6 січня українському поетові Василю Стусові могло б виповнитися 85 років. Теоретично я могла б слухати, як поет читає вірші на літературних фестивалях, просити про спільне селфі, стояти в черзі по автограф у черговому перевиданні «Палімпсестів». Цього не було — й не буде ніколи, бо поет загинув у 1985 році, у свої 47, ув’язнений в таборі у російській глибинці. Ми могли б не розминутися в часі, якби Україна не була окупована до 1991 року. Але Україна була, тому розминулися.
Незадовго до великої війни та з її початком шістдесятилітні ювілеї відсвяткувало багато авторів-постмодерністів: Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Юрій Іздрик, Оксана Забужко, Олександр Ірванець. Їхні молоді роки (й сміливі мистецькі експерименти) припали на перебудову та перші роки Незалежності.
Зараз у літературному дискурсі є представники всіх генерацій — чи не вперше в історії української літератури.
На літературному фестивалі можна почути як дисидента й модерніста Ігоря Калинця, так і наймолодших лауреатів конкурсу видавництва «Смолоскип», а поміж тим довідатися про літературні групи 90-х. Начебто нормальна ситуація, проте вона цілком не типова для українського культурного поля, коли згадати, що ще 35 років тому український поет міг загинути в російському ув’язненні, а про публікацію жодних літературних експериментів не могло бути й мови.
Літературні проєкти в Україні дотепер часто є не просто презентаціями чогось свіжого, а й належним озвученням того, що не мало шансів бути опублікованим і прочитаним раніше.
У підліткові роки я захоплювалася текстами авторів, яких ніколи не чула й не бачила, бо до цих текстів гарно запрошували, і тільки згодом довідалася, що ці автори могли бути заборонені, цензуровані чи навіть убиті політичним режимом, який панував до розпаду СРСР і якого я не застала.
Так було з поетом Грицьком Чубаєм (1949-1982): на подіях його пам’яті звучала гарна музика на поетові вірші, а друзі згадували неймовірні історії, де розповідей про режим було значно менше, ніж романтики від спогадів про львівський андеграунд, поезію, музику. Власне, в центрі був молодий геніальний поет і його дуже стрімке життя. Контекст приходить згодом, коли тексти зацікавлюють так, що хочеш довідатись більше й шукаєш відповіді на очевидні для літературознавців, однак не завжди видимі для багатьох читачів питання: «Чому не друкувався за життя? звідки така довга пауза у творчості? чому помирає молодим? за що потрапляє на допити в КГБ?»
Літературні події та історії, почуті від їхніх учасників, показали ставлення до української літератури як до чогось такого, що може запропонувати особливе переживання й персональне відкриття. Так спрацювала упорядкована Іваном Малковичем антологія «Від Тичини до Жадана», що пропонує цілісний погляд на українську поезію ХХ століття без поправки на радянську окупацію.
Точніше, контексти присутні, але це не заважає Малковичеві скласти антологію, від якої читач відчуватиме гордість за поезію своєї країни, а не читатиме мартиролог.
Уважне читання такої літератури пропонує прийоми, що їх читач може застосовувати самостійно, щоб описувати простір навколо й віднаходити власне місце у світі, ідентифікувати себе. Один із таких прийомів — розповідати історії, цим самим долучаючись до певної спільної оповіді.
Едвард Саїд, чию теорію імперіалізму зараз часто цитують, пише, що нація — це нарація, оповідь. Бенедикт Андерсон пише, що нація — це уявлена спільнота. Тобто, щоб ідентифікувати себе як частину спільноти, потрібно розказати власну історію, яка включатиме контексти й таким чином стосуватиметься історій інших учасників спільноти з тими ж контекстами.
Сторітелінг, який залишається для нас пам’яткою минулого й дозволяє звірити змінні чи постійні риси своєї спільноти, — це література.
Саме тому талановиті письменники завжди були такими небажаними мешканцями на тих теренах, де Росія здійснювала свою окупаційну політику. Чому? Питання звучатиме постійно, незалежно від того, скільки разів повторювати відповідь на нього. Нормальна свідомість, у якій змалечку побутують розповіді про простір навколо, розказані рідною мовою, може дати відповідь, засновану на фактах, але на почуттєвому рівні ця відповідь ніколи не буде прийнятною. Письменники не мають бути знищені за те, що пишуть добру літературу, такого просто не повинно бути.
По ув’язненнях і навіть фізичному знищенню все одно залишаються оповіді. Не всі, але досить, щоб зараз, у час війни, відчувати за собою опору невидимих попередників уявленої спільноти.
***
Київ — заявлена росіянами ціль, мережа координат для пуску ракет, визначальна локація для міфології Москви, але, звісно, також місто щоденного життя багатьох українців, поле дії текстів найкращих українських письменників і українська столиця.
Образ палімпсесту, тобто нашарування, за яким Василь Стус називає свою центральну поетичну книжку, допомагає зрозуміти місто Київ і сприйняти його минуле. Більшість історичних будівель змінювали своє призначення десятки разів з огляду на те, хто панував у місті. Їхня історія, як-то історія будинку 13А на Андріївському узвозі, де розташований, згідно з офіційною назвою, «Літературно-меморіальний музей Міхаїла Булгакова», може бути розказана так по-різному, що читач і не збагне, що йдеться про одну й ту саму пам’ятку.
Той, хто шукає російський Київ, бачитиме будинок, де мешкав Булгаков і де селив героїв роману «Біла гвардія», які нажахано ставляться до проголошення Української держави.
Той, хто сприймає Київ як українську столицю, бачитиме в цій будівлі дім архітектора Василя Листовничого, де свого часу жив Олександр Кошиць, який прославив «Щедрика» композитора Леонтовича.
Василь Стус пише про тисячолітній Київ, якому «закортіло омолодитися», і пропонує нетиповий погляд на історію — не лінійний, а зворотний, від язичницьких часів до сучасного поетові міста. Київ, наче наповнена образами з давньоруських літописів жива істота, дивиться сам на себе і те, як на нього впливають нашарування нових епох. Не з усіма він може впоратися:
Київ астматичне закашлявся.
Протягами метро
електропоїзди задеренчали злякано,
бо кільканадцять шарів ґрунту,
білого од людських кісток,
кінських черепів,
сивого попелу ритуальних крад,
набрижилися, як шерсть
на шиї розгніваного бика.
(«Зимові дерева», 1965)
У Стусовій версії Київ 60-х затихає, побачивши піонерів: «присоромлений, нахилив голову. Сховався — і нічичирк». Поезія Стуса повна таких неконвенційних поглядів на начебто визначені речі, а також рясніє неологізмами. Неологізмами та несподіваним слововжитком Стус озвучує українську мову по-новому. На тлі тотальної русифікації Стус пише про все, не ставлячи питання про можливості мови, а демонструючи їх.
Існує «Словник поетичної мови Василя Стуса», з якого легко зрозуміти, що інтерпретація Стусової поезії вимагає знання культурних контекстів, відчуття культурної тяглості і знання історії України та Європи.
Стусові вдається те, на що не має права колонізована нація: розповісти свою історію і відчути місце цієї історії поруч з іншими світовими наративами. Ще один прийом, який пропонує українська література.
***
Будувати свою міфологію, досліджувати свою історію, розповідати про себе — привілей незалежних. Я хочу впізнавати себе у творах мистецтвах та історіях, які вони розповідають, власним життям доповнювати їх, повторюючи маршрути літературних героїв, шукаючи вулиці, на яких мешкали художники, обираючи напій там само, де улюблені автори.
З текстами про Київ усе це зводиться до дуже простого відчуття: того, що ти теж вартуєш оповіді й що простір навколо тебе — описаний для тебе, твоєю мовою. Це відчуття, що ти не викинутий поза все цікаве, що життя повноцінно відбувається також і з тобою. Насправді так відчувається суверенітет.
Я заходжу в книгарню на Подолі, щоб на власні очі побачити поличку з текстами про Київ, яка недавно там з’явилася. Замість нудної рубрикації читаю підпис «Як тебе не любити, Києве мій». У голові лунає мелодія з динаміків на київському вокзалі — ця мелодія завжди означає повернення. На тій поличці — проза, поезія, путівник, класичні й сучасні тексти, які пропонують відкрити столицю через оповідь. Це простий прийом: прочитати про місто, вулицями якого ходиш, не у статті на Вікіпедії і не у форматі новини. Як можна об’єднати Віктