Дзвони неба

Чому у верхів’ях Карпат вівчарство тане, як сніг

01.09.2016 Надія Швадчак

У 1937 році на виставку до Чехословацької Республіки вівчарі з української Колочави привезли десяток овець. Там їх визнали одними з найкращих, тож українці повернулися додому з малою скульптурою «Пастора» чеха Вітка та грамотою Міністерства землеробства Чехії. Скульптура у радянські часи стала прообразом пам’ятника і з 50-х «Вівчар» гордо стоїть у центрі Колочави, що на Закарпатті. Нагадує про ремесло, яке з роками почало втрачати свою колишню силу. У 2013-му фахівці констатували: кількість овець в Україні, порівняно з часом розквіту галузі, зменшилась у дев’ять разів. Але, схоже, поменшало не тільки овець, а й людей, які готові вівчарити під сонцем і грозами на далеких гірських полонинах.

Діти не схотіли

Згори глянеш: Колочава — довга смужка, стиснута між гір. Прикордонне Закарпаття замішане на уривках історій Австро-Угорщини, Румунії, Чехії, Угорщини, СРСР, Карпатської і незалежної України. Строката ковдра діалектів — вслухаєшся і не розумієш. Вервечки чеських туристів: тут жив і творив їхній письменник Іван Ольбрахт.

І тут же, зовсім де-не-де, як рештки талого снігу, подвір’ями розкидані пухнасті вівці.

Поки село їздить на заробітки, вівчарство маліє.

Стає аж ледь помітним.

— Раніше бувало: дванадцять полонин — і на кожній вівчарі. А зараз гори пустують, — шорсткою долонею Василь Гуцул скидає крихти зі столу. Прибирає у своїй маленькій хатині біля річки. Третину життя — 24 роки — він присвятив вівчарству.

FILE0656FILE0652

Сідає на стілець біля печі, повільно поринає у спогади. Каже, ще з десяток років після війни Колочава була такою глухоманню, що тут навіть машин не бачили. А ще раніше — розповідали старожили — вівчарі рахувати не вміли — робили засічки на спеціальних палицях-поплюванцях, щоби «записати» всю отару. 

— І годинника не пізнавали. Не знали, як визначати час по тих стрілках. Лиш по сонцю ходили.

Тільки, запевняє Василь, неграмотність — не вівчарська біда була, а загальна. Школи для всіх з’явилися при совєтах. Тоді ж заснували колгоспи, і в 70-их вівчарі почали непогано заробляти.

— У нас як обично? — пояснює чоловік, — виїжджали на сезонні роботи на Росію, на Україну. А я не хотів туда їхати. Став зоотехніком, але шось мені то діло не полюбилося. То треба було в селі бути, а мене тягло в гори, — Василь здіймає догори руку. — Я трохи поробив і пішов в полонину. Хоча зоотехніком набагато легше било би.

А так, каже, у травні погнав овець у гори — у вересні спустився. Між тим теж бував удома, але рідко. Вівчарили по троє-четверо на отару в півтисячі голів. Але тоді професія вівчаря була офіційною: і стаж, і зарплату нараховували. Тому й брали не всіх — потрібно було проситись. Власники овець прискіпливо добирали найкращих.

— На заробітки поїдеш, можеш заробити, а не заплатять. Так було. Як і тепер, — зітхає Гуцул. — По других селах і районах вівчарство ше тримається, а у нас занепало. Нема кому. В мене і дід, і батько вівчарями були, а діти не схотіли.

У Колочаві, каже, тільки один Іван вівчарити хоче.

З душею по горах

Гора Стримба стрімка і висока. Така, ніби хтось натягнув і відпустив до неба струну. Так і застигла. З Колочави до неї біжить ґрунтова дорога, пірнає в пахучі — до колін — трави, робиться стежкою, а потім повільно повзе вгору лісом, переплетена камінням і корінням. Три години стрибає аж до пологої полонини, а там подорожніх зустрічають місцеві хлопці у своєму шалаші — гірському «готелі з євроремонтом» (жартують), біля якого майорить російський триколор.

— Для чого?

— По назначєнію, — переглядаються і посміюються двоє підлітків.

FILE0322FILE0325

Гріють бануш на дрібному багатті помічники вівчаря Івана — Михайло і його молодший брат Володя. Гумові чоботи, робочий одяг. Вівчарити — то не їхнє.

— Вівчарити треба любити, — повторюють ніби відлуння один за одним.

Вівчарити любить Іван. 

Нині йому 41. А ще з восьмого класу бігав у гори, втікав з уроків: день у школі, день із вівцями. Батьки не надто раділи з такого вибору:

— Казали мені всяке: «Не хотів ся в школі вчити, то йди в гори, най тебе там громи б’ють», «Вчися, буде легше, ніж вівці пасти на горах». А я думаю, вівці краще пасти, — усміхається Іван і впирається поглядом у верхівки ялиць. Тут же визнає: грамотним треба бути в усіх професіях.

Як і більшість тутешніх, у 90-их він пішов у заробітчани. Згадує, як там було йому голодно і як врешті вирішив це припинити, а натомість іти до овець — «буду хоча б сиру і вурди вдосталь їсти».

Так минає його шістнадцяте літо в горах. 

FILE0547

— Я люблю, — коротко й емоційно промовляє Іван про своє ремесло. — Я з душою по тих горах йду. Не можу навіть передати, яке то є. Весело, радосно! Дзвіночки колоколят… Гори, свіже повітря. Мене ся робота удовлєтворяє. Зарплата — ні. Но робота — на сто відсотків! Я вмію не тільки вівці доїти, вмію й такі роботи… Але я їх не з добров душов роблю. Ні з кирпичом, ні з каменьом, ні з плиткою. В Москву зимою їздив ліс валити. Не годиться то. Вівчарство саме лучче!

Односельці платять Іванові дві з половиною тисячі гривень.

Мелодія ремесла

— Еге-гей! — летить звідкілясь із гір до полонини.

— Егеееей! — Іван кидає у відповідь.

Це овець ведуть «здавати» молоко.

— Все натуральне. Що напасли — те принесли, — кажуть хлопці.

Те перегукування лишилось їм у спадок від минулих поколінь. Зараз можна дати знати про себе й телефоном, зв’язок переважно є. Тільки це не принесе вівчарям стільки радості, а горам — стільки прекрасних відлунь. 

Овець треба гнати в гори, бо тут холодніше, та й для випасання велике різноманіття трав. Від травня до вересня так вони живуть просто неба під пильним оком собак.

Ті першими вриваються на полонину. Великі, м’які, біло-чорні. Жваві і пустотливі, вони кидаються наввипередки ластитись до Івана, тицяють мокрими носами в долоні господарю. Стерегти отару ніхто їх спеціально не вчить. Вони самі добре розуміють, що робити.

FILE0583FILE0558-2

FILE0335FILE0510

Для доїння худоба розділяється самостійно: старша вниз до загорожі на «процедуру», а молодняк угору, збивається в групки біля дерев. Іван з помічником Михайлом  сідають біля загорожі. За їхніми спинами формується жива черга. Вівці і кози нетерпляче штовхаються, висувають голови у «віконечко». Коли чоловіки врешті беруться за доїння, з теплого і пружного вим’я струмують до відра і піняться перші цівки молока.

— Раньше у нас не були кози межи вівцями. Двадцять років як помішалися. Просто кіз легше утримувати, — пояснює вівчар. 

Зараз у Івана 250 голів в отарі, з них 150 його. Кожну «в обличчя» знає, впізнає. Як у колгоспах було 500 — теж усіх знав.

— То моя улюблена вівця. Муря. Бачиш, як слухає, як її дою? — Муря вигинає шию і тримає голову повернутою до Івана. — А та ось, глянь, як дівчина підфарбована!

Через майже півтори години доїння Іван стирає з обличчя краплі поту. Тягне за ратички останніх овець, бо ті, що залишаються наостанок, — вередливі. За один надій вівчарі збирають два відра молока, яке одразу йде на сир. На сезон розрахунок простий: одна вівця — 48 літрів молока або 12 кілограмів сиру.

FILE0500

Щоби зробити його, Іван і Михайло спочатку проціджують молоко. Через той самий триколор. «Як прийде Владімір Владімірович на гору — біда буде», — сміються помічники. У проціджене молоко дають закваску для згущення — і виходить сир. А з сироватки потім варять вурду — солодкавий м’який сир із грудками, трішки рідшої консистенції. 

Не буде овець — нецікаво жити

— Приїжджав на проводи вівчарів Геннадій Москаль, казав, що все зростає-процвітає, а я думаю: яку неправду говорить! Куди розквітає, якщо завмирає?! Не знаю, скільки тисяч овець зачитали, що нібито є у нас у Міжгірському районі. Дванадцять чи чотирнадцять… Думаю, стільки зараз на всю область, — говорить Іван нарізаючи скибками пухкий домашній хліб. Після доїння можна й перепочити.

FILE0476FILE0486

Сталось так, розмірковує вівчар, тому, що люди не мають куди дівати шерсть, а м’ясо скуповують у них задешево: 300-400 гривень за ягня. Та й дотації припинились. Тримати овець невигідно — дійшли висновку у селі.

— Якщо дві-три, то не вигідно, а так як у мене багато, то сенс є. Але не всі можуть коло овець бути. Ті, що виїжджають у Чехію, у Москву, вівці тримають для молока і щоби мали жінки з чого светри-шкарпетки в’язати. А таке, щоби десь продати, то не є в нас.

Шерсть зі своїх 150 овець Іван просто спалює — продати немає кому.

FILE0345

Каже, минулого року приїжджали люди з Києва, брали на пробу, але щось до співпраці не дійшло. Хоча з трьохсот голів можна зібрати майже дві тонни шерсті. За Союзу у Міжгірському районі шерсть було куди дівати — працювала спеціальна фабрика.

FILE0350

— Зосталися ми три вівчарі в Колочаві. Молодь би полюбила вівчарити, якби давали за це дві тисячі доларів у місяць. Тоді би вони всі були тут. А якщо гривень… І то ж не так просто: треба вміти правильно пасти, доїти і сир приготовити. Правильно овець навертати. Аби кожен раз пасли по-свіжому. Не одними й тими самими чимпашами (стежками, — TU) ходити. А зараз йдуть такі… Лиш би ганяли. Роботу хто любить — буде добре робити. Я он казав, можу не один сезон без коп’я літо поробити — хай люди не платять. Та не чув ще, щоб хтось сказав так само. Гроші всі люблять, — зітхає Іван і дістає сопілку.

FILE0551

В мелодії, які грає, вплітаються дзвіночки, що висять на шиї у кожної вівці. Великий дзвіночок має честь носити не кожна тварина, а тільки та, яка веде.

Раніше та їхня спільна мелодія була іще красивішою — Іван ходив у гори з трембітою. Але це, зізнається, важко.

FILE0543FILE0529

По обіді помічники Івана ведуть своїх овечок на нове пасовище. Тонкою стежкою вони спускаються на округлий пагорб — і він робиться білим, живим, рухомим. Заплющити очі — дзвони сиплються з неба.

А в цей час у долині старий Василь Гуцул рихтує біля річки свої гумові чоботи. Завтра його черга підмінити Івана.

— Так за тим всім скучаю! Хоч мені й 71 рік уже, я на гору вийду. Без відпочинку вийду.

FILE0581
Надія Швадчак

Текст Надія Швадчак

Журналістка у The Ukrainians.

Пишіть Надії у Facebook!

Схожі публікації

4053 6

Вовняні дива

Як любов до валяння може стати бізнесом та арт-терапією

11.01.2017 Сніжанна Беляєва
2383 5

Ольга Райтер / Wiz-Art

Ольга Райтер, співзасновниця мистецької формації Wiz-Art та виконавча директорка Львівської кінокомісії

06.10.2016 The Ukrainians
3444 7

Театр на порозі

Як аматорському театру з Калуша вдається закохувати старше покоління у сучасну молодь

07.06.2017 Марта Коник

Популярні публікації

39295 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
27574 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
29791 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати