img

Софія Андрухович, «Фелікс Австрія»

15.01.2016 Тарас Прокопишин

«Фелікс Австрія» — роман Софії Андрухович про Станіславів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Звичайне місто на кресах «щасливої Австрії», в якому живуть, страждають, нероздільно закохуються, захоплюються наукою і шарлатанськими виступами всесвітньо знаних ілюзіоністів, розважаються на балах і карнавалах, ходять на шпацер і ховають таємниці у різьблених комодах. І на тлі епохи, яка для нащадків щораз більше обростатиме міфами про ідилічне життя, – долі двох жінок, що переплелися так тісно, як стовбури дерев – у нерозривному зв’язку, який не дає ні жити, ні дихати, ні залишитися, ні піти.

Книга є переможцем премії «Книга року ВВС» та відзначена спеціальною візнакою Форуму видавців.

Текст публікується із дозволу авторки та Видавництва Старого Лева.

Розділ 2

Понад два десятиліття, аж до самої смерті, доктор Анґер кричав увісні: йому снилась пожежа. Він кричав довго і страшно, якимось чужим голосом, гудів сиреною, пугачем, протягом, паротягом.

Не знаю, як таке сталося, але образи зі снів доктора Анґера змішані з моїми ранніми спогадами. Я бачу очима доктора: за шибами операційної — майже спекотний, засліплений сонячним світлом ранок наприкінці вересня, прохолода і тиша приміщення, білі кахлі, їдкий запах дезінфекції, що наповнює гортань і легені, роблячи їх аж до болю чутливими. Санітарка, у хрумкому білосніжному халаті й чепці, мов витесана зі снігової брили, зосереджено складає стерильні інструменти до лискучої хромованої скриньки. Вони лягають на дно із чистим крижаним бряцанням.

Часто у тих снах доктор Анґер робив операцію: точним рухом розтинав шкіру пацієнта, що лежав перед ним, але з вузького отвору не починала текти кров, натомість виявлялось, що то не людина, за життя якої потрібно боротись, а лялька, набита соломою і сміттям.

Зрештою, щоразу сюжети снів були різними. Однаковими залишались медове повітря безтурботного ранку, простір шпиталю, стриманий і тихий, та передчуття катастрофи, що тиснуло зсередини, мало не розриваючи, не дозволяючи дихнути.

Певної миті доктор Анґер зауважував, що за вікнами пролітають дрібні чорні клаптики. Їх ставало дедалі більше — і ось уже вид із вікна був густо розцяцькований, і скидався на неґатив знімка, зробленого у сніговий день. Вони обліплювали дерева, землю, візників і перехожих, все повітря було вже геть чорним, як хустка вдови.

Доктор у розпачі відчиняв навстіж вікна, відмахуючись від санітарок, котрі, ридаючи, повисали на його руках. Чорні сніжинки вривались до операційної, осідали на кахлі, на інструменти, на пляшечки й дзбанки з темно-синього скла. Забивалися в рот, ніздрі й очі.

Разом зі сніжинками до приміщення вривався запах погорілища — гіркий, терпкий, нестерпний. Повітря здавалось розжареним і отруйним.

Жодного звуку не чутно: тиша, глуха, безнадійна, засипана периною чорного попелу, тримала все під своїм ковпаком.

Доктор Анґер знав, що це знову сталося, як ставалось вже тисячі разів раніше, що він знову перейшов усе від самого початку і до кінця, що кінець, властиво, ще не настав, і нічого неможливо змінити, ніяк не вплинути. Нездатний витримати палючий біль усередині, він кричав на повні легені, набиті попелом і димом. Кричав, як тільки міг.

Скільки себе пам’ятаю, я негайно прокидалася від докторових криків, виборсувалась із обіймів Аделі і швидко мчала сходами додолу. Доктор спав у кабінеті, де часто приймав пацієнтів: під портретом свого батька, на вузькій софі, яка густими френзлями підмітала килим.

Як правило, коли я вбігала туди, доктор сидів на софі, розбурханий і спітнілий, з невидючими очима, в які я зазирала, сподіваючись побачити відображення того, що тоді сталось. Але бачила в них тільки потріскані судини, відчай і жах, біль і провину.

Сама ще зовсім дитина, я галайкала до нього й лагідно зацитькувала, гладила по мокрому, як хлющ, волоссі, намагалася вкласти на софу. Він не піддавався, вигукував щось нерозбірливе, протестуючи, виборсуючись, плаксиво кривлячи схований в бороді рот. Я напувала його водою, капала в ложку заспокійливу настоянку з синьої пляшечки, витирала докторові голову і груди рушником, швидко перестеляла постіль, бо попередня була волога.

Тільки в ці моменти, коли він уже не спав, але ще й не прокинувся, я могла розпитати його бодай щось про пожежу.

В цій пожежі, 28 вересня 1868 року, коли у Лотрінґера в саду смажили мармуляду і згоріло пів міста, загинула його жінка, мати Аделі, і він так до самої смерті й не міг її віджалувати, і  навіть мармуляди з того часу ніколи не було на нашому столі.

Тоді ж загинули і мої батьки, з малої халупки поруч. Цієї хати і сліду не залишилось, а я люблю сидіти там навесні, в заростях бузку, міркуючи, що моя мама могла готувати для доктора і докторової, допомагаючи їм по господарству.

Нас із Аделею порятували сусіди. Так і віддали докторові двох одразу, загорнутих в просмерджені кіптявою і димом шмати. Жінки, яких доктор наймав доглядати за нами, постійно змінювались, незважаючи навіть на те, що доктор добре платив їм, удвічі більше, ніж отримували їхні чоловіки, працюючи на гуральні чи на паровому тартаку — не знаю, чи так це, але я була певна, що не витримували вони через мене. З Аделею легко і спокійно, а я — криклива і знервована, плачу навіть крізь сон. То злюсь і лаюсь, а то слова з мене не витягнеш. Так чи інакше, обличчя цих жінок текли перед нами рікою — годі запам’ятати. Натомість обличчя Аделі завжди залишалося поруч.

Серед моїх дитячих фантазій найулюбленішою була мелодрама про те, як я випадково довідуюсь, що доктор Анґер мені насправді — рідний батько, що він мав короткий зв’язок із моєю матір’ю, коли та готувала для пані докторової сніжну бабку зі збитих вершків. Довгі години я проводила перед люстром, дошукуючись у себе з Аделею спільних рис, які б одягнули в плоть мою мрію.

Це було смішно: ми з Аделею — як небо і земля. Аделя — бліда і напівпрозора, з хмарою русявого волосся, тонкого, як пух, делікатна, мов сніжна бабка зі збитих вершків, замріяна, ранима і тонкосльоза.

Аделю хочеться берегти, пеленати, як дитину, годувати зі срібної ложечки. Хочеться відбирати у неї з рук гострі ножі, нафтові лампи, важкі предмети. Хочеться закривати їй очі і вуха, коли стається щось таке, що може засмутити або налякати.

Я — жилава, смаглява і бистра, міцна, як хлоп, зовсім негарна. Гарне у мене тільки волосся: лискуче, міцне і пряме, у тіні темне, як кора дерева, на сонці спалахує мідними іскрами. Якщо я не заплетена, то волосся моє схоже на коштовну шовкову тканину або на водоспад із оливи. Гріх казати, але я не раз бачила, як Петро милувався ним — та він цього і не приховував. Петро художник, він живе у світі кшталтів та обрисів, у фактурах, вигинах і заламуваннях світла. Він милується грудками сирої землі, битим склом, калюжею розлитої нафти. А найдужче — мерцями, для яких робить пам’ятники.

Хоча ні, найдужче — Аделею, для якої ще за життя збудував мавзолей.

Дід та батько доктора Анґера були одними з засновників Нойдорфа, куди перебралися з Південної Німеччини в 1783 році, у часи Йосифінської колонізації. Тільки не того Нойдорфа, що біля Дрогобича, як і не того, який недалеко від Самбора. Цей Нойдорф розташовувався зовсім близько від іншої швабської колонії — Бредтгайму, приблизно на середині шляху між Коломиєю та Станиславовом, які утворюють рівнобічний трикутник із Надвірною.

Але Нойдорф батьків доктора Анґера не надто відрізнявся від інших колоній. Це була довжелезна вулиця, вимощена пласкими каменями, по обидва боки забудована переважно одноповерховими міцними будинками, критими соломою. На дахах стирчали цегляні комини, оперезані карнизами й поясками, заокруглені згори — можна було уявити, що то слимак обережно виставив одне око, роззираючись навсібіч.

Уздовж вулиці плелися суцільним вінком задбані троянди, обрамлюючи квітники й колодязі, і ведучи просто до кірхи на самому початку поселення, спрямованої до неба гострими сиґнатурками.

Молодий батько доктора Анґера, звісно, пишався справою, яку робили для цього бідного, багато в чому безпорадного, як дитя, народу його земляки. Їх треба було навчати найпростіших речей: як наймудріше доглядати за худобою, за лісом, за землями, за своїми будинками і за собою. Де б вони були без ріпаку, хмелю, румамбару, без кольорової конюшини?

Інша справа, що місцеві не особливо бажали вчитися. І їх можна було зрозуміти: більшість із них собі не належали; крихітні клапті землі, завбільшки з хустинку, ділились між дітьми на ще дрібніші. Звикнувши до картинки свого життя, вони, здавалося, нездатні були розгледіти інші можливості, просто не могли їх побачити. Не вірили в них — а отже, цих можливостей і не мали. Впорядковані швабські колонії були просто примарами, маревами зі снів, до яких їм не судилось вступити.

Водночас батькові доктора Анґера хотілось із того марева вирватись. Він слухняно орав і сіяв, підв’язував троянди, біб і хміль, запарював їжу для худоби, вудив ковбаси, але одного дня, коли дружина, вбрана в корсет та чорну спідницю, якраз закладала 20 буханок хліба до розжареної печі-пекарні, тихо підійшов до неї і попросив спакувати речі.

Це було нечувано. Стоячи під палючим сонцем посеред безлюдної вулиці Нойдорфа, пастор мовчки дивився їм услід, вдихаючи млоїстий аромат троянди, яка починала відцвітати.

Батько доктора Анґера кілька років варив мило в Станиславові. Ось що його вабило: за допомогою білих кристалів з ядучим запахом (він купував їх у гебрейській аптеці на Ринку; цими кристалами відчищали особливо складні забруднення і труїли щурів, які гинули, тяжко страждаючи) сполучати воду з оливою, розмішувати у велетенському казані сірувату рідину, яка на очах змінювалась, ставала густішою, схожою на топлений лій, смерділа отруйно й загрозливо, дряпаючи горло, викликаючи на очі сльози, парувала сизими хмарами, які висіли під стелею тісного й темного будиночка, на який подружжю Анґерів вистачало грошей — і перетворювати це неприємне, смердюче місиво на бруски твердого мила, що дозрівало в довгих дерев’яних формах, а потім різалось на квадратні куби, змінювало колір і запах, даючи густу пухнасту піну при контакті з водою. Як так: із рідкої води та оливи, які ненавидять одна одну навзаєм, ставало щось зовсім третє, щось таке відмінне? Звідки брались ці інші властивості, адже ні вода, ні олива не пінились, не відчищали бруду?

Анґер-миловар почував себе чарівником, коли, огорнутий хмарою випарів, поважно і повільно розмішував мило в казані великою палицею, виймав її, вдивлявся у непрозору товщу, вивчав густі важкі краплини, схожі на розталий бурштин, які скрапували з її кінця на поверхню лискучої маси.

Він ніколи не використовував тваринний жир, хоч так було б дешевше і піна готового мила виходила б ряснішою. Але його вивертало від запаху смальцю та лою: «Такого мила я б до рук не взяв», — казав він.

Навпаки — він експериментував, щоб зробити своє мило кращим, пахучішим. Давав молоко або вершки замість води, настоював оливу на пахучих травах, засипав до готової маси оберемки сушених і подрібнених листочків м’яти, трояндових пуп’янків, чебрецю, ромашки, липового цвіту. А потім, коли шматки мила дозрівали в холодній пивниці, сидів над ними, внюхуючись і вглядаючись, ніби сподівався, що зможе на власні очі побачити всі ті невидимі перетворення речовин, які відбувались усередині мильних брил кожної миті.

Він тицяв мило під ніс дружині, його голос зривався й тремтів: «Воно пахне, як теплий заспокійливий узвар! Піна на дотик — наче оксамит! Шкіра після використання — гладенька, як у дитини!»

Щоразу, вичарувавши щось нове, Анґер-миловар мовчки приносив кавальчик мила дружині, намагаючись приховати хвилювання. Дружина не відчувала значної різниці між милами: всі вони були брунатними — від найсвітлішого до найтемнішого відтінку, всі мали солодкавий запах, схожий на аромат зігнилих фруктів. Але хіба їй було важко зробити приємне своєму чоловікові, адже його радість – то її радість, їхня радість, Божа радість.

Вона довго і старанно намилювалась, не відразу змиваючи густу піну. Тоді лила на себе підігріту у виварці воду й гукала чоловіка. Він заходив тихо, дуже знервований: вона бачила це по червоних плямах на його білій вразливій шкірі, по тому, як обережно, повільно і довго він втягував повітря ніздрями. Він тихо обходив її і зупинявся позаду. Перших кілька секунд вона відчувала його гарячий подих на своєму карку. Подих легкою пір’їною лоскотав плечі, ключиці. Миловар принюхувався, дихаючи голосно й часто, як їжак, чи глибоко вдихаючи на повні груди.

Далі надходило випробування пучками пальців: вони повзли шкірою, роблячи плавні, звивисті рухи, то завмираючи, то знову сунучись у несподіваному напрямку, то притискаючись щільно — і раптом делікатно торкаючись вже тільки рудуватого пушка, від чого жінка діставала гусячої шкіри.

Анґер-миловар дбайливо подавав їй вбрання, примовляючи:

«Цього разу запах сильніший, як будь-коли. Мусить протриматись довго, настій із кмину був особливо концентрованим. І шкіра не почервоніла. Це добре, добре. Не пересушило?» — турботливо і по-діловому запитував у дружини.

Вона хвалила мило, намагаючись підбирати щоразу нові слова. Жодного разу, щоправда, не розповіла йому про своє спостереження, що найдовше на шкірі та волоссі залишався запах мила з березового дьогтю.

Гірше було з покупцями. Ці мало дбали про запах і ніжність піни, ще менше – про вкладену в нього любов. Мило зі свинячого лою, дешевше утричі, надавалося для прання – а так іще для чого воно було потрібне? Чи людина водою не вмиється?

Врешті-решт, сидячи серед пірамід із мильних брусків, які сягали до стелі і між якими в тісних покоях залишилась тільки вузька стежка від кухні до ліжка, Анґер-миловар повідомив дружину, яка годувала їхнього недавно народженого сина, що вони повертаються до Нойдорфа.

Дивно було після такого тривалого часу знову заходити до кірхи, слухати проповідь пастора про блудного сина. Їх прийняли. Навіть зробили вигляд, що нічого не було. Мило розійшлося серед односельців, як відкуп за нерозсудливий крок. Анґер-миловар навіть із певним полегшенням забув про свою пінисту алхімію, про одруження води з оливою, і знову поринув у сільське господарство.

Нагадав про нього тоді, коли син почав ставати дедалі допитливішим: цікавився, чому кров, яка тече з рани, гусне та темніє, які рослини можуть допомогти їхній матері не захлинатися кашлем, чи можна повернути життя мертвій людині, якщо знову примусити її серце битися.

Тим часом життя в цій частині Імперії набувало дедалі більшої гіркоти. Ні впорядкованість, ні розум, ні наполеглива праця швабів від нужди не рятували. На зборах громади було вирішено оновити підводи, змастити й полагодити колеса, купити молодих сильних коней та волів — і вирушати на інші землі, звідки звук розповсюджується краще і молитви не настільки спотвореними доходять до адресата.

Молитви — це пара від сліз, яка піднімається до неба.

Анґер-миловар довго просив про щось старійшин, замкнувшись із ними у храмі. Повернувшись додому, де дружина, аж синіючи від нервового кашлю, пакувала їхні пожитки, він уже не міг говорити.

Молодого шістнадцятирічного Анґера у новій полотняній сорочці всією громадою відпровадили до найближчої залізничної станції.

Медицину він вчив у Ґраці та Кракові, і знав уже, що від кашлю допомагають відвари гілок ялиці, солодцю, рум’янку, дивосилу, сік цибулі, сало нутрії, смола черешні або просто розчин діаморфіну, який от-от почне випускати німецька фірма Bayer — але побачитись із матір’ю докторові більше ніколи не довелось.

Рівнобічний трикутник, де минало дитинство, тягнув Анґера до себе магнітом. Доктор осів у Станиславові. Його медична практика відразу пішла дуже вдало.

→ Купити книгу можна на сайті Видавництва Старого Лева

→ Ілюстрація — Олена Старанчук / Pictoric

Тарас Прокопишин

Текст Тарас Прокопишин

Керівник проекту «The Ukrainians».

Пишіть Тарасу у Facebook та Twitter!

Схожі публікації

5742 5

Вірші про вірші

Дефініції поезії у віршах українських поетів — від Богдана Ігоря Антонича до Мирослава Лаюка

26.03.2016 Богдана Неборак
4177 5

Юрій Андрухович, «Листи в Україну»

Добірка віршів із книги вибраних текстів «Листи в Україну»

13.03.2016 Богдана Неборак
2898 10

Емма Андієвська, «Джалапіта»

Фрагмент сюрреалістичного твору Емми Андієвської

19.03.2016 Богдана Неборак

Популярні публікації

33549 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
60114 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
63151 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати