img

Оксана Дащаківська: «Українці сильні своїми горизонтальними мережами»

28.09.2020 Ярослава Тимощук

Нова й малодосліджена, одначе перспективна галузь економіки — креативні індустрії. Їх іще називають галузями майбутнього, адже у світі, який відходить від традиційного матеріального виробництва, зосередженого у великих містах, культурне підприємництво створює шанси для всіх, незалежно від місця проживання.

Разом із Львівським медіафорумом (ЛМФ) ми з’ясовуємо, як розвиваються креативні індустрії в Україні та яка роль у цих процесах належить медіям. ЛМФ, за підтримки Українського культурного фонду, проводить дослідження комунікативних стратегій, що їх здійснюють задля реалізації культурного та креативного потенціалу 12 малих міст України. Цією розмовою продовжуємо цикл інтерв’ю з експертами проєкту «Малі міста — великі ідеї».

З політологинею Оксаною Дащаківською розмовляємо про те, хто такі комунікатори та чому вони потрібні кожній спільноті, які головні виклики постають перед українським постіндустріалізмом та як із ними впоратися через ініціативи громадянського суспільства.

 

Оксано, чому важливо досліджувати міста? Які населені пункти потрапили у фокус вашої роботи? Які їхні больові точки і який потенціал?

Передусім окреслю, що малі спільноти й міста — доволі широке поняття. У фокус нашого дослідження потрапили різні населені пункти з різною кількістю жителів. З огляду на це, вони дуже різні за рівнем розвитку громадянського суспільства і культурницького активізму. Це можна порівняти із fast та slow food. У великих містах — швидкий темп життя, люди зайняті. Вони долають великі дистанції, часто поспішають, ні з ким надовго не спиняються побалакати. Не дивина, коли за такого способу життя не знаєш своїх сусідів. Це більше нагадує fast food. Тим не менше, люди у таких спільнотах у певний спосіб намагаються співіснувати й разом вирішувати проблеми.

Малі міста, особливо ті, де населення — до 20 тисяч мешканців, живуть за геть іншою логікою. Можна порівняти зі slow food: ти знаєш усіх і всі знають не тільки тебе, а й твоїх дідів-прадідів. Це формує зовсім інший соціальний капітал та зв’язки у спільноті. Важливо, ким є ти і твоя родина. Від цього залежить, що робитимеш далі, яким буде твій вплив на життя в місті. До того ж ритм життя геть інший, а відповідно різниться і спілкування.

Значно розвиненіша культура small talks: якщо вже з кимось зустрівся, то спершу поцікавишся його справами, потім слово за словом дізнаєшся, що у ваших дітей, які вчаться в одній школі, — одна й та сама проблема. Дистанції менші як фізично, так і соціально. Там менший шлях одне до одного, а це впливає на логіку розвитку і громадянського суспільства, і культурного життя.

Отож, у рамках проєкту спільно з Львівським медіафорумом досліджуємо різні міста з огляду на їхню кількість, темп життя та іншу специфіку. Безумовно, є у них і спільне, і відмінне. Разом з іншими експертами намагаємося з’ясувати, що є креативним потенціалом міст, як на цій основі можна розвивати креативні індустрії, як проговорювати ці історії для своєї громади й назовні.

Якщо далі порівнювати з fast і slow food, то є міста повільніші, а є зі швидшим темпом. У проєкті я більше працюю зі Слов’янськом, Бердянськом, Новою Каховкою та Маріуполем. Ці міста мають важливу спільну рису — індустріальну спадщину. З одного боку, вона є надзвичайно вагомою для містян, з іншого — страшенно на них тисне екологічними та економічними проблемами. Оскільки ми більше не живемо в період індустріального суспільства з його конвеєрами та штампуванням, маємо інші графіки та ритми, така спадщина може виснажувати.

