img

Ілля Стронґовський

21.04.2016 Юліана Паранько

Ілля Стронґовський — поет, який почав перекладати, а потім створювати дизайн для книжок. Пізніше зайшло ще далі — зараз він є співзасновником благодійного фонду «Добра Листівка» і будує плани, як добром захопити світ. А також задумав, що у новоствореному видавництві «Видавництво» першою книгою стане переклад про підлітковий фемінізм для дівчат.

Наша розмова про літературу, дизайн, дискримінацію та благодійність.

 

Розкажи, як ти став Іллею Стронґовським? Із чого почалося твоє знайомство з літературою?

Ніколи не хотів бути тим, ким є зараз. Так сталося, бо не знав, ким хочу бути. У старших класах школи зрозумів, що я гуманітарій. Але у нас в родині головною була бабуся, і вона була впевнена маю стати винятково бухгалтером. Мене ж цікавила ідея створювати хороші небанальні реклами, і я обмальовував усі зошити — створював альтернативні рекламні кампанії до побаченого на ТБ.

Я читав багато фантастики і почав писати оповідання на теми, котрих, як мені здавалося, прочитаний мною жанр не охопив. У мене було 30-40 замальовок російською про неймовірні пригоди екскурсовода для інопланетян по Землі. Таких малих літературних досвідів мав багато, але вони майже ніде не оприлюднювались, а потім і стерлися. Набирав їх у нортон едіторі, а зберігав на дискетах 5’25.

Навіть на ЖЖ не постив?

ЖЖ тоді не було, як, власне, і самого українського інтернету, а там я з 1998-го.

Про мої спроби щось писати довідалися в юнацькій бібліотеці, де брав книги, і сказали, що у них збирається молодь, яка теж щось хоче робити. До цього я пробував ходити на наші місцеві житомирські літературні студії, де збиралися «совки» та графомани. Мене вони взагалі не сприймали, бо був фантастом, російськомовним та ще й молодим пацаном.

У «Nеабищо» входили ті люди, яких вигнали з інших літугруповань. Альтернатив нам по Україні було геть небагато, а ми не мали жодного уявлення, як живе Україна в літературі. Інтернет був малорозвиненим, українськомовний — на початкових стадіях мітозу, літератори сиділи в рунеті цілковито анонімно.

Десь тоді ж, на початку 2000-х, працював у редакції газети «Вільне слово» під кількома псевдонімами. Потім — верстальником рекламних блоків у газеті оголошень.

Я закінчив престижну в місті школу №23 і був єдиним у класі без медалі — мав дві «трійки» в атестаті з фізики та інформатики. Не було кому за цю медаль заплатити. Графіка і література у мене рухалися паралельно. Освіти не було. Я мав два роки спроби здобути економічну освіту, що закінчилося фейлом, а потім у педі я довчився до четвертого з половиною курсу. Але наша освіта не передбачала мого формату. Половина предметів мені давалася завдяки ерудиції, бо багато читав, ще 30% — за рахунок того, що я над ними сидів, а ще 20% — не давалися взагалі.

strong (8)

Повернімося до «Nеабищо». Чим ви там узагалі займалися?

Писали, боролися із власними, доволі численними, комплексами і намагалися стати знаменитими. В часи інтернету тяжко уявити логіку наших спроб. Приміром, ми випускали складні. Це форма самвидаву, аркуш А4, який складаєш гармошкою по ширшій частині — і маєш вісім колонок, у які можеш запхнути вірші. Це верстається у ворді, тобто особливих знань не потрібно, обкладинка — на першій колонці, копірайти — на останній. І маєш шість колонок під вірші. Якусь репрезентативну добірку можна втулити. Під прозу це працювало гірше, але ми робили і прозові складні. Для множення гармошку розкладали і копіювали на ксероксі.

Формат був вигаданий до нас, у 80-ті, дешево і зручно.

Скільки людей у вас робили складні?

Майже всі, хто писав. Для початківців були складні-збірки, на кілька авторів. У «Nеабищо» кістяк був 7-10 людей, загалом до 30. Організація якось проявляла себе з 2000 по 2005 роки. Потім люди повиростали, пороз’їжджалися, позаводили стосунки, родини, дітей.

Ти дивилася фільм, де хлопця батьки 30 років тримали у протиядерному бункері, бо подумали, що сталася війна, а потім він вийшов назовні? А тепер екстраполюй це на літературу. Ми сиділи у такому-от бункері і нічого не знали про літпроцес в Україні. Ми не знали ні про «Смолоскип», ні про Жадана. Ми їздили маленьким колективом до Києва глянути на Андруховича, ми слухали радіо «Ніко FM», де Іздрик читав Дереша. Влаштовували перфоманси штибу читання японської поезії танка на площі Перемоги, в нас там танк стоїть. Ми не були піонерами ні в чому, але внаслідок того, що ми були закритою екосистемою, нам вдалося стати такою собі Австралією в плані еволюції: все дуже дивно, але хай буде.

