Доросла країна

Письменниця про молодих матерів, «дітей війни» і наше майбутнє

15 Травня 2023

Поки вибираюся з таксі — з немовлям на руках це займає трохи часу, — водій питає: «Скільки дитині?». Відповідаю: «Півтора тижня». Він хитає головою і тихо каже: «Це ж будуть діти війни».

Ось уже два місяці я щоночі прокидаюсь по кілька разів, щоб погодувати доню. Слухаю, як вона покректує, збираючись прокидатись; коли прокинеться — беру на руки. Нічні годування, коли навколо півтемрява й тихо, — саме час подумати про майбутнє. 

Але я рідко про нього думаю. Можливо, так працюють гормони — не надто застановлятися на незрозумілому завтра, більше бути у відомому тут-і-тепер, аби краще присвячуватись немовляті. 

Я думаю про майбутнє спалахами, побачивши щось чи почувши. 

***

Я думаю про майбутнє, коли чую сирени повітряних тривог.

Науковці стверджують, що протягом життя людину можуть заспокоювати звуки, регулярно чуті на останніх місяцях перебування в лоні матері. Якщо так, жартома кажу чоловікові, то наша дитина може заспокоюватись від звуку повітряної тривоги. 

Покоління дітей, яким зараз 5-8 років, в іграх імітує сирени й загалом грає у війнушки, призначаючи героїв гри: російських нікчемних нападників (їх грати ніхто не хоче) і українських героїчних захисників (усі хочуть). 

Але, можливо, ці діти у війну не лише гратимуть. 

Я думаю про майбутнє, коли гуляю з возиком у дворі школи і бачу підлітків.

Підлітків у камуфляжі. Хлопці й дівчата, хто в мультикамі, хто в пікселі, прямують на стадіон. Звичайно, без зброї. Звичайно, сміються, жестикулюють, жваво про щось розмовляють — бо підлітки, — але мені від їхнього вигляду несмішно. Наразі це трохи гра — бо навчання, уроки з предмета «Захист Вітчизни», — але, знаючи минуле і сьогодення, розумію, що це підготовка до не-гри, до війни справжньої. 

Коли я школярувала сама, цього предмета ще не було. Коли я школярувала сама, ми думали, що воєн уже не буде.

Ми й зараз хочемо сподіватися, що ця війна — остання.

Але ж тепер, коли так багато знаємо, не можемо не розуміти: наша земля благодатна — тут не буває ні таких землетрусів, як у Туреччині, ні цунамі, як у Японії, ні затоплень, як у Голландії. Але в нас під боком є росіяни — й це теж свого роду стихійне лихо, здатне трапитись будь-коли, з яким завгодно рівнем жорстокості. 

Й тому, якщо ми надіємось на перемогу, а ще на те, що ця війна — остання, готуватись нам треба як до миру, так і до дальших воєн. 

Гуляючи з донею, я міркую про те, що наші діти зростатимуть у країні із загальною військовою повинністю. Можливо, для жінок теж, не тільки для чоловіків — як в Ізраїлі. В Україні так само кожен і кожна повинні уміти тримати у руках зброю (в ідеалі — вироблену в Україні), накладати шини й джгути, знатись на типах бронежилетів. 

Тут кожен і кожна на зубок має знати причини цієї та попередніх російсько-українських воєн. Тож має бути належна увага патріотичному вихованню. 

Втім, хотілось би, щоб це виховання, плекаючи рішучість і міць, не культивувало ненависті. Бо ненависть зациклює, перешкоджаючи розвитку, а розвиток нам потрібен — ми ж бо, готуючись до війни, готуємось також і до миру.

***

Я думаю про прийдешнє, коли бачу авто, що з нього стримить синьо-жовтий прапор. Придивляюсь — міська ритуальна служба. Міркую про майбутнє, коли проводжаю очима машину, на якій написано «Вантаж 200». Коли бачу десятки могил із державними прапорами на міському кладовищі. Коли чую про черговий похорон, читаю некрологи у фейсбуці.

«Діти війни» ростимуть у країні, де буде чимало родин загиблих. 

І має бути гідне їх вшанування — і фінансове, тобто державні виплати рідним, і емоційне, тобто меморіали, пам’ятні заходи. 

Але як вшанувати всіх? Якщо загиблих Небесної сотні ми могли знати поіменно і можемо нині прийти на алею Героїв Небесної Сотні в Києві, то як бути з іменами десятків тисяч героїв війни? 

У моїх років дев’ять ми з татом гуляли біля меморіалу Другої світової в нашому місті (тоді ще — Великої Вітчизняної), і на пам’ятній дошці, серед сотні інших імен — визволителів Старокостянтинова, тато показав мені ім’я Лісовського Василя Федоровича. Він іще хлопчиком запам’ятав це ім’я незнайомого йому чоловіка і подумки його вшановує.

Тепер я міркую, що так має бути і з героями цієї війни — кожного пам’ятатиме хтось. Бодай у місті, селі, у школі загиблого.

В нашій країні вже не буде вулиць Леніна, Ворошилова, Зої Космодем’янської, Московських тощо, натомість будуть вулиці героїв цієї війни, пам’ятні дошки, меморіали, парки, школи, сквери, лікарні імені когось.

Напевно, будуть і помпезні вшанування з покладанням вінків, але має бути і щось справді зворушливе, справді дієве — конкурси творів, розмови з ветеранами, кіно і книжки, щось, що дає дітям відчувати внесок попереднього покоління у перемогу. Щоб вони мали на кого рівнятись, як нині дехто рівняється на січових стрільців, героїв Крут, ОУН-УПА, дисидентів.

При цьому хотілось би, щоб нам вистачало мудрості залишити в країні вулиці не лише Незалежності, Соборні, Героїв УПА, Героїв війни, а й Паркові, Садові, Вишневі. Бо якщо в колективній свідомості буде сама лиш війна, це уподібнить нас до ворога і перешкодить розвитку — а ми ж готуємось і до війни, і до миру. 

***

Я думаю про майбутнє й тоді, коли бачу людей з набутою інвалідністю. 

В нашій країні буде чимало ветеранів і цивільних, травмованих і фізично, й ментально. Хотілось би, щоби, вшановуючи померлих, ми пам’ятали також про живих. Щоб не зник ентузіазм щодо «наших хлопців», «наших котиків», щодо цивільних, потерпілих від обстрілів. 

Щоби ми й наші діти завжди усвідомлювали, якою ціною виборена свобода. 

Це має бути країна не лише з соціальними виплатами, доступним лікуванням для потерпілих, а й зі зручним простором — пандусами, наземними переходами, широкими тротуарами, ліфтами на вокзалах і у метро, в різного роду закладах — культурних, громадського харчування тощо. 

Бо це означатиме справжню вдячність. Бачачи її, наступні покоління теж будуть готові захищати країну.

***

Я думаю про майбутнє, коли вчергове розумію, що ми дуже багато чого не знаємо про цю війну. Здається, є суспільний консенсус у тому, що знати усе ми нині не маємо права. Усі погодилися, що задля перемоги певні речі мають бути приховані. 

Але хотілось би, щоб уже наші діти знали правду про цей етап війни. І реальну кількість загиблих українців, і те, хто розмінував Чонгар, і як проґавили захист культурних пам’яток, і які рішення були прийняті лиш тому, що популярні, а не тому, що справді працювали на перемогу. 

Якщо наші діти це знатимуть, це означатиме, що в нас вільна від державного тиску історична наука, вільна преса, вільні суди, що в нас — демократична країна. І це означатиме розвиток. Той, що так сприяє перемозі у війні, і той, що так необхідний у часи миру.

***

Я думаю про майбутнє, коли бачу, як захоплюється Україною цивілізований світ. 

Той самий, у якому колись можливою була фраза «You mean that it’s not Russia?». Той самий, який ставив на три дні або тиждень боротьби — а потім, мовляв, це все одно вже буде Росія, хіба що можна підтримувати партизанщину.

Наші діти житимуть у країні, яку в світі знають. 

Чиїх письменників і художників, музикантів уже не вважатимуть російськими, і в музеях картини будуть підписувати відповідно, і на поличках у книгарнях книжки не стоятимуть під написом «російська література». 

Наші діти житимуть у країні, яку у світі шанують. У країні, представників якої будуть запрошувати на всі важливі міжнародні події, і до їхніх слів дослухатимуться.

Хотілось би тільки, щоб українці, що зараз їздять у дитячих візочках, а також дорослі, що не брали участі в цій війні, не сприймали це на власний рахунок. Щоб не було «побєдобєсія», а ще зверхності й потурання низькому рівню життя, мовляв, «ну й що, що немає пандусів, — зате ми перемогли», «байдуже, що ми бідні, — зате ми перемогли». 

Бо це нас дуже уподібнить до ворога. А якщо так, то вряд чи зможемо його щоразу перемагати.

***

Часом мене охоплює жах — за життя власне і рідних. 

Надто після того, як чую або читаю історії з обстріляних будинків. І в цьому полягає різниця між доматеринським і материнським станами: з початком повномасштабної війни, але ще до вагітності, головне для мене було — щоб збереглися нація і держава, а я сама — це вже як вийде. Коли стала при надії, то життя власне та найближчих набрали для мене безпрецедентної ваги. 

Та чи можна вплинути на провидіння? 

Я плачу у відповідь на ті кадри, що пролітають перед очима, аж поки доходжу думки: те, що під силу передати дітям, поки живі і ми, і вони, — це бажання і здатність відчувати щастя, жити тут-і-тепер. 

Не вгрузати у «золоте минуле», не надто застановлятися на майбутньому. Бо це теж уподібнило б нас до ворога, у якого золотий вік — радянське минуле, а майбутній золотий вік — «кагда ми повтарім пабєду». Не робити так само — це перемогти ворога на особистому рівні, ще до офіційної, загальної, перемоги. 

***

В Олени Стяжкіної є оповідання, де Україну порівняно з немовлям, мовляв, дивишся на крихітку — і розпливаєшся від любові. І знаєш, що будуть безсонні ночі, тривоги, незручності, самопожертви, а все одно — розпливаєшся від любові. 

Тепер, коли я мама немовляти, — знаю поняття «стрибки росту». В цей час діти ростуть особливо швидко. Жінкам, які годують грудьми, «стрибки росту», які раз по раз проходять їхні діти, даються непросто, бо настає лактаційний криз, — і цей період вимагає посиленої посвяти дитині. 

Якщо продовжити метафору Стяжкіної, то Україна теж час від часу переживає стрибки росту. Один був — 2014-2015 року. З 2022-го — особливо великий стрибок. І для тих, хто цю країну ростить і живить, він украй важкий. 

Хотілось би, щоб країна, в якій житимуть, вирісши, наші діти, й родитимуть власних дітей, стала нарешті дорослою. Так буде легше щоразу перемагати. Й колись, дасть Бог, остаточно перемогти. 

Анастасія Левкова, письменниця, літературна редакторка The Ukrainians, членкиня Українського ПЕН.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!