характеру — перевіряють телефони, особисті повідомлення в соціальних мережах. Встановіть взаємні правила — не обзивати одне одного, не кричати, не погрожувати.

Жінка, яка чекає чоловіка з війни, сама має бути «ходячим енерджайзером» і радіти кожному дню. Для того, аби було легше чекати і аби боєць не пропустив жодної події у вашому спільному житті — заведіть щоденник (можна ще і фотоальбом) і пишіть туди усі важливі для вашої сім’ї події — перший крок чи перше слово дитини; перше цвітіння в садку троянди, яку він вам подарував; кицька народила кошенят тощо. Такий фотоальбом чи щоденник допоможе чоловікові надолужити емоційні прогалини у житті сім’ї під час вашої розлуки, йому буде легше адаптуватися, коли він повернеться. І, звичайно, за будь-якої нагоди говоріть слова підтримки про те, як ви ним пишаєтеся і любите.

Серед наших додзвонювачів є чоловіки, які самі вчиняють насильство, і ми пишаємося тим, що вони усвідомлюють неприпустимість такої поведінки і хочуть із цим упоратися.

Аби конфлікти в сім’ї демобілізованих не стали глибинними, потрібно призвичаювати ветерана до життя, в яке він повернувся. Треба виходити кудись із сім’єю, щоб він рідше згадував минуле, проводити з ним якомога більше часу. Можна постаратися виростити бажання відвідувати психолога. Якщо жінка і чоловік ходитимуть на курси терапії разом — це, знову ж таки, буде великим шансом для відновлення стосунків.

***

Номер «гарячої лінії» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації — 0 800 500 335. Короткий номер — 386.

[Цим текстом ми продовжуємо серію матеріалів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Леся Дяк Надія Антонець
Текст

Леся Дяк

Ілюстрації

Надія Антонець

Схожі публікації

9790 6

Лекція Свободи

Виступ Святослава Вакарчука на врученні Премії імені Кривенка

27.05.2016 The Ukrainians
6471 7

Попасна, в яку хочеться вертатись

Прифронтове місто очима військового, що повернувся туди після служби

17.03.2017 Леся Дяк
10456 6

Музей жорстокості

Як бурих ведмедів лікують від людських рук

18.11.2016 Надія Швадчак

Популярні публікації

27813 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians
33001 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
42958 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати