Дар’я Коломієць — культурна активістка, музична й театральна продюсерка, авторка і продюсерка проєкту Diary of War, засновниця додатка MusiCures.
16-річною Дар’я приїхала до Києва працювати на телебаченні. Десяток років була теле- та радіоведучою на «Новому каналі», М1, НЛО ТВ та «Радіо Аристократи». Десяток років займалася діджеїнгом та продюсуванням у музичній сфері. Зараз Дар’я організовує українські події у Нью-Йорку, а ще продюсує театральний проєкт Diary of War.
Із Дар’єю ми зустрілися у столичному офісі редакції The Ukrainians, коли вона поверталася додому з чергової «культурної місії» у Нью-Йорку, що тривала 10 місяців. Моя співрозмовниця побивається, що англійські слова приходять на гадку швидше, ніж їхні українські відповідники, і запевняє, що єдине, про що вона думає у США, — це український контекст.
Говоримо про музику як культурний досвід, кар’єрний шлях, зміну професійних ролей, збереження української ідентичности за кордоном, культурний активізм у Нью-Йорку та документальний театр.
Авжеж, ми говоримо в умовах війни. Але говоримо про мистецтво й культуру. У цьому широкому сенсі як би ви сказали — як і навіщо ми слухаємо музику?
Мої стосунки з музикою максимально змінилися з повномасштабним російським вторгненням. Раніше це був мій спосіб прожити все те, що не вміщається в серце й тіло. У дитинстві, коли я не знала, що таке психотерапія чи як говорити ротом, що я відчуваю і чого хочу, музика допомагала з цим. З нею я по-справжньому проживала емоції.
Музика зі мною все життя. На «Радіо Аристократи» я робила подкасти, де ділилася музикою. Далі займалася діджеїнгом, почала продюсувати музику, вишукувала різних нішевих музикантів. Проте кілька місяців після 24 лютого не могла нічого слухати. Моє вухо дуже сенситивне до звуків, а вибухи в Києві не давали — у навушниках сидіти не будеш, постійно дослухаєшся, що і куди летить. Через три місяці вторгнення зайшла у свою квартиру й поставила платівку гурту «Візерунки шляхів» Тараса Петриненка. Прослухала пісню «Весна і ти» — і відчула щось знову.
Тепер я не можу слухати неактуальну музику.
Яку це?
Ту, що не пов’язана з Україною. Коли я у Нью-Йорку, не отримую задоволення, слухаючи когось, хто не про Україну чи підтримку України. Я не відчуваю цього контексту. Воно мене не чіпляє.
А що чіпляє?
Мої агресію і злість, яких багато, допомагає випускати «Паліндром». Буквально щойно йшла і слухала їхній трек «Злий». Таке заходить. Тепер слухаю значно більше техно. Коли слухаю якусь драмову лінійку, накопичені емоції виходять.
[Читайте також: Степан Бурбан: «Через війну ми всі більше страждаємо на самоцензуру й багато чого не можемо собі дозволити в мистецтві»]
Для мене музика — це не фон. Я ніколи не могла прибирати під музику, а читати — це взагалі як? Якщо я на концерті, а хтось говорить, то я не чую, бо моє вухо слухає музику. У мене воно так налаштоване.
Для чого нам музичні підбірки?
Чи ви колись складали романтичну підбірку своєму коханому? Це дуже класний романтичний хід, особливо якщо ви не поряд. Зробити підбірку пісень про ваш стан, почуття — це так зближує!
Я цим займаюся з дев’яти років, з касет. Був у мене такий двокасетний магнітофон, і ми з подружкою Оленкою записували одна одній музику на касети, щось коментували — як на радіо. Ми ще не знали про такий формат, але вже записували подкасти і передавали одна одній касети. Коли з’явилися CD-RV і можна було записувати музику на «сідюшки», я дарувала друзям свої підбірки. Ще до спотіфаю чи Apple Music я робила свої плейлисти. Коли працювала на телебаченні редакторкою і ми з командою їздили у відрядження, напередодні я записувала диск із музикою і дуже хотіла, щоб у дорозі ми всі її слухали.
Як скласти власну музичну підбірку?
Нема такого університету чи курсів, де б навчили складати підбірки.
Під час пандемії ковіду, про яку ми в Україні вже й забули, а в Нью-Йорку досі усі говорять, я придумала класну штуку: сидіти на своєму диванчику у квартирі на Саксаганського і щодня виходити в ефір у моєму додатку MusiCures. Тоді я пообіцяла у чорну діру робити щоденний подкаст до кінця пандемії, ще не знала, чи хтось буде слухати і скільки вона триватиме. Так зробила 127 різних підбірок. Вони народжувались буквально з усього. Ось увечері ми в ефірі відкорковуємо вино й ділимося секретами, а на ранок я пропоную робити плейлист для похмілля. Колись я робила комерційні музичні добірки для закладів, часто керувалася тим, що б сама хотіла послухати, і додавала туди музикантів, про яких хотіла розповісти іншим, бо ж люди в закладах часто «шазамлять» музику.
Останній плейлист, від якого вперше за довгий час я отримала велике творче задоволення, уклала 24 серпня 2024-го, на День Незалежності. Я вирішила присвятити його музикантам, які поставили на паузу роботу з музикою і взяли до рук зброю, дехто загинув. Обрала 33 музиканти відповідно до 33 років Незалежності, вишукувала нішевих музикантів, про яких мало хто знає. Дуже хотіла розказати світові про цей плейлист, бо в Нью-Йорку, наприклад, люди досі думають, що бути військовим — це природжене, а я кажу, що українці покидають успішні бізнеси, музиканти й митці — власну творчість, щоб іти на фронт. Радію, що мені вдалося розповісти про це на радіостанції KEXP у Сіетлі, у подкаст вставили трек «Вавилон» Ярмака.
Розповіла також про Іру Цибух і список із 10 пісень, які вона заповіла нам співати на Майдані. 2 червня, коли було прощання з Ірою в Києві, на ходу робила плейлист на її честь у Нью-Йорку. Він був найболючіший.
Із вторгненням я не граю діджей-сети для розваг. Взагалі майже не граю сети.
Коли складала плейлист на прощання з моєю подругою Ірою, зайшла на всі можливі хайлайти в інстаграмі, переслухувала кожну пісню, переглянула кожен допис, додала все. Мені пощастило познайомитися з нею, проводити літні вечори й співати разом. Я пам’ятаю, що вона любила, як вона любила, і додавала це. У мене нема професійної відповіді, як це створювати. Ось так, від серця.
Пригадую, як ми з подругою стояли в той день на Майдані, співали та плакали, а люди надходили й питали, що відбувається. З одного боку, було ніяково від їхнього незнання про втрату, а з іншого — відчувалася велика єдність усіх присутніх. Як вважаєте, спів на Майдані — це добрий спосіб пам’ятати і вшановувати людей, яких ми втратили?
Ірина змінила прощання «на щиті». Багато чого відбувалося вже після неї, під час прощань з іншими військовими, які гинули на війні. Ці зміни помітні. Це зробила Іра. Неймовірно, що вона залишила такий детальний заповіт, розказавши все: як, що і скільки співати, у чому бути вдягненими. Іра боролася за пам’ятання, за те, як правильно це робити, як не повторювати помилок, коли полеглі залишаються безіменними.
Впевнена, що коли на Майдані лунали пісні, багато людей відкрили для себе українську музику та пісню як спосіб об’єднуватись, не тільки за чарочкою за столом. Ми-українці співаємо не тільки для веселощів, а й коли сумно, коли горюємо та прощаємось. Іра показала це на глобальному рівні, не тільки державному — про це написали The New York Times та інші великі світові видання. Вранці наступного дня після прощання я купила у Нью-Йорку кілька примірників газети, розгорнула, а там на першій сторінці — мої подруги: госпітальєрка Ірина Цибух, музикантка Марина Круть, фотокореспондентка Юлія Кочетова й Оля Чесникова, яка втратила свого коханого-військового у листопаді.
Коли йду в оточення американців, пояснюю їм, хто ці люди, що це таке, про що це. Це не просто всі на Майдані зібрались і співають, це дуже сильний спосіб пам’ятати.
Повернімося до підбірок. Чим відрізняється підбірка від музичної редакторки чи ведучої від тієї, яку пропонує чат GPT чи програмний алгоритм? Чи змагаєтеся ви як редакторка із, приміром, алгоритмами спотіфай?
