Фронтова Авдіївка

Про життя по сусідству з війною

27 Грудня 2016

«Ці люди прикуті до ліжка. А рідні, котрі за ними доглядають, “прикуті” до них. Ні залишити, бо люблять, ні виїхати, бо нема коштів. І навіть в підвал не утекти», — так про побачене у прифронтовій Авдіївці розповідала журналістка, а тепер — волонтер Таня Руденька. Закінчивши місіонерську школу при християнській церкві «Добра звістка» у Слов’янську, вона лишила життя у мирному Львові, аби приєднатися до 150-ти волонтерів, які на своїй лінії фронту допомагають тим, хто не в змозі залишити рідний дім навіть попри смертельну небезпеку.

Авдіївка — одна із найгарячіших точок прифронтової зони. Найближче до Донецька місто, контрольоване українськими військовими, не раз потерпало і продовжує потерпати від обстрілів. У найзапекліші дні із 35-ти тут лишалося тільки кілька тисяч населення.

Ми попросили Таню розповісти історії тих, хто проживає цю війну разом із рідним містом.

 

Нам звідси одна дорога

— Якби не війна, у мене, може, й інсульту не було б… А як вона почалася, то мене й підкосило.

Уже більш як рік Тамара Олександрівна Руденко прикута до ліжка. Їй 76. Паралізувало через нерви.

Поруч із жінкою тепер завжди хтось з рідних. Сьогодні — старша дочка Світлана. Про хворобу мами вони майже не говорять — віджартовуються. У цьому домі уміють все сприймати позитивно. Про життя під час сильних обстрілів теж говорять усміхаючись.

FL6A8844

— Коли були перші обстріли, магазини у місті не працювали. Тоді я була у відпустці якраз. Зранку встала — іду займати чергу за хлібом. А черга та довжелезна — людей не злічити. Щоразу навколо ґвалт: кричать, аби не давали багато буханок в одну руку. А скільки то багато? Мені треба шість — моїй сім’ї, маминій сім’ї, сестриній сім’ї, дочці одній, дочці другій і свату. От я купила хліб, починаю всім розносити. Як додому вернулася, приїжджає заводський транспорт з технічною водою. Пішла рознесла всім води. Усе. Хух. День закінчився, — пригадує Світлана перші дні війни. — Відкрила банку м’яса у мами — то сьогодні ми всі тут їмо. Завтра — всі у мене. Холодильники не працюють, не приготуєш багато. От і доводилося так жити…

До підвалу надовго спускалися лише раз. Ще коли пані Тамара не була паралізована. У січні 2015-го. Коли вийшли після обстрілу — зала у маминій хаті уже була пошкоджена. Тоді по їхній вулиці десять снарядів впало. Такий от «Град». Останній снаряд упав прямо між домом пані Тамари й сусідським.

— Наче хтось брав биту і по вікнах гамселив. Рами перекручені, всі ставні перекосило. Щити ставили і затягували плівкою. То ж зима. Холодно, — Світлана кидає очима на картину, що праворуч. — То у нас не підводний човен, то осколок прошив картину. — Сміється.

— Чоловік часто казав: «Пішли у підвал». А я йому: «Ми нікуди не підемо. Або інакше я виходжу на вулицю». Ось така я противна. Одягаю тапочки, халат і чекаю… У нас сусіди бігали в підвал. Як обстріл починався, ми тільки чуємо, як вони донизу «туп-туп-туп». Потім обстріл закінчується. Чоловік каже: «О, сусіди повертаються». А я: «Бачиш, вони бігають, а ти сидиш спокійно».

FL6A8772FL6A8829

FL6A8812

Життя цієї авдіївської родини тісно пов’язане із місцевим заводом. Майже як у всіх тут.

— У нас на «Коксохімі» не працювала лише мама. А так — чоловік на пенсію пішов з заводу, я працюю, дочка, середня дочка, її чоловік, моя сестра, її чоловік, її старший син. Тато працював, і брат.

Авдіївський коксохім — містоутворювальний завод. Якби не він, каже Світлана, то в місті не було б ані води, ані газу, ані світла. І людей би стільки не жило. А так є завод — є люди.

Сама Світлана 20 років була банщицею, а останні п’ять років сторожує на заводі. Коли його обстрілювали, теж була на роботі.

FL6A7084

FL6A7572

FL6A7523

FL6A7499

FL6A7409

FL6A7388

FL6A7547

— Бомбосховище від місця моєї роботи далеко. То я поки добіжу, спіймаю з десяток снарядів. А з моєю масою, то й більше, — знову сміється. — Начальник чого тільки не робив. І кричав, і сварився. Якось почалося — бум-бум — я забилася у куток. Сиджу і рахую: «недоліт» — раз, «переліт» — два. Нарахувала сорок штук. По даху, як горох розсипає. Згодом вийшла, а у нас від однієї теплиці до іншої весь асфальт всіяний уламками. А якби бігла в бомбосховище? Ці уламки де були б? Звісно, що в моїй задниці…

— Світлано, а ви не хотіли виїхати з Авдіївки, втекти від війни? — запитую.

— Ти знаєш… Навіть ніколи й не хотіла. Брат сказав, як буде гірше, забере усіх і поїде. А я ні — з місця не зрушу.

— Чому? Що вас тут тримає?

— Хм… — замислюється. — Я не знаю, що таке патріотизм, але як виїжджаю з Авдіївки, помираю. Додому вертаюся — знову живу. Тут повітря рідне. Хоч і смердюче. І небо. Не синє воно у нас — сизе. Але рідне. Люблю свій дім, свій диван, свою подушку.

Я не знаю, що таке патріотизм, але як виїжджаю з Авдіївки, помираю. Додому вертаюся — знову живу. Тут повітря рідне. Хоч і смердюче

FL6A8930

FL6A8957FL6A8910

Раптом її мати — пані Тамара — починає заковтувати повітря.

— Ніколи, — каже вона крізь сльози. — Ніколи я звідси не поїду.

— Нам звідси, — похмуро жартує Світлана, — лише одна дорога — в Пісочне, на кладовище. Більше нікуди не поїдемо.

Просто дайте нам спокій

Для Ніни Григорівни це вже друга війна. Першу пережила під Курською дугою. Тоді, закінчивши лише чотири класи, разом з однолітками вона пішла в партизани: рила окопи, витягала поранених з поля бою, ховала їх. Нині їй 85, вона прикута до ліжка і майже сліпа: на праве око геть не бачить, а ліве лиш відрізняє світло від темряви.

12 років тому Ніна Григорівна упала — зламала шийку стегна. У її віці — це катастрофа. Діти купили їй дім і забрали з Росії в Авдіївку. Коли почалася війна, переселили бабцю до себе у квартиру.

FL6A9276

FL6A9217

— Господи милостивий, праведний… — побивається старенька. — Краще я б уже вмерла. Таку війну пережила під Курською дугою, а тут… — безпорадно втирає сльози закривавленою хустинкою. Праве око у неї кровоточить.

— Мамо, ну не дери! — свариться на жінку дочка. — Мама вже тепер, під час війни, осліпла. Раніше вона в’язала шапки, рукавиці, шкарпетки. Сім’я велика, усіх забезпечувала. А потім почали стріляти, вона ж і плаче, і плаче, і плаче. Дітвора, внуки, роз’їхалися хто куди: хто в Донецьк, хто в Красноармійськ, хто в Макіївку, хто до Росії. Війна всіх розкидала. У мами троє дітей, шість онуків і дванадцять правнуків. А сім’ї, вважай, що нема.

Війна всіх розкидала. У мами троє дітей, шість онуків і дванадцять правнуків. А сім’ї, вважай, що нема

FL6A9158

FL6A9190FL6A9184

FL6A9116

Якось Ольга з мамою були надворі біля свого дому. Матір сиділа у кріслі, поряд бігала онучка. І раптом почали стріляти. Один снаряд упав біля вокзалу, через три хати від них. Інший — прямо біля їхнього паркану. Ольгу поранило уламками в ногу. Два з них залишаються у тілі досі.

З пораненням Ольга потрапила до лікарні. За тиждень її відпустили з ночівлею додому — помитися, перевдягтися. Тієї ночі знову стріляли. З вікна своєї квартири вони бачили, як від уламків посипалася материна хата. А зранку Ольга знову поїхала в лікарню.

— На блокпості мене спитали, куди їду. А тоді кажуть — розтрощило вашу травматологію. Як так? Зайшла в свою палату — ліжко, де мала би спати, стояло біля вікна, і тепер було геть засипане склом. У сусідній палаті жінку вбило. Багато тих, хто був у лікарі з пораненнями, отримали тої ночі нові. Мене Бог уберіг.

З осені 2014-го понад півроку у місті не було води. Кілька місяців люди жили без світла. Зате з постійними обстрілами.

— Заб’ємося у куток, і мама просить казку розповісти. Я розповідаю, а сама слухаю, де воно падає, — ділиться Ольга.

Її сусіди облаштували підвал: зробили стелажі, поставили буржуйку, утеплили. І ховалися там. Туди ж бігли від обстрілів і рідні Ольги. А вона лишалася з мамою.

— Як я з нею утечу? Не донесу ж її. Я її стягувала з дивана на підлогу, накривала подушками, а сама в якийсь куток заховаюся і молюся. Як стріляти перестануть, всі дзвонять нам — живі?

Найважчими були 2014-2015 роки. Зараз району, у якому живе Ольга з мамою, майже не обстрілюють. Лише восени три снаряди впали біля місця, де жінка працює. На щастя, ніхто не постраждав.

FL6A9334

FL6A9330FL6A9317

FL6A9314

Я хочу жити, як жила. Щоб мої діти їздили на море, щоб вони гуляли в парку, каталися на гойдалках у дворі

Ніна Григорівна, слухаючи розповіді дочки, весь час втирає сльози.

— Дочка піде на роботу, а я ледь дочікуюся, коли повернеться. Вона піде на ніч — на 12 годин — а я лежу молюся. Прийшла, дверима гупнула, слава Богу…

З міста сім’я виїжджати не рветься. Ольга працює на залізниці і боїться втратити роботу.

— То чекали, що у липні все скінчиться, то — після виборів. А воно все гірше і гірше… І обманюють в очі. Мені кажуть, що я за «ДНР». Та ні за кого я! Ні за тих, ні за інших. Я хочу жити, як жила. Щоб мої діти їздили на море, щоб вони гуляли в парку, каталися на гойдалках у дворі. Хай би я недоїдала, недопивала, не їздила за кордон, з візами, без віз. Просто дайте мені спокій.

Далі не пробитися?

Війна забрала у Діми Євдокимова мрію професійно грати у футбол. Принаймні, так він каже.

Хлопцеві 16 років, і разом зі старшим братом 12 із них він грає у футбол.

Пройшов вишкіл у «Моноліті» — філіалі академії ФК «Шахтар», а за тим опинився на роздоріжжі.

— Я у «Моноліті» грав до 13 років. Там така система, якщо у 13-ть ти не потрапляєш в академію «Шахтаря», то вас розпускають. І я пролетів. М’яко кажучи, там усе за гроші вирішувалось, — зітхає Діма.

FL6A8053

Рідний дядько і опікун хлопця радив йому пробуватися у «Металург», але Діма побоявся ризикувати — і подався до Алчевська, грати у тамтешній «Сталі».

Жив у гуртожитку, вчився у 7-му класі школи і грав у футбол. Готувався до юнацької першості U-19. Хотів зачепитися там, а звідти вийти у першу лігу. Тоді уже, каже, можна було би мріяти і про вищу.

Але пограти з командою довелося не більш як рік.

Діма пригадує, як поїхали на змагання у Маріуполь — поїздка мала тривати дев’ять днів, але уже на сьомий тренер раптом сказав збирати речі і терміново вертатися додому.

FL6A7911FL6A8057

FL6A8098FL6A8084

— Ніхто не розумів, що відбувається. Завтра мав бути фінал. Усім приїжджим у команді сказали їхати додому на тиждень. Я й поїхав в Авдіївку. А назад вернутися уже не зміг. Усі мої речі залишилися в Алчевську. Хлопці з клубу казали, що у моєму гуртожитку зараз живуть «ЛНРівці». Хлопці з алчевської команди роз’їхалися хто куди: хто залишився, хто спробував зачепитися в Україні і пов’язати життя з футболом. А не вдалося нікому. Дехто так і грає в Алчевську. Але який у тому сенс? «ЛНР» — невизнана республіка. Чемпіонат з кількох сіл?

Після повернення в Авдіївку Діма виходив просто на вулицю і ганяв м’яча із сусідськими хлопцями. Тільки от це виявилося небезпечною забавою.

— Взимку один хлопець вийшов на поле побуцати м’яча, і через два метри від нього приземлився снаряд. Уламком прошило легені.

FL6A9058

Зараз Діма грає у місцевій команді від ДЮСШ. Грають на міні-полі. У місті є й велике, але воно таке, каже Діма, наче його проорали — від снарядів воронки лишилися.

Окрім футбольної команди ДЮСШ, у місті ще є команда від «Коксохіму». Її вважають елітою заводу і міста. Там грають хлопці 25-35 років.

Взимку один хлопець вийшов на поле побуцати м’яча, і через два метри від нього приземлився снаряд. Уламком прошило легені

— Мене туди беруть на ігри інколи. Але у будь-який момент можуть сказати, що я їм не потрібен. Раніше я хотів просто пограти, а зараз є ціль закріпитися у цій команді. Тому я й пропадаю на футбольному полі.

— А які у тебе зараз перспективи у футболі? — питаю.

— Грати за «Коксохім». Далі уже нікуди не проб’юся.

— Чому такий упевнений?

— Бо забагато пропустив. Два роки не наверстаєш. Мої однолітки і фізично відірвалися, і технічно. Я от тепер не знаю, на кого вчитися після школи. Не знаю. Хочу на тренера. Але ж як тоді потрапити у «Коксохім»? Вони не братимуть у команду людей, які не працюють на заводі.

FL6A9020

Мовчить.

— А мрієш тепер про що?

— Щоб війна закінчилася. Хочу в Донецьк. На «Донбас Арену» хочу. У футбол грати хочу.

У нього забрали дитинство

— Нам, будь ласка, на вулицю Кірова, 347.

— Куди? — перепитує таксист. — Це ж уже лінія фронту.

Там живе сім’я з трьома дітьми. І ми не можемо туди не їхати.

Наймолодшому синові Олександра і Вікторії — 5 місяців. Він народився під час війни. І був названий на честь військового — Сергієм.

На початку війни, коли було особливо скрутно і родина Зикових не могла купити жодних продуктів, український військовий Сергій — сам родом із Запоріжжя — приносив їм їжу. Вдячні йому донині.

FL6A8745

У одній з кімнат в домі Олександра та Вікторії висить великий український прапор. На ньому багацько підписів — тих військових, котрі зайшли в Авдіївку першими. Спочатку 93-тя бригада, потім — 20-та, пояснює Олександр. Він пригадує, що його родина була ледь не першою з місцевих, хто пішов на контакт з українською армією.

— Усі ж тут чекали на фашистів. А виявилося, нам одразу простягнули руку допомоги.

Усі ж тут чекали на фашистів. А виявилося, нам одразу простягнули руку допомоги

Вікторія і Олександр обоє з Авдіївки. До війни жінка працювала на «Коксохімі», а чоловік їздив до Донецька на металургійний завод.

— Саша спершу рвався їхати у Донецьк на роботу. Але я не впустила — не треба мені тих грошей. Аби живий був.

Зараз роботи у Олександра немає. Два місяці тому він їздив на підробіток у Волноваху — ремонтував дах у школі. Частину грошей заплатили, частину — чекає досі.

FL6A8374

FL6A8490FL6A8423

— Немає роботи тут, і все. Я ж і руки маю, і ноги — а роботи нема. Як сім’ю годувати? Це добре, що продуктами нам інколи допомагають. А от реальних грошей — не вистачає. Треба купити малому харчування, а немає за що. Старший син — першокласник Ілля — до школи ходить і просить щодня по кілька гривень. То піци йому хочеться, то іще чогось — а як я йому поясню? Соромно просити допомогу. Соромно.

До школи Ілля не ходив уже два дні — стріляють сильно.

— Вчора ніби Бог відвів: дитя збиралося в школу, одягнулося вже, аж тут бахкати почало. Дружина каже, хай нині залишиться удома. За 10 хвилин потому тут поряд чоловіка поранило. А це на шляху до нашої школи якраз.

Раніше плани якісь будували, а зараз день пережили, і слава Богу

Коли почалася війна, Іллі було всього чотири.

— У нього забрали дитинство. Він мав би ходити у дитячий садок, а просидів у погребі, — з розпачем каже Олександр.

 У цьому домі дітей люблять. Мама Віта показує грамоти старшої дочки. Хвалиться.

FL6A8516FL6A8563

FL6A8436

— Того року в школу взагалі не ходили. Дистанційне навчання було — у телефонному режимі. Ви можете таке уявити? От і я не можу…

У домі Зикових є погріб. Маленький, сирий та холодний. Раніше вони складали там консервацію. Тепер чоловік облаштував його так, щоби можна було там ховатися самим. Постелив матраци. Проте місця на п’ятьох там геть мало.

— Чому ви не виїхали з Авдіївки під час сильних обстрілів?

— А хіба нас десь чекають? — розводить руками Олександр. — Одна справа, коли ти їдеш в гості до родичів на три дні і тебе радо приймають, а коли приїздиш невідомо на скільки? І куди їхати? Ми з дружиною батьків поховали. У мене немає братів-сестер. У Віти брат є, але вони не близькі. Коли нас запрошують люди, ми реально дивимося на речі. Куди їхати і за що жити?

FL6A8734

FL6A8620

Трохи помовчавши, додає:

— Раніше плани якісь будували, а зараз день пережили, і слава Богу.

До війни донька Настя мріяла бути стилістом. Передумала. Тепер збирається вступати у військове училище. Маленький Ілля замість улюблених раніше машинок тепер просить батьків купити йому автомат.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Теги
>

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Дякуємо за покупку!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутись до статті

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки