Ми рушаємо в чергове відрядження на схід. Я за кермом старого чорного «Міцубісі», вся стеля якого вистелена шевронами. Вони — мій найточніший навігатор, який мене веде.
Поруч на пасажирському — американський режисер. Він цікавиться, що саме я знімаю на війні. «Ерос і Танатос», — відказую коротко. Подумки ж промовляю: насправді не тямлю ні в першому, ані в другому.
Вся фотографія — про світло і тінь. Уся війна — про те саме. Все на контрасті, жодних напівтонів. Я не знаюся ні на першому, ні на другому, але знов і знов роблю фото, аби хоч щось зрозуміти.
Часом здається, що Танатос мене засмоктує: на обгін раптово йде машина «На щиті», бачу сірі обличчя медиків, чую вибух, а потім — тиша в ефірі. Опісля на стабі 93-ї бригади чийсь телефон дзеленчить та вібрує — на екрані написано «Доця». Я не знаю, чий це телефон, але я теж — доця. Бабуся Ніна в переповненому вагоні їде з Покровська, росіяни сунуть до міста. Їй 73, в неї жовта хустка з квітами і пластиковий пакет. Ніну змусили сісти на евакуаційний потяг наші військові.
Гул техніки — траса до «КПВВ Суджа» перетворилась на головну артерію, яку наввипередки намагаються перебити «Ланцети». На одному з танків — трофейна вивіска з російського селища в Курській області — «Любимовка». Я намагаюсь сфокусуватись у русі і вихоплюю головне: «Люби».
«Азов» тримає поранений Серебрянський ліс, допоки їх не перекинуть звільняти Нью-Йорк. Російський танк працює по нашому квадрату — жоден бліндаж не витримає прицільного пострілу. Жоден ліс не витримає горіти під артобстрілами понад рік. Але потім викочується сонце — і не існує красивішого світла, ніж після того, як вижив.
Ми з другом Драйвом повертаємося зі Львова — із сороковин від загибелі журналістки й парамедикині Іри Цибух — і їдемо Києвом у момент обстрілу: Лук’янівка, Солома, ще один вибух. Погані новини приходять швидко: дитяча лікарня Охматдит — можливо, під завалами діти. Сотні людей без упину розбирають завали, цегла за цеглою. Нескінченна вервичка випадкових-невипадкових рук тримає пожежний рукав — ти продовжуєш битися. В Києва вирвали серце — і він узявся за руки.
Попіл застигає в повітрі — це спалені книги у школі на Херсонщині. Червоне світло, зупинка кровотечі, постійний лічильник наввипередки зі смертю. Шахеди летять на Київ, а ми обіймаємось у бомбосховищах. На полігоні на Сумщині бачимося з Сашею, він колись знімав тревел-шоу, тепер вчить наводити гранатомет. Його позивний — Камера. Червоне світло, розвідувальне крило літає над Курською областю, шукаючи ворожі понтони. Іван сміється: «Як це знімати вночі? Найкращі фотографії — все одно на світанку!»
У темряві найкраще видно любов.
І зорі.
Потім зійде сонце, я напишу, що все ок і ми виїхали, але жодна світлина не передасть, як ми обіймаємось у бронежилетах.
Ось на цьому — я знаюся точно.
