Олеся Хромейчук із вересня 2020 року очолює Український інститут у Лондоні. Це організація, котра допомагає розповідати про Україну у Великій Британії. Після 24 лютого 2022 року така робота стала особливо видимою, адже Велика Британія — надзвичайно важлива країна-союзниця. Та про це ми поговоримо згодом, а почнемо цю розмову зі Львова — рідного міста Олесі.
§§§
[Ця історія створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Відсутність
«Того Львова, який я знала, вже немає. Я приїжджаю й не бачу його, але досі відчуваю. Львів є частиною моєї душі та думок, це місто сформувало мене як молоду людину, бо я поїхала звідти шістнадцятирічною».
Олеся Хромейчук — львів’янка в першому поколінні. Говорить про Львів свого дитинства та підліткового віку як про мультикультурне місто: «Воно навчило мене бачити різних людей. Те ж саме приваблює мене найбільше і в Лондоні — всі звідкись приїхали, всі різні. Але для Львова ця різноманітність не завжди була очевидною».
Олеся каже, що навчилася бачити у Львові різних людей радше через їхню відсутність, ніж їхню присутність:
«Я не відчувала оцього вродженого права на місто, яке часто відчувають львів’яни. Тому мені завжди було цікаво досліджувати тих, хто раніше жили в місті й кого більше немає».
У дитинстві майбутній історикині мало що було відомо про це. Дізнатися допомогло мистецтво:
«Все дитинство я грала в юнацькому театрі. І через п’єси, які там ставили, я почала довідуватися про мультикультурний Львів — про польську, єврейську громади, все в дуже позитивному ключі. Ми вивчали батярські пісні, в нас у репертуарі були пісні їдишем. Це все було дуже захопливо».
Дорослішаючи, Олеся ставила нові питання про щойно усвідомлену мультикультурність:
«У якийсь момент я замислилася. Добре, ми маємо цю неймовірну спадщину та навіть можемо без перекладача спілкуватися з нашими польськими друзями, ніколи не вивчавши польської мови. Але де всі ці люди? Чому їх тут немає? Це спонукало мене вже тоді заглибитися в цю тему. Коли я виросла і стала історикинею, почала робити власні дослідження».
Не менш важливим досвідом стала роль Мавки з «Лісової пісні». Тоді Олесі було п’ятнадцять. І це для неї — один зі знакових трансформаційних досвідів:
«Так я для себе відкрила Лесю Українку наново, захопилася нею вже як більш-менш доросла читачка. По тому я ще і ще читала «Лісову пісню», щоразу — новим поглядом. Леся Українка, звісно, для мене неймовірно важлива письменниця, культурна діячка, мислителька. Вона змогла проговорити ті речі, які тільки зараз ми відкриваємо для себе в суспільстві».
Деякі львівські історії відкривалися згодом: «Про історію будинку, де я виросла, довідалася відносно недавно, всього кілька років тому. Це стара кам’яниця в центрі міста, у старій єврейській частині. Поруч із нею — якась діра.
Коли я росла, завжди думала: чому поруч із нашим будинком немає іншого? Він там наче мав би бути, але його немає.
Нещодавно довідалася, що це була синагога, яку підірвали в 1941 році за німецької окупації».
Олеся міркує про історію та пласти невідомих історій і робить висновок, що саме це могло спонукати її до історичних досліджень:
«Залишається дуже багато шарів не відкритої історії. І мені здається, що ця історична закритість і необхідність відкривати травми, заховані під цими шарами, вплинули на моє розуміння того, що таке історія. Саме так я зрозуміла, для чого потрібна історія, як чутливо варто до неї підходити та розказувати. Зрозуміла, хто має чи не має права про неї говорити».
На думку історикині, у Львові найважливішою є спадщина, що належить різним групам людей, — її необхідно оберігати спільно. Олеся тішиться, що ці нерозказані історії привертають дедалі більше уваги: «З професійної точки зору я дуже радію, що вони стають дедалі видиміші. Багато людей, таких як команда Центру міської історії у Львові, доклали море зусиль до того, щоб ці історії стали видимими, чутними і зрозумілими».
Чому в дитинстві Олеся Хромейчук не знала історії кам’яниці, де жила її родина? Дослідниця у відповідь ставить інше питання: хто мав розказувати ці історії? І сама на нього відповідає:
«Людей, які пережили Голокост, практично не було. Люди, які готові були про це говорити, за роки радянського репресивного періоду навчились мовчати або говорити тихо. Люди, які, можливо, хотіли би щось довідатись, не мали джерел інформації. Для когось це, можливо, не було пріоритетом, бо в 1990-х пріоритетними могли видаватися вже інші травми — наприклад, Чорнобиль, Голодомор».
Відкриття історії міста як палімпсесту було складним, але відтоді сталися великі зміни: «Змінилося те, як ми підходимо до травматичної та дуже непростої історії України, як відверто про неї говоримо. Мені здається, це нас дуже відрізняє від наших сусідів».
Розмаїтість
Згаданий Олесею Хромейчук Центр міської історії багато працює над тим, аби оприявнювати різні обличчя Львова. Історикиня й директорка Центру Софія Дяк вважає, що місто вже краще усвідомлює себе як різноманітне:
«Місто краще бачить свою багатокультурність — це не тільки фасад, але й зворот. Це добра нагода почати ставити наступні питання. В чому виявляється це різноманіття? Яким воно було? Чому його немає? Що сталося? І чи справді його немає? Цікаво поміркувати про те, що залишилося, які ми дотепер зберегли уривки, а також про те, що ми можемо втратити».
На думку Софії, важливою тут є розмова про те, що взагалі вважати різноманіттям у Львові, Україні, Східній Європі:
«Можливо, це багатомовність — люди в Україні, не тільки у Львові, ще два покоління тому щодня чули їдиш, трохи ним говорили. Такі спогади можна почути в родинних історіях. Можливо, це історії старих будинків і їхніх мешканців, їхніх доль». Директорка Центру говорить про процес, у якому зникає відчуття монолітності — стає видно тріщинки та різні шари.
З якого моменту різноманітність у Львові стала видимішою?
Софія Дяк міркує, що точної дати чи року не назвати:
«Все почалося наприкінці 1980-х, саме тоді пішли перші тріщинки, розширюється коло оповідей про Другу світову війну. В той час у Львові починає працювати Товариство Шолом-Алейхема, котре вимагає вшановувати пам’ять цивільних жертв війни, зокрема єврейського населення, а також говорити про львівське гетто».
Іще пригадує лист до міськради з 1960-х, який бачила в архівах: «Людина звертається з проханням якось позначити місце пам’яті — стіну, що біля неї розстрілювали євреїв, українців і поляків. Тут, власне, й порядок слів є нетиповим. Цей лист — приклад того, як пам’ять із приватної сфери виходить в офіційну — у вигляді листа-звернення. Чи можна сказати, що ті часи — це вже початок такого усвідомлення різноманітності?».
Таке усвідомлення, вважає Софія Дяк, припадає радше на 1990-ті: «Той час дав можливість зайти в Україну також польським темам. Вони розвиваються паралельно, незалежно одна від одної, — українці займаються своїм, поляки своїм, євреї своїм. І вже з 2000-х поволі починається усвідомлення того, що єврейська історія Львова — це справа не лише єврейських організацій. Ця частина історії важлива для нас — мешканців міста. Вона показує, як ми ставимося до ближнього свого».
Центр міської історії у Львові є приватною ініціативою середовища львівських істориків. Його заснували 2004 року. Софія Дяк говорить, що цей проєкт скеровує увагу на XIX-XX століття:
«Оптика міста може допомогти зрозуміти нам історію регіону, народу, держави. Через таку оптику ми можемо це побачити більше та глибше. Кілька наших проєктів пов’язані саме з єврейською спадщиною. Для нас важлива зміна рамки — коли ти щось додаєш, змінюється все. Один із таких проєктів — фонтан-інсталяція 2021 року. Це єврейська ділянка міста, центр єврейського історичного кварталу, де є площа Коліївщини, названа так у 1950-ті роки. Її не вдалося перейменувати.
У рамках того проєкту інсталяції ми опублікували українською, польською та їдишем імена людей, які в цьому кварталі жили, — для цього підняли адресні книги. Це меморіально не амбітний проєкт, але він вийшов дуже людяним.
Ми можемо просто прочитати щось дуже приватне — ім’я, професію певної людини. Можемо поміркувати про сусідство. На межі напруги між назвою площі та іменами цих людей виникає дисонанс. Він триває як відкрите питання — про розмаїтість у тому числі. Це робота з відкритим кінцем».
Фейкова ностальгія
Запитую про складову туристичного львівського міфу — він оповідає про місто, де різні люди на сусідніх вулицях, у сусідніх будинках жили у злагоді та мирі. Олеся Хромейчук з іронією говорить про львівські кав’ярні, стилізовані під Австро-Угорську імперію:
«Вони святкують Австро-Угорщину та її спадщину, але це глорифікація минулого, якого ми насправді не пам’ятаємо. Така фейкова ностальгія».
Чому вона виникає?
Можливо, задля уникнення спогадів про радянський період:
«Ми повертаємося до якогось попереднього періоду і його романтизуємо. Ця романтизація цілком зрозуміла як процес, але не допомагає розібратися з історією».
Натомість СРСР навряд чи живить бодай якусь львівську ностальгію.
Олеся Хромейчук згадує: вікна будинку, де вона виросла, виходили на вулицю, що переходить у проспект Свободи — центральну вулицю міста:
«Нею ходили паради, які ми дивилися з вікна. Ми ніколи не брали в них участі, бо батьки не були членами партії та не відчували жодного зобов’язання на них іти. На паради я не дивилася з острахом, радше відчувала через них дискомфорт: коли серед ночі гуділи танки, ми все чули».
Паради вона називає шоу: «Розвалюючись, імперія була спроможна хіба що на таку фальшиву демонстрацію своєї сили. Насправді цієї сили вже не було, вона у Львові вже точно не відчувалася наприкінці 1980-х».
Мине зовсім не багато років, і на проспекті Свободи Олеся разом з батьками братиме участь у демонстраціях із синьо-жовтими прапорами та у вишиванках: «Це була неймовірна радість.
Дуже добре пам’ятаю 1990 рік. Ланцюг злуки, коли ми в місті стояли разом з усіма. Цей досвід став для мене формативним.
Важливо було усвідомити, що ми тримаємося за руки і що ця іскра переходить від Львова та йде до Києва. Такий водночас фізичний та емоційний досвід не забувається. Він дуже на мене вплинув».
У сучасному Львові, каже Олеся Хромейчук, зустрічає абсолютно вільних від радянщини людей.
Лондон
«Моя родина ніколи не хотіла покидати Україну», — такими словами починає цю сюжетну лінію Олеся Хромейчук. І додає, що еміграція дуже рідко є довільним вибором: «Це вибір між поганим і дуже поганим варіантами».
Її родина стала економічними мігрантами: «Батьки спробували економічно втриматися в Україні 1990-х, коли батька звільнили із заводу. Вони якось знаходили опції для існування і прогодовування родини. Але в якийсь момент стало зрозуміло, що опцій більше немає. Еміграція залишилась єдиним варіантом».
Спочатку поїхав батько, затим до нього приєдналася майже вся родина. Щоправда, найстарший Олесин брат, Володя, поїхав до Нідерландів.
Переїзд Олеся Хромейчук називає травматичним:
«Думаю, в шістнадцять років ніхто нікуди не хоче їхати. Вихід із зони комфорту в такому віці болісний. Як і досвід життя в країні, що не завжди відкрита для іммігрантів, — хоча я не знаю, чи є у світі багато країн, відкритих для іммігрантів».
Спілкування з однолітками, британськими підлітками, давалося складно, тому першим осередком стали інші українці:
«Спочатку я шукала спільну мову з українськими громадами, це дало якийсь комфорт. Почала викладати українським дітям драму, розказувати їм про українську культуру через мову театру».
Крім цієї творчої складової, звичайно, існував і навчальний простір — нова школа, нові досвіди: «Це стало величезним відкриттям, бо викладання у Великій Британії дуже відрізнялося від педагогічного підходу в Україні. Тут був простір для аналізу, для думок. І я усвідомила, що комусь цікава моя думка, навіть якщо я поки що її не маю, — у школі визнавали, що в мене потенційно може бути власна думка, тому про неї запитували».
Університет — соціологія та журналістика на бакалавраті. Ті роки Олеся називає «бомбардуванням новими захопливими ідеями». Потім була магістратура в Оксфорді і докторантура знову в Лондоні, де й почала фахово займатись історією, досліджуючи дивізію Ваффен-СС «Галичина» у повоєнні часи.
«На той момент у Британії розсекретили архіви, пов’язані з цим періодом, тому мені пощастило першою переглянути документи, які пояснювали переїзд дивізійників до Британії після війни. Після захисту докторської ці знахідки увійшли до моєї монографії».
Поволі проростає й любов до нового міста: «Я по-іншому відкрила для себе Велику Британію та неймовірно різношерсту лондонську публіку. Почала захоплюватися містом та його мешканцями і знайшла тут своє місце».
Бути в обох культурах
Олеся згадує, як шукала свою приналежність і усвідомлювала, що тамтешнє суспільство доволі закрите, тому там складно буде знайти своє місце. Цей процес називає болісним:
«Я зрозуміла, що вже втратила своє місце в Україні. Було боляче усвідомлювати, що ти розриваєшся поміж двох країн, двох культур. Але потім я зрозуміла, що не потрібно бути поміж двох культур — можна бути в обидвох. І там, і там. Можна поєднувати цей досвід. Це дало мені змогу скористатися знанням українського контексту, аби якісно говорити про нього до британської аудиторії. Й дозволило в Україну приносити якісь свої знання чи розуміння тієї культури, в якій я частково виросла і живу тепер. Я знайшла баланс».
Окремо Олеся Хромейчук згадує і фактор української діаспори у Великій Британії:
«Тут є різні хвилі діаспори, це різнорідне середовище. Я чула закиди, мовляв, неправильно люблю Батьківщину. Мене сприймали через призму стереотипу про “українку з України” — з русифікованої України, яка має сліди радянщини».
Боляче почути такі слова в юному віці. Можливо, це змусило розірвати всі зв’язки? Та ні, все склалось інакше:
«Тоді на такі погляди я зі своїм юнацьким максималізмом реагувала дуже емоційно, але тепер значно краще їх розумію. Ті слова мені говорили люди, котрі зберігали свою українськість попри те, що в тогочасній Європі було дуже важко бути українцями. І вони не лише зберігали цю ідентичність, а й передавали її наступним поколінням — і це все дуже непростий процес».
То в чому ж була тодішня головна претензія до «українки з України»?
Олеся пояснює історичний контекст:
«Їхні батьки чи дідусі й бабусі покинули Україну через війну, репресії, ГУЛАГ тощо — тобто через загрозу власній безпеці. Для них це було питанням виживання. А ми, моє покоління, покинули незалежну Україну, за яку боролося їхнє покоління. В тому вони бачили натяк на зраду.
Мовляв, як ви можете покинути те, за що боролися наші батьки?
Нам боліли ці слова, адже виїзд з України був важким вибором, та й еміграція не стала комфортним досвідом. Попри той біль, тепер я значно краще розумію, що тоді мало на увазі старше покоління».
Але після початку російського вторгнення численна українська діаспора є великою цінністю, вважає Олеся Хромейчук:
«Нас справді багато у всьому світі, і це означає, що ми розуміємо світ дуже добре. Ми можемо комунікувати зі своїми земляками й землячками в Україні, ділитися досвідом того, як краще пояснювати Україну міжнародним аудиторіям».
Поширеною стратегією емігрантів може бути спроба повної асиміляції та відкидання власної культурної спадщини. Олеся каже, що для неї це ніколи не було прийнятним: «Я усвідомлюю, як важко британцям вимовляти моє прізвище, але вирішила його не змінювати. Я люблю свою культурну спадщину. Це частина моєї ідентичності».
Олеся не планувала асимілюватися, але для неї було важливо, щоб її спадщину розуміли. Тому вона вирішила: має знайти мову, аби її пояснити.
Говорити про Україну у Великій Британії
Коли Олеся Хромейчук приїхала до Великої Британії, про Україну там знали хіба що за словом «Чорнобиль» та іменем футболіста Андрія Шевченка.
Однак від 24 лютого 2022 року все змінилося: «Західний світ відкрив для себе Україну. Відкрили те, що вже існувало століттями».
Сучасний стереотип про Україну — вже не Чорнобиль, а образ відважних і сміливих, витривалих і патріотичних українців, які не дозволяють агресору зруйнувати їхнє життя.
Олеся міркує, що це дуже позитивні й абсолютно виправдані уявлення про українців. І доходить висновку:
«Видимість і розуміння — різні речі. Україна стала видимою, з’явилась на карті, обивателі вже не плутають Україну з Росією, знають, як писати назви наших міст, не називають Україну the Ukraine. Але це не означає, що Україну, її історію та культуру розуміють».
На думку Олесі Хромейчук, той подив, із яким сприйняли хоробру боротьбу українців, якраз підкреслює те, що у світі досі не розуміють, чому українці такі відважні, чому готові боронити свою державність, чому об’єднані проти агресора:
«Коли мене запитують про культуру опору українців, я намагаюсь пояснити її коріння. Ми не прокинулися раптово відважними 24 лютого. Наша відвага — це необхідність для виживання. Тому я не романтизую всі ці ідеї, а пояснюю їхнє історичне коріння — непросте, болісне, травматичне і довге, тривалістю в кілька століть».
Свою професійну місію в такому контексті визначає так: «Як історикиня і як директорка Українського інституту я ставлю собі за мету побудувати місток від видимості до правдивого розуміння».
Яким було розуміння українського контексту після 2014 року — й до повномасштабного вторгнення? Що змінилося?
Олеся Хромейчук цитує есей Оксани Забужко з проєкту «Культурні дипломатки», що вийшов на Радіо Культура, а саме її слова про те, що Україну на Заході відкривають кожні десять років:
«Хтось відкрив у 1990-х, далі запам’ятали репортажі з яскравими кольорами Помаранчевої революції, але ніхто нічого не зрозумів. Звичайно, я узагальнюю, бо були люди, які вивчали Україну давно, котрі були й досі є важливими голосами. У 2014 році через Революцію Гідності з’явилося нове сприйняття України, але, на жаль, не розуміння російської війни на сході, не розуміння окупації Криму. Після окупації Криму я чула дедалі більше розмов про те, що це закрите питання, мовляв, до нього не варто повертатися. Та я поверталася й нагадувала, що це зелене світло для інших злочинів і в Криму, і на сході України. Таким чином Захід ніби казав Росії, зокрема Путіну, що ми всі прийняли окупацію Криму, а отже, слід рухатись далі й не зупинятися».
Олеся згадує, що тоді її сприймали як «angry woman» — розлючену емоційну українку, яка говорить якісь абсолютно не прагматичні речі:
«В ті часи розуміння російської війни на сході України практично не існувало. Російська пропаганда про так звану громадянську війну, про внутрішні конфлікти працювала тут дуже добре. Але, відверто кажучи, більшість британців просто не знала, що війна в Україні і далі забирає життя».
Розповісти цю історію голосніше змусила трагічна загибель Олесиного брата на фронті:
«Я створила про це виставу, яка потім переросла у книжку. Документальну виставу про історію мого брата ми з моєю театральною трупою зіграли 2018 року. Люди дуже дивувалися, після вистави підходили й казали, що не мали уявлення про те, що війна досі триває. Наша частина Європи зовсім не була на радарах пересічних людей у Великій Британії».
Після 24 лютого 2022 року стався «квантовий стрибок» інтересу до України у Великій Британії, на думку Тетяни Філевської, креативної директорки Українського інституту:
«До того доступ до знання про Україну мали радше професіонали та українці, котрі жили у Великій Британії. Подій, які відбувалися й були присвячені Україні, проводили мало — їх можна було порахувати на пальцях однієї руки. Після початку вторгнення таких подій стало більше, а також виріс інтерес до них. Стало більше можливостей — наприклад, на всіх великих британських фестивалях був український елемент, як-то концерти, покази. Загалом Велика Британія — децентралізована країна, і що далі від великих міст, то кращий доступ до доброї публіки».
Тетяна Філевська підсумовує, що спектр взаємодії був дуже широкий — і професійні та непрофесійні події, і формальні й неформальні обміни.
В культурній дипломатії, на Тетянину думку, доводиться працювати з кліше й стереотипами: «Складно охопити всю глибину й широту іншої культури, не знаючи про неї нічого».
Український інститут кілька років тому провів дослідження про сприйняття України в різних країнах світу, зокрема у Великій Британії. Тетяна Філевська згадує отримані результати: «Були негативні асоціації: корупція, війна, трудові мігранти, Чорнобиль. Із позитивних асоціацій — футбол».
Теперішнє бачення — «brave like Ukraine», «смілива нація, що протистоїть силам зла».
На думку Тетяни Філевської, тепер треба допомогти британцям зрозуміти українську історію, цінності, розвиток як політичної нації:
«Їм не до кінця зрозуміло, на чому базується феномен нашої сміливості. Коли британці чимось цікавляться, то починають послідовно в цьому розбиратися. Вони ставлять багато питань, у тому числі складних. Для українців це тест — ми не всі речі проговорюємо, не про все маємо сформульовані відповіді. Я колись почула питання про десять сильних сторін України, що сприяють її розвитку. Від наших відповідей на свої питання британці чекають логічності та аргументованості, а не емоційності та невпевненості».
Лондонград
Олеся Хромейчук вважає, що до 24 лютого 2022 року обивателі Великої Британії або нічого не знали про війну, або мали «абсолютно спотворене розуміння ситуації через російську призму, яка виходила з Кремля».
Це нагода поговорити про російські впливи у Великій Британії. Не всі в Україні, думаючи про Лондон, міркують про нього як про місто з розкішною нерухомістю російських олігархів, їхніми банківськіми рахунками та іншими активами.
В одному з текстів я натрапила на назву «Лондонград» і запитую в Олесі, чи часто його вживають.
«Не пригадую, хто й коли вигадав цю назву, але чую його серед тутешніх аналітиків, які виступають проти впливу російських грошей на політичне британське середовище. Тих, які виступають не лише за посилення санкцій проти Росії, а й проти існування інфраструктури, що приймала ці гроші та відбілювала їх, перетворюючи згодом на політичний вплив. Люди, які цьому сприяли, теж мають нести відповідальність».
Водночас, за оцінкою Олесі Хромейчук, Лондон уже не хоче бути Лондонградом:
«Все російське стало токсичним, принаймні на позір. Та важко все змінити за один рік чи навіть за десять років нашої війни з Росією. Варто звернути увагу на те, що цей вплив і далі існує, бо він формувався протягом багатьох років, якщо не століть, впливу російської м’якої сили».
Важливою тут є готовність чути голоси з України:
«Проблема в тому, яким голосам тут готові довіряти. Раніше існувала дефолтна позиція не слухати Київ, а слухати Москву. І це, як мені здається, вплив імперського минулого Великої Британії — слухати інший центр імперії, а не периферію. Звісно, зараз це змінюється, адже всі усвідомлюють, що Москва говорить неправду і що треба слухати ті голоси, які говорили про імперський досвід, про імперські стосунки з Москвою. Але це відбувається дуже повільно».
Чутливий момент — критика російської культури:
«Я майже на всіх дискусіях чую одне й те саме питання. Воно про те, чому українці так критично ставляться до російської культури. Мовляв, це ж різні речі, бо «Пушкін — не Путін».
Треба пояснювати, заохочувати до критичного прочитання російської культури, до розуміння Росії, якою вона є, а не якою її уявляли через надуману great Russian culture.
Це складно, бо цей вплив триває. Думаю, він триватиме довше, ніж російські гроші».
Олеся говорить, що, окрім критики російської культури, важливо допомагати відкривати українську культуру за кордоном:
«Це те, що ми намагаємося робити в Українському інституті у Лондоні, — ми пояснюємо, чому Україна релевантна в широкому контексті. Наприклад, відкривши для себе Лесю Українку, британське суспільство зможе краще осягнути європейський літературний канон, феміністичний канон, модерний канон і так далі. Це частина тієї культури, якої вони ще не знають, але яку їм потрібно зрозуміти».
Подібний підхід може спрацювати не тільки з культурним середовищем:
«Наприклад, у спільноті екоактивістів, які борються проти використання викопного палива. Варто їм нагадувати: якщо вони не будуть аналізувати толерування й заохочувати російський нафтовий шантаж, який тривав роками, якщо не звертатимуть уваги на екоцид, який Росія чинить в Україні, то не будуть знаходити якісних рішень для глобальних проблем. Треба допомагати їм зрозуміти, що Україна — неймовірно важливий гравець у вирішенні глобальних викликів».
Один з успішних кейсів української присутності у Великій Британії — Євробачення 2023 року у Ліверпулі, яке мало відбутися в Україні. Тетяна Філевська згадує:
«То була екстремальна ситуація, бо Україна не могла приймати Євробачення в себе. Нам дуже пощастило, що саме Велика Британія погодилася його провести, — і вона це зробила як справжній друг і партнер. Заявка Ліверпулю як міста, що хотіло би приймати Євробачення, перемогла, бо левову частку проєкту вони присвятили саме Україні. Окрім конкурсу, в місті відбувся величезний фестиваль української культури, що створював можливості для співпраці митців, а також інтегрував Україну в місто на усіх рівнях. Наприклад, мерія розіслала всім мешканцям насіння соняхів, запросивши посадити їх удома на знак солідарності з Україною. Весь Ліверпуль зараз цвіте соняхами».
Бути українкою фултайм
Олеся Хромейчук аналізує свій досвід і виклики, що постають перед українськими родинами, котрі вимушено опинились у Великій Британії. Говорить про потребу бути в постійній готовності пояснювати українські реалії:
«Байдуже, хто ти за професією, чим тут займаєшся. Якщо ти українка, то маєш знати абсолютно всі новини, всі нюанси, аби пояснювати, що відбувається в Україні. Треба експертно говорити про історію, культуру, лінгвістичні відмінності, ситуацію на фронті. А ще, до всього, пояснити, коли та яким чином закінчиться війна. Очікування від нас дуже високі й абсолютно не реалістичні».
Цю роль Олеся виконує усвідомлено: «Для мене це інша ситуація, бо я справді взяла на себе відповідальність пояснювати Україну. Але я сприймаю себе радше як підсилювачку голосів, які лунають з України, як перекладачку, котра може передати їх доступною тут мовою».
Каже, що ніколи не любила бути просто спікеркою: «Я відмовляюся говорити про ті речі, яких немає в полі моєї експертизи. І коли не можу щось фахово пояснити, то завжди шукаю голосів, які пояснюють якісно. Намагаюся розширювати мережу розуміння України».
Раніше по коментарі переважно зверталися до русистів: «Було доволі багато людей, готових говорити про Україну. Але тепер експертне поле українців, експертів з України, розширилося. І треба його розширювати, щоб люди, які можуть говорити про Україну якісно й авторитетно, були на радарах журналістів, політиків, науковців».
[Читайте також: «Я хотів бути добрим істориком». Професор Гарварду Сергій Плохій — про власний вибір і зобов’язання професійних істориків перед суспільством, у якому вони живуть]
Важливим є також уміння адаптувати інформацію про Україну до розуміння різних середовищ і країн. Олеся Хромейчук згадує свій досвід мандрів і виступів за кордоном:
«Найважче доступно пояснювати складну ситуацію. Не спрощувати, а доступно розтлумачити нюанси. Я трохи поїздила світом і зрозуміла, що в різних країнах треба знаходити різні кути, під якими пояснювати Україну. Треба шукати паралелі, які були б промовистими для тієї аудиторії, до якої я звертаюсь».
Як не звучати занадто емоційно?
Олеся каже, що не має проблем з емоційністю: «Війна — це емоційна штука. Мене дивують ті люди, які про війну говорять не емоційно». Але траплялися історії — коли кликали на ефіри або через посаду в Українському інституті, або через те, що історикиня, українка, жінка, сестра загиблого воїна.
«Я помітила, що нерідко після мене ще вмикали якогось чоловіка із Західної Європи — як “об’єктивного” аналітика. Тобто мене розглядали як емоційний елемент розмови про Україну, що надасть людського виміру, тобто особисті свідчення, розкаже історію про загибель брата на фронті. І мені завжди було цікаво зрозуміти, який аспект війни не є людським. Поділ на емоційність і прагматичність, на людський фактор і на об’єктивний фактор — це штучний поділ. І нам треба говорити й нагадувати, що можна бути емоційною, раціональною та прагматичною одночасно».
Олеся підсумовує, що планує залишатися «angry woman», яка говорить емоційно, але також аргументовано й авторитетно. Цей досвід відкриває поле для розмови про множинну дискримінацію, бо нас не хотіли слухати як українців і українок, як «другорядних» людей.
Усвідомити це Олесі допоміг феміністичний погляд на світ та академічні дослідження участі жінок у війні:
«Я провела паралель, яка допомогла мені зрозуміти ці процеси: вона пролягала між тим, як суспільство не довіряє жінкам їхні знання про власний досвід (просто тому, що вони жінки, а не чоловіки, яких у патріархальних суспільствах вважають авторитетнішими), і тим, як ми не довіряємо націям, що їм бракує традиції державності, а отже — й авторитету в наших очах».
Сьогодні, на думку Олесі Хромейчук, ставлення до України можна порівняти зі ставленням до молодої жінки. Нас розглядають як молоду країну, яку поки що не варто сприймати всерйоз. Однак не треба підлаштовуватися під стереотипи:
«Але як жінкам не варто “ставати чоловіками” для того, щоб їх почули, так і українцям не треба намагатися відповідати шаблону “авторитетного голосу” — слід радше кинути виклик цим стереотипам. Нам слід говорити, що ми маємо той досвід — зокрема стосунків із Москвою, — який світові необхідно чути. Тобто годі обговорювати наше життя, нашу долю, наше майбутнє за нашими спинами».
Олеся каже, що дієвою тактикою може бути розмова не про довгу традицію державності, а навпаки:
«Мені здається, важливо говорити про відсутність державності як те, що сформувало нашу культуру. Це пояснить, чому ми так боремося зараз за державність. Бо її — через три століття панування імперії — в нас дуже довго не було.
Чому в нас така антиколоніальна культура? Бо нам завжди доводилося вибудовувати культуру як відповідь на репресивні політики імперіалістичного центру.
Цей досвід сформував нас тією політичною нацією, якою ми є зараз. Маючи історію розділеності України між різними імперіями, ми навчилися об’єднуватися в час кризи. Навчилися відкладати свої політичні чи етнічні розбіжності, щоб боротися за щось фундаментальне — за національну й індивідуальну емансипацію, за базові права».
Ще одне поширене запитання від іноземців — про історичні паралелі:
«Як історикиня я завжди нагадую, що Україну довго сприймали як буферну зону. Та буферна зона дуже швидко може стати зоною воєнних дій. Допоки ми будемо сприймати Україну як “сіру зону” між “правдивою Європою” та загрозою з Росії, доти в Європі не буде безпеки. Тому я спонукаю аудиторії тут, у Європі, задуматися, як сильно вони цінують власну захищеність. Бо допоки в Україні триватиме війна, вони не будуть у безпеці, тож мають зробити все для того, щоб Україна перемогла та деокупувала всі свої території».
Український інститут у Лондоні
Український інститут у Лондоні існує з 1970-х років, його заснував патріарх Йосиф Сліпий. Він придбав будинок для майбутнього осередку української академічної культури. Олеся Хромейчук переповідає цю історію з любов’ю:
«Вона мені завжди додає трошки віри чи сил. У такі часи, як 1970-ті, коли ніхто не очікував на швидкий розпад Радянського Союзу, була людина, яка розуміла, що треба вкладати й інвестувати в майбутнє, якого, можливо, не побачить його покоління. Тобто необхідно сіяти, щоб насіння обов’язково проросло. І така віра, звичайно, надихає».
Поруч із будинком є важливе місце українського Лондона: пам’ятник Володимирові Великому, біля якого українці збираються на мітинги та інші зустрічі. Втім, сам інститут у 2022 році став більш затребуваним не тільки для українців.
«Трафік на наш вебсайт зріс у 3000%, але команда зовсім не збільшилася. Інститут упізнаваний як місце, куди звертаються по точну, перевірену, незалежну інформацію про Україну. І ми ставимо за ціль розповідати про Україну таким чином, щоб формувати розмову про Україну, впливати на порядок денний, а не просто реагувати на те, що діється».
Основна цільова аудиторія Українського інституту — британське суспільство:
«Це люди, які, можливо, ще не відкрили для себе України. Вони не знають нічого або знають дуже мало. Тому майже весь наш контент — англійською. Кілька разів на місяць ми проводимо великі відкриті події, переважно в партнерстві з іншими великими інституціями, як-то Британська бібліотека (British Library), Королівське товариство мистецтв (Royal Society of Arts) чи іншими подібними партнерами. Це допомагає розширювати нашу аудиторію до тих кіл, які інакше про Україну не довідаються».
Ще один напрям роботи — школа української мови, яка після 24 лютого набрала понад два десятки навчальних груп:
«На наші курси є великий попит. Британці хочуть вивчати українську. Також у нас є курси української літератури й української історії.
Для мене це щемка річ, бо протягом десяти років викладання в британських університетах я “контрабандою” приносила знання про Україну, адже насправді викладала курси або радянської, або Центрально-Східної історії, або історії Російської імперії.
Українознавчих курсів, за винятком двох університетів — Кембриджу та Університетського коледжу Лондона, — у Великій Британії не існувало, тому я завжди намагалася вносити Україну в наявні курси. Україна була білою плямою».
Раніше в академічних колах вважали, що на вивчення історії та культури України немає попиту. Але досвід Українського інституту в Лондоні засвідчує протилежне:
«Всі курси, які ми пропонуємо, наразі переповнені слухачами, тому ми створили список очікування. Треба взяти до уваги, що це не університетські курси, а неформальна публічна освіта, яка не дає університетських кредитів. Єдине, що ми даємо, — знання. І попит на це знання є».
На навчання записуються нащадки третього-четвертого покоління діаспори, котрі хочуть дослідити своє українське коріння.
Також є студенти й аспіранти, які або вже вивчають або хочуть вивчати Україну. Приходить і професура, професійні славісти, котрі зрозуміли, що замало знають про Україну.
Український інститут у Лондоні щороку вручає премію за найкращий переклад української літератури англійською мовою, має онлайн-журнал «London Ukrainian Review» і реалізує спільні проєкти з українськими інституціями:
«У співпраці з державним Українським інститутом ми зробили серію коротких документальних фільмів “10 Things Everyone Should Know About Ukraine”. Це експлейнери для зовнішньої аудиторії. В них десять експертів розказують про найважливіші моменти української історії за останніх півтора століття. Вийшло доступно й цікаво».
Наразі в інституті працює Олеся Хромейчук, її заступниця Марія та частково комунікаційниця Фібі:
«Також є кілька кураторок, зокрема українська дослідниця Саша Довжик, які працюють над проєктами, коли є фінансування. Ми незалежна організація, тож мусимо шукати фінансування абсолютно на все. Наша опора — маленька армія волонтерів. Без них ми просто не дали б собі ради».
Видимість України Олеся називає ситуативною:
«Нам зараз важливо, щоб ситуативний інтерес переріс у структурні зміни. Важливо, щоб окремі акції підтримки переросли в традицію спілкування з українськими культурними інституціями. Важлива співпраця на роки, яка переживе цю війну, переросте в те, що українські оркестри, українські театри будуть у програмах місцевих інституцій, запланованих заздалегідь, а не як відповідь на російську агресію.
Ми хочемо, щоб українських письменників знали не через некрологи, а через переклади їхніх книжок, які стоятимуть на полицях книгарень.
Ми не можемо собі дозволити, щоб про українську культуру довідувалися тільки тому, що її намагається знищити Росія».
Найкраще, на думку Олесі, спрацьовують особисті зв’язки:
«Добре, коли хтось із місцевих інтелектуалів знайомиться з Україною, поїхавши туди, побачивши людей, знайомиться з окремими колегами. Тільки тоді територія перестає бути територією і отримує місце на ментальній мапі тієї особи. Часто люди, які ніколи не були на сході України, які не знають, що таке Крим, можуть вести розмови про те, що якісь землі ми маємо віддати Росії. Та щойно виникає особистий зв’язок, Україна перестає бути абстракцією. Тому всі ми маємо бути готові працювати фултайм українцями».
На досвід таких структур, як Український інститут у Лондоні, як і інших, створених різними хвилями української діаспори в повоєнному світі, спиралися, створюючи Український інститут, котрий займається поширенням інформації про українську культуру у світі і підпорядковується Міністерству закордонних справ України.
Тетяна Філевська, креативна директорка Українського інституту, каже, що інституція на зв’язку з усіма такими організаціями:
«Ми постійно координуємося та взаємодіємо — це необхідно, бо нам треба мати партнерів на місці, обмінюватись експертизою. Але поки що не бачимо можливості об’єднання в мережу. В нас різні мандати та інституційна пам’ять. Але роботи багато — вистачить на всіх».
Смерть солдата
У видавництві «Віхола» вийшла друком книжка Олесі Хромейчук «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою». Це документальна проза про проживання травми — загибелі брата.
«Я дозволила собі копати глибше, глибше, глибше. Все почалося з коротких скетчів, які мені важко давалися. В них я записувала власне переживання травми через втрату Володі. Він воював майже два роки в лавах ЗСУ, пішов добровольцем. Доти не мав жодного стосунку до армії, лише в 1990-х проходив строкову службу. Він загинув 2017 року під Попасною».
Описаний досвід Олеся почала приносити у свою маленьку театральну трупу в Лондоні, аби подивитися, що з цим текстом можна зробити на сцені. Він переріс у документальну виставу:
«Та це був перший шар. Я побачила, що це дієвий інструмент, аби пояснювати Україну. Втрата, горе — це емоції, знайомі більшості людей. Не потрібно розуміти чи співчувати Україні, аби збагнути, що таке горе, втрата близької людини».
Олеся сумно жартує про українських кассандр: «Ми багато говорили про те, що треба запобігти ескалації, але, на жаль, до нас не дослухались».
Вистава перетворилася на книжку, бо авторка зрозуміла, що не все готова сказати зі сцени:
«Театр — не той вид комунікації, де я можу оповісти якісь глибші частини історії мого брата та історії цієї війни. Я не полишала мети нагадувати світові про війну. Так з’явився перший рукопис».
Після початку повномасштабного вторгнення перше видання книжки помітило велике британське видавництво, котре запропонувало оновити текст і підготувати друге видання, що отримало значно ширшу аудиторію, а також переклади німецькою та нідерландською. Восени вийде переклад французькою. Видання в Нідерландах Олеся називає особливо важливим, адже в цій країні 11 років прожив її брат.
«Для мене ця книжка — це змога розповідати про війну через особисту історію, на яку люди реагують значно швидше, ніж на заголовки новин. Читачі можуть ототожнити себе зі мною чи з моєю родиною. На жаль, тепер це далеко не унікальна історія — нині це історія тисяч і тисяч українських родин».
Найбільше історикиня очікувала на український переклад. Текст з англійської перекладала сама:
«Таким було наше спільне з видавництвом рішення. Я усвідомлювала, що це буде непростий процес. Українська — моя рідна, але англійська — моя професійна мова. Також саме вона додавала трохи дистанції між мною і травмою. Англійською писати було легше. Я тішуся, що цей текст тепер зможуть прочитати побратими й посестри Володі, разом з якими він воював».
Олеся презентувала книжку українською мовою в рідному місті на Букфорумі. Коли читала уривок, було помітно, як тремтять її руки. Зазначила: хвилюється так, як на жодній презентації до того. Бо серед інших у першому ряду послухати її історію прийшли близькі люди з дитинства.
«Я не знала, чи варто розповідати історію горя з Лондону українцям, які переживають його в Україні. Я хвилююся, як в Україні буде прочитана ця історія. Але в якийсь момент вирішила: можливо, ця історія спонукатиме інших говорити про власне горе. І якщо я можу використати свій голос таким чином, то для мене це буде великий привілей».