Люди просять у чату GPT все, що тільки можна. Ось нещодавно розшифрувала результати своїх медичних аналізів з чатом GPT, але щоб скласти добірку — навіть не думала про це! Дуже люблю процес добирання музики. Коли робила підбірку треків музикантів-військових, то писала кожному з них, перевіряла, як вони, чи їм окей, якщо я додам їхні пісні. Впевнена, що чат GPT може знайти більше новинок, людей, про яких є статті в інтернеті. Але я знаходила музикантів, про яких не було інформації в мережі, їх майже неможливо нагуглити.
Якщо чесно, я побоююсь штучного інтелекту, однак думаю, що він не замінить нас: мистецтво чи музикантів. Хочеться поговорити про це через 5 чи 10 років і подивитися, як усе змінилось.
У спотіфаї хороші алгоритми, але працюють вони неідеально, бо додаток досі підкидає русняву музику. Коли чат GPT, з яким спілкуюся англійською та українською, транскрибує моє мовлення російською, я пишу: «Не використовуй мову загарбника». А в рекомендаціях спотіфай досі пропонує російський контент. Якби я намагалася створити плейлист української музики з допомогою алгоритмів, туди точно потрапило б щось російське — не просто старе російськомовне від українських виконавців, а саме російське.
Музична добірка — це про людину, якій довіряють слухачі. Через мої плейлисти люди, які стежать за мною, отримують те, що відповідає моєму музичному смаку, моєму змісту. Я обираю музику серцем, а людям цікаво почути ці рекомендації. Вам було б цікаво послухати плейлист улюбленого актора, режисера чи письменника, правда ж?
У вас є низка різних інших ролей у професійному житті, ви реалізовували та реалізовуєте власні амбіції як телеведуча, діджейка, креативна продюсерка, культурна активістка. Як це — працювати з музикою та культурою з різних сторін?
Якось я думала про те, як я встигла так багато. Коли розказую американцям, що мені 36 років і впродовж 10 років я працювала на телебаченні, 10 років активно займаюсь діджеїнгом, сама дивуюсь: ого, це як? А насправді я рано розпочала кар’єру. У 16 років переїхала з Черкас до Києва, із 18-ти активно працювала в музичній сфері. Мрію розгорнуто порефлексувати якось про роботу на телебаченні, але це іншим разом. Я прийшла на ТБ у 2006-му — коли його дивились усі, ще до ютубу чи стрімів. Були телезірки, які зараз повністю змінилися. Коли пригадую той період, то можу довго рефлексувати про мову, вибір контенту чи телевізійних продюсерів.
Завдяки роботі на ТБ я навчилася всього: розшифровувати 5-годинні інтерв’ю, друкувати із заплющеними очима, продюсувати інтерв’ю. Коли захворів режисер монтажу, я сама мусила зліпити сюжет у FinalCut. Тут треба стрибнути з парашутом? Давайте стрибну. Оскільки я розпочинала з роботи за кадром, то навчилася всього: збирати інформацію, подавати її, говорити рекламну підводку за 15 секунд, це вже потім з’явилися сторіз в інстаграмі. Це була розважальна журналістика.
Ще з дитинства я виступала на сцені, співала в колективі. Коли прийшла на «Радіо Аристократи», зрозуміла, що складно працювати без відео, бо виявляється, самим голосом важко передати емоцію. А ще в мене дуже рухлива міміка й жестикуляція, чим я собі допомагала у кадрі. А на радіо треба було вражати слухачів словами, інтелектом — так у мене з’явився отакий скіл.
Усі отримані навички я змогла застосувати у проєкті Diary of War, який розпочала з повномасштабним вторгненням.
У ньому опрацьовувала голосові повідомлення людей, збирала інформацію, монтувала записи. Дехто надсилав по 20 аудіоповідомлень, які треба було змонтувати й викласти на ютуб. Моя подружка Анастасія Сиваш, яка живе у Бразилії, малювала обкладинки до випусків. Коли у мене не працював інтернет, надсилала Насті змонтовану версію, а вона завантажувала випуск на канал. Передала їй тоді всі паролі, на випадок, якщо зі мною щось станеться, — щоб вона підхопила проєкт.
Яка професійна роль переважає на цьому життєвому етапі?
У мене таке відчуття, ніби за останній рік у Нью-Йорку я завершила Єль і отримала PhD. Тільки не скажу точно, яку професію отримала. Що я роблю? Приходжу в різні театральні спільноти, організовую зустрічі з акторами й режисерами, розповідаю їм про Diary of War і пропоную стати голосом неймовірних людей, які поділилися власними щоденниками. Так я знайшла режисерку М’юзу. Шукаю способи зібрати кошти на Збройні сили.
Після загибелі Ірини зазвичай збираю кошти на потреби її батальйону «Госпітальєри». А збирати кошти на українські фонди у США — це складно. Американці хочуть донатити тільки в американські фонди. Якось довго домовлялася з одним театром, ми листувалися, і ось вони вже погодилися працювати в проєкті, але заявили, що хочуть обрати інші фонди, наприклад, Червоний Хрест чи ЮНІСЕФ. А мені це не підходить, бо представник Червоного Хреста домовляється про щось із Лавровим, а про Оленівку й багато інших міст, де росіяни вчиняли страшні злочини, досі немає розслідувань. Американцям це неважливо, вони мусять знати ці фонди. Я навчилася працювати з цим також.
А коли мене запитують, чим я займаюсь — а в Нью-Йорку треба запітчити себе за 30 секунд, — то що мені казати? Діджейка? Точно ні, бо я ж не роблю рейви у клубах. Культурна активістка? Теж ні, бо у Нью-Йорку багато всякого активізму і він не завжди викликає довіру. Тому я кажу, що створюю документальний театр. І це — бам! — пряме влучання. Насправді ж я займаюся адвокацією України й намагаюся зробити історії людей почутими та видимими.
Як вважаєте, коли варто обирати нову діяльність або ж віднаходити новий вектор у кар’єрі? Як це робили ви?
Зараз мені здається, що я нічого не вирішувала. Це був імпульс. Я довго працювала на телебаченні, а потім відчула, що вже все сказала у тому форматі, що працювати далі мені нецікаво й неактуально і я у цьому не щаслива. Я стала заручницею свого формату — веселої, ранкової, вічно енергійної ведучої. Коли пропонувала продюсерам запрошувати нових українських музикантів, ті відмовляли, казали, що «не формат». Коли стався Майдан, під час прямого ефіру я хотіла розповідати про це, мені ж казали, що це розважальна програма, ніякої політики. І в якийсь момент я зрозуміла, що більше так не можу.
Мій перехід у наступну діяльність не був спланований. Коли мені було 27, я записала 27 пунктів, які хочу втілити у життя. Один із них — навчитись міксувати музику. Усе поступово почало складатися. Далі була робота на «Аристократах», де я говорила про музику, яку сама обирала. Мало хто знав, що я можу бути й сумною: коли робила подкасти із сумною музикою, всі дивувалися, мовляв, що це з тобою. Тоді у мене зібралася класна аудиторія, нарешті моя.
Де брати сміливість і наснагу змінювати чи коригувати напрям власного професійного життя?
Важливо, щоб ваша діяльність приносила задоволення. Коли озираюся на той шлях, який я пройшла за останні три роки, дивуюся, як багато всього я зробила! Якби я багато думала про всі ці речі у процесі, то не наважилася б. Я відчувала величезну лють і несправедливість щодо українців і мала щось із цим робити. Коли я вперше приїхала до Нью-Йорка із платівками Івасюка у валізі, то знала у місті лише одну людину! Якби я про це задумалася, то злякалася б, а коли опинилася в місті, то воно понеслось.
З літа 2022-го ви приїздили у Нью-Йорк для того, щоб влаштовувати концерти української музики, знайомити Америку з Україною через музику. Востаннє були у США упродовж 10 місяців. Чи можна сказати, що ви емігрували?
Я багато працюю у Нью-Йорку, а вдома, у Києві, я відпочиваю душею. Скільки я не пробувала, у Штатах розслабитись не вдається, ніщо не приносить задоволення, хіба що зібрати $60,000 на потреби «Госпітальєрів». Коли я в Україні, не мушу нічого нікому пояснювати чи доводити, навіть зараз я просто ділюся досвідом, а в Америці я безперервно пояснюю й захищаюся. Там я на місії, а тут я вдома.
Тривалі поїздки до Нью-Йорка — це українські культурні місії?
Так. І це адвокації наших прав — те, чого не вистачає на державному й інституційному рівнях. Я бачу цю несправедливість, що росіяни просувають у Штатах і Європі свою культуру й мову, чехових і достоєвських, і приїжджають туди як біженці від війни, яку самі ж розпочали. Нещодавно у великому нью-йоркському експериментальному театральному клубі відбулася прем’єра вистави про російських дітей-біженців, куди прийшла Сара Джесіка Паркер. До нас вона поки що не приходила. На жаль, американцям легше зрозуміти й підтримати росіян, які поїхали від режиму, кричать «Нет — войне», або «Путин — зло» й уникають особистої відповідальності за цю війну, ніж українцям, які втратили майже все. Американці краще розуміють російський контекст, бо росіяни століттями дуже вміло переодягалися й перевзувалися, переписувалися у жертви російської системи.
У 2023-му в інтерв’ю ви говорили, що важлива місія українців за кордоном — це бути амбасадорами України та свідчити про злочини росіян під час війни. Чи щось міняється?
Вважаю, що нам потрібна певна політика на державному рівні, яка б направляла всіх українців за кордоном і залучала їх ставати амбасадорами України у світі. Щоб були рекомендації, як говорити про Україну. Вірю, що персональний контакт українця з іноземцем значно сильніший, ніж те, що цей іноземець читатиме новинну стрічку про Україну. У мене все працює через особистий контакт. Хочеться, щоб усі українці за кордоном встановлювали такі контакти й розповідали світові те, що треба сказати про нас. Думаю, не всі розуміють, як це зробити.
Я помітила, що американці зацікавлені й готові слухати. Треба правильно доносити інформацію до них.
Чи змінився спосіб комунікації про Україну за кордоном?
Абсолютно. Маємо розуміти, що Україна вже давно не на перших шпальтах новин. Бренд Brave Ukrainians дещо розмитий. Російська пропаганда і трампісти з Fox News подають нас як тих, хто не хоче йти на перемовини. І з цим треба працювати.
Раніше я виходила у жовто-блакитному і мені кричали: «Слава Україні!», пропонували допомогу, а зараз це не працює.
Протести стають меншими, я вдячна всім активістам, які й далі виходять на вулиці міст. Розуміємо, що у світі багато чого відбулося за ці три роки: вибори республіканців на чолі з Трампом стали великим переворотом для США в цілому і Нью-Йорка зокрема. Нью-Йорк — це не вся Америка, він інакший. Тому я стала шукати новий спосіб розповідати про Україну — за допомогою перформансів.
Нью-Йорк — це потужна театральна столиця, тут Бродвей, зіркові актори, великий театр. Американці прагнуть вражень. Актори й акторки, з якими я співпрацюю, часто кажуть: «Дар’є, дякую, що ти довірила нам почитати ці історії», і цим вони змінили моє бачення проєкту. Вони кажуть, «Щоденники війни» змінили їхній підхід до мистецтва, до вибору матеріалу для роботи. А я показую акторам не лише тексти щоденників, а ще фільм «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, розповідаю, що таке Революція Гідності, уточнюю контексти з кожного щоденника. Пригадую, як на одну з вистав до Нью-Йорка приїхала Марина Круть і доки я чекала на неї в аеропорту, начитувала в аудіо українські назви для акторки: Авдіївка, Маріуполь, Янукович та інші.
Некруто, що я народилася ще за Радянського Союзу, з комплексом меншовартості, який звідусіль нав’язували. Я й не підозрювала про нього, а потім приїхала в Америку, а тут люди дають мені фідбек про проєкт, і я розумію, що ми, українці, реально круті, цей матеріал крутий, у нас все класне: їжа, сервіс, кава, усе! Розумієш це за кордоном або коли іноземці кажуть про це. Виявляється, що ми насправді ого які! Тож я почала інакше дивитись на ситуацію: не просити співпрацювати, а давати можливість американцям прожити унікальний досвід у проєкті, дізнатися щось нове, стати кращим артистом.
Як нам навчитися відчувати цінність української культури й показувати її іншим?
Почати з себе. Розібратися в собі, побачити свої переваги. Нас учили, що українське — це не модно і не класно: література сумна, музика тільки щоб гоцати під неї. А виявляється, наша культура — багата й цікава. Я дуже вдячна американцям, які повернули мені це відчуття цінності. Тому в мене є величезна віра, що все вдасться і в проєкті Diary of War працюватимуть актори й акторки А-класу.
Як ви зберігаєте українську ідентичність у країні з іншими мовою та культурою?
У мене в Нью-Йорку спрацьовують повітряні тривоги, я не відключаюся від українського контексту. Я несу дім у Нью-Йорк. Не приховую, якщо мені боляче, коли мої друзі військові не виходять на зв’язок. Іра Цибух загинула 29 травня, а 2 червня ми робили виставу, яку запланували за три місяці до цього. Того дня прощалися з Ірою на Майдані, і мені так хотілося приїхати додому й горювати з друзями та Іриною сім’єю, але я не могла все покинути. Режисеркою вистави була Зюзанна Шадковскі, акторка серіалу «Пліткарка», а щоденники читали американські ветерани різних війн і п’ять акторок. Я розповіла їм про загибель Іри, і тоді для всієї команди війна стала реальною. Акторка Керолайн, яка читала Ірин щоденник і раніше познайомилася з нею в інстаграмі, була шокована. Коли я вийшла на сцену перед виставою, мені здавалося, що з мене зняли шкіру, а все тіло в крові. Повна зала театру «Бедлам», 90% американців, я виступила дуже емоційно, і, напевно, завдяки цьому ми зібрали 18 тисяч доларів, причому вхід був безплатний.
Я ніде не залишаю свою українську ідентичність. Я не стаю американкою. Так, я класно говорю англійською і часом не можу підібрати слова українською, але в кожну розмову я приношу Україну, розповідаю щось нове. Якщо йду на каву з кимось, то щоб розповісти більше.
Чого вам бракує у Нью-Йорку?
Спілкування зі своїми, спільного з ними часового проміжку, дому, смачної кави, того, щоб знати усіх на вулиці. Хоча останнє буває, я вже така нью-йоркська, бо завела багато контактів. Бракує того, що я можу бути максимально собою, розслабленою. У Нью-Йорку я все одно чужинка. У мене є коло близьких людей і друзів, але це не дім.
Ви активно працюєте з документальним театром у проєкті Diary of War довкола свідчень українців. Чому обрали цей вид мистецтва для розмови про війну з американською авдиторією?
Коли я починала проєкт, не мала ніякої стратегії. Я переживала, що через три дні Київ захоплять, імовірно, мене не стане і я маю закарбувати щось. Для початку записала на телефон себе, свій щоденник. Це було в кафе «Субота», де ховалася від вибухів. 15 хвилин монологу — і я відчула полегшення. Далі залучала людей зі свого оточення, першою була Джамала. Напередодні вторгнення ми сиділи й обговорювали «Євробачення», і я раптом спитала, чи є у неї тривожна валізка і план на випадок великої війни, вона посміялась і ми розійшлись. І буквально за три дні я телефоную Джамалі й прошу записати її щоденник.
Коли я навчалася акторської майстерності у Нью-Йорку, отримала велике натхнення від театральної спільноти далі працювати зі «Щоденниками війни». Я думала: коли історії цих людей почують, то всі зрозуміють, що Росія — це агресор, якого треба зупинити, зрозуміють завдяки реальним історіям людей, будуть донатити на військо і підтримувати нас. Так я вирішила дати матеріал акторам, причому я ж не режисерка, ніколи не продюсувала щось, окрім музики, не організовувала — я ж мисткиня, артистка, а не організаторка. А в Нью-Йорку розумію, що ніхто, крім мене, цього не зробить, значить треба.
Які історії ви зібрали? Чим вони цінні?
Коли звільнили Київщину, я попросила режисера Женю Синельникова записати про його досвід в окупації. Він розказав, як прийшов російський солдат, упізнав його, наставив зброю, увімкнув на ній ліхтарик і змусив Женю дати автограф.
Пізніше я хотіла зрозуміти, як війна розпочалась для слабочуючих або нечуючих людей. Мені написала перекладачка жестової мови Наталя Кравцова, яка раніше переклала жестовою мовою мій рілз, де я закликаю припинити слухати Земфіру, і згодом погодилась перекласти щоденники жестовою мовою. З Наталиною допомогою ми записали подкаст із нечуючою Оленою, чия донька із семи років є перекладачкою для мами. Олена розповіла, як на початку вторгнення вони з донькою вибиралися з Харкова.
Записала історію паралімпійця Ярослава Семененка, який протягом двох тижнів ховався з дружиною в одному з маріупольських підвалів, їм бракувало води і їжі. Є щоденник 18-річної плавчині з інвалідністю Анни Гонтар, яка намагалася вибратися з окупації в Херсоні, тренувалася на гумці, щоб через своє досягнення стати відомою у світі. За два роки Анна ставить світовий рекорд.
Кожен щоденник — про потенціал окремої людини. Кожна історія продовжує жити.
Коли я роблю ці перформанси, наприкінці завжди розказую глядачам, що пережили й що відбувається з кожною людиною, авторкою чи автором щоденника. Олена Нікуліна, наприклад, записала свій щоденник вагітною на четвертому місяці, її чоловік Максим з «Азовсталі» потрапив у полон, де перебуває досі. Олена народила сина, і щоразу перед показом я міняю дані: спочатку Олена вагітна, потім народила, а тепер синові вже два роки. Водночас говоримо про «Азов» і розвінчуємо міфи з російської пропаганди, говоримо про реальних людей: жінку, яка чекає чоловіка з полону й сама виховує їхнього сина. Так для американського глядача формується українець чи українка. Це чіпляє.
Є щоденник Олі Булкіної, клоунеси в «Охматдиті». Вона записала щоденник на четвертий місяць вторгнення, але ж хто знав, що Росія вдарить по медичному центру влітку 2024-го? Я попросила Олю знову записати її думки. Так, це щоденники вторгнення, все почалося 24 лютого 2022-го, але ці історії й далі актуальні. Наші люди досі перебувають у полоні, багато хто загинув. Майбутнє цих історій залежить від нашої боротьби. Diary of War — не одноразовий перформанс, це історії, які тривають, поки йде війна.
Як документальний проєкт про Україну працює з американцями?
Російське вторгнення в Україну стає помітним для американців. Вони приміряють наші реалії до себе: хтось задумується про тривожну валізку, інші — чи готові вони піти захищати Америку в разі потреби.
Кожен щоденник закінчується вірою в те, що Україна переможе, а наші міста будуть вільними. Так вийшло випадково, але всі говорять як один: хочу повернутися в рідне місто, жити у вільній Україні, вірю в ЗСУ. І це слухають американці, США — це країна емігрантів, так? Ось вони задумуються про себе, свою державу. Вони отримують можливість зустрітися з досвідом, якого в них немає.
У своєму щоденнику Юлія Кочетова розказує про те, якою ця війна є для неї особисто, а вона документує її у фото з 2014 року. Юля багато рефлексує про те, як важко бути одній, без сім’ї, і таке інше. Потім робить свій міжнародний проєкт War is Personal, виграє «Еммі» та World Press Photo 2024. Її історія водночас розбиває серце і надихає, а американці люблять надихатися.
У мене є велика мрія і план: щоб ці історії звучали ширше й частіше, були озвучені багатьма відомими людьми, які привернуть увагу ще більшої кількості людей. Хочу, щоб імена цих людей знали у світі. Бо, як сказав Максим Кривцов, війна — це імена.
У театрах Нью-Йорка досі ставлять п’єси російських драматургів. Що ви про це думаєте? Чи бачите запит американської аудиторії на перегляд російської культури?
Просто в росіян є багато грошей, які вони щедро скеровують на підтримку бренду величної Росії. Про російську літературу кажуть great, бо у це вклали неймовірну кількість грошей сотні років. А от відрізати це great, виявляється, дуже важко. Крім державної підтримки культури, є ще багато людей, які постійно вкладаються у культуру, як ми у ЗСУ. Виходить, що під час війни ми маємо вкладати гроші в культуру, щоб підсилити Україну.
Не тільки США, Європа теж не готова кенселити російську культуру. Але працює кожна особиста відмова. Наприклад, мій товариш американець Джордж Дренс, актор, драматург і пастор, з яким ми співпрацювали у виставі Undesirable Elements: Ukraine, спостерігав за мною, й коли дізнався, що у його університеті ставлять російську п’єсу, написав листа — і пʼєсу прибрали! Коли на Венеційському чи Каннському кінофестивалях українці кенселять росіян, це працює, привертає увагу світу. Але є ще слово держави чи державних інституцій, які мають вирішувати ці питання на глобальному рівні.
У тік-току з’явився тренд на російську літературу, дівчинка прочитала Толстого і каже, що вона тепер просвітлена. А є сучасні молоді американці, подібні до наших хіпстерів із Рейтарської, вони читають чехових та достоєвських і розказують про це. Зрозуміло, що за цим стоять російські гроші. А нам треба, щоб так говорили про українські книжки, про нашу культуру.
У співпраці з Вірляною Ткач, американською режисеркою, чиє коріння — з української діаспори у США, ви зробили документальну виставу «Маріуполь. Щоденники війни та дерево життя». Розкажіть про це. Чи йде вистава досі, як міняються реакції глядачів на неї?
З любові до Маріуполя Вірляна Ткач захотіла зробити виставу, присвячену місту. Додала туди чотири щоденники з мого подкасту: Олени Нікуліної, яка чекає чоловіка з полону, поліціянтки Євгенії Іванченко, паралімпійця Ярослава Семененка і Валерії Михайловської, яка намагалася вивезти з Маріуполя маму й трьох собак. Це потужні щоденники. Вірляна переклала тексти англійською, додала мультимедійні елементи у стилі її проєкту Yara Arts Group та авангардного театру. У центрі проєкту — мозаїка Алли Горської «Дерево життя» в Маріуполі, яку зруйнували росіяни.
У якийсь момент Вірляна навіть побачила схожість між мною та Аллою і запропонувала її зіграти. Це було надзвичайно символічно і цінно для мене, бо я велика прихильниця творчості Алли Горської, а ще напередодні друг подарував мені хустку «Дерево життя», яка була зі мною в Нью-Йорку. До проєкту долучився віртуозний бандурист Юліан Китастий. Коли чуєш його виконання, більше не сприйматимеш бандуру так, як раніше. Зберегли документальну основу, а сама вистава вийшла експериментальною, з різними елементами.
Де ви берете сили, щоб бути діяльною упродовж тривалого періоду?
Учора зустрічалася зі своїм другом Денисом Христовим, з яким дружимо уже 14 років. Він займається евакуацією людей з гарячих точок, колись це був Бахмут, тепер Покровськ. Працює безупинно. Я спитала, як він стягує, а він відповів, що не має часу про це думати, просто робить. Так само і я. У мене досі є адреналін. Я не евакуюю людей, не рятую життя, але коли їду в Нью-Йорк, відчуваю, що вирушаю на місію, де є свої небезпеки, де люди можуть розбити мені серце. Тому я наношу макіяж і захищаюся цим, це мій бронік. Лють через те, що гинуть мої друзі, мотивує мене рухатися далі. Навіть якщо я поїду у відпустку, то не отримаю задоволення. Тільки в Києві я можу відпочити й розслабитись.
Мені важливо, що на мене чекають вдома. Регулярна психотерапія. Те, що я роблю. Протести й люди, які виходять на протести. Ми ще не виграли цю війну, нам треба про це кричати. Зв’язок з авторами щоденників. Олена Нікуліна, яка чекає Максима з полону, — ніби рідна людина для мене. Вона пообіцяла, що як Максим повернеться, вона одразу ж напише мені. Олена розповідала, як їй наснилося, що Максима обміняли, а вона мені не написала і відчуває провину. А я кажу: нехай обміняють і ти мені не напишеш, але це буде найкращий подарунок для мене. Люди з цих історій стали з чужих мені — рідними, хоч більшості я навіть не бачила. А я борюся за них уже три роки.
У психотерапії я зрозуміла, що моя діяльність і є моєю боротьбою за те, щоб потім могти жити своє життя в Україні, мати сім’ю. Перечікувати — не для мене. Жити життям зараз — це боротися у свій спосіб. Вдячна боженькам — нашим військовим, жінкам і чоловікам, які віддають найцінніше.