Такий самий тиск існує в соціальному устрої — індустріальний темпоритм передбачає точність розкладу, що вимірюється робочими змінами, а години для дозвілля чітко визначені. Це дистанціює мешканців від влади, економіки, соціального життя в місті. І ось тут важливий соціальний клей — те, що робить мешканців спільнотою, єднає їх. А така спільність стає можливою, коли наявні соціальні простори. Це ще не сам соціальний клей, але місце, де він може створитися. Бажання облаштовувати такі простори, шукати можливостей для взаємодії мешканців — це та річ, яка об’єднує всі проаналізовані міста.

Спільність стає можливою, коли наявні соціальні простори

Звісно, не без викликів. Передусім вони пов’язані з пандемією коронавірусу — вона змушує переносити фізичні місця в інтернет-простори. Інший виклик — трапляється, що представники різних груп інтересів здатні не помічати одне одного. Ці міста потребують комунікаторів, таких собі соціальних брокерів — посередників, які гуртуватимуть різні групи населення, робитимуть їх видимими. Для цієї мети важливим є саме культурний та громадський активізм.

Хто може бути таким комунікатором?

На це спроможні різні люди чи інституції. Нещодавно Інститут лідерства та управління УКУ провів дослідження соціального брокерства — на прикладі кількох кейсів в Україні. Узагальнений висновок: люди, які мають достатньо довіри й володіють різними мовами (у сенсі мов різних спільнот, і можуть тлумачити з мови однієї спільноти мовою іншої), здатні інтегрувати спільноти, маневрувати між групами.

Існують і культурні брокери: вони потрібні тоді, коли у спільноті з’являється якась група, не пов’язана з її культурою, слід пояснити, як, що і чому працює у цьому колі. Наприклад, коли у Львові оселилися перші вимушені переселенці, їм слід було пояснити, що означає місцева традиція «ходити на каву». Що це не просто споживання напою, а жест із соціальним змістом — не просто випити кави, а познайомитися, проговорити щось, спробувати налагодити довіру. Для мешканців інших регіонів цей звичай може не здаватися таким очевидним, як для львів’ян.

Культурне та соціальне брокерства важливі для тих спільнот, які потрапляють до нових середовищ із іншою соціальною культурою. Наприклад, у Маріуполі проживає велика грецька меншина. Щоб ліпше її зрозуміти, варто використовувати такий вид брокерства.

Погляньмо на успішні громадські проєкти, які пов’язані з пошуком порозуміння, — часто вони пов’язані з кав’ярнями, їжею

Брокерами можуть виступати інституції культури, культурні активісти. Форми різні: вистави, лекції, театральні постановки. А ще кулінарія, гастрономія — усе, що об’єднує. Адже знайомство з кухнею певного народу допомагає нам долати дистанцію та зміцнювати зв’язки. Або ж погляньмо на успішні громадські проєкти, які пов’язані з пошуком порозуміння, — часто вони пов’язані з кав’ярнями, їжею.

Із соціальними брокерами складніше: зазвичай люди закриті у своїх бульбашках, поділені за певним набором соціальних цінностей. А отже, мають певні упередження. Важливо знайти людину чи інституцію, рівновіддалену від усіх бульбашок, але яка водночас розуміє виклики різних груп, зможе подолати ці складнощі та здобуде певну довіру у спільнотах. У громадах проаналізованих міст нерідко очікують, що таким брокером має бути влада.

У сфері культури такі брокери — уповноважені управління, департаменти — мають бути рівновіддаленими, себто забезпечувати всім однаковий доступ до ресурсу, яким є місцевий бюджет. Подекуди влада не хоче брати на себе цю функцію чи робить це лише тоді, коли ситуація критична. До того ж у деяких містах (не лише тих, які ми аналізували) владу не сприймають нейтрально — як правило, вона залежна від власника підприємства, яке сплачує найбільше податків до бюджету, від найбільшого спонсора свят та фестивалів, від виборців, які є у цій громаді. Закладається конфлікт: з одного боку, очікуємо, що влада є безособовою, нейтральною, з іншого — їй не довіряють, бо це влада, тиск та незручні рішення. Це погано: хоча й очікують, що влада проявлятиме певні ініціативи, не підтримують їх — і так не формується соціальний клей.

Тоді соціальними брокерами стають лідери громадських організацій, керівники комунальних закладів, установ, які є радше авторитетними для своїх громад особистостями. Брокерство можуть брати на себе культурні майданчики: театри, музеї, креативні простори. Соціальне брокерство варто розглядати не як посаду, а як соціальну функцію — зазвичай це робота задля подолання виклику тут і зараз. Системно цю функцію мають виконувати вищезгадані агенти: кожен працює у своєму напрямі, час від часу залучаючи представників інших проєктів та структур.

Які передумови до того, щоб розвинути творчий потенціал у постіндустріальних містах? Що важить: зовнішнє інвестування, готовність самих людей?

В індустріальних містах є уявлення про градотворче підприємство як основу міста. Нині ж країна, як і весь світ, має дещо іншу економічну структуру — і від незвиклості жити за іншими правилами буває боляче, особливо у Східній Україні, де підприємства потребують значної модернізації. Від представників громад ми чули нарікання: мовляв, вийти на європейський ринок складно через сертифікацію товарів, інші деталі. У нових умовах складно знайти багато коштів, вкласти їх та розраховувати на ті прибутки, які були раніше. Така ситуація потребує свіжих поглядів, нових форм підприємницької діяльності.

Щоб мешканці міст були більше залучені до процесів, вони мають змінити спосіб мислення

Щодо мешканців індустріальних міст, справедливе твердження американського соціолога Сеймура Ліпсета: «Міста, в міру таємничі та містичні, в міру відкриті для демократії». Але ось ця таємничість та закритість часто означає, що там, де самі маємо викликати співпричетність, часто чекаємо, що за порухом магічної палички все саме зробиться. За індустріального темпу діяльності мало простору для співтворення.

Щоб мешканці міст були більше залучені до процесів, вони мають змінити спосіб мислення. А ця справа надовго — вона стосується і роботи з установками. Наприклад, ми в Україні звикло кажемо: «уряд виділив гроші», «розподілено державний бюджет». Хоча це гроші платників податків, розподілені представниками народу. Це патерналізм та прагнення уникнути відповідальності — адже одна справа, коли абстрактний уряд розподілив бюджет, інша — розуміти, що той, кого ти обрав, розподілив гроші, які ти ж і сплатив у формі податків.

На рівні маленьких громад виникають ті ж питання: що таке місцевий бюджет? Чому моє ОСББ має інший тариф на комунальні послуги, ніж сусіднє? Чому біля сусіднього будинку встановлена лавочка, а біля мого — ні? Чому в одному місті є картинна галерея, в яку хочеться сходити, а в нашому нема? Якщо ці запитання ставити регулярно, врешті вони змінять спосіб мислення. Та не миттєво — це дуже поступові процеси.

Одна справа, коли абстрактний уряд розподілив бюджет, інша — розуміти, що той, кого ти обрав, розподілив гроші, які ти ж і сплатив у формі податків

Існує два умовних підходи, як змінювати цей спосіб мислення у контексті розвитку міст. Перший з них — урбаністичний — гласить, що спершу слід будувати простори, а вже у них прийдуть люди. Другий — спільнотівський: передусім потрібно створювати спільноти, а вони знайдуть простір. На мою думку, істина десь посередині. Має бути і одне, і інше. Без спільнот не існуватиме користувачів просторами. 

Як це виявляється на практиці? Фахівці, які втілюють урбанпроєкти, відразу закладають у ризики: те, що вони зроблять із першої спроби, знищать — громада не прийме цього. Тоді слід робити вдруге, втретє — щоб люди звикли, що це їхнє. Інший кейс — приклад встановлення пам’ятника жертвам Берлінського муру (за різними оцінками, під час спроб втекти через мур загинуло 200 людей). Коли він упав, усі почали обговорювати, який пам’ятник поставити. Обговорення тривало 20 років — стільки часу демократична країна мала дискутувати, щоб народилося бачення того, якими символами передати біль різних спільнот, зокрема національних меншин, які втратили там своїх представників. Як передати цінність руйнування муру і цінність єдності Німеччини. Як передати біду війни. Усе це обговорювали 20 років, але пам’ятник встановили один раз.

І культура, і громадський активізм за останні роки дуже змінюються

В Україні ми поки що не навчилися таких комунікативних практик та історій, тож наразі йдемо першим шляхом: ставимо клумбу, чекаємо, поки знесуть, облаштовуємо наступну. Мені видається, що такі процеси здатні формувати навички комунікації та діалогу — і мегаважливою для цього є культура. І культура, і громадський активізм за останні роки дуже змінюються, такі практики розростаються. Сьогодні вже годі уявити громадську акцію без культурної складової, наприклад, без театральних постановок. Вони розпочалися ще з кінця 80-х років минулого століття — й були пов’язані з падінням Радянського Союзу та пробудженням Центрально-Східної Європи. У протестах почали з’являтися театральні персонажі, що висловлювали думку громади.

 

Нині ж будь-який флешмоб важко уявити без культурних елементів. Акції на підтримку Олега Сенцова містили культурний і театральний реквізит, який символами промовляв більше, ніж словами. Перформансами можна досягати більшого. Культура щоразу стає партисипативнішою — до її творення залучені не лише митці, а всі охочі. Як приклад — театральні спектаклі, які передбачають залучення глядачів у те, що відбувається на сцені. Разом з акторами вони формують дискурс.

Отож, мистецтво і культура є елементами громадського активізму, що допомагають нам творити спільну мову порозуміння.

Де співпраця налагоджена, в чому секрет успіху?

Поки що не маємо зафіксованих сталих інституційних практик, але одне за одним наші міста самотужки будують велику базу кейсів: більш і менш успішних. Перелічу кілька найвідоміших. Чернівецький літературний центр імені Пауля Целана активно працює з письменниками-дослідниками — і тим самим приносить користь не лише містянам, а і всій Україні. Проводять літературний фестиваль, куди приїжджають автори з України та закордону. Це зразок того, як мають працювати креативні індустрії. Далі — Інститут стратегії міста Львова, комунальний заклад, який дозволяє комунікувати гравцям культури, об’єднує агентів впливу. Навіть якщо поки що не можемо виміряти економічний ефект їхньої роботи, то принаймні соціальна користь — очевидна. Мистецький простір «Площа Ринок, 42» з’явився завдяки Інституту і є наслідком соціального брокерства.

Цікавим є і кейс Ужгорода, зокрема ініціатива «Кубло». У її межах вдалося об’єднати багатьох різних гравців та спільно досягати порозуміння з владою в питаннях упорядкованого розвитку міста. Тамтешні активісти зберегли й очистили набережну і міський парк «Кірпічка». Це вплинуло на якість життя в місті та створило видимий позитивний ефект для громади.

Економічною обґрунтованістю може похвалитись івано-франківський «Промприлад. Реновація» — інноваційний простір, переобладнаний зі старого заводу. Або ж креативний простір «Халабуда» в Маріуполі — місце, де дають якісну неформальну освіту, яке намагається стати платформою для комунікації і яке може притягувати до себе.

Економічною обґрунтованістю може похвалитись івано-франківський «Промприлад. Реновація» — інноваційний простір, переобладнаний зі старого заводу

Згадаю чудовий приклад анімаційного фестивалю «Равлик» у Бердянську. Місто, здавалося б, окрім своєї індустріальності, більше знане тим, що орієнтоване на туристів, а отже, має періодичну активність: коли є туристи, слід робити все швидко, а решту року відпочити. Одначе «Равлик» пропонує інший погляд: працювати не на туриста, а на свою громаду, шукати те, що об’єднує тут і зараз, вчить працювати з дітьми. Адже, працюючи з ними, можна змінювати і дорослих. Фестиваль дуже цікавий тим, що породжує увагу до внутрішньої спільноти Бердянська. Таких кейсів більшає.

Що об’єднує ці історії? Чи існує спільний секрет їхнього успіху?

Є кілька чинників, які уможливлюють розвиток креативних індустрій. По-перше, важливо розуміти, як представники різних секторів можуть бути корисними одне одному й налагодити співпрацю. По-друге, слід розуміти інтерес самої громади — орієнтуватись не лише на заїжджих туристів, а й на самих мешканців. Вони повинні відчувати свою причетність до справи. По-третє, варто розвивати практики співучасті, адже вона впливає і на спосіб мислення, і дає можливість відчувати себе стейкхолдером, який не чекає доброго пана, а сам вирішує своє майбутнє. Це породить спільну відповідальність. І четвертим секретом є інновації та сміливість — не боятися спробувати зробити щось по-іншому, не за заданою схемою.

У сфері громадського активізму не існує неуспішних проєктів — кожен із них є так чи інакше способом вирішити проблему. У випадку невдачі зрозуміло: цей інструмент не працює, потрібен інший. Так само і з креативними індустріями: важливо пробувати, хоча подекуди це великі фінансові вкладення, які передбачають спільну відповідальність та участь.

Що таке громадський активізм у реаліях сучасної України і яка його роль у розбудові країни?

Загалом, це один із найцікавіших феноменів самоорганізації. Це означає, що ми, громадяни, не потребуємо чийогось наказу, щоб зібратися гуртом щось робити. Можемо взаємодіяти там, де наші спільні приватні інтереси перетинаються з публічними й де відчуваємо внутрішню потребу. В українських реаліях цей феномен цікавий ще й з огляду на історичне минуле країни.

За століття, коли державність була чужою, зовнішньою, у нас не було інших способів реалізовувати свою громадську, культурну, національну ідентичність — тільки інструментами громадянського суспільства. Тому цінність громади й розуміння приватно-колективного інтересу у нас розвинені дуже сильно. Українське громадянське суспільство завжди поборювало державу: чужу, нав’язану, яку не могло прийняти своєю. Після проголошення Незалежності це трансформувалося в конфлікт: маємо критикувати владу чи підтримувати? З кожним новим президентом не вщухають ці дискусії.

За століття, коли державність була чужою, зовнішньою, у нас не було інших способів реалізовувати свою громадську, культурну, національну ідентичність — тільки інструментами громадянського суспільства

Однак сфера самоорганізації дуже помічна і цінна для держави та її інституцій, адже дозволяє ухвалювати малі ефективні рішення, які з часом за потреби можуть ставати державною політикою. Так, Український культурний фонд виник завдяки громадянському суспільству, зокрема культурним активістам, коли благодійники, донори завдяки конкурсній подачі проєктів реалізували якісні культурні ініціативи. Фонд — це один із інструментів самоорганізації, що використовується у громадянському суспільстві. І цей механізм через вплив громадянського суспільства, експертних кіл, митців став елементом державної політики. 

Громадянське суспільство пропонує експерименти, рішення для певної проблеми. Головними дієвцями є самоорганізовані групи громадян: звикло думаємо, що це представники громадських організацій, медій, асоціацій випускників вишів. Наприклад, спільноти випускників Києво-Могилянської академії, УКУ дбають не просто про себе чи свій університет — а й ширше про спільноту, яка змінює якість українських громадян.

Український культурницький активізм має багато інших помітних проявів. Фестиваль «Червона рута» став подією, що змінила нашу ідентичність та дала чітке уявлення, що таке українська популярна музика і як вона може розвиватися. Фестиваль соціальних інновацій та нової музики «План Б» у Харкові — з одного боку, суто культурницька подія з дискусіями та концертами, з іншого — вона справляє серйозний глибокий вплив на спільноту Харкова. Місто стає важливим і для самого себе, і для цілої України — туди приїздять різні люди, які проговорюють важливі теми.

Урбаністичний фестиваль CANactions — ще один чудовий приклад взаємодії громадянського суспільства, платформа, де закладають важливі для урбанізму тренди на роки вперед

Або ж Форум видавців — явище, яке фактично створило книжковий ринок в Україні. Заснований як приватно-колективна ініціатива, сьогодні Форум видавців породжує дискусії, залучає гравців ринку та в підсумку дозволяє нам відчувати: ми самі для себе центр, у нас відбуваються важливі процеси. Усе це — практики громадянського суспільства. Це місця, де об’єднуються спільноти.

Які головні виклики постають сьогодні перед громадянським суспільством?

Один із головних викликів пов’язаний не лише з громадянським суспільством, а й із нашими громадянами. Ми дійшли того етапу, щоб розуміти: громадські організації — важлива складова життя, відтак вони потребують наших внесків та підтримки, щоб провадити свою діяльність. Тож, з одного боку, має вестися робота з громадянами, аби вони вступали в громадські організації, ділилися з ними своїм потенціалом та ресурсами. З іншого — громадські організації, своєю чергою, мають розуміти: вони не капсульовані відділення в суспільстві, тож мають вчитися працювати з громадянами та залучати їхні ресурси.

Представники громадянського суспільства дають можливість зекономити кошти платників податків, коли пропонують інші варіанти рішень тієї самої проблеми

Інший виклик — слід усвідомити, що представники громадянського суспільства дають можливість зекономити кошти платників податків, коли пропонують інші варіанти рішень тієї самої проблеми. Та при цьому слід врахувати: якісь із проєктів точно не принесуть результатів. Це в жодному випадку не заперечує тези про те, що не маємо підтримувати громадські організації, — просто треба врахувати цей ризик. Слід змінити парадигму й працювати з уявленням, що кожен має право якщо не вирішити проблему, то бодай знайти інструменти для цього. Важливо розуміти, що не всі почини можуть бути успішними, не все здатне викликати вау-ефекти.

Громадянське суспільство є доволі сильним в Україні, але воно потребує більше інституційної визначеності та структурованості. З іншого боку, в час теперішньої невизначеності цей фактор може стати перевагою. Адже інституційну визначеність легко підірвати. Українці натомість сильні своїми мережами.

Крім того, у постіндустріальних суспільствах, яким є і українське, на порядку денному стоїть не лише питання праці, а й дозвілля. Давні греки вважали: саме вільний час робить людей громадянами. Після відпочинку є час подумати: зачинати війну зі Спартою чи не варто? Тому культурницькі ініціативи можуть зробити наш вільний час не просто часом розваги (хоча це теж важливо), а й простором для активізму, для осмислення. І це робить культурні ініціативи одним із агентів влади. Соціальний час і вміння ним оперувати сьогодні багато вартують. 

Ярослава Тимощук Середа Ірина

Схожі публікації

1684 9

Велосипеди та їхні люди

Організаторка велофестивалю «Ретро Круїз» — про те, як і навіщо крутити педалі у майбутнє і минуле водночас

03.07.2018 Ярослава Тимощук
4357 7

Театр на порозі

Як аматорському театру з Калуша вдається закохувати старше покоління у сучасну молодь

07.06.2017 Марта Коник
3590 10

Задля людей

Кріста Зонголовіч, керівниця Представництва Данської Ради у справах біженців про роботу в Україні

19.03.2018 Олеся Біда

Популярні публікації

65596 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
50634 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
48489 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов

Введіть слово, щоб почати