Фронтова Авдіївка

Про життя по сусідству з війною

27.12.2016 Тетяна Руденька

«Ці люди прикуті до ліжка. А рідні, котрі за ними доглядають, “прикуті” до них. Ні залишити, бо люблять, ні виїхати, бо нема коштів. І навіть в підвал не утекти», — так про побачене у прифронтовій Авдіївці розповідала журналістка, а тепер — волонтер Таня Руденька. Закінчивши місіонерську школу при християнській церкві «Добра звістка» у Слов’янську, вона лишила життя у мирному Львові, аби приєднатися до 150-ти волонтерів, які на своїй лінії фронту допомагають тим, хто не в змозі залишити рідний дім навіть попри смертельну небезпеку.

Авдіївка — одна із найгарячіших точок прифронтової зони. Найближче до Донецька місто, контрольоване українськими військовими, не раз потерпало і продовжує потерпати від обстрілів. У найзапекліші дні із 35-ти тут лишалося тільки кілька тисяч населення.

Ми попросили Таню розповісти історії тих, хто проживає цю війну разом із рідним містом.

 

Нам звідси одна дорога

— Якби не війна, у мене, може, й інсульту не було б… А як вона почалася, то мене й підкосило.

Уже більш як рік Тамара Олександрівна Руденко прикута до ліжка. Їй 76. Паралізувало через нерви.

Поруч із жінкою тепер завжди хтось з рідних. Сьогодні — старша дочка Світлана. Про хворобу мами вони майже не говорять — віджартовуються. У цьому домі уміють все сприймати позитивно. Про життя під час сильних обстрілів теж говорять усміхаючись.

FL6A8844

— Коли були перші обстріли, магазини у місті не працювали. Тоді я була у відпустці якраз. Зранку встала — іду займати чергу за хлібом. А черга та довжелезна — людей не злічити. Щоразу навколо ґвалт: кричать, аби не давали багато буханок в одну руку. А скільки то багато? Мені треба шість — моїй сім’ї, маминій сім’ї, сестриній сім’ї, дочці одній, дочці другій і свату. От я купила хліб, починаю всім розносити. Як додому вернулася, приїжджає заводський транспорт з технічною водою. Пішла рознесла всім води. Усе. Хух. День закінчився, — пригадує Світлана перші дні війни. — Відкрила банку м’яса у мами — то сьогодні ми всі тут їмо. Завтра — всі у мене. Холодильники не працюють, не приготуєш багато. От і доводилося так жити…

До підвалу надовго спускалися лише раз. Ще коли пані Тамара не була паралізована. У січні 2015-го. Коли вийшли після обстрілу — зала у маминій хаті уже була пошкоджена. Тоді по їхній вулиці десять снарядів впало. Такий от «Град». Останній снаряд упав прямо між домом пані Тамари й сусідським.

— Наче хтось брав биту і по вікнах гамселив. Рами перекручені, всі ставні перекосило. Щити ставили і затягували плівкою. То ж зима. Холодно, — Світлана кидає очима на картину, що праворуч. — То у нас не підводний човен, то осколок прошив картину. — Сміється.

— Чоловік часто казав: «Пішли у підвал». А я йому: «Ми нікуди не підемо. Або інакше я виходжу на вулицю». Ось така я противна. Одягаю тапочки, халат і чекаю… У нас сусіди бігали в підвал. Як обстріл починався, ми тільки чуємо, як вони донизу «туп-туп-туп». Потім обстріл закінчується. Чоловік каже: «О, сусіди повертаються». А я: «Бачиш, вони бігають, а ти сидиш спокійно».

FL6A8772FL6A8829

FL6A8812

Життя цієї авдіївської родини тісно пов’язане із місцевим заводом. Майже як у всіх тут.

— У нас на «Коксохімі» не працювала лише мама. А так — чоловік на пенсію пішов з заводу, я працюю, дочка, середня дочка, її чоловік, моя сестра, її чоловік, її старший син. Тато працював, і брат.

Авдіївський коксохім — містоутворювальний завод. Якби не він, каже Світлана, то в місті не було б ані води, ані газу, ані світла. І людей би стільки не жило. А так є завод — є люди.

Сама Світлана 20 років була банщицею, а останні п’ять років сторожує на заводі. Коли його обстрілювали, теж була на роботі.

FL6A7084

FL6A7572

FL6A7523

FL6A7499

FL6A7409

FL6A7388

FL6A7547

— Бомбосховище від місця моєї роботи далеко. То я поки добіжу, спіймаю з десяток снарядів. А з моєю масою, то й більше, — знову сміється. — Начальник чого тільки не робив. І кричав, і сварився. Якось почалося — бум-бум — я забилася у куток. Сиджу і рахую: «недоліт» — раз, «переліт» — два. Нарахувала сорок штук. По даху, як горох розсипає. Згодом вийшла, а у нас від однієї теплиці до іншої весь асфальт всіяний уламками. А якби бігла в бомбосховище? Ці уламки де були б? Звісно, що в моїй задниці…

— Світлано, а ви не хотіли виїхати з Авдіївки, втекти від війни? — запитую.

— Ти знаєш… Навіть ніколи й не хотіла. Брат сказав, як буде гірше, забере усіх і поїде. А я ні — з місця не зрушу.

— Чому? Що вас тут тримає?

— Хм… — замислюється. — Я не знаю, що таке патріотизм, але як виїжджаю з Авдіївки, помираю. Додому вертаюся — знову живу. Тут повітря рідне. Хоч і смердюче. І небо. Не синє воно у нас — сизе. Але рідне. Люблю свій дім, свій диван, свою подушку.

Я не знаю, що таке патріотизм, але як виїжджаю з Авдіївки, помираю. Додому вертаюся — знову живу. Тут повітря рідне. Хоч і смердюче

FL6A8930

FL6A8957FL6A8910

Раптом її мати — пані Тамара — починає заковтувати повітря.

— Ніколи, — каже вона крізь сльози. — Ніколи я звідси не поїду.

— Нам звідси, — похмуро жартує Світлана, — лише одна дорога — в Пісочне, на кладовище. Більше нікуди не поїдемо.

Просто дайте нам спокій

Для Ніни Григорівни це вже друга війна. Першу пережила під Курською дугою. Тоді, закінчивши лише чотири класи, разом з однолітками вона пішла в партизани: рила окопи, витягала поранених з поля бою, ховала їх. Нині їй 85, вона прикута до ліжка і майже сліпа: на праве око геть не бачить, а ліве лиш відрізняє світло від темряви.

12 років тому Ніна Григорівна упала — зламала шийку стегна. У її віці — це катастрофа. Діти купили їй дім і забрали з Росії в Авдіївку. Коли почалася війна, переселили бабцю до себе у квартиру.

FL6A9276

FL6A9217

— Господи милостивий, праведний… — побивається старенька. — Краще я б уже вмерла. Таку війну пережила під Курською дугою, а тут… — безпорадно втирає сльози закривавленою хустинкою. Праве око у неї кровоточить.

— Мамо, ну не дери! — свариться на жінку дочка. — Мама вже тепер, під час війни, осліпла. Раніше вона в’язала шапки, рукавиці, шкарпетки. Сім’я велика, усіх забезпечувала. А потім почали стріляти, вона ж і плаче, і плаче, і плаче. Дітвора, внуки, роз’їхалися хто куди: хто в Донецьк, хто в Красноармійськ, хто в Макіївку, хто до Росії. Війна всіх розкидала. У мами троє дітей, шість онуків і дванадцять правнуків. А сім’ї, вважай, що нема.

Війна всіх розкидала. У мами троє дітей, шість онуків і дванадцять правнуків. А сім’ї, вважай, що нема

FL6A9158

FL6A9190FL6A9184

FL6A9116

Якось Ольга з мамою були надворі біля свого дому. Матір сиділа у кріслі, поряд бігала онучка. І раптом почали стріляти. Один снаряд упав біля вокзалу, через три хати від них. Інший — прямо біля їхнього паркану. Ольгу поранило уламками в ногу. Два з них залишаються у тілі досі.

З пораненням Ольга потрапила до лікарні. За тиждень її відпустили з ночівлею додому — помитися, перевдягтися. Тієї ночі знову стріляли. З вікна своєї квартири вони бачили, як від уламків посипалася материна хата. А зранку Ольга знову поїхала в лікарню.

— На блокпості мене спитали, куди їду. А тоді кажуть — розтрощило вашу травматологію. Як так? Зайшла в свою палату — ліжко, де мала би спати, стояло біля вікна, і тепер було геть засипане склом. У сусідній палаті жінку вбило. Багато тих, хто був у лікарі з пораненнями, отримали тої ночі нові. Мене Бог уберіг.

З осені 2014-го понад півроку у місті не було води. Кілька місяців люди жили без світла. Зате з постійними обстрілами.

— Заб’ємося у куток, і мама просить казку розповісти. Я розповідаю, а сама слухаю, де воно падає, — ділиться Ольга.

Її сусіди облаштували підвал: зробили стелажі, поставили буржуйку, утеплили. І ховалися там. Туди ж бігли від обстрілів і рідні Ольги. А вона лишалася з мамою.

— Як я з нею утечу? Не донесу ж її. Я її стягувала з дивана на підлогу, накривала подушками, а сама в якийсь куток заховаюся і молюся. Як стріляти перестануть, всі дзвонять нам — живі?

Найважчими були 2014-2015 роки. Зараз району, у якому живе Ольга з мамою, майже не обстрілюють. Лише восени три снаряди впали біля місця, де жінка працює. На щастя, ніхто не постраждав.

FL6A9334

FL6A9330FL6A9317

FL6A9314

Я хочу жити, як жила. Щоб мої діти їздили на море, щоб вони гуляли в парку, каталися на гойдалках у дворі

Ніна Григорівна, слухаючи розповіді дочки, весь час втирає сльози.

— Дочка піде на роботу, а я ледь дочікуюся, коли повернеться. Вона піде на ніч — на 12 годин — а я лежу молюся. Прийшла, дверима гупнула, слава Богу…

З міста сім’я виїжджати не рветься. Ольга працює на залізниці і боїться втратити роботу.

— То чекали, що у липні все скінчиться, то — після виборів. А воно все гірше і гірше… І обманюють в очі. Мені кажуть, що я за «ДНР». Та ні за кого я! Ні за тих, ні за інших. Я хочу жити, як жила. Щоб мої діти їздили на море, щоб вони гуляли в парку, каталися на гойдалках у дворі. Хай би я недоїдала, недопивала, не їздила за кордон, з візами, без віз. Просто дайте мені спокій.

Далі не пробитися?

Війна забрала у Діми Євдокимова мрію професійно грати у футбол. Принаймні, так він каже.

Хлопцеві 16 років, і разом зі старшим братом 12 із них він грає у футбол.

Пройшов вишкіл у «Моноліті» — філіалі академії ФК «Шахтар», а за тим опинився на роздоріжжі.

— Я у «Моноліті» грав до 13 років. Там така система, якщо у 13-ть ти не потрапляєш в академію «Шахтаря», то вас розпускають. І я пролетів. М’яко кажучи, там усе за гроші вирішувалось, — зітхає Діма.

FL6A8053

Рідний дядько і опікун хлопця радив йому пробуватися у «Металург», але Діма побоявся ризикувати — і подався до Алчевська, грати у тамтешній «Сталі».

Жив у гуртожитку, вчився у 7-му класі школи і грав у футбол. Готувався до юнацької першості U-19. Хотів зачепитися там, а звідти вийти у першу лігу. Тоді уже, каже, можна було би мріяти і про вищу.

Але пограти з командою довелося не більш як рік.

Діма пригадує, як поїхали на змагання у Маріуполь — поїздка мала тривати дев’ять днів, але уже на сьомий тренер раптом сказав збирати речі і терміново вертатися додому.

FL6A7911FL6A8057

FL6A8098FL6A8084

— Ніхто не розумів, що відбувається. Завтра мав бути фінал. Усім приїжджим у команді сказали їхати додому на тиждень. Я й поїхав в Авдіївку. А назад вернутися уже не зміг. Усі мої речі залишилися в Алчевську. Хлопці з клубу казали, що у моєму гуртожитку зараз живуть «ЛНРівці». Хлопці з алчевської команди роз’їхалися хто куди: хто залишився, хто спробував зачепитися в Україні і пов’язати життя з футболом. А не вдалося нікому. Дехто так і грає в Алчевську. Але який у тому сенс? «ЛНР» — невизнана республіка. Чемпіонат з кількох сіл?

Після повернення в Авдіївку Діма виходив просто на вулицю і ганяв м’яча із сусідськими хлопцями. Тільки от це виявилося небезпечною забавою.

— Взимку один хлопець вийшов на поле побуцати м’яча, і через два метри від нього приземлився снаряд. Уламком прошило легені.

FL6A9058

Зараз Діма грає у місцевій команді від ДЮСШ. Грають на міні-полі. У місті є й велике, але воно таке, каже Діма, наче його проорали — від снарядів воронки лишилися.

Окрім футбольної команди ДЮСШ, у місті ще є команда від «Коксохіму». Її вважають елітою заводу і міста. Там грають хлопці 25-35 років.

Взимку один хлопець вийшов на поле побуцати м’яча, і через два метри від нього приземлився снаряд. Уламком прошило легені

— Мене туди беруть на ігри інколи. Але у будь-який момент можуть сказати, що я їм не потрібен. Раніше я хотів просто пограти, а зараз є ціль закріпитися у цій команді. Тому я й пропадаю на футбольному полі.

— А які у тебе зараз перспективи у футболі? — питаю.

— Грати за «Коксохім». Далі уже нікуди не проб’юся.

— Чому такий упевнений?

— Бо забагато пропустив. Два роки не наверстаєш. Мої однолітки і фізично відірвалися, і технічно. Я от тепер не знаю, на кого вчитися після школи. Не знаю. Хочу на тренера. Але ж як тоді потрапити у «Коксохім»? Вони не братимуть у команду людей, які не працюють на заводі.

FL6A9020

Мовчить.

— А мрієш тепер про що?

— Щоб війна закінчилася. Хочу в Донецьк. На «Донбас Арену» хочу. У футбол грати хочу.

У нього забрали дитинство

— Нам, будь ласка, на вулицю Кірова, 347.

— Куди? — перепитує таксист. — Це ж уже лінія фронту.

Там живе сім’я з трьома дітьми. І ми не можемо туди не їхати.

Наймолодшому синові Олександра і Вікторії — 5 місяців. Він народився під час війни. І був названий на честь військового — Сергієм.

На початку війни, коли було особливо скрутно і родина Зикових не могла купити жодних продуктів, український військовий Сергій — сам родом із Запоріжжя — приносив їм їжу. Вдячні йому донині.

FL6A8745

У одній з кімнат в домі Олександра та Вікторії висить великий український прапор. На ньому багацько підписів — тих військових, котрі зайшли в Авдіївку першими. Спочатку 93-тя бригада, потім — 20-та, пояснює Олександр. Він пригадує, що його родина була ледь не першою з місцевих, хто пішов на контакт з українською армією.

— Усі ж тут чекали на фашистів. А виявилося, нам одразу простягнули руку допомоги.

Усі ж тут чекали на фашистів. А виявилося, нам одразу простягнули руку допомоги

Вікторія і Олександр обоє з Авдіївки. До війни жінка працювала на «Коксохімі», а чоловік їздив до Донецька на металургійний завод.

— Саша спершу рвався їхати у Донецьк на роботу. Але я не впустила — не треба мені тих грошей. Аби живий був.

Зараз роботи у Олександра немає. Два місяці тому він їздив на підробіток у Волноваху — ремонтував дах у школі. Частину грошей заплатили, частину — чекає досі.

FL6A8374

FL6A8490FL6A8423

— Немає роботи тут, і все. Я ж і руки маю, і ноги — а роботи нема. Як сім’ю годувати? Це добре, що продуктами нам інколи допомагають. А от реальних грошей — не вистачає. Треба купити малому харчування, а немає за що. Старший син — першокласник Ілля — до школи ходить і просить щодня по кілька гривень. То піци йому хочеться, то іще чогось — а як я йому поясню? Соромно просити допомогу. Соромно.

До школи Ілля не ходив уже два дні — стріляють сильно.

— Вчора ніби Бог відвів: дитя збиралося в школу, одягнулося вже, аж тут бахкати почало. Дружина каже, хай нині залишиться удома. За 10 хвилин потому тут поряд чоловіка поранило. А це на шляху до нашої школи якраз.

Раніше плани якісь будували, а зараз день пережили, і слава Богу

Коли почалася війна, Іллі було всього чотири.

— У нього забрали дитинство. Він мав би ходити у дитячий садок, а просидів у погребі, — з розпачем каже Олександр.

 У цьому домі дітей люблять. Мама Віта показує грамоти старшої дочки. Хвалиться.

FL6A8516FL6A8563

FL6A8436

— Того року в школу взагалі не ходили. Дистанційне навчання було — у телефонному режимі. Ви можете таке уявити? От і я не можу…

У домі Зикових є погріб. Маленький, сирий та холодний. Раніше вони складали там консервацію. Тепер чоловік облаштував його так, щоби можна було там ховатися самим. Постелив матраци. Проте місця на п’ятьох там геть мало.

— Чому ви не виїхали з Авдіївки під час сильних обстрілів?

— А хіба нас десь чекають? — розводить руками Олександр. — Одна справа, коли ти їдеш в гості до родичів на три дні і тебе радо приймають, а коли приїздиш невідомо на скільки? І куди їхати? Ми з дружиною батьків поховали. У мене немає братів-сестер. У Віти брат є, але вони не близькі. Коли нас запрошують люди, ми реально дивимося на речі. Куди їхати і за що жити?

FL6A8734

FL6A8620

Трохи помовчавши, додає:

— Раніше плани якісь будували, а зараз день пережили, і слава Богу.

До війни донька Настя мріяла бути стилістом. Передумала. Тепер збирається вступати у військове училище. Маленький Ілля замість улюблених раніше машинок тепер просить батьків купити йому автомат.

***

[Цим текстом ми продовжуємо серію репортажів під загальною назвою «Траєкторія війни»Проект здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади.]

Тетяна Руденька Данило Павлов

Схожі публікації

Популярні публікації

34568 6

Святослав Вакарчук

Розмова з українським співаком, лідером гурту «Океан Ельзи»
24.12.2015 Володимир Бєглов
63484 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар

Введіть слово, щоб почати