img

Деокупація. Три історії зі звільненого Донбасу

03.08.2016 Роман Губа

Три мільярди гривень. Саме стільки влада пообіцяла спрямувати найближчим часом на відбудову зруйнованого війною Донбасу. Це окрім тих десятків мільйонів доларів, що їх виділяють на відновлення регіону міжнародні організації, такі як ООН, Червоний Хрест та уряди багатьох країн. Ці гроші вкладатимуть і уже вкладають у ремонт шкіл, дитячих садків, лікарень, реконструкцію об’єктів із водозабезпечення, а також на відновлення доріг і відбудову мостів. Усе це, беззаперечно, вкрай важливо, якщо йдеться про деокупацію. Однак, чи цього достатньо?

Селидове — місто за 40 кілометрів від Донецька. Тут — умовна межа, де війну вже легко почути, але ще неможливо побачити. Сюди не долітали міни і тут немає зруйнованих будинків. Фронт швидко пішов звідси далі, а от страх і непевність досі тут. 

Сhudanova-0247

Історія перша. Патріотична

— Я не розумію, — обурюється невисокий чоловік, років п’ятдесяти, — чому усі окремо? «Правий сектор» — окремо, «Азов» — окремо, ми — окремо! У них одні ідеї, у нас — інші. Але мета ж — одна!

— Це для висування в громадську раду. Такі вимоги: від кожної організації по одній людині, — намагається заспокоїти його інший.

— Усі українці — одна партія! — розпачливо кидає перший і замовкає.

Цей емоційний діалог відбувається під час засідання проукраїнської організації «Наша вкраїна» у невеликому містечку Селидове на Донеччині. Зустрічі нечисельних місцевих патріотів майже завжди мають високу емоційну тональність – у прифронтовому місті, яке з початком війни на Донбасі кілька місяців балансувало між «ДНР» та Україною, інакше не вдається.

Сhudanova--20Сhudanova--21

Прихильник єдності патріотів — колишній шахтар Олександр Іванович1 —  і далі хвилюється. Вкривається потом та тремтить. Коли говорить — обов’язково підіймається з місця, а час від часу – виходить подихати на вулицю. Бо зле.

— Давайте уже ваші пропозиції щодо делегатів, — намагається вирішити ситуацію головуючий.

— От є Діма з Солнєчного! — звучить із зали.

— Та він же громадянин Росії!

— А я не сказав би, що він громадянин Росії. Наче ж нормальний!

— Та у нас багато росіян — патріоти!

— От-от! Що ж ви так всіх ділите — раз не проукраїнський, то зразу — проросійський. Треба ж щось інше про них казати. Ну, можемо ж бути всі разом, — знову обурюється Олександр Іванович.

— Разом-разом… А ви уявіть, щоби ото фашистська і комуністична партії в одній будівлі були? — лунає із зали раптом. І на кілька секунд замовкають усі.

Жовті стіни і синя стеля цієї невеликої зали в єдиному у місті готелі, де час від часу засідають  місцеві патріоти, — не їхніх рук справа, а залишки ремонту десятирічної давнини. Сьогодні на зборах — не більше півтора десятки чоловік. У президії — сивий, але стрункий та міцний чоловік.

Сhudanova--22

— Наша організація налічує вже шістдесят одну особу. Потихеньку «обростаємо» патріотами, — говорить він підкреслено офіційно.

На зборах зазвичай порушують проблеми проукраїнської громади міста та згадують лихими словами сепаратистів.

— Та в міськраді працює з десяток сепаратистів! — один із аргументів проти муніципальної влади.

— Та де десяток? Тридцять шість їх там! — відповідають з іншого краю зали.

Тридцять шість — це кількість депутатів Селидівської міської ради.

Очільника організації звуть Володимир Володимирович. Ми познайомились із ним за декілька годин до зборів. На грудях він носить синьо-жовтий значок, а на нашу зустріч приніс у пакеті ще й невеличкий прапор. Для фотографій він позує лише з ним. Прапор був для зборів, але й для фотосесії знадобився.

Сhudanova--16

— Сказати, що ми були під окупацією, навряд чи можна, бо то буде загучно. Але небезпека для патріотів України існувала. Ми були змушені поводити себе тихенько, — пригадує він весну 2014-го. — Відбувався «референдум», а місцева влада йому всіляко сприяла.

Про період «ДНР», який тривав із весни до кінця червня 2014-го, розповідає не багато. Його більше турбує той факт, що частина міської влади підтримувала сепаратистів.

— Чиновники зараз кажуть, що не всі сприяли «референдуму». Але чому ж вони не протидіяли ніяк, якщо проти були? Розказали би людям, хто помилявся, а хто одразу зрозумів, що ніякий «рускій мір» йому не потрібен, — каже він.

Чиновники зараз кажуть, що не всі сприяли «референдуму». Але чому ж вони не протидіяли ніяк, якщо проти були?

«Референдум» проводили у приміщені тутешньої школи. Наступного дня Генпрокуратура України заявила, що школа була захоплена, і за фактом «самоуправства» відкрито кримінальне провадження. Чи доведена справа до суду, і чи покарані причетні — місцева громада не в курсі. На сході існує стала думка, що відповідальності за ті події досі не поніс ніхто — хоча арешти організаторів «референдумів» подекуди й траплялися.

Довго просити Володимира про нашу присутність на зборах не доводиться.

Учасники патріотичної організації різні за професією та соціальним становищем. Дехто з них раніше працював у гірничій сфері. Зараз вони незадоволені позицією своїх колишніх колег: від шахтарів чекали радикальних дій і під час «Євромайдану», і вже навесні 2014-го, коли по місту почали вивішувати перші триколори. Цікаво, що і проросійські, і проукраїнські активісти очікували різної, перш за все вигідної для себе, реакції: або шахтарі розженуть майдан і всі почнуть знову працювати, або ж шахтарі масово підтримають сепаратистів. Врешті-решт не сталося нічого.

Сhudanova--24

— Як Путін казав? Що треба шахтареві? Пляшка горілки та хліба шматок. Якби ж іще були нормальні шахтарі, а то ж таке… — скаржиться один із активістів, і сам шахтар у минулому.

— Я з 79-го року на шахті і ще з того часу пам’ятаю, як нам казали про необхідність допомоги курдському робітничому руху. І ось вони всі — курди, ісламісти — все це Росія! — голосно говорить з кутка кімнати чоловік, одягнений, попри спеку, у светр. — А от 82-го я хотів отримати квартиру, а мені сказали, що місцевим не дають, а дають лише уральцям. Завезли нам «вату», щоб нас розбавити.

І проросійські, і проукраїнські активісти очікували різної, перш за все вигідної для себе, реакції: або шахтарі розженуть майдан і всі почнуть знову працювати, або ж шахтарі масово підтримають сепаратистів. Врешті-решт не сталося нічого

— Як сало з проріззю, — каже хтось. У залі сміх.

Сьогодні тут є ще один спеціальний гість — чоловік, який довгий час був на заробітках у кількох країнах ЄС. Його просять розповісти, яка ж вона — та Європа, і як там у ній живеться. Чоловік говорить все більше про гроші та їжу.

— Ми з сином працювали в Іспанії, будували метро. Дуже складна робота. Я заробляв близько 800 євро. І найбільше грошей — 150 євро — витрачав на цигарки! А зараз от син живе в Німеччині. Каже, що на свою велику родину щомісяця витрачає 500 євро на харчування. Там м’ясо по п’ятнадцять гривень за кілограм!

Така заява викликає пожвавлення в залі — всі сперечаються, чи дійсно в Європі такі дешеві продукти, і чому.

На закінчення зібрання головуючий вголос зачитує статтю про введення радянських військ до Угорщини 1956 року. Політінформацію тут сприймають позитивно.

— Треба, щоб усі це знали і бачили, — пояснює той самий кремезний чоловік у светрі.

Зал швидко порожніє до наступної зустрічі цих кількох десятків активістів. Вони самі зізнаються: для 25-тисячного міста їх небагато. Утім, переконують нас і, очевидно, самих себе — вся справа у тому, що організація дуже молода, діє лише з березня.

Історія друга. Моє велике шахтарське Селидове

Розжарена сонцем дорога вздовж поля ледь помітно парує. Здалеку видно, як, лишаючи за собою стовп куряви, нею суне іще радянський, але непогано збережений зелений ЛАЗ. Коли він під’їжджає ближче, в очі одразу кидається напис на лобовому склі — «Шахтёры».

Сhudanova-0284

Кожні шість годин подібні автобуси везуть гірників на зміну і назад. У пригоді часто стають і решті мешканців найближчих населених пунктів. Селидове, Гірник, Українськ та Новогродівка мають спільну газету, шахти та жахливе транспортне сполучення між собою.

Радянський принцип популяризації образу шахтаря тут досі лишається в моді. Он навіть на місці пам’ятника Леніну, знятого муніципальною владою у вересні минулого року, тепер збираються встановити скульптуру, присвячену шахтарям.

Саме на цьому місці зустрічаємося з Олею та Олегом. Вона — гірничий геолог за освітою та переселенка з території, підконтрольної «ДНР». Він — колишній шахтар, місцевий, котрий, як і більшість однокласників, після школи пішов у гірничий технікум. За професією обоє не працюють.

