…Так непросто і тужно щоразу проживати цю холодну й сльотаву пору, коли втомлений листопад нарешті вповзає у сливе закляклий грудень, скрегочучи зубами й суглобами.
Це найтемніша пора. Пора без зірок. Я називаю її — ніч року.
Це пора, коли темрява густа й тягуча, як торішній мед, але гірка й непрозора, на відміну від торішнього меду, що увібрав у себе солодощ серпневого сонця — і відсвічує ним навіть тоді, коли сонце сховалося десь потойбіч сизого неба. Може, тому саме цієї пори ми витягаємо з темних нутрощів старого креденса надійно забуті слоїки з медом, щоб зачерпнути з них ложечку того чистого й веселого сонця, яке так смакує з чаєм із карпатських трав.
Цієї найтемнішої пори ми особливо потребуємо тепла і світла. І трішки меду.
Ще трохи — й у повітрі запахне медяниками. Найсолодші з них принесе святий Миколай, на якого невідомо ще, хто більше очікує: спраглі дарунків діти чи спраглі дарування батьки. З кожним роком мені дедалі більше здається, що дарувати — справа набагато солодша й потрібніша, ніж бути обдарованим. Принаймні коли мої діти тішаться подарункам від Миколая, серце моє огортає густий і солодкий мед, який зцілює всі його рани. Дякуємо, святий Миколаю, за цю нагоду, за цей дар, за цей лік — і за духмяні медяники.
Дар дарувати. Найвища з нагород. Найцілющіший лік.
Та щоразу цієї пори дедалі більше серце болить за тих, чиє життя — не мед. Хто думає: як дожити до Різдва?
Кому нема кому покласти подарунки: байдуже — під подушку чи під ялинку, аби вдома! За тих, у кого немає дому. Чи в кого його забрали, зруйнували, знищили дощенту. І за тих, хто далеко від дому — на чужій чужині, де й медяники пахнуть інакше… Чи на окупованій чужинцями «нашій, не своїй землі». Й особливо за тих, хто на самій межі, на краю ночі: на лінії фронту, в промерзлих шанцях, заметених снігом чи залитих по пояс водою. Здається, їм мусить бути найтяжче цієї темної-зимної пори, найтемніше і найзимніше.
Це край, де кінчається край. Країна. Україна. Або починається?
Відповідь на це запитання залежить передусім саме від них: воїнів світла, воїнів Різдва.
* * *
У розпалі цього спекотного літа — дивна річ! — я писав про Різдво. На прохання моєї подруги, літературознавиці Ярини Цимбал, я готував передмову до антології «Різдвяна класика», яку вона впорядкувала для видавництва «Vivat». Того самого, що з якимось пристрасним слобожанським шаленством і шляхетною лютою відданістю друкує українські книжки під російськими бомбами в незламному українському Харкові — всупереч усьому, contra spem spero, із залізною вірою в Перемогу.
Дякувати Богу, його вирозумілій посланниці — суворо-добрій кураторці Ярині — й наполегливості запеклої команди видавництва, передмову я таки дописав — буквально в поті чола, під палючими променями серпневого сонця. І книжка вийшла саме тоді, коли мусила: напередодні Різдва. І вийшла вона, як цукерочка, чи радше як найкрасивіший і найсолодший різдвяний медяник. Бо це наша книжка про наше Різдво, де наша класика і наша сучасність об’єдналися не тільки однією темою (святовечірньо-різдвяною) й одним жанром (святочного оповідання), а передусім одним духом — духом Різдва — й одними цінностями: свобода, любов, милосердя. Адже Різдво — це передусім про цінності, вже потім — про кутю, дідуха й коляду.
Принаймні коли я писав про Різдво у серпні, думав саме про це — і про Різдво без кінця-краю. Те, яке не закінчується ніколи, якщо не закінчується наша віра. І про несвяточних героїв тих святочних оповідань, яких так рясно в нашій різдвяній антології — так рясно, аж тужно…
У святочних оповіданнях так багато несвяточного, бо вони часто-густо саме про тих — і для тих — кому несвяточно на свята. Різдвяні твори переважно про тих, кому болить і бракує, хто страждає і тужить за Різдвом, якого нема. Дочекати б, дожити б…
* * *
Цитувати себе самого — справа дурна й невдячна, та переказувати себе ще гірше. Тому просто наведу маленький уривок з тієї своєї передмови — той, до провідної думки якого хочу ще раз повернутися тут-і-тепер: в дорозі до Різдва, на порозі Різдва, в очікуванні Різдва, в тузі за Різдвом.
«Іноді я думаю, що ця війна — наша війна за свободу — це також війна за Різдво. Наше Різдво. Як, зрештою, кожна війна світла з темрявою.
У певному сенсі, це війна колядників і не-колядників. Христового воїнства, що має в серці світло Різдва, і жорстокої навали варварів, які ні коляд власних не мають, ні Бога в серці. Їхнє «самодержавне православіє» — погано закамуфльоване ідолопоклонство, кровожерливе і безбожне. Не дивно, що російська «православна» церква століттями боролася з традицією колядування на українських землях, уважаючи її «чужою».
(…) Тож лінія фронту сьогодні пролягає не останньою чергою між тими, хто шанує різдвяні свята, й адептами «новогодніх празднічков».
Це цивілізаційна межа між радянським і нерадянським, атеїстичним і християнським, штучним і питомим, дочасним і вічним.
(…) Певна річ, не кожен, хто сьогодні на фронті стереже наше Різдво, однаково добре вміє колядувати. Та я твердо певен, що до всіх долине тихе і нездоланне різдвяне світло — якщо ми про це подбаємо».
* * *
…Якщо ми про це подбаємо. О так: якщо.
Писати влітку про Різдво — дивно і слушно.
Дивно, бо ми звикли асоціювати святочну пору зі сніжком і морозом, навіть коли останніми роками о цій порі часто буває сльотаво — і не тільки надворі…
Слушно, бо Різдво — це не про календар, а про вічність. І не про якусь абстрактну, а ту людську, живу, теплу й намацальну, яку ми творимо добрими справами. Ту, про яку самі дбаємо і яку творимо, — і передусім ті, хто боронить територію нашого Різдва ціною власного життя.
Ті, про чиє Різдво ми мусимо діяльно подбати разом — і за чиє життя ми найдужче молимося в густій темряві цих нестерпно довгих ночей. Ночей ночі року, ночей без зірок.
І молитимемося тієї найтемнішої ночі, коли зійде найясніша зоря.
Хто як уміє.
* * *
Маленький Ісусику дитячих коляд.
Всемогутній Христе тривожних батьківських і материнських молитов.
Наш великий і сильний Боже, роджений і несотворений.
Наш довгожданий новонароджений маленький Боже.
Ми знову чекаємо Різдва.
Зроби нам найдорожчий дарунок на Твої уродини.
Цього Різдва не проситиму подарунків для себе.
Лише прошу тебе дати дожити до Різдва — усім, хто його чекає. Усім, кого чекають на Різдво.
Хай їх дочекаються.
Хай вони дочекаються.
Хай ми дочекаємо — і доживемо.
І різдвяна кутя запахне серпневим медом нашої Незалежності, нашої віри, нашої любові і нашої Перемоги.
Іноді дожити — це й означає жити насправді.
Богдан Тихолоз, літературознавець, директор Дому Франка у Львові.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
