Дзвони неба

Чому у верхів’ях Карпат вівчарство тане, як сніг

01.09.2016 Надія Швадчак

У 1937 році на виставку до Чехословацької Республіки вівчарі з української Колочави привезли десяток овець. Там їх визнали одними з найкращих, тож українці повернулися додому з малою скульптурою «Пастора» чеха Вітка та грамотою Міністерства землеробства Чехії. Скульптура у радянські часи стала прообразом пам’ятника і з 50-х «Вівчар» гордо стоїть у центрі Колочави, що на Закарпатті. Нагадує про ремесло, яке з роками почало втрачати свою колишню силу. У 2013-му фахівці констатували: кількість овець в Україні, порівняно з часом розквіту галузі, зменшилась у дев’ять разів. Але, схоже, поменшало не тільки овець, а й людей, які готові вівчарити під сонцем і грозами на далеких гірських полонинах.

Діти не схотіли

Згори глянеш: Колочава — довга смужка, стиснута між гір. Прикордонне Закарпаття замішане на уривках історій Австро-Угорщини, Румунії, Чехії, Угорщини, СРСР, Карпатської і незалежної України. Строката ковдра діалектів — вслухаєшся і не розумієш. Вервечки чеських туристів: тут жив і творив їхній письменник Іван Ольбрахт.

І тут же, зовсім де-не-де, як рештки талого снігу, подвір’ями розкидані пухнасті вівці.

Поки село їздить на заробітки, вівчарство маліє.

Стає аж ледь помітним.

— Раніше бувало: дванадцять полонин — і на кожній вівчарі. А зараз гори пустують, — шорсткою долонею Василь Гуцул скидає крихти зі столу. Прибирає у своїй маленькій хатині біля річки. Третину життя — 24 роки — він присвятив вівчарству.

FILE0656FILE0652

Сідає на стілець біля печі, повільно поринає у спогади. Каже, ще з десяток років після війни Колочава була такою глухоманню, що тут навіть машин не бачили. А ще раніше — розповідали старожили — вівчарі рахувати не вміли — робили засічки на спеціальних палицях-поплюванцях, щоби «записати» всю отару. 

— І годинника не пізнавали. Не знали, як визначати час по тих стрілках. Лиш по сонцю ходили.

Тільки, запевняє Василь, неграмотність — не вівчарська біда була, а загальна. Школи для всіх з’явилися при совєтах. Тоді ж заснували колгоспи, і в 70-их вівчарі почали непогано заробляти.

— У нас як обично? — пояснює чоловік, — виїжджали на сезонні роботи на Росію, на Україну. А я не хотів туда їхати. Став зоотехніком, але шось мені то діло не полюбилося. То треба було в селі бути, а мене тягло в гори, — Василь здіймає догори руку. — Я трохи поробив і пішов в полонину. Хоча зоотехніком набагато легше било би.

А так, каже, у травні погнав овець у гори — у вересні спустився. Між тим теж бував удома, але рідко. Вівчарили по троє-четверо на отару в півтисячі голів. Але тоді професія вівчаря була офіційною: і стаж, і зарплату нараховували. Тому й брали не всіх — потрібно було проситись. Власники овець прискіпливо добирали найкращих.

— На заробітки поїдеш, можеш заробити, а не заплатять. Так було. Як і тепер, — зітхає Гуцул. — По других селах і районах вівчарство ше тримається, а у нас занепало. Нема кому. В мене і дід, і батько вівчарями були, а діти не схотіли.

У Колочаві, каже, тільки один Іван вівчарити хоче.

З душею по горах

Гора Стримба стрімка і висока. Така, ніби хтось натягнув і відпустив до неба струну. Так і застигла. З Колочави до неї біжить ґрунтова дорога, пірнає в пахучі — до колін — трави, робиться стежкою, а потім повільно повзе вгору лісом, переплетена камінням і корінням. Три години стрибає аж до пологої полонини, а там подорожніх зустрічають місцеві хлопці у своєму шалаші — гірському «готелі з євроремонтом» (жартують), біля якого майорить російський триколор.

— Для чого?

— По назначєнію, — переглядаються і посміюються двоє підлітків.

FILE0322FILE0325

Гріють бануш на дрібному багатті помічники вівчаря Івана — Михайло і його молодший брат Володя. Гумові чоботи, робочий одяг. Вівчарити — то не їхнє.

— Вівчарити треба любити, — повторюють ніби відлуння один за одним.

Вівчарити любить Іван. 

Нині йому 41. А ще з восьмого класу бігав у гори, втікав з уроків: день у школі, день із вівцями. Батьки не надто раділи з такого вибору:

— Казали мені всяке: «Не хотів ся в школі вчити, то йди в гори, най тебе там громи б’ють», «Вчися, буде легше, ніж вівці пасти на горах». А я думаю, вівці краще пасти, — усміхається Іван і впирається поглядом у верхівки ялиць. Тут же визнає: грамотним треба бути в усіх професіях.

Як і більшість тутешніх, у 90-их він пішов у заробітчани. Згадує, як там було йому голодно і як врешті вирішив це припинити, а натомість іти до овець — «буду хоча б сиру і вурди вдосталь їсти».

Так минає його шістнадцяте літо в горах. 

FILE0547

— Я люблю, — коротко й емоційно промовляє Іван про своє ремесло. — Я з душою по тих горах йду. Не можу навіть передати, яке то є. Весело, радосно! Дзвіночки колоколят… Гори, свіже повітря. Мене ся робота удовлєтворяє. Зарплата — ні. Но робота — на сто відсотків! Я вмію не тільки вівці доїти, вмію й такі роботи… Але я їх не з добров душов роблю. Ні з кирпичом, ні з каменьом, ні з плиткою. В Москву зимою їздив ліс валити. Не годиться то. Вівчарство саме лучче!

Односельці платять Іванові дві з половиною тисячі гривень.

Мелодія ремесла

— Еге-гей! — летить звідкілясь із гір до полонини.

— Егеееей! — Іван кидає у відповідь.

Це овець ведуть «здавати» молоко.

— Все натуральне. Що напасли — те принесли, — кажуть хлопці.

Те перегукування лишилось їм у спадок від минулих поколінь. Зараз можна дати знати про себе й телефоном, зв’язок переважно є. Тільки це не принесе вівчарям стільки радості, а горам — стільки прекрасних відлунь. 

Овець треба гнати в гори, бо тут холодніше, та й для випасання велике різноманіття трав. Від травня до вересня так вони живуть просто неба під пильним оком собак.

Ті першими вриваються на полонину. Великі, м’які, біло-чорні. Жваві і пустотливі, вони кидаються наввипередки ластитись до Івана, тицяють мокрими носами в долоні господарю. Стерегти отару ніхто їх спеціально не вчить. Вони самі добре розуміють, що робити.

FILE0583FILE0558-2

FILE0335FILE0510

Для доїння худоба розділяється самостійно: старша вниз до загорожі на «процедуру», а молодняк угору, збивається в групки біля дерев. Іван з помічником Михайлом  сідають біля загорожі. За їхніми спинами формується жива черга. Вівці і кози нетерпляче штовхаються, висувають голови у «віконечко». Коли чоловіки врешті беруться за доїння, з теплого і пружного вим’я струмують до відра і піняться перші цівки молока.

— Раньше у нас не були кози межи вівцями. Двадцять років як помішалися. Просто кіз легше утримувати, — пояснює вівчар. 

Зараз у Івана 250 голів в отарі, з них 150 його. Кожну «в обличчя» знає, впізнає. Як у колгоспах було 500 — теж усіх знав.

— То моя улюблена вівця. Муря. Бачиш, як слухає, як її дою? — Муря вигинає шию і тримає голову повернутою до Івана. — А та ось, глянь, як дівчина підфарбована!

Через майже півтори години доїння Іван стирає з обличчя краплі поту. Тягне за ратички останніх овець, бо ті, що залишаються наостанок, — вередливі. За один надій вівчарі збирають два відра молока, яке одразу йде на сир. На сезон розрахунок простий: одна вівця — 48 літрів молока або 12 кілограмів сиру.

FILE0500

Щоби зробити його, Іван і Михайло спочатку проціджують молоко. Через той самий триколор. «Як прийде Владімір Владімірович на гору — біда буде», — сміються помічники. У проціджене молоко дають закваску для згущення — і виходить сир. А з сироватки потім варять вурду — солодкавий м’який сир із грудками, трішки рідшої консистенції. 

Не буде овець — нецікаво жити

— Приїжджав на проводи вівчарів Геннадій Москаль, казав, що все зростає-процвітає, а я думаю: яку неправду говорить! Куди розквітає, якщо завмирає?! Не знаю, скільки тисяч овець зачитали, що нібито є у нас у Міжгірському районі. Дванадцять чи чотирнадцять… Думаю, стільки зараз на всю область, — говорить Іван нарізаючи скибками пухкий домашній хліб. Після доїння можна й перепочити.

FILE0476FILE0486

Сталось так, розмірковує вівчар, тому, що люди не мають куди дівати шерсть, а м’ясо скуповують у них задешево: 300-400 гривень за ягня. Та й дотації припинились. Тримати овець невигідно — дійшли висновку у селі.

— Якщо дві-три, то не вигідно, а так як у мене багато, то сенс є. Але не всі можуть коло овець бути. Ті, що виїжджають у Чехію, у Москву, вівці тримають для молока і щоби мали жінки з чого светри-шкарпетки в’язати. А таке, щоби десь продати, то не є в нас.

Шерсть зі своїх 150 овець Іван просто спалює — продати немає кому.

FILE0345

Каже, минулого року приїжджали люди з Києва, брали на пробу, але щось до співпраці не дійшло. Хоча з трьохсот голів можна зібрати майже дві тонни шерсті. За Союзу у Міжгірському районі шерсть було куди дівати — працювала спеціальна фабрика.

FILE0350

— Зосталися ми три вівчарі в Колочаві. Молодь би полюбила вівчарити, якби давали за це дві тисячі доларів у місяць. Тоді би вони всі були тут. А якщо гривень… І то ж не так просто: треба вміти правильно пасти, доїти і сир приготовити. Правильно овець навертати. Аби кожен раз пасли по-свіжому. Не одними й тими самими чимпашами (стежками, — TU) ходити. А зараз йдуть такі… Лиш би ганяли. Роботу хто любить — буде добре робити. Я он казав, можу не один сезон без коп’я літо поробити — хай люди не платять. Та не чув ще, щоб хтось сказав так само. Гроші всі люблять, — зітхає Іван і дістає сопілку.

FILE0551

В мелодії, які грає, вплітаються дзвіночки, що висять на шиї у кожної вівці. Великий дзвіночок має честь носити не кожна тварина, а тільки та, яка веде.

Раніше та їхня спільна мелодія була іще красивішою — Іван ходив у гори з трембітою. Але це, зізнається, важко.

FILE0543FILE0529

По обіді помічники Івана ведуть своїх овечок на нове пасовище. Тонкою стежкою вони спускаються на округлий пагорб — і він робиться білим, живим, рухомим. Заплющити очі — дзвони сиплються з неба.

А в цей час у долині старий Василь Гуцул рихтує біля річки свої гумові чоботи. Завтра його черга підмінити Івана.

— Так за тим всім скучаю! Хоч мені й 71 рік уже, я на гору вийду. Без відпочинку вийду.

FILE0581
Надія Швадчак

Текст Надія Швадчак

Журналістка у The Ukrainians.

Пишіть Надії у Facebook!

Схожі публікації

11038 12

Валентин Сильвестров

Розмова із всесвітньовідомим українським композитором

06.06.2014 Інна Березніцька
29242 8

Ната Жижченко

Розмова з українською співачкою, лідеркою гурту «ONUKA»

26.04.2015 Інна Березніцька
19159 14

Зураб Аласанія

Розмова з українським журналістом та медіаменеджером, керівником НТКУ

08.10.2014 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

47498 6

22 риси істинного лідера

Ось що означає бути лідером: бажання іти далі, коли інші хочуть зупинитись
30.03.2017 The Ukrainians
48650 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов
45284 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Введіть слово, щоб почати