Сhudanova-0049

Оля після отримання диплому в Донецьку встигла трохи попрацювати геологом у шахті, підконтрольній сепаратистам. Свої професійні обов’язки пояснює просто: «У шахту треба іноді спускатися, але не часто». Потім у пошуках кращого життя дівчина переїхала до Селидового — але, каже, на цьому її шахтарська кар’єра скінчилася.

— Тут на шахтах заборгованості по зарплаті. І я тут нікому не потрібна, — обурюється вона. — Тепер он в торгівлю пішла. А шо робити? В «ДНР» я отримувала чотири з половиною тисячі гривень, а тут майже в половину менше. Ще пробувала влаштуватися в Покровськ, на приватну шахту, але це теж не дуже вигідно — дорога забирає забагато часу.

Її хлопець Олег родом із Селидового. Він добре знає суворі правила шахтарської ієрархії: якщо не маєш спеціальної освіти, то про посаду вищу за забійника і не мрій. 

Зараз хлопець звільнився. Причина проста — грошей не платять. Частина його колег з «Селидіввугілля» усіляко намагається добитися виплати боргів: спочатку голодували, а потім з протестом поїхали до Києва. Участі у подібних акціях Олег не бере і до активістів ставиться скептично.

— Це журналістам цікаво — усі оці голодування, — мляво починає він, але з кожним сказаним словом заводиться і в його голосі з’являються нотки роздратування. — А тут усім все одно: гуляють і всім добре. До війни я заробляв сім-вісім тисяч гривень. А зараз не платять! От був Янукович — все було стабільно. А тепер шо? Краще стало? 

Сhudanova--18

— Я не за тих і не за тих. Мені, зізнаюсь, добре жилося в «ДНР», але я була змушена поїхати. Чому? Ну як — українська армія наступає, а по них стріляють у відповідь, — каже Оля стиха. — Я от тепер, як була там останнього разу, не упізнала Донецьк: асфальт гладенький, усе пофарбовано, квіти всюди. Я такого навіть не очікувала. І повернулась би туди, але й тут вже якось прижилися…

Поки ми говоримо, Олег кілька разів помітно стишує голос.

— Чули про побутових сепаратистів? — раптом питає він.

«Побутовий сепаратизм» — термін з листівок СБУ, які досі можна побачити на стовпах чи стінах будинків. За спеціальним номером телефону можна подати анонімний сигнал. Олег каже, що декілька його знайомих уже були заарештовані через такі повідомлення.

— От ми зараз поговоримо, почує хтось і що потім доводити?

Сhudanova--0248

Історія третя. Про владу

Будівлю Селидовського виконкому побудовано за типовим планом. Від бетонних родичів по всій Україні його відрізняє лише металева пластина нагорі, яка затуляє собою радянський герб. З вулиці цього комуністичного штампу тепер не видно. Але він все ж є.

У виконкомі кажуть — просто не мали відповідної техніки, аби його зняти. І обіцяють зробити це от-от.

Сhudanova-0076

Чиновник, який зголошується познайомити нас із містом, просить не називати його ім’я та посаду. Кілька разів він згадує міського голову, щораз наголошуючи, як багато той зробив для міста. Із самим мером — Віктором Ремізовим — поспілкуватися не вдається. Він, кажуть підлеглі, якраз у відпустці.

— Він багато років працював гірничим майстром. Справжній господар, — каже чиновник. Потім ми ще не раз побачимо фото господаря і на календариках у виконкомі, і у рамках на деяких робочих столах.

Сhudanova--17-0151

— Ви от людей спитайте, як тут було раніше і як зараз, — чиновник зупиняє першу-ліпшу жінку. — От вам, скажіть, добре тут живеться?

Та кілька секунд дивиться на нього з явним нерозумінням і, так і не відповівши, швидко йде геть.

— Хм, не впізнала мене. Мабуть, не місцева, — здивовано і трохи знічено каже чиновник. Із цим складно не погодитись — більшість перехожих його таки впізнає.

Нових людей у Селидовому багато. Молодь, яка свого часу втекла з провінційного і безперспективного містечка в Донецьк, тепер змушена повернутися до батьків. Тепер стало звичаєм полишати малих дітей на бабусь і дідусів, а самим шукати кращого життя в Маріуполі, раніше другому, а тепер першому місті області.

Чиновник веде нас, аби показати, оновлений іще до війни, сквер Щорса. Його декомунізована назва — Сонячний. Пригадує, що до 2012 року сквер був у жахливому стані, але міська влада знайшла кошти на його ремонт.

Сhudanova--26

— Ми намагаємось дати людям оптимізм, — повторює він вже не вперше.

Сквер собі як сквер. Але чистий, це — правда.

— Та то ви просто не бачили, як тут було! — певно, помічаючи здивування на наших обличчях, каже чиновник. — Зараз тут і асфальт, і ліхтарі, і лавочки, а раніше — лише бетонні плити.

З вікна першого поверху будинку по сусідству зі сквером, зацікавлено виглядає жіночка років шестидесяти.

— Розкажіть кореспондентам, як вам тут живеться, — гукає чиновник тепер до неї.

— Ой, не треба мене знімати, — просить жінка. — Тут стріляють щоночі. Страшно. — І переконавшись, що ми вимкнули камеру, каже. — Що ж ви хочете, як у нас тут кого не візьмеш, всі чекають наступу сепаратистів! Російське телебачення дивляться і вірять досі, що так краще буде. Ще й переселенців он скільки понаїхало. Як все почалося, то черги в магазинах були такі — не купиш нічого! 

— Ну шо ви таке кажете, — намагається пом’якшити її слова чиновник. — Який наступ? Які сепаратисти? Тут більшість просто хоче миру!

«За мир» — це популярна в Селидовому позиція. Це — бажання, аби бойові дії припинилися вже, а хто там, згори, керуватиме — не так вже й важливо. Для Донецької області типовою є ситуація, коли проукраїнські активісти зневажають та звинувачують у сепаратизмі «мызамирцев», натомість останні кличуть патріотів «партією війни».

Тут типовою є ситуація, коли проукраїнські активісти зневажають та звинувачують у сепаратизмі «мызамирцев», натомість останні кличуть патріотів «партією війни»

Сhudanova--6Сhudanova--5

— Як вирішити проблему, що в громаді є абсолютно різні настрої? — питаємо чиновника.

— Не знаю, хто вам цього наговорив, — наполягає він на своєму. — Я знаю багатьох людей в місті, і ніхто не хоче війни.

Далі він на цю тему говорити відмовляється. Так само, як не говорить і про те, як тепер почуваються ті представники влади, які підтримували сепаратистський «референдум» і агітували за вихід міста зі складу України.

Нашому провідникові за шістдесят. Колись давно він переїхав до Селидового, бо одружився на місцевій дівчині. Спочатку хотів працювати в шахті, але після першого спуску передумав. Далі спускався лише як «білорубашечник», тобто представник різних офіційних делегацій, які спускаються в шахту в білій касці та сорочці. Шахтарі з таких зазвичай сміються.

Сhudanova--31

Окрім скверу, чиновник показує місцевий палац спорту, дитячі майданчики, відремонтовані сходи пенсійного фонду. Іншими досягненнями — такими як стовідсотковий перехід до ОСББ та затвердженні проекти відновлення міста за рахунок західних грантів — хвалиться уже в кабінеті.

— Ми намагаємось давати людям оптимізм, навіть в такий складний час, — вкотре повторює він.

Із особливою гордістю чиновник демонструє ескіз нової стели, яку мають встановити на в’їзді до міста. Дівчина у віночку та вишиванці із написом «Селидове» над головою.

Сhudanova--27

Раніше гостей міста зустрічав лише пам’ятник козакам, встановлений ще за радянських часів. Кілька років тому його розфарбували в яскраві кольори. Думки містян щодо естетичності монументу розділилися. Проте козацьке минуле це не скасувало. З XVIII-го століття Селидове було відоме як козацьке поселення на річці Солоній.

Сhudanova-0334

Все, що сьогодні ремонтується й відновлюється на західні кошти, постраждало не від війни, а від часу і хронічної нестачі ресурсів. З середини 90-х, з часів реформи вугільної промисловості, Селидове повільно, але упевнено скочувалося у депресію.

Останній відголосок радянських років — багатоповерхівку для шахтарів — здали в користування наприкінці 90-х.

З того часу в Селидовому більше нічого не будували.

Сhudanova--8

При виїзді з міста напрям задають брудні від вічного пилу і випалені гарячим східним сонцем дороговкази до Києва: звідси 646 кілометрів, а до Донецька — лише 46. 

1 – Більшість імен у тексті змінені задля безпеки героїв.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни». Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Роман Губа Анна Чуданова

Схожі публікації

2049 5

Запустити серце наново

Два роки тому Едуард Ткач шукав способу уникнути армії і навіть не уявляв, що зовсім скоро у лавах Збройних Сил…

10.02.2016 Альона Мельнікова
9861 10

Місто своїми руками

Як переселенці у Старобільську борються із «сектою ковбаси по 2,20»

30.10.2017 Ярослава Тимощук
11252 9

Особливі

Проект британського фотографа про українських дітей-аутистів

05.10.2016 The Ukrainians

Популярні публікації

29079 8

Анна Косарєва: «В ІТ-індустрії є безліч професій, де потрібні прикладні, гуманітарні чи фінансові знання»

Анна Косарєва про особливості ІТ-освіти в Україні, навчання школярів програмуванню та «Годину коду»
14.11.2016 Павло Кузнєцов
33011 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
36238 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати