Хірургія втраченого

Реставраторка про тонкощі порятунку ікон і те, чому її праця близька до лікарської

08.03.2017 Ярина Семчишин

[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]

Сама дорога надихає на творчість: минаю вулицю Театральну, тоді знаходжу Лесі Українки, провулок Параджанова, входжу в кам’яну арку. За важкими дерев’яними дверима суворий охоронець, який без перепустки не впустить, і не проси. Ні, це не секретна агенція, тут працюють з високим мистецтвом.

— Леся, — називається і простягає руку тендітна жінка років тридцяти. Прочиняє двері, запрошує піднятися на третій поверх. Сирий коридор, громіздкі сходи, двері, що замикають на ключ ізсередини. — Тут холодно. Ми багато працюємо з хімікатами.

Олександра Гливка працює у львівській філії Національного науково-дослідного реставраційного центру. Подібні осередки в Україні є лише в Києві, Харкові й Одесі. Тож на кожен припадає добрий шмат роботи — львівський обслуговує державні музеї та фонди усієї Західної України.

Леся — одна з тих унікальних фахівців, що звільняють мистецтво від бруду і пороху, збирають його зі шматочків і вдихають у старі полотна нове життя. Вона — реставратор: відновлює ікони вже тринадцять років.

Операції на іконах

Різкий запах клею, лаку й фарб вдаряє в ніс. Але ті, хто працює тут із дня на день, уже давно цього не помічають.

— Важка це праця, але цікава. Особливо коли йдеш до музею й бачиш: он моя робота, і цю я теж реставрувала, — каже Леся. За останній рік вона відновила дванадцять ікон. За все життя — не менш як сотню.

Зараз Леся працює над іконою «Христос Пантократор». Свого часу її заґрунтували і намалювали поверх новий образ. Тепер потрібно зняти верхній шар і відкрити живопис XVIII століття.

Зазвичай, перш ніж взятися до самого реставрування, майстер має дослідити живопис і сформувати його паспорт: вписати дані про музей, звідки робота прибула, визначити приблизну дату створення, матеріал, стан збереження. Другий крок — фізико-хімічні дослідження полотна та мікрошліфування. Це коли з малесенького шматочка розміром з міліметр, який зрізують з картини, через мікроскоп довідуються, якою є основа твору, який ґрунт і фарби використовували під час її написання. Потім реставратор пише докладний план роботи, який має затвердити спеціальна рада.

За останній рік вона відновила дванадцять ікон. За все життя — не менш як сотню

moskalyuk_02

Захований під шаром ґрунту «Христос Пантократор» чекає на відновлення на столі, «за яким ще сам Брежнєв сидів», — так тут жартують про наболіле. Обладнання реставраційного центру не оновлюють уже багато років. 

— Коли я ще прийшла на роботу, то отримала на руки скальпель, пінцет і халат, — розповідає Леся. — А тепер новеньким видають лише дві пачки вати й пензлик. Від іноземних лабораторій ми відстаємо років на сто. От ґрунт я сьогодні позичила в колеги Роксолани, Олег власний каутер (маленька праска, яка розгладжує нерівності на полотні) з дому приніс.

Попри це, майстерня для Лесі — другий дім.

Вона показує серію портретів, які були вкрадені з виставки півстоліття тому, а знайшлись, коли хтось спробував продати їх на онлайн-аукціоні. А ось — величезна картина з цікавою історією: її звелів намалювати князь, який підміняв на весіллі польського короля, бо у того були важливіші справи.

moskalyuk_06moskalyuk_10

Заходимо до іншої майстерні. Столи тут заставлені акварельними фарбами, пензликами, склянками з хімічними розчинами. Від  обігрівача в кутку віє теплом. Мій погляд зупиняє скульптура Матері Божої, що носить під серцем дитя. Такого я ще не бачила.

— Я теж, — погоджується Леся. — Цікава річ. Але дуже понищена: жуки поїли дерево, поліхромія втрачена. Багато роботи.

За третіми, останніми, дверми працюють двоє молодих реставраторок. Старовинні полотна контрастують із сучасною музикою, що лунає з динаміків. На столах середньовічні шедеври, а в повітрі Тіна Кароль і Дзідзьо.

Реставрування ікон — клопітка праця: коли скальпелем знімаєш верхній шар фарби, наче проводиш операцію на людському тілі

— Реставрування ікон — клопітка праця: коли скальпелем знімаєш верхній шар фарби, наче проводиш операцію на людському тілі, — каже Леся, і додає: — Зосередженим можна залишатися хвилин тридцять-сорок — потім необхідна перерва. Тому ми перемикаємось на іншу роботу: півгодини я чищу твір, потім займаюсь документацією, відволікаюся музикою. Але коли працюєш із розігрітим клеєм, не встаєш, поки не закінчиш. Це не завод, де ти наштампував сто деталей і йдеш чай пити, — це творча професія.

Непомітний митець

— Якщо рамку поїли жуки-деревогризи, ми беремо тоненькі шприци… — пояснює Леся одну з технологій.

— Інсулінові, — підказує її колега Таня.

— …і вводимо в кожну дірочку розчин, який тих жуків убиває. За ним — інший, що зміцнює деревину. Єдине, чим наша робота відрізняється від лікарської, — те, що наші пацієнти вже давно померли, — жартує вона. Хоч жарт цей і не надто влучно передає суть — твори мистецтва ж бо, на відміну від людей, можуть жити вічно. — Після мене прийде ще тисяча реставраторів, життя зміниться, а ікона XVI століття, до якої молилися наші предки, залишиться.

moskalyuk_21

Другим кроком реставратора є укріплення загрозливих місць. Він має зміцнити структуру картини, аби та не розсипалась.

— Більшість реставраторів уміють гарно малювати. Хтось — ікони, хтось — живопис. Але в роботі ми маємо бути непомітними. Якщо знищений якийсь елемент твору — скажімо, частина тіла героя, ми не можемо просто взяти й домалювати те, чого бракує, адже новий шматок випадатиме із загальної картини.

Святий Миколай на іконі, з якою Леся якось працювала, втратив око. Образ подобався художниці й таким, проте люди, що приходять на виставку чи до церкви, хочуть бачити його цілісним.

— Що важливіше — законсервувати твір у теперішньому стані, даючи змогу побачити зразок давнього мистецтва, чи повернути йому початковий вигляд? Щоб відповісти, треба зрозуміти інше — для кого ми працюємо: для себе чи для широкого загалу? Якщо реставруєш твір, збережений менш ніж наполовину, можеш уже власний підпис ставити, — усміхається Леся.

Освіта — основа

До коледжу мистецтв імені Труша дівчина вступила з другої спроби — першого разу «завалила» диктант. Прийшла додому, поплакала, але не здалася: підготувалась і наступного року потрапила до першої десятки вступників.

Художників у Лесиній родині не було. Та й себе вона називає радше наполегливою, ніж талановитою — для досягнення мети доводиться багато працювати.

moskalyuk_16moskalyuk_19

— Посеред аудиторії ставили натюрморт, і студенти мали його намалювати. Нікому не спадало на думку сфотографувати картину й намалювати вдома, — згадує реставраторка. — Потім усі роботи вішали на стіну, й художня рада оцінювала кожну. Залагодити справу в інший спосіб неможливо: роботи нікому не замовиш — хто ж намалює натуру, якої не бачив? З тієї ж причини і хворіти права не мав: пропустив пару, де малювали око чи ніс, — лиця вже не завершиш.

Предметів було багато: анатомія, шрифти, кольорознавство, історія орнаментів, а ще загальноосвітні гуманітарні дисципліни. У неділю — практика в музеї. Та навіть після шести років виснажливого навчання не всі випускники працюють за фахом. Займаються різним — від іконопису до дизайну нігтів.

— Реставрація поділяється на кілька відділів: темперного і олійного живопису, графіки, книг, поліхромії, тканин… У мене дві категорії — з темперного і олійного живопису, — розповідає Леся.

Після коледжу вона закінчила Академію друкарства, бо оплатити навчання в Академії мистецтв батьки не мали змоги. Тож тепер має ще диплом із реставрації паперу. Працювала в картинній галереї та історичному музеї, вчила студентів у коледжі імені Труша. А віднедавна викладає у львівській Академії друкарства. Каже, там довго не могли знайти викладача.

— Якщо вже мене покликали, отже, було все зовсім погано, — жартує вона. — Я жорстка викладачка. Мені не треба писати контрольних чи рефератів, бо студенти посидять в інтернеті, а знайдуть хіба реставрацію ванн і зубів. Я ж намагаюся проводити більше практичних занять: у музеї, в бібліотеці. А від них вимагаю щось розповісти. Тих, що були сміливішими й відповідали, я відпускала. Такий метод навчає бути ініціативними — думаю, їм це знадобиться.

moskalyuk_18

На дозвіллі Леся ще й відновлює роботи із приватних колекцій. Займається також власне іконописом. Щоправда, для творчості часу бракує. Тому, зізнається винувато, образ святої Людмили, який просила мама, пише вже три чи чотири роки.

Захистити автора

— Відновлення ікон наповнює мене духовно, — зізнається реставраторка. — Це так хвилююче, працювати з образами, до яких молилися століттями, які колись давно замовляли за шалені гроші майстрам високого рівня.

Одного разу, пригадує Леся, вона знімала забруднення з полотна і раптом відчула запах ладану.   

— Хоча на фізичному рівні я розумію, що відбулося, але це наче перенесло мене в інший світ.

Так Леся розповідає про наступний етап реставрування твору — потоншення лакової плівки. Під впливом часу вона тьмяніє і брудниться, і власне отой шар забруднень потрібно зняти за допомогою вати і води чи детергентів — залежно від виду лакового покриття.

Очистивши картину, реставраторка поправляє ґрунт і вкриває оригінальний твір захисним шаром лаку:

— Якщо за сто років якийсь реставратор візьме мою роботу до рук і скаже: «Вона погано затонувала, я вмію краще», він зможе це зробити, не пошкодивши автентичного твору. Адже наше головне завдання — захистити автора.

Щасливий пензлик

У пеналі, де учні зазвичай складають ручки, у Лесі лежить мастихін (маленький шпатель, яким художники роблять мазки), скальпелі з насадками різних розмірів, купа пензлів, шприц, фторопластова плівка.

— А чи маєте якийсь інструмент-талісман? — питаю.

— Щасливий пензлик — новий пензлик, — кидає з-під вікна її колега Роксолана.

— Так, бо всі швидко стираються. От в Олега на цю роботу, — Леся показує на стіл розміром із чотири парти, — піде не менш як п’ять пензлів. Крім того, в кожного є свій скальпель. Я чужим хіба цвях заб’ю. Бо кожен розчищає під певним кутом, Олеся, наприклад, лівша. В неї навіть вкрасти інструмент безкорисно, — сміється.

moskalyuk_27

На сусідньому столі помічаю раритетну праску. Це не музейний експонат, а інструмент, який виконує роль охолоджувального преса. У Польщі, до прикладу, вже давно працюють на спеціальних дубляжних столах. Коштують такі немало — від шістдесяти до вісімдесяти тисяч злотих. Україні на це грошей не вистачає.

— Щоправда, ті реставраційні столи є у Львові. Я навіть знаю де. Але ми не можемо ними користуватись, бо вони трьохфазні: коли в історичному музеї його вмикають, то гасне електрика в цілому будинку. Для цього має бути сильніша проводка.

Реставраторка показує польський каталог приладів, які би хотіла мати у своєму відділі, та сумно констатує:

— Розумію і не нарікаю, бо в нашій країні і без нас багато проблем.

Згущівка за шкідливість

Реставрація — шкідлива професія. Хімікати, з якими працюють майстри, поступово нагромаджуються в організмі. Трапляються на творах мистецтва і біологічні шкідники, наприклад, грибки. В майстернях зазвичай немає вентиляції, а вікон прочиняти не можна — для лакування творів необхідна стала температура.

— Якщо довго працювати, слабшає нюх, — розповідає Леся. — Я спалила слизову оболонку аміаком. Тепер парфуми вибирає чоловік. Слабшає й зір, стаєш короткозорим…

Через сидячу роботу і статичне напруження виникають проблеми і з опорно-руховим апаратом.

За всю цю шкоду реставраторам видають згущене молоко. Норма — одна банка на два дні. Привозять раз на місяць.

Мали б давати щодня свіже, але з ним більше мороки: проїзд до центру закритий, та й на доставку грошей не виділяють. Втім, Леся більше переймається не своїм здоров’ям, а станом творів.

— Через недогляд у сховищах та музеях понищені пам’ятки. Ми бачимо на виставках сотню робіт, а у фондах лежать тисячі — не на стелажах, просто насипом. Псуються ж.

Своєю щоденною працею Леся рятує принаймні ті, що в її силах.

Останній етап реставрації — тонування втрачених на картині деталей. Палітра, крапля фарби — і мазок за мазком на понищеному полотні з’являється колір: яскравий, свіжий. І от Святий Миколай знову має око. А з потертої часом і кимось перемальованої ікони на нас знову дивиться трьохсотлітній Христос Пантократор.

Ярина Семчишин Катерина Москалюк

Схожі публікації

5458 10

Руйнівник міфів

Професійний львів’янин — про секрети успішної екскурсії і те, чому кожному варто знати історію рідного міста

02.05.2018 Наталія Середюк
7241 5

Не переводьте стрілок

Репортаж із кабіни водійки львівського трамвая, відеоблоги якої дратують порушників і тішать підписників на YouTube

09.01.2018 Вікторія Ейсмунт
5750 5

Мистецтво легкості

Як перша солістка балету втілює дитячі мрії дорослих

21.02.2017 Мар'яна Федина

Популярні публікації

60122 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
60896 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин
39309 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати