Читанка

Гірше, ніж війна: моя репортерська подорож через COVID-19

Репортерка — про пандемію COVID-19 на прикладі італійського міста

The Ukrainians
1 Листопада

П’ятниця. 6 березня. Бергамо. Італія.

[За кілька днів це містечко стане однією з найгарячіших точок в історії епідемії COVID-19 в Італії]. 

Італійська репортерка та письменниця Франческа Боррі приїхала в місто. Її лівійська віза якраз закінчувалась. «Приходьте наступного понеділка», — сказав працівник посольства.

Цей понеділок для неї настане лише за три місяці. Цілих три місяці вона проведе тут, у Бергамо та Альцано-Ломбардо. В самому епіцентрі пандемії в Італії. 

Субота. 7 березня. Бергамо. Італія.

Усього три години машиною від власного будинку — і Франческа Боррі опиняється в Бергамо. 

— Як і більшість із нас, я думала, ця історія про уханський вірус — трішки роздута. Натомість коли я прибула в Бергамо, на вулицях були мертві тіла. Буквально. Гроби. 

Похоронні бюро не могли впоратися з такою кількістю померлих. Кожні 3 хвилини 35 секунд у Бергамо помирала людина. 

— Мені кажуть: «Ти була першою. Першою з останніх». 

Перша смерть в Італії настала 23 лютого 2020 року. Коли Франческа приїхала в Бергамо, люди уже вмирали 2 тижні. І це всього година їзди від Мілану.

Понеділок. 9 березня. Бергамо, Італія. 

***

Мені часто кажуть: «Ти що, працюєш на місцях?». Ніби дивуючись. Адже зараз ми, фрілансери, переважно працюємо чи віддалено з дому, чи з офісів.

Але чому дивуватись? Я не знаю, де мені ще бути. Як інакше репортер може висвітлювати це все? Часто розуміння чогось — недостатньо. Потрібно фізично бути там.

*** 

Колись американський журналіст Ентоні Шадід казав: «Завдання також у тому, щоб описати те, що може статися».

У Багдаді після війни в Перській затоці, коли більшість репортерів бігали за американцями, дивилися, як вони роздавали дітям іграшки, писали про те, які вони сміливі та милосердні, Ентоні натомість спілкувався з іракцями, пишучи, що це все марні й приречені на провал зусилля. Бо досягти розуміння неважко, тобі просто треба бути на місці. В самому епіцентрі подій. 

Як у Багдаді, так і у Бергамо. 

Бергамо. В місті, яке минулого року якимось чином жило своїм окремим ритмом, переживаюче те, що всьому світові ще доведеться пережити пізніше.

***

Стрибок у невідоме

[Звичайне висвітлення новин для Франчески Боррі перетворилось на велике розслідування про те, що пішло не так. Вона вважає, що багато смертей було навіть не через ковід, а через дії уряду у відповідь на ковід].

Наприклад, в Італії, щоб зменшити навантаження та не переповнювати лікарні, пацієнтів із «легкими» симптомами спроваджували до будинку літніх людей. Власне, до вісімдесятирічних. До найвразливіших. 

Місяцями терапевти не мали жодних інструкцій про те, які ліки можна призначати. І усе, що вони радили вживати, — тайленол (парацетамол). Призначили б щось інше — у разі смерті вони опинились би в суді та відшкодовували б збитки. 

Це одна з причин високої смертності. Бо неважливо, ковід чи ні, але пневмонію не лікують молоком та медом. Чи це важко було зрозуміти? Чи важко побачити? Просто озирнутися навкруги? Зовсім ні. Просто треба бути на місці. 

Описати те, що могло бути, й те, що діялось, і запобігти таким випадкам у майбутньому. Вберегтися від другої хвилі.

Так само як, бувши в Багдаді, за десять років ми жодного разу не були в Мосулі (місто в Іраці — TU).

Але ніхто не приїздив у Бергамо. Хіба що поодинокі фотографи та невеликі знімальні групи. Бо це — небезпечно. І це лише початок. І вірус — стрибок у невідоме. І коли це небезпечно, то чий час настає? Правильно. Фрілансерів. 

Я думала, що пробуду там усього кілька днів. Але ні. Я була там протягом трьох місяців. За цей час ніхто не приїхав. Зовсім. І це криза, яка зупинила весь світ. Змінила все та усіх. Ніхто не приїхав.

*** 

Ми далі говоримо, що читачів стає менше. Але вони ніколи так не жадали інформації, як у ту мить. У ті місяці не було браку читачів. Проблема була в нас. Так, нам бракувало фінансування. Це правда. Усе через те, що ми — на межі. Бо все, що онлайн, — безкоштовно. Чому хтось має платити за те, щоб читати новини? Медіаіндустрія — це Нью-Йорк Таймс, Ґардіан, Ле-Монд, Шпіґель. Кілька оплотів. І майже нічого більше. Жодна газета не може дозволити собі наукового кореспондента. Наш кореспондент — Вікіпедія. Але проблема не тільки у коштах. Ми описуємо, просто описуємо. 

Якщо ми обговорюємо, наприклад, Ізраїль та Палестину або глобальне потепління… Тобто коли мова йде про суперечливі питання, ми запрошуємо двох експертів із протилежними думками і беремо інтерв’ю в обох. Так само з вірусом. Експерт, який каже, що він реальний, і експерт, який стверджує, що це брехня. Експерт, що рекомендує локдаун, та експерт, який проти. Хтось виступає за щось, на наступній сторінці хтось це спростовує. І це все інформація? Ні, це хаос. Це зречення нашої ролі. Це непросто. Алан Расбріджер (британський журналіст — TU) завжди каже, що навіть висота Евересту не є сталою. Вона залежить від рівня снігу та гравітаційних відхилень. 

Але наше завдання не в тому, щоб узяти інтерв’ю в когось, хто стверджує, що там падає дощ, а потім в опонента такої заяви. Ми маємо відчинити двері і з’ясувати, яка там погода. 

Я часто чую: «Ми тут, аби свідчити». Свідчити? Що? Ми ж не в суді.

Ми повинні думати. І постійно перевіряти.

Так, COVID — це новий вірус. Ви просто довго живете у так званому «довгому ковіді». Коли є лише далекі наслідки, про які ніхто не знає, що це і скільки вони триватимуть. 

А тепер просто уявіть: ви відчиняєте двері і часто бачите лише туман. Що ви маєте робити? 

В такому разі потрібно висвітлювати туман. Висвітлювати сумніви. Не полярні явища, як сонце і дощ. У такому разі радше висвітлювати питання, а не відповіді.

Так і тут. Так і з COVID-19.

***

Можливо, тому, що я пишу для Єдіот Ахронот (щоденна ізраїльська газета — TU) і часто виступаю на Аль-Джазірі (арабський телеканал новин — TU). Можливо тому, що я постійно перебуваю між арабами та ізраїльтянами, і ні арабів, ні ізраїльтян годі не описувати: мої читачі можуть пережити те, про що вони читають. 

Бо певною мірою це війна, чи не так? 

Коли ми пишемо про померлих, поранених або біженців. Про жінок та дітей. Коли ми описуємо конфлікт як гуманітарну кризу. Тримаючись подалі від проблемних моментів, усе, що може збити нас з уже давно знайомого шляху, знайомих тем. Аби лише помилитися. 

Саме тому в Італії ніхто не писав про ковід. 

***

Історія Рікардо Мунди. Або що відбувалося поза лікарнями.

Єдиний терапевт у Бергамо, який і далі ходив на виклики додому минулого року і серед пацієнтів якого немає жодного смертельного випадку, — це Рікардо Мунди. Він був одним з кількох лікарів, які доглядали за пацієнтами щоденно. Він призначав не лише тайленол, тож cуттєво знизив число госпіталізацій та смертей. І не лише за локдауну.

Ми всі зосереджуємося на реанімаціях. Як би це не звучало цинічно, вони викликають найбільше уваги. Усе через те, що там — найстрашніші та найзворушливіші історії. 

З хворими, яких інкубують на підлозі у коридорах, чорні мішки з пацієнтами, які прибули в останню хвилину й померли від задухи, навіть без імен. Ми всі спостерігаємо за тим, що діється в лікарнях, але забуваємо, що головною проблемою було саме запобігти потраплянню туди.

Це була історія про те, що могло змінити хід другої хвилі. І третьої, і четвертої. Хід усього. Історія лікарів, які й далі відвідували хворих. Але щоразу, коли я розповідала про це, у відповідь чула: «А якщо ми помиляємося?». 

Але якщо ми взагалі не помиляємося? А якщо ми спробуємо перевірити? Якщо ми спробуємо, наприклад, зустрітися з пацієнтами особисто? Просто побути журналістами?

*** 

Ось чому після Бергамо я вирішила висвітлювати пандемію ковіду по всьому світу. Розказувати про країни, які постраждали найбільше. Одна за одною.

Так я поїхала в подорож, і подорожую досі. Я дивилася на це як на щось… дивовижне. Грандіозне. 

Давайте чесно. Я журналістка. Ось і все. Тобто… Подумайте про Сирію. Подумайте про те, як би її описав репортер, який ніколи не бував ані на війні, ані навіть на Близькому Сході, і порівняйте з ветераном, що воював там. Ось у чому різниця.

Для мене це й визначає, власне, поняття «журналіст». Він не лише копає глибше, а й має критикувати те, що діється. Для мене користь — це те, що він не лише зіставляє факти, але й заповнює прогалини. 

Я не експертка з усього, це правда. Над чим би я не працювала: чи писала про Хамас (палестинський політичний рух — TU) чи кубик Рубіка. Неважливо. Хтось трудився над цим усе життя і точно знає більше. Але я експертка з порівнянь. Зрештою, ковід це одна з ключових проблем зараз, чи не так? Чому хвороба така непередбачувана? Така неоднорідна? Чому вона по-різному впливає не лише на різних пацієнтів, але й на різні країни? 

Так само як ви не можете зрозуміти вірус, аналізуючи лише одного пацієнта, ви не можете зрозуміти його, аналізуючи лише одну країну.

Тому я почала дізнаватись, що відбувається в інших. У цьому й полягає моя робота — вийти і з’ясувати, яка погода на вулиці.

***
Хоча все ж у цій подорожі стояло й питання моралі. 

Чому за три місяці ніхто не з’явився? Я не знаю. Того року все було інакше. Усе було нове. Усім було страшно. І мені теж.

Але в Єдіот Ахронот ми про себе говорили: «Якщо є хтось, хто ризикує менше, ніж інші, хтось у цьому випадку отримає лише гарячку і виживе». Так от, це — я. Бо, як і всі військові репортери, я молода та здорова, з міцним імунітетом. 

Але, якщо чесно, мене вже втомлює ця риторика про безпеку. Бо річ не в тому, чи цей матеріал буде безпечним. Річ у тому, чи цей матеріал вартий небезпеки. Інакше нічого ніколи не зрушить з місця. І, звичайно, історія Бергамо вартувала того. Беззаперечно! Але ніхто не приїхав… Серйозно. Не було нікого. Міністр, представник парламенту. Асистент. Нікого. Навіть єпископа не було. 

***

Ці три місяці я жила біля Бергамо, в Альцано. Саме тут сталися перші смертельні випадки. Так усе почалося для мене. 

Коли я думаю про ковід, у мене в голові не з’являються картинки з лікарями у білих захисних костюмах. Я думаю про вид на Альцано-Ломбардо з вершини пагорба у квітневий вечір. Одне вікно світиться, у трьох інших — темрява. Тут багато порожніх будинків — там померли всі. 

Я думаю про це, поки італійці обмінювались рецептами лазаньї, щоб розважити себе в час карантину, та обговорювали усе, окрім вірусу. Бо тоді вірус був лише на півночі. 

В один із перших днів журналіст із Риму, побачивши мене у включенні для Аль-Джазіри, сказав, що це все брехня. Я мусила зробити селфі, щоб довести, що я була там. А пізніше на порозі свого будинку я знайшла приготовану вечерю. 

І наступного вечора теж. 

Потім я почала знаходити своє улюблене печиво або банку Нутелли. Якось були навіть нові шкарпетки. 

Я була рада, бо речей у мене не було. Я ж планувала зупинитися тут усього на кілька годин, а не на три місяці. 

Альцано прийняв мене. 

Часто на вулиці не було нікого, окрім «швидких». 

У мій останні день тут власниця кав’ярні на площі пригостила мене горнятком еспресо та сказала: «Я була рада вас бачити. Постійно спостерігала, як ви працювали. Ваша робота дуже цінна. Можливо, навіть цінніша за нашу. Ми дивились на вас, і ви постійно нагадували нам про життя».

Ось чому я обрала цю подорож.

Навіть якщо це фізично та психічно виснажливо.

І я виснажена.

Але я не хочу нікого залишати наодинці.

Тому що байдужість, яку я відчула за ці три місяці, я відчувала тільки у Сирії.

І я ніколи не очікувала відчути її знову в годині їзди від Мілану.

Колись ми були під цілодобовими бомбардуваннями в Алеппо (містечко на північному заході Сирії — TU), у відчаї, геть забуті, і говорили собі: «Ми ніколи не будемо такими. Якщо виживемо. Ми ніколи не залишимо когось одного так, як залишили нас. Ніколи».

Ось чому я обрала цю подорож.

За сирійців.

У пам’ять полеглих в Сирії.

Тому що в Алеппо я поклялася: «Ніколи знову».

***

Зрештою, це не лише подорож через ковід або «за ковідом». 

У той момент я не була зацікавлена у вірусі, червоних зонах чи реанімаціях. Я не писала про те, що вже писала в Італії. Ні. Мене цікавить вірус як каталізатор первісних проблем. Усіх цих соціальних, економічних, політичних питань, які впливають на розвиток. І які насправді добре пояснюють різні переваги у різних контекстах. Іноді навіть краще, ніж репродуктивний індекс чи супутні хвороби.

Наприклад, уявіть, що ви хворі на астму. Що для вас буде важливим, якщо ви страждаєте на астму, а в Північній Італії охорона здоров’я базується на приватних клініках, що спеціалізуються лише на таких прибуткових галузях, як кардіологія, онкологія? Де немає реанімацій. І якщо ви потрапляєте туди з пневмонією, ви знайдете лише пластичних хірургів.

Так я почала з країни Європи, де були найбільші показники смертності — Британії. Точніше, я почала з Північної Англії. Англії зі стрічок Кена Лоуча. З міста Лідс. 

Я обрала його тому, що там не було нічого особливого. Як і в багатьох інших міст, його винятковість полягає у його невинятковості. 

Тут кожна п’ята дитина живе в умовах крайньої бідності. Тут 25 років тому Нік Девіс, репортер-розслідувач, написав «Темне серце» — одну з найкращих книжок про Британію часів Маргарет Тетчер, коли йшла боротьба проти соціальних виплат та профспілок. Причиною якої стала ідея уряду: надавати підтримку багатим, а не бідним. А багаті натомість будуть збагачувати всіх інших. І якщо ви бідні, то це ваша провина. І вам жодної підтримки, жодних виплат, інакше ви не змінитесь. Ви не покращите ситуацію. Коли Маргарет Тетчер прийшла до влади 1979 року, в Британії 1% найбагатших володіли 6% загальних статків країни. Тепер цей відсоток складає 21%. А найбагатші 10% мають у володінні понад 50%. 

Я пройшлася тими ж вулицями, що були описані в книжці, сторінка за сторінкою. Ті самі будинки. Ніби звичайні з вигляду, як писав Нік Девіс, але всі вони — на грані катастрофи. І маленька дрібниця може змусити їх обвалитися. 

Хвороба, автомобільна аварія, розлучення, більший, ніж зазвичай, рахунок за комунальні послуги. Якісь ускладнення чи непередбачувана подія.

Або ж, наприклад, вірус.

Усе закрилося. Все збанкрутувало.

Порожні вулиці.

Єдине місце, де можна було когось зустріти, це продуктові банки. Де черга вела прямо до наступного продуктового банку.

Та чи дійсно це було так непередбачувано? Пандемія COVID-19 і все, що вона принесла?

Це все вже було там. У книжці 25-річної давності.

Я досі інколи читаю ці незалежні коментарі про ковід, на кшталт: «Уперше в історії ми всі проходимо через те саме. Кожен з нас. У всьому світі» 

Але це не так. 

COVID-19 — це, звичайно, глобальний феномен. Але це не те, що усі ми ділимо порівну. 

З усіх країн, де я побувала, описати одну з них у мене забракне слів. Це — Південна Африка.

Там тестували вакцину AstraZeneca. У лабораторії Йоганнесбурга, а точніше — в Совето, біля будинку Нельсона Мандели. 

Тести проводили білі дослідники на бідних темношкірих. За 20 доларів. І, звичайно, пізніше в Південній Африці ніхто не отримав вакцини. Зараз (станом на серпень 2021 — TU) там вакцинувалося лише 5% населення. Найпопулярніші ліки проти ковіду тут мають у своїй основі імбир та часник. 

У той час як деякі з нас планують уже третю дозу вакцини, коли ми вакцинуємо підлітків, бо як інакше вони зможуть повернутися до вечірок і танців, інші не можуть навіть провакцинувати своїх медичних працівників.

Так, вірус усюди однаковий. Але все інше — різниться.

Тому що це — світ, у якому вісім найбагатших мільярдерів мають стільки ж статків, скільки має найбідніша половина населення світу. І де у період пандемії статки збільшилися ще на пів трильйона доларів, яких достатньо, щоб оплатити вакцину для всіх. 

Я пам’ятаю одну з прочитаних мною історій з Афганістану. Країни, де постріли з Калашникова настільки звичні, що коли їх чують — ніхто не біжить в укриття. У цій історії чоловік каже: «Добре, але що нам той вірус посеред цього хаосу, ». 

Це світ, у якому епідемія — занадто дороге задоволення. 

Наприклад, Індія. І це не просто «Індія». Індія — це 20% світового населення. Але там ледве зводять кінці з кінцями. Серйозно. Коли ви говорите про локдаун, для більшості з них дім — це вулиця. А вулиця — дім. 

Якось я опинилася в нетрях, які були… мені важко описати, чи я була надворі, чи всередині. І якщо всередині, то чого саме.

Усе, що я бачила, — це багато індійців навколо. Тих, які кашляли. Але це не був ковід. Це був туберкульоз. Тому що 2020-го від туберкульозу померло 1.9 мільйона людей. Стільки ж, скільки й від ковіду. А вакцину від цієї хвороби було розроблено ще минулого століття. 

***

Швеція — країна, яка мене навчила найбільше.

Швеція — єдина країна, де не запроваджували локдаун. Але насправді це не так. 

Швеція — для шведів, тому уряд дав лише рекомендації, котрих дотримується кожен. У Стокгольмі усі тримали дистанцію 2 метри одне від одного, а минулого року, в той час як інші країни закривали свої кордони, першою ініціативою щодо боротьби з ковідом стало соціальне забезпечення — субсидії. Справжні субсидії для тих, хто хоче лишатися вдома. І не працювати. Власне, ви й так отримаєте свою зарплатню. 

Швеція потрапила під шквал критики через високі показники смертності серед середніх показників по Скандинавії. Але показники все одно нижчі за середні в Європі. Бо цифри необхідно читати правильно.

Кожна країна надає визначенню смерті від ковіду свій власний сенс. Але про це — ніхто не пише. І ця маленька деталь суттєво змінює стан речей. 

Єдиним зрозумілим для більшості показником стає «показник смертності». 

Наприклад, підвищена смертність у Швеції нижча приблизно на 40%. Швеція також враховує випадки, де ковід — не є головною причиною смерті. І з усіх померлих, 90% — це люди старші за 70 років. 

А все тому, що на початку пандемії у Швеції було лише кілька реанімаційних відділень. Вона була другою з кінця за цим показником у Європі, і люди, старші 70 років, отримували тільки паліативну допомогу, тобто — не отримували лікування. Це правило, за яким зараз пильно стежать. 

Але зі всього, що я встигла за цей час побачити, Швеція — це єдина країна, котра хоч якимось чином упоралася. Це дозволило мінімізувати вплив ковіду, особливо — на економіку та психологічний стан мешканців.

Вони мали свою стратегію. І вона спрацювала. Це не стратегія, яку можна імпортувати до себе, адже вона базується не на слабкому локдауні, а на високих соціальних виплатах. Але пандемія — це не гонитва. Тут завдання не полягає у винайденні найкращої стратегії, а в тому, щоб це спрацювало найкраще в окремо взятій країні.

Розуміння того, що всі ми — неоднакові.

І що боротьба з ковідом може бути ще гіршою, ніж сам ковід.

***

За цей рік я побувала майже у всіх ковідних гарячих точках світу. І навіть не чхнула. Я говорю про це, але не заперечую ковід. Я розумію, як ковід показує нам наші прорахунки, і розумію, що проблема не у вірусі, а в краху самої системи охорони здоров’я. Я побачила це на власні очі. Бо я є живим доказом тієї частини населення, які співіснували з вірусом по-іншому.

Але все як завжди. Чорне або біле. Або ти заперечуєш, або ти лишаєшся вдома.

Я втратила двох найкращих друзів. В однієї — було хронічне захворювання, і коли лікарні були переповнені, в неї стався серцевий напад. Інший — котрий місяцями був без роботи — вчинив самогубство.

У яку статистику підуть вони? Вони померли від ковіду? Чи через ковід? Чи з ковідом?

Ні. Вони померли через заходи проти ковіду.

***

І ось уже рік я пишу не тільки про смерті від ковіду, але й про руйнацію, спричинену ним.

Зараз я висвітлюю Південну Америку: Колумбію, Еквадор, Перу, Венесуелу. А наступною на черзі — Куба. Там повсюди вже була криза: економіка стоїть, і вони буквально валяться з ніг. Повний безлад. І це не тільки Південна Америка. 

До Львова я прилетіла з Тунісу. Де президент узурпував владу, усунув від обов’язків прем’єр-міністра та зупинив роботу парламенту. Але, крім надзвичайного стану, він також видав указ про десятиденний карантин для всіх приїжджих туристів. Включно з тими, хто вже двічі вакцинувався та має негативний ПЛР-тест.

Хвилину тому він запрошував туристів назад. 

Клявся, що у них немає ковіду.

У Тунісі друга хвиля була у січні, а другий локдаун збігся з 10-ою річницею Арабської Весни. У тій реальності червоні зони запроваджуються після демонстрацій, а не після спалахів інфекції.

А ви, що конкретно ви подумали би про таку боротьбу з вірусом? І про тих, хто запроваджує такі методи?

Зрештою, твердження про те, що все зупинилося, — неправда. Під час першої подорожі, куди я поїхала не через ковід, я вирушила в Емірати. Для нормалізації відносин з Ізраїлем.

А Ізраїль після вакцинування — з чого почав? З війни в Газі.

Чи маємо ми вірити в те, що після всього пережитого ми стали кращими? Ізраїльтяни та палестинці — такі ж, як були. Один в один.

Мене безліч разів запитували, чи ці місяці були схожими на бойові дії. І на початку, направду, на самому початку я відповідала: в Алеппо в якийсь період у нас був не один спалах, а два. І, звичайно, жоднісінької лікарні. До того ж Ассад з одного боку і Аль-Каїда з іншого. Але на війні тебе бомбардують і ти біжиш на порятунок. Ти допомагаєш пораненим. Зазвичай безрезультатно, бо уже пізно. 

Але ти все одно намагаєшся їх звідти витягти.

Тоді як за ковіду у вас пацієнти захрипають наодинці: батько, син та брат за метр один від одного. І тому наприкінці усі вони трішки вмирають і трішки виживають.

Якщо після цього всього повернутися до війни, варто визнати: ми до цього звикли. Сьогодні Сполучені Штати мають тисячу смертей на день, і це не новина. 

Там гонитва за вакцинацією. Але тільки попереду африканців, які, можливо, здаються нам якимось зовсім абстрактними формами життя. В Італії тридцятирічні ігнорують чергу, обходячи сімдесятирічних, своїх власних батьків. Це ніби телебачення Дамаска, яке показують в Алеппо: вони розважаються, поки ми сидимо голодні. 

***

Три місяці. У Бергамо ніхто не приїхав.

Чи хтось взагалі турбувався про це?

Чи це був лише черговий заголовок на першій шпальті?

***

За десять років після Сирії я не змінилась. 

Мені досі телефонують редактори, коли настає небезпека. В Італії, Il Fatto Quotidiano, газета, в яку я писала з Бергамо, заплатила мені приблизно 300 євро за три місяці. 

Три місяці, за які вони жодного разу не запитали, як у мене справи. 

Три місяці, коли тираж продавався повністю. 

І коли я сказала, що вони можуть залишити ці 300 євро собі, мені сказали: «Якби не ми, то в тебе була б тільки сторінка у фейсбуці». 

В Італії висвітлення пандемії фінансували видання Єдіот Ахронот та Аль-Джазіра.

Криза, що зупинила світ. Змінила всіх та усе.

За це лише 300 євро.

Ось чим здебільшого сьогодні є журналістика.

***

Я думала, що напишу книжку про цю подорож. Але, якщо чесно… Я просто хочу забути. 

Усе, що я знаю наразі, — це висвітлення того, що пішло не так із ковідом: співпраця з місцевими репортерами, які, як і я, залишаються там, де їм кажуть не залишатися, та моя праця, що фігурує у розслідуванні Офісу Прокурора міста Бергамо. І що лікування, призначене лікарями, які, як і ми, не відсиджувалися вдома, тепер є рекомендованим лікуванням. Тоді як Il Fatto Quotidiano повернулася до звичних показників продажів.

Зараз мій телефон знову дзвонить. Усі питають, чи я буду в Афганістані.

Бо, як завжди, Афганістан — для фрілансерів.

Звичайно, я буду в Кабулі.

З другої половини вересня.

Бо я хочу забути. 

І я не залишу Кабул наодинці, так, як це зробили з Бергамо.

***

Матеріал підготовлено на основі виступу Франчески Боррі під час VIII Lviv Media Forum, який здійснюється за підтримки Українського культурного фонду. Його зміст є винятковою відповідальністю організаторів і не відображає позицію Українського культурного фонду

Авторка тексту — Марія Кравченко.

Текст
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!