Директор Всесвіту, якого ми втратили

Білий плащ, натерті до блиску черевики і сорочка, яку вишила мама, — на перші демократичні вибори 4 березня 1990 року 26-річний Василь Шпук збирався, як на «кавалєрку», але хвилювався навіть більше.

При «повному параді» крутив педалі велосипеда, щоби чимшвидше дістатися до клубу, найбільшого в районі села Нижнів, і здійснити свою та батькову мрію — віддати голос демократичному блоку. На виборах 1990 року більшість, однак, отримали комуністи, але на Київщині, Тернопільщині, Львівщині, Волині та Івано-Франківщині все ж перемогли проукраїнські сили — їхні кандидати пройшли і в парламент, і в місцеві ради. Загалом 125 нардепів утворили опозиційну до радянської влади «Народну Раду», члени якої стали авторами Декларації про державний суверенітет України та Акта проголошення незалежності. 

Василь Шпук почувався причетним до тих подій. Хоч жодного разу в житті й не був у Верховній Раді, він ніколи не стояв осторонь державних процесів — мітингував, не пропускав виборів і до пульсування у скронях ненавидів «маленьких людей» та байдужість. Не мовчати і завжди битися за своє, як і колись його батько Богдан Григорович, Василь через роки вчив також своїх синів — ровесника Незалежності Тараса і меншого Богдана. 

— Ми з вашою мамою, — пан Василь любив розповідати цю історію синам хоч би разів зо п’ять на рік, — познайомилися у клубі на перших демократичних виборах. Галя зразу впала мені в око — хоч і дуже дрібна, але прудка й галаслива. То любоу із першого погляду була. Ну і з першого голосу за Україну! 

*

— Діти, я нас всіх вітаю — нарешті знайшовся новий колега! — каже «мама» Іра.  

У 2019-му заступниця керівника Фонду «Повернись живим» Іра Турчак ніжно називала молодших за себе працівників «дітьми» й навзаєм не ображалася, коли хтось кликав її «мамою». За три роки до повномасштабного вторгнення, ще в доковідні часи, у команді благодійної організації офіційно працювало півтора десятка фахівців. У ПЖ ще не створили таскерів і департаментів, але  Фонд на 100% складався зі своїх — сильно битих війною людей. Хтось у «Повернись живим» був ветераном або дружиною ветерана, хтось — вимушеним переселенцем. А хтось ні тим і ні іншим, але ще у 2014-му віддав усі свої заощадження війську, поставив на паузу кар’єрний розвиток у бізнес-секторі і пішов на цілодобову працю без соціальних гарантій і ринкової зарплати. Всі ми були суцільним, як зараз модно казати, редфлегом: для когось — «відбиті зі своєю війною», а для когось — «завзяті й одні з найкращих людей країни». 

Тоді, реагуючи, зокрема, на тимчасове «замороження» на фронті, керівництво Фонду ухвалило рішення про створення та розвиток нового для ПЖ ветеранського напряму. «Мама» Іра, яка тримала на собі, в тому числі, й HR-процеси, довгі місяці шукала туди людину — ветерана чи ветеранку, які б не мали скандалів, були грамотними і могли би влитися у доволі непростий фондівський колектив.  

— Нам порадили, — розповідала Іра, — хлопчика з ветеранської тусівки у Франківську. Сказали: «Має кришталево чисту репутацію — грошей точно не краде, у скандалах не помічений, доброволець із 2014-го». Я пробила його ще по інших каналах, поспілкувалися, успішно пройшов поліграф. Завтра вже вийде в офіс. Звуть хлопчика Тарас Шпук. 

Примружений, чи то у джинсах, чи то у трекінгових штанях, із зеленою сумкою через плече — у перші секунди знайомства наш новий колега чимось нагадав мені есбеушника на мітингу. 

— Будеш тут за порядком слідкувати? — підколола. 

— Так, авжеш, — віджартувався, — і буду карати усіх, хто погано поводиться. 

Перед Тарасом і його колегою по ветеранському відділу Марією Назаровою стояла «задача із зірочкою» — у період, коли більшість українців звиклися із російсько-українською війною, привернути увагу до ветеранів і на рівні державних політик налагодити майже революційний підхід до відновлення ветеранів — через спорт.  

На той момент Україна вже рік як отримала право брати участь в Іграх Нескорених (Invictus Games) — міжнародних змаганнях із адаптивних видів спорту для ветеранів і чинних військових, які отримали під час служби поранення й травми. Враховуючи, що Україна була і є у 2026-му єдиною країною, яка воює за власну територіальну цілісність, а не в кампаніях на територіях інших держав, медалі нашим хлопцям і дівчатам мали б дати принаймні з поваги. Але Шпука це категорично не влаштовувало — разом із колегами з ПЖ і командою ззовні Фонду він узявся «готуватися по-дорослому»: запустив відбір до збірної України в Invictus Games на сотні учасників, організовував і до дрібних деталей планував навчальні збори, займався фандрейзингом для участі збірної у змаганнях, взаємодіяв із програмою реабілітації поранених військових Повітряних сил США (Wounded Warrior Project) і зрештою поступово почав перемикатися із суто менеджерської ролі на тренерську.

Шпук знаходив «ключики» до ветеранів, бо й сам був ветераном. Налагоджував взаємодію там, де її, на перший погляд, не мало би бути, бо, як сам визнавав, дуже любив виклики. Лаявся, кричав, тупотів ногами — бо любив «наших пацанів» і ветеранський спорт непідкупною чоловічою любов’ю. 

*  

— Омеля, це зрада! Це пиздець! — забігає з морозу захеканий і розпечений. Очі червонющі, руки стискає перед собою у кулаки. 

— Шпук, альо, що там сталося? — гукаю вже у спину, але без відповіді — понісся назад на вулицю. 

За лічені секунди вертається — щось розлючено бубонить собі під носа і тягне дивної будови конструкції, схожі на крісла колісні. 

— То я допоможу давай, — кажу. 

— Та споко, Омеля, — відповідає, — зара ми з хлопцями все занесемо! То обладнання нашої збірної Інвіктус! Хендбайки для бігу і крісла для баскетболу на візках. Ще форму забрали! Трохи під обстріл попали — неприємно було. Але то таке — головне, що всі живі! Тепер точно їдемо в Гаагу! 

У березні 2022 року, за кілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення, команда Фонду «Повернись живим» перебралася з камерного офісу біля Золотих воріт, який колись знайшла для оренди «мама» Іра,  у величезне приміщення-сховище на Хрещатику, розташоване зокрема й на мінусових поверхах. Там облаштували не тільки склад допомоги військовим і зони для роботи, а й спальні місця — працівники ПЖ буквально оселилися в офісі, щоб триматися купи і в будь-який момент доби вмикатися в задачі. 

Наш колективний «редфлег» став нормою для більшості населення країни: що дужче росіяни лупили по українських містах, то більше було єднання і справжніх дій. Я жила в кімнатці, яку звала келією, а Тарас Шпук, уже не новенький співробітник ветеранського відділу Фонду, ночував здебільшого у шпуківні — кімнаті-складі, названій на його честь, де зберігалися приціли, прилади нічного бачення і ще купа іншого, переважно снайперського, обладнання. 

У день, а точніше ніч, евакуації спортивного інвентарю збірної ми з Тарасом трохи сперечаємося. Вже вспокоєний і не голосний, він каже, що просто не мав вибору. 

— Якби ми не поїхали в Пущу по речі інвіктусів, то що було б? — запитує і розводить руками, показуючи пустку. — Як тренування проводити? Як їхати на змагання? 

— Тарасе, ну що за… — в моїй голові все ж не вкладається ризик. — Чого тобі завжди більше за всіх треба? 

— То я ж не один їздив!

— І що? А якби, не дай Боже, з вами щось трапилося… 

— Омеля, не сци! — усміхається. — За своє не страшно загинути, страшно — бути піздуном і «малєнькім чєлавєком»! 

— Ну це сто проц, Шпучок, це сто проц! 

Разом із обладнанням, яке за кілька місяців поїде зі збірною України на Invictus Games у Гаагу, Тарас із колегами, волонтерами й тренерами команди насправді забрав також трохи надії — якщо є шанс планувати закордонні відрядження і думати про адаптивні види спорту для ветеранів, то не все так погано, правда? 

*

За вміння дістати будь-чий контакт і домовитися з будь-ким ми називали Тараса Шпука Директором України, або й Директором Всесвіту. І під час змагань у Гаазі, для яких вивозив обладнання з охопленої боями Київщини, він укотре довів, що повністю відповідає своєму «позивному». 

Збоку це виглядало доволі смішно: двоє представників України, Шпук і його колега з ветеранського відділу Фонду Вікторія Дворецька, під час офіційного заходу з королівською родиною та збірною США, взявшись за руки, хутко оминають охорону принца Гаррі. Герцог Сассекський, організатор Ігор Нескорених, відверто дивується, але, розпізнавши за прапором на формі представників української збірної, усміхається та розвертається у їхній бік.

— Хелоу! — каже йому Шпук. — Ві ар фром Юкрейн. Кам бек елайв! Календар вам… Як то буде англійською? Презент! 

Тарас передає принцу «Реальні масштаби» — календар формату А3 від Фонду «Повернись живим». Жестами, буквально на пальцях, пояснює, що його треба відкрити й гортати. 

— Твелв сюжети оф вар, — червоніє від своєї англійської. — Зис із Донбас! 

Герцог Сассекський розглядає футуристичні військові 3D-девайси на фоні пейзажів Донеччини та Луганщини. З обличчя принца точно неясно, чи він розуміє творчий задум календаря, але спадковий монарх точно по-доброму спантеличений. Принаймні так у ту мить здається самому Тарасові — хлопцю з села на Франківщині, який щойно впритул наблизився до королеви й Букінгемського палацу. 

Українська збірна повернеться з Гааги з медалями і усвідомленням Шпука, що ветеранський спорт як спосіб реабілітації — те, чим він займався останні кілька років, у що вірив, поки інші казали «не на часі», — нарешті отримає гідну увагу. 

На змаганнях Invictus Games у Гаазі 2022 року українській збірній щодня аплодуватимуть стоячи. На протезах, кріслах колісних, на своїх двох — члени нашої команди здобули тоді загалом 16 медалей, а Україна стала першою країною світу, чия збірна взяла участь в Іграх Нескорених у розпал повномасштабної війни. 

Змагання, які у квітні 22-го могли б здатися недоречними, заклали важливий фундамент для майбутніх ветеранів — тих, хто повертатиметься додому з травмами і пораненнями після боїв не тільки на Донбасі, а й на Миколаївщині, Дніпропетровщині, Сумщині, Харківщині, Херсонщині та Запоріжжі. 

Реабілітація через спорт — те, чим Шпук жив останні кілька років, — отримає після Гааги гідне місце не тільки в ініціативах благодійного сектору, а й у державних політиках найвищого рівня. Ветеранів щодня ставитиме все більше, і Тарас щодня ще більше вкладатиметься у їхнє відновлення.

Спорт, особливо гірські трейли, — те, чим сам Шпук повертався до цивільного життя після демобілізації у 2016-му. Тарас був самоуком і завжди пробував нові підходи на собі: тестував різні види бігу до зневоднення і тахікардії й першим сідав у буквально перші в України візки для баскетболу. 

Після поїздки у США і партнерської участі українських військових та ветеранів в Air Force and Marine Corps Trails 2024 — змаганнях для американських морпіхів і бійців Повітряних сил — Шпук разом із колегами домігся повернення української команди до найпрестижніших світових ветеранських змагань Warrior Games. Через кілька внутрішніх скандалів іще до повномасштабного вторгнення організатори дипломатично поставили на паузу участь України. 

Упевнившись, що ветеранський спорт тепер уже точно не зникне з «порядку денного», Шпук вирішив повернутися у військо. Хоча й міг зайняти тилову посаду у ЗСУ, Тарас обрав підрозділ активних дій в одній зі спецслужб.

*

«Коли в апостола Петра запитали про найважливішу заповідь Господню — він сказав, що всі заповіді важливі, але найперше — це любов до ближнього. Правда на нашому боці! Ворог прийшов в Україну зі зброєю, щоб убивати, а такі хлопці, як Тарас, Микита, Віктор, Роман та Олег, з якими ми сьогодні прощаємося, — стали до зброї з любові до своєї Батьківщини і з любові до кожного з нас», — виважено і в міру голосно каже капелан однієї зі спецслужб. 

Важливі слова, які, втім, уже, на жаль, нічого не змінять, капелан проголошує після молитовної частини відспівування. Сьогодні, сонячного вересневого дня, у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі по колу стоять п’ять відкритих трун — в одній із них наш Директор України Тарас Шпук, в інших — четверо його побратимів. Вони разом воювали, разом любили Батьківщину і разом за неї загинули. 

Біля трун — батьки, дружини, брати й сестри полеглих. Довкола них — кілька сотень людей: хтось у цивільному, хтось по формі, хтось на своїх двох, а хтось — на кріслі колісному, з милицями чи після протезування. 

В соборі пахне ладаном і горем — за майже 12 років російсько-української війни я вперше на масовому прощанні з військовими і вдруге у 2025-му у головному храмі монастиря, щоби попрощатися з другом. Скільки з тих, хто поруч зі мною, так само вже ховав цьогоріч своїх? Скільки з них втратили сьогодні сенс свого життя? І чому Бог, якщо він дійсно є, дозволяє, щоб таке відбувалося з нами та Україною? 

«Неважливо, до кого саме ви прийшли із хлопців, — веде далі капелан, — зараз важливо проявити повагу до кожного з них. До подвигу кожного з них. І попрощатися так само з кожним. Проходьте, будь ласка, ближче. Зупиняйтеся, говоріть, прощайтеся з нашими героями-спецпризначенцями — Тарасом, Микитою, Віктором, Романом та Олегом». 

Натовп починає поволі рухатися. Люди мовчки займають чергу одне за одним. Я розв’язую стрічку на трояндах, які тримаю в руках, щоби залишити квіти в кожній із трун. Кілька людей поруч повторюють за мною.

Тим часом біля однієї з церковних колон, залитих з вітражів осіннім сонцем, стоїть малесенька і за зростом, і за будовою тіла жінка. Пані Галина Шпук, хоч і втратила свого старшого сина, з усіх сил тримає себе купи — замість розчинитися у невимовному болі, вона дає раду не тільки собі, а й іншим — підтримує людей поруч словом і міцно обіймає кожного, хто підходить до труни з Тарасом, а потім припадає до її плеча. 

Потік людей у соборі, здається, не закінчується — щойно одні виходять, на їхньому місці з’являються інші охочі попрощатися. Довгі години пані Галина смиренно стоїть біля колони і все так само тримається. 

«Боже милостивий, — думає про себе, — я й не здогадувалась, що мою дитину знала чи не вся Україна. Тарасику, чого ж ти мені нічого не казав? Мама і за життя пишалася тобою, і буде пишатися, скільки їй відведено часу». 

*

60-річний Василь Шпук ким тільки не був за своє життя — то від безвиході у колгоспі, то робив по металу й дереву у Франківську. Хоч і показував синам приклад чоловіка дужого й мужнього, їм самим — Тарасу й Богдану — завжди хотів іншої долі: праці більше розумової, ніж фізичної. І життя не в боротьбі із «системою» та «совєтами», а серед людей, які поділятимуть принципи націоналізму та свободи. 

— Оооой, ми обоє, — пані Галина говорить голосно й швидко, — усе життя так працювали, що аж від вітру валилися. Як і колись моя мама, зранку я вчителювала, а після обіду була господарка. Корову мали, свині, кури. Тарасик дивився на нас із Шпуком і тако: «Мамо, тату, — казав, — я точно не буду як ви! Хочу заробляти, а не вмирати на роботах». Упертий був — це такий в мене вдався. Ну воно й добре, та? Кому безхарактерні нужні? 

Років 15 тому лікарі сказали пані Галині, що без термінової операції на суглобах їй доведеться пересуватися на  колісному кріслі. Грошей на втручання у родини тоді не було, але й планів знерухомлюватися Галина Іванівна також не мала. Артрит і артроз із часом все ж підкосили її, та не збили з ніг — город, тепер уже значно менша господарка і спільна з Тарасом упертість день у день змушують триматися на плаву. 

А ще пана Василя і пані Галину сильно тримає глибока віра у праведність Господню та у день, коли ми всі зустрінемося з Тарасом. На пенсії Василь Шпук почав паламарювати й мав за життя найчорніший день, коли довелося бити у дзвін по своєму старшому сину. Пані ж Галина, попри хворобу, не пропускає служінь — знає всі молитви, обряди й свята і закликає людей із села завжди залишати у своїх серцях місце для Бога. 

Родина живе майже впритул до однієї з нижневських церков і старого місцевого кладовища, де на горі, поблизу могили із кам’яним козацьким хрестом, тепер під дубом спочиває наш Директор України. По обидва боки його останнього прихистку стоять прапори — жовто-синій, під яким Тарас воював із росіянами, і червоно-чорний, який він змалечку пам’ятав як символ правди та боротьби. 

На сороковинах за сином пані Галина показала людям стару вишиванку свого батька: «Дивіться всі! — сказала, тримаючи вишиванку на витягнутих руках. — Цю сорочку Тарас завжди носив із собою. Навіть на війні він беріг пам’ять свого роду! Пам’ятайте і ви, за що гинуть і за що воюють наші хлопці! Не підведіть їх!».  

Щоб і самим не підвести, Василь Богданович і Галина Іванівна ні на день не залишають волонтерку. Після роботи по хаті й господарству обоє сідають за стіл біля грубки на кухні: пан Василь маленьким ножем із виїмкою від заточування нарізає яблука, а пані Галина — вкладає їх в електричну сушку. Коли яблука стануть чипсами, мамині руки запакують їх і відправлять чужим донькам і синам на фронт. Так само на війну поїдуть гарбузові цукати, грецькі горіхи і домашні козинаки.

Родина Шпуків, як і тисячі інших українських родин у невеликих селах, містечках та обласних центрах, втративши все, до свого останнього подиху продовжить віддавати. Бо так би хотів їхній Тарас із Нижнева, так він заповів для всіх нас.