Горобчук та Стахівська пробилися, бо не полишали літератури. Для всіх інших це стало минущим етапом.

Коли ти видав свою першу і єдину збірку?

У 2006-му. Це вже було після «Nеабищо», але основна частина текстів саме з того періоду. Я був першим автором поетичної збірки до 30, якому не тільки видали книжку не внаслідок конкурсу, а й заплатили гонорар. До початку 2000-х автора до 30 років навіть не розглядали для друку. Прорив зробив Дереш, коли видав «Культ», потім був Отар Довженко із прозою.

Зазвичай автори своїх перших книжок соромляться, бо вони були надто рано. З одного боку, я цього уникнув. З іншого — завдяки кризі 2008-го, коли мала вийти друга книга, але видавництво «Факт» збанкрутувало, вирішив перейти на інші речі. Я тоді працював у фірмі «Скерцо» — це дешева друкарня для великих обсягів. Сім років там дизайнив поліграфію. Але після цієї роботи до мого портфоліо не увійшов жоден дизайн, хоча руку добре набив. Завдяки такому досвіду я зараз посидючий і вмію працювати без натхнення.

Але потім на фірмі почали скорочувати штат, оце чудо народилося (показує на доньку, з якою прийшов на інтерв’ю, TU), друга книжка не вийшла і я вирішив перестати бути літератором і почати бути дизайнером. Книжковим дизайнером.

В Україні дуже погані книжки, які тільки нещодавно почали виправлятися, і я з великою обережністю ставлюся до цих змін.

ДИЗАЙН ТА ПЕРЕКЛАД

До якої книжки ти вперше зробив дизайн?

Обкладинка до моєї збірки «Глибоковроті» зроблена за моєю ідеєю, але тоді я боявся братися за неї сам. У 2007-му переклав «Бійцівський клуб» Чака Палагнюка. «Фоліо» його видало нередагованим і поставило таку жахливу обкладинку, що я пообіцяв собі: не дозволю, аби мої переклади оформлював хтось інший. Першою книжкою в оформленні став «Поштамт» Чарльза Буковскі у 2008 році. Ми гуляли з Сергієм Кобилком, який пофотографував поштові скриньки, а я потім зробив із цього обкладинку й оформлення розділів. Досі пишаюся.

На Заході є традиція, що з обкладинок книжок роблять плакати, які можна повісити на стіну, чи набір листівок. А в нас або сталінський ампір, або кондовий совок, або треш

На Заході є традиція, що з обкладинок книжок роблять плакати, які можна повісити на стіну, чи набір листівок. А в нас або сталінський ампір, або кондовий совок, або треш. Жир був до кінця 30-х, а до 80-х лишилися від часу певні спалахи. Зараз у нас один класик жанру Ростислав Лужецький. Хоча прогрес пішов упродовж останніх шести років.

Чому ти перестав перекладати?

На це не вижити. Я писав про те, що зараз на Кікстартері є два проекти перекладу українських книжок англійською. Один просить сім тисяч баксів, а інший — чотири тисячі шістсот. Це тільки переклад без редактури, коректури та верстки. І коли я питав людей у спільноті «Український переклад», чи мотивована така сума, то мені пояснили, що вона ще й скромна. Але я за переклад «Бійцівського клубу» отримав 1070 гривень.

Це тоді долар іще по 4 гривні був?

Ні, долар по 8. Ціни були, щоправда, інші. Виходить, що книжку з перервами я перекладав три з половиною місяці — і за гонорар оплатив комунальні за той час, що я над нею працював. А ще одна річ, про яку зараз, щоправда, вже рідше можна говорити, але тоді це було багато де: видавництво не вважає перекладача складовою творення книжки і не зазначає його імені у матеріалах промоції. «Фоліо» ніколи не зазначає, наприклад. Людина зробила свою роботу і не має права на визнання, що це її робота? Це означало працювати як перекладач з людьми, котрі тебе зневажають, за гроші, на які ти не виживеш тривалий час, який ти міг би використати корисніше.

Але хіба у самопіарі тобі це не допомогло? Адже ти переклав Палагнюка.

Палагнюком хворію і досі, хоча він змалів у моїх очах із того часу, як ознайомився з його творчістю. У мене й досі є низка перекладених його оповідань. Просто після Палагнюка я зрозумів, що за такі гроші не хочу братися за якесь ім’я, до якого не почуваю виняткового позитиву чи любові. І Буковскі перекладав тільки із цих міркувань.

Перекладав я ще до 2011-го. Зокрема «Американських богів» Ніла Ґеймана, 4/5 «Страху й огиди у Лас-Вегасі», близько 30 оповідань Буковскі, ще його поезію. І все це у мене здохло, коли накрився мідним тазом жорсткий диск. Він також потягнув за собою п’ять написаних моїх романів, з яких оприлюднено лише кілька абзаців. Після цього зрозумів, що не готовий починати заново. Якщо спробував складати в шухляду, а шухляда миттєво згоріла, знак доволі красномовний.

Ну а ще 2004-го я заснував «Молоду республіку поетів» — перший літфест для молодняку, ініційований знизу.

strong (6)

Він же був у рамках львівського «Форуму видавців»?

Так, він завжди є у рамках Форуму, і я дуже їм за це вдячний. Так приємно бути причетним до чогось, що існує більш як десять років. І там виступали майже всі, хто є у нашій молодій… ну, вже не зовсім молодій (сміється, — TU) літературі. У 2000-х я знав усіх, а якщо когось не знав, то дуже дивувався. Я ще тоді мріяв, що колись засную видавництво, і сподіваюся, що цього року таки вдасться.

Що було твоєю мотивацією у житті?

Одна з них — це донька. З її появою у моєму житті все змінилося і почали з’являтися багаторічні плани. Зрозумів, що до того багато речей робив хаотично і що треба собі поставити мету й до неї йти. У мене була мета стати одним із найкращих українських книжкових дизайнерів. За сім років я це зробив. Минулого року став першим українцем на обкладинці Penguin books. Перша українка уже є, то хоч гендером вирізнюсь. Зараз мета — досягти міжнародної популярності. До 2021 року я маю бути серед тих імен, які на слуху у світі. До сорока років планую це втілити. Я ж старий. Знаєш, як шкодую, що мені зараз не 23? Скільки би ще встиг! Ти або відбувся до 35, або не відбувся. І до 35 я не дуже встигаю.

Я хотів стати книжковим дизайнером. А як ти ним станеш, якщо не працюєш у видавництві? Тоді мене врятували Юрій Завадський та Сергій Жадан. Бігав за Жаданом і просив: «Сергію, у тебе ж буде книжка. Давай, ти дозволиш мені зробити обкладинку?!». Я йому таки зробив «Ефіопію» — і у мене з’явилося що покласти у портфоліо. Таким чином я зумів розкрутитися з нуля, не маючи постійної роботи у видавництві. Я хочу і далі займатися книжковим дизайном, але це період і я вже тут відмітився.

А ти рахував, скільки книжок загалом оформив?

Неофіційно — більш як 300, а офіційно — близько 100. Багато книжок у мене йшло без копірайту. Часто пропонували гроші, але однією з умов було — відмовитися від авторства. А коли твоїй родині не вистачає на молоко, то не дуже паришся, що тебе не згадають.

МАЙДАН

Ти хотів створювати політичні плакати? Чи так сталося?

Ні, спеціально не хотів. Я допомагав житомирському Майдану — ставив трансляцію новин і дуже сильно захворів. У мене адреналін, а я ледь рухаюся по хаті. Оскільки фізично не міг там бути, вирішив допомагати графічно. Почав робити плакати з гаслами, технічно прості і без копірайту, щоби люди не озиралися, чи можна це використовувати, щоби легше сприймалося і можна було оперативно реагувати на потреби.

Пізніше, як одужав, з’їздив на Майдан до Києва. Був у 2004-му, жив там пару тижнів і маю з чим порівняти. Тоді не вдалося зародитися громадянському суспільству, а зараз якийсь незворотній прогрес відбувся.

964eea5-strng1

Листівка з йолкою — то трохи інша історія. У нас в родині є традиція слати кастомні листівки на Новий рік. Я щось малював, друкували і розсилали. І Олександра (дружина, TU) каже, що, мовляв, Новий рік на носі, давай, роби. Ну я і…

Йолку ж як об’єкт до мене тільки фотографували. І як об’єкт вона була доволі агресивною — дискримінаційні гасла, політичні заклики на користь конкретних імен. А подавалося все це як символ бажань всіх українців. І фотографії якраз передають фактаж. А я намалював, як курка лапою, звісно, ідеалізовану йолку. Без політики, голий символ. І він став популярним саме через це. Перша намальована йолка. Там багато інших було пізніше. «Батьківщина» мені писала і казала, що викупить зображення, якщо я там домалюю Юлю. Я не погодився. І та історія з контрафактом від «Свободи» теж спричинена тим, що символ став аполітичним. Не могли ж вони фотку з банером Тимошенко поставити.

Мені нецікаво робити речі, які робили до мене.

Чого, на твою думку, не вистачає українцям?

Ми дуже сподіваємося, що ми зафейлимося. Очікування провалу сусіда і ближнього — це основна риса менталітету. Ми не готові сприймати позитивні зрушення і чекаємо моменту, коли можемо сказати: «Ахаха, я ж казав». Ми нація мазохістів, що молиться на культ поразки. У нас немає перемог, у нас є трагедії. Вся історія України — це перелік поразок, підтримуваний плачами з курсу української літератури. Як тут радіти чужому успіху?!

Ти себе успішним вважаєш?

Звісно, що ні. Частина суспільства, якою можна пишатися, не париться своїм маленьким успіхом, вона хоче великого для всіх. Коли я вперше заробив своєю роботою захмарні, як мені видавалося, гроші, я усвідомив, наскільки в мене недорозвинені бажання. Роздав борги, заплатив за комунальні, набив холодильник, купив одягу, оновив комп, трохи ще лишилося. Все, крапка, я не знав, чого ще хочу. Тобто і більшість населення така. Горизонт прагнень украй вузький.

А розширювати його дуже просто. Слід починати себе цінувати. Якщо не працювати за 100 баксів, — а в Україні це дуже пристойні гроші, що сумно, — то можна почати отримувати більш як 100 баксів. В Україні, зрозуміло, з притямною клієнтурою поки що сутужно, то я почав виходити на Захід.

Бо для творчої людини межа її заробітків тільки та, яку вона сама собі ставить. Долаєш психологічний бар’єр, що ти не гідний стільки отримувати, і гроші приходять самі.

strong (1)

І нема кращого способу для ламання цих бар’єрів, ніж подорожі. Першим моїм закордоном була поїздка на Кубу у 13 років, і я там прожив 7 місяців. До 32-х більше нікуди не виїжджав. Тепер  багато мандрую і щоразу яскравіше бачу не тільки контраст між нами і ними, а й як його долати.

Заради цього нам і потрібен безвізовий режим. Щойно люди почнуть мандрувати, комплексів у суспільстві суттєво поменшає.

«ДОБРА ЛИСТІВКА»

З листівкою ми з Лілею вигадали ідеальний формат — мікроскопічну точку, яка ще не була зайнятою.

Як почалася «Добра Листівка»? Як ви познайомилися із співзасновницею Лілею Омельяненко?

Ліля, менеджер в юридичній фірмі, тоді допомагала Майдану і грошима, і безпосередньою участю, але хотіла більшого. Як посткросерка, вона побачила, що майданівська тема взагалі не представлена на листівках, хотіла допомагати Майдану якомога більше і шукала художників, котрі могли би дати зображення для листівок. Майдан триває, а на листівках його нема.

Ліля побачила мої колажі, які не сприймав за комерційні. Виявилося — помилився. Я робив тому, що робилося. Ніколи не знаєш, що буде з того саджанця, який посадиш.

Усі великі зрушення у моєму житті відбувалися через «не хочу». Йолка намалювалася тому, що мене це попросила зробити Шуня, «Добра Листівка» з’явилася тому, що Ліля переконала мене спробувати.

У мене був стенд на «Арсеналі», і ми вирішили там продавати листівки. Перші вісім видів листівок, мої й Олександра Корєшкова, ми виставили у квітні 2014-го. І вони дуже добре розійшлися. Тоді ж ми вирішили, що хочемо давати кошти для дітей з особливими потребами. Бо всі збирали на Майдан, Крим SOS, потім АТО — і не звучала тема альтернатив.

Вас критикували?

Так, але хтось же мусить збирати кошти на інше. Життя ж не зупинилося через те, що в країні воєнні дії.

Як ви перейшли від «Арсеналу» до благодійного фонду?

На «Арсеналі» ми добре спродалися, тож почали думати, кого б іще хотіли надрукувати. Написали знайомим у соцмережі художникам — Світлані Фесенко, Наталці Гайді, Олені Гаврищук. Ліля створила сайт, простота назви теж спрацювала. Розсилали поштою. На третьому десятку видів з’явилася потреба формалізувати діяльність, аби не було проблем із законом та довірою людей. Оскільки я обпалився до цього на виготовленні футболок, то ми з Лілею все дуже жорстко розмежували юридично.

Ні я, ні Ліля не мали досвіду у виробництві листівок. Але ми хотіли, аби за них не було соромно на міжнародному рівні. До нас українські листівки рідко коли могли змагатися з європейськими.

А скільки зараз є авторів та авторок і зі скількох країн?

Зазвичай озвучую 370 видів, 150 імен із 40 країн. Але це приблизно, бо постійно кількість зростає.

Як ви домовляєтеся з художницями та художниками і оформлюєте права юридично?

Моя перша свідома поїздка була до Берліна влітку 2014-го. Закордон дуже сильно ламає усю парадигму містечковості. У мене тиждень не закривалася щелепа, бо там важливо, не як ти виглядаєш, а що робиш. Коли повернувся, то зрозумів, що хочу це тягнути в Україну, аби у нас було так само.

У нас схід заселений гомосовєтікусом. За совєтів усе робили так, щоби світ, який людина бачила за селом, був якомога вужчим. Тоді у тебе нема амбіцій, нема потреби чогось досягати — і ти радієш тому, що у тебе є. Західна Україна ніколи не могла б стати народною республікою, бо люди їздять на заробітки, бачать Захід. Нам треба долати це на національному рівні, щоб країна деізолювалася.

За совєтів усе робили так, щоби світ, який людина бачила за селом, був якомога вужчим. Тоді у тебе нема амбіцій, нема потреби чогось досягати — і ти радієш тому, що у тебе є

Ну і ми вирішили деізольовувати «Листівку». Чому Литва? На крутий світовий ярмарок нам ніхто грошей досі не дав. Отже, нам треба було податися туди, де буде під силу, — і ми обрали Вільнюс. Литовський нарід — друг українського, але ми з’ясували, що українці з 2011-го туди на «Вільнюський книжковий ярмарок» не їздили. Ми подумали, що їм буде цікаво.

Перш ніж їхати, ми розуміли, що хочеться запропонувати зображення і місцевих авторів. Написали кільком литовським художникам, які сподобалися. І кілька імен погодилися — Ґедимінас Пранцкявічюс, наприклад, важковаговик сюрреалістичної комп’ютерної графіки.

І з кожним новим автором нам усе простіше залучати інших нових. Пишемо багатьом, десь 60% схвалюють. Нам дають дозвіл на використання, ми підписуємо контракт. Не певен, чи хтось в Україні настільки ретельно так усе робить. Навпаки — періодично бачу, як ширять друковані у нас листівки з краденими західними картинками. А ми вже навіть працюємо з агенціями. Це новий формат комунікації України і світу. Ми показуємо найцікавіше, що творять у нас, і пропонуємо найцікавіше у світі для українців. Ну і просуваємо якісь важливі теми — патріотику, АТО, російську окупацію, права меншин. У нас перші українські листівки на ЛГБТ-тематику і Ліґалайз! Навіть з Бандерою, здається, перша була.

Відтоді побували на ярмарках у Варшаві, Кракові, Тбілісі й навіть Франкфурті — і всюди довели свій рівень. Це лиш початок, мають бути і будуть нові міжнародні контакти і відвідини.

Оце в лютому знову були у Вільнюсі. Після нашого успішного минулорічного візиту з’явився і окремий стенд від України під проводом «Форуму видавців», і окремий стенд «Аґрафки». Ну а «Листівку» відвідала президентка Литви Даля Ґрибаускайте. Вважаю це успіхом, але світових лідерів ще багато, рано розслаблятися.

У нас починається співпраця з музеями. Адже в Україні нема поняття «гідної музейної крамниці», бюджетні установи щодо торгівлі зарегульовані, а коли навіть є листівки, краще би їх не було. Ми вирішили це виправити, тож чекайте на найкращі музейні листівки країни.

Маємо й недоліки.

Ми не вміємо працювати з піаром і немає ресурсів когось найняти. Бо «Добра Листівка» — це Ліля, я і наші родичі. Все, що ми заробляємо, віддаємо на благодійність. Мінус самообслуговування «Листівки»: друк, участь у ярмарках.

Скільки коштів ви перерахували на благодійність?

За два роки — 242 тисячі гривень. Цього року я хочу вийти на один мільйон.

Після Франкфурта нас запросили на 23 світові ярмарки, але нема спонсорів на квитки й акомодацію. Особливо, коли це трансконтинентальні перельоти. У 2017-му нас запрошують в Єрусалим, Тайбей, Буенос-Айрес та Алма-Ату, пропонують безкоштовний стенд. Це безпрецедентно, навіжено круто і нікого не цікавить. Спонсор у нас поки що єдиний — виробник конвертів «Куверт-Україна», якому ми, зрозуміло, страшно вдячні.

ВИДАВНИЦТВО

У нас велика прірва якості, якщо порівняти із зарубіжними книжками. Немає людей, які могли би нашу книгу підтягнути. Нема редакторського та коректорського інститутів. Хто піде працювати, якщо це коштує 12 гривень за 1800 знаків? І це хороша редакторська ставка. Тобі платять по 15-17 гривень за сторінку перекладеного тексту. Про яку якість говорити? Заради чого старатися?

25 років зневаги до цього фаху вбили усвідомлення його цінності. І в результаті «Українська правда» пише «безцелер» у некролозі Умберто Еко.

Але ти сам прийшов у ці сфери без дизайнерської чи перекладацької освіти. Можливо, люди не повинні вчитися саме за цим фахом, аби працювати редакторами чи коректорами?

Я можу бути дизайнером без освіти, бо мій продукт — це візуалка. Перекладацтво — це вже значно важче та відповідальніше. Мені потрібно було би перекладати десятиріччями, аби досягнути у цьому дійсно великого успіху. Я тоді брався перекладати, бо ніхто не брався.

Хто піде працювати, якщо це коштує 12 гривень за 1800 знаків?

Редакторство — це ще відповідальніше. Одна річ, коли ти робиш нашивку на космічний скафандр, а інша, коли робиш розрахунки для траєкторії польоту. І те, й інше стосується космосу, але різні рівні відповідальності.

Кого плануєте залучати у своє «Видавництво»?

Видавництво — моя багаторічна мрія. Оскільки пробував — успішно, як на мене, — з різних боків у цій галузі, то видання книжок — закономірний етап подальшого розвитку. Ліля цю мою пристрасть розділила — і тепер у нас ще один спільний проект. Бачу, що не останній.

Щодо кадрів, усе складніше. Я бачу «Видавництво» як дуже вузький, нішевий еталон книговидання з малою кількістю назв щороку. Отже, постійний штат не потрібен, команда підбиратиметься під конкретну книгу. Я дуже люблю і ціную Аню Процук. Вона для мене маяк. Якщо вона каже, що текст ок, то він мені пасує. Ну і редакторів, і коректорів я добираю з її подачі.

strong (7)

У перекладацькій справі тяжче, бо, з одного боку, у нас багато непоганих перекладачів, які мало світяться, а з іншого — тяжіння «синдрому Верховня», коли книги у великих видавництвах перекладають автоматичним перекладачем з російської. Якщо йдеться про переклад з англійської, то я би працював з Ольгою Любарською, яка чудово переклала Буковскі, однак через проблеми з розмежуванням авторського права з росіянами того навіть поки що не можна видати.

Тяжче шукати перекладачів із тих мов, яких ти не знаєш, коли якість перекладу оцінюють тільки за результатом, а не завдяки порівнюванню. Там уже формальніші критерії — наскільки результат читабельний, наприклад. Хоча можна — і я збираюся це робити — залучати редакторів перекладу, людей, які звіряють оригінал і перекладений текст. Але можеш уявити, наскільки це рідкісний фахівець у наших широтах?!

Зараз ми готуємо унікальну книгу для підлітків — «Бути мною» Анни Хьоґлунд. Авторка — визнана у світі ілюстраторка, лауреатка премії Еміля (себто Астрід Ліндґрен). Переклала її зі шведської Юлія Юрчук, докторантка Седертернського університету. Технічно це дуже небанальна книжка з картинками, і моє завдання — зробити її на такому ж рівні, як оригінал.

Книга про фемінізм для дівчат-підлітків. Це книжка про жіночу гідність, жіноче право на розпоряджання своїм тілом, на недоторканість, на ненасильство. Книга, яка в дуже крутій формі вчить, як бути вільною. Тому що у нас про це не говорять.

Мені хочеться видавати книжки, які розповідатимуть дітям про смерть, про розлучення батьків, неповносправних, про секс, ранню вагітність, одностатеві партнерства чи легкі наркотики.

Мені хочеться видавати такі книжки, які важливі для розвитку українського суспільства. Для всіх вікових груп.

Тобто ви орієнтуєтеся більше на дитячу та підліткову літературу?

Я не знаю поки що, на що я хочу орієнтуватися. Я радше думаю про те, чого би мені хотілося. Цю книгу ми помітили на шведському стенді у Франкфурті. Ми не знали мови, але за картинками зрозуміли, наскільки вона крута.

Чого треба уникати, аби справа, за яку берешся, вдалася?

Не потрібно братися відразу за все. До речі, це, як на мене, основна проблема хорошого проекту Komubook. Замість того, аби вкласти всі свої зусилля у видання однієї книги, вони запустили п’ять. І всі ці книги отримали лише по 10% з тої уваги, на яку заслуговують. Зараз вони випускають ще п’ять — і ефект буде ще меншим.

Не треба рівнятися на українців, бо в нас узагалі нема на що рівнятися. У нас є окремі імена, але у нас проблеми з масовістю. Бо нам треба 100 Куркових, 500 Іванів Малковичів, 1 000 Кокотюх, 10 000 Івченків та 50 000 Люко Дашвар для розвитку ринку. А Андруховича, Жадана та Іздрика достатньо по одному.

Чи важливо брати на себе відповідальність, як і у сім’ї, так і у видавничій справі, наприклад?

Самопіар дуже важливий у недорозвиненому ринку. Треба переставати пишатися, а починати їб*шити. Бо коли всі будуть їб*шити, то у нас щось буде.

Мене оцінюють за мій зовнішній вигляд незалежно від того, що я говорю. Коли бачать фотки, то відразу записують до мудаків.

Є такий термін лукізм…

Так. І в результаті все, що я говорю, — це слова мудака. Бо я так виглядаю, на думку людей. А якщо я виглядаю, як мудак, то що мене слухати? Коли мене сприймають завдяки інтерв’ю, наприклад, я говорю ефективніше, ніж коли на відео чи особисто. Мій вигляд не впливає на ставлення до мене.

strong (5)

От нещодавно про мене написали: «Оце мудак, його треба в АТО». Що ми довідуємося із цієї сентенції? Та людина вважає, що в АТО перебувають тільки мудаки. В результаті йде стигматизація цілого класу людей, які зараз воюють. Люди, які зараз на сході, виконують важливу роль, вони не стають від того кращими чи гіршими, вони роблять те, чого зараз не робимо ми. Але ми не маємо їм вказувати. А у нас у Фейсбуці самі експерти.

Якими своїми діями та роботою ти пишаєшся?

Я не пишаюсь. Мені приємно бути першим у чомусь, але я не вважаю, що щось із того, що я зробив, є приводом пишатися. Радше приводом зрозуміти, наскільки у нас все було хріново, що мені, без особливих навичок і освіти, довелося за це братися. Я ніколи не хотів досягти нічого з того, що записують до моїх чеснот. Думаєш, я хотів організовувати фестиваль для молодих літераторів?! Та це ж банка з павуками! (сміється, — TU). Я не хотів робити благодійного фонду і доводити на кожному кроці, що я не верблюд і що намагаюсь розвинути український рівень сприйняття естетики, показати Україну світові.

Не думаю, що сильно покривлю душею, якщо скажу, що всі хочуть лежати на Канарах, пити коктейль і насолоджуватися життям. Найактивніша частина українському суспільства їб*шить, бо не може жити у гівні.

У нас немає конкуренції. Не знаєте, за що братися? Орієнтуйтеся на Захід, там у все вкладають мільярди баксів. Боїтеся електронної книги? Почніть робити паперову такою, щоб її хотілося купувати! Хочете продавати за кордон?  Вивчіть англійську мову!

Але не з такою соціальною рекламою англійської, як у нас.

Не з такою. Тому що у нас вважають хорошою рекламою ту, яка когось принижує. Також багато реклами із сексизмом чи sexsells. Це буденно. У нас жінкам треба пояснювати, в чому полягають їхні права і як їх захищати, а вони кажуть, що 300 років не мали прав і не потребуватимуть.

Ну, не всі.

Слава богу, що не всі.

Які свої правила ти можеш порушувати, а яких ніколи би не порушив?

Я намагаюся, щоб у мене в принципі не було табу. Тому що табуйованість — ознака первісного суспільства. Розвинені суспільства намагаються знайти примирення з тим, що раніше було табу. У мене є імператив: дозволено все, що не порушує прав і свобод інших людей. Це просто основи лібералізму. Останніми роками я став затятим антиклерикалом, мені неприємно все, що стосується будь-якої Церкви і її поведінки в Україні. Я ніколи не робитиму того, що зміцнюватиме позицію Церкви в Україні.

Ще одне моє особисте гасло — «геть від Москви». Росіяни часто на це ображаються, а потім я їх запитую, чий Крим, через кого загинули люди в Одесі, хто на сході України почав війну? А у них немає відповідей. Вони вважають, якщо вони особисто не захоплювали Криму, то не поділяють відповідальності за вчинки своєї країни.

У мене є імператив прав людини. Усе, що його дискримінує, мені огидне

Мені трохи простіше, бо я дистанційований і не вважаю себе українцем за етнічним походженням. Мені це пофіг. Але це не пофіг, скажімо, Тягнибоку чи «Правому сектору». Дай цим людям волю — і вони почнуть штангенциркулем міряти людям черепи, наскільки вони мають право називатися українцями. Для них українство — це походження. А для мене це ідеологія. Ідеологічно я українець. Я все роблю тут і вірю, що можна щось виправити і зробити життя кращим для усіх, хто тут живе. Українство — це робота будь-кого: геїв, неповносправних, темношкірих, євреїв, росіян. Головне, щоби працювали на благо тут. Це нормально працювати на розквіт того, де ти живеш.

Патріотизм — неприємна матерія. Саме це слово дискредитоване, забагато ним виправдовують. От помер Умберто Еко. Напевне, у нього є право, щоб люди казали, що він італієць. Але людям насправді все одно, якого він походження, бо він був Еко, іншого такого не буде. Найкраще, що може зробити митець, — проявити, що в його країні є доброго.

Мені не дуже пощастило з батьками, тому намагаюся бути кращим за них. Усе те, чим я був обділений, — я не про матеріальні речі, — хочу, щоб мали мої діти. Я ніколи не підніму руки на жінку. Я вчуся обмежувати себе в дискримінаційній лексиці. Це велика проблема, бо людям доводиться пояснювати елементарні речі.

У мене є імператив прав людини. Усе, що його дискримінує, мені огидне. У Кобейна є класний вислів: «Я хотів би бути геєм, щоб іще більше дратувати гомофобів». Ось це про мене. Я хотів би ставати кожною дискримінованою категорією, щоби ефективніше боротися з людською ненавистю до меншин.

Я не буду працювати на капітал. Я, наприклад, ніколи не давав хабарів. І все життя мав із цим проблеми, бо у нас суспільство побудоване на системі, коли хабарі є частиною функціонування суспільства. Коли ти себе з цієї системи вилучаєш, вся вона починає на тебе тиснути. Бо порушуєш правила гри. Я хотів би жити у світі, де не треба блазнювати, принижуватися, відповідати на сексуально агресивну поведінку. Але це все мрії.

strong (3)

Чи для тебе чесність це цінність? І які у тебе є життєві цінності?

Свобода волі, яка не передбачає ущемлення іншої волі. Я глибоко вірю, що всі мешканці України повинні бути українськомовними. Але мені все одно, якщо якісь мешканці України будуть зараз російськомовними. Тому що це не всім дано і ми не маємо цього вимагати. Ми маємо робити так, щоби всім хотілося бути українськомовними, постаратися, створити умови. Якщо вони схочуть стати українськомовними, вони стануть. Якщо не схочуть, у тому провина держави. Моя мама розмовляє українською гірше за Азарова, знає про це і уникає потреби. Але від цього немає шкоди ані моїй мамі, ані Україні.

Має бути чесність перед собою, бо люди часто не готові до правди. Тому я вірю у напівправду і її переформулювання.

Я все ще відчуваю себе поетом, тому весь мій дизайн — це ота поетична метафора.

Що ти зараз читаєш?

Філіпа Пулмана трилогію «Золотий компас». Це така собі Герміона Грейнджер проти Церкви. Вона є перекладена українською, але я читаю в оригіналі. Там порушують дуже цікаві питання, настільки цікаві, що екранізація їх оминула.

Я люблю Шимборську, азійську поезію, Буковскі, Владіміра Буріча. Останній — це російський верлібрист, писав, зокрема, таке:

Человечество –
непотопляемое судно.

Пять миллиардов
отсеков
надежды.

Часом западає один вірш — і ти з ним живеш. От, наприклад, Дзмітрій Дзмітрієв:

Введите пароль:
Снежинка.

 Повторите пароль:
Снежинка.
Ошибка.

Пароли должны совпадать.

Коли я намагаюся уявити, який масив матерії він обробив, щоб усе це сполучити, вражаюся. Саме тому впирає колаж, беремо непоєднувані речі — і отримуємо щось нове. Прирощуємо сенси.

Що тобі подобається із фільмів та серіалів?

Мені дуже подобається Shameless. Саме американська версія. Я дуже любив «Баффі — переможницю вампірів», «Пуститися берега». Переглянув повністю весь «Зоряний шлях». Це кілька тисяч годин. Люблю «Футураму» і не люблю «Сімпсонів».

А з музики?

Я шумоголік. Особливо, коли оформлюю книжку, я підбираю собі шумну музику. Але найцінніша в музиці для мене Бйорк, я її фанат. Ще люблю Nine Inch Nails. Це індастріел рок. Мені цікава межа між музикою і шумом. З українських люблю Dakh Daughters.

Я абсолютно не сприймаю театру. Хоча дуже намагався його зрозуміти. Також не сприймаю опери та балету.

Що ти порадив би читачам?

Не відкладати все на потім. Я все життя хотів татуювання, багато років про нього думав. А період очікування закінчився тим, що Шуня якось повернулася з татуюванням. І я почав діяти: зараз обростаю і розумію, що міг би десять років не чекати цього.

strong (2)

Бути чесним із собою. Це дозволить людям зекономити собі час і зменшити проміжок, про який можна шкодувати.

Інакших планів, як захоплення всесвіту, я не ставлю. Бо якщо сформую їх меншими, я себе внутрішньо обмежу. А не можна себе обмежувати, треба мислити масштабно, мати план дій. Бо оце «колись» може не статися, у нас дуже нереалізоване суспільство — це його травма. І ми усі її маємо долати.

Перед українцями зараз дуже тяжке завдання: нам треба осмислити весь історичний досвід, змиритися з ним і не намагатися стати тими, ким ми не є. Бо «Правий сектор» хоче, щоб ми були мононаціональною імперією. Вибачте, ми не здатні на це — і це нас вб’є. Голодомор треба долати — треба, щоб він увійшов у маскульт. Я хочу серіалів, фільмів жахів. Бо ми дуже серйозно до всього ставимося. У нас винищена сміхова культура. Ми не вміємо із себе сміятися. І спроба посміятися над чимось сприймається в штики, стаєш ворогом. І це в українстві мене найбільше бісить.

Травму треба долати всіма можливими способами. Треба зробити її історією, отримати урок — і рухатися далі.

Юліана Паранько Андрій Дідківський

Схожі публікації

3448 16

Борис Херсонський

Український російськомовний поет та лікар у третьому поколінні єврейського походження — про ментальність України та Європи, суспільні травми, інертне мислення та втечу від свободи

26.07.2017 Даниїл Задорожний
2792 5

Територія мрії

Якщо просто хочемо видавати книжки, аби щось робити, то це може бути звичайним рутинним заняттям, за яким може проминути все життя. Але чого ж прагнути?

11.02.2016 Мар'яна Савка
3293 7

Театр на порозі

Як аматорському театру з Калуша вдається закохувати старше покоління у сучасну молодь

07.06.2017 Марта Коник

Популярні публікації

34018 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов
27027 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
47816 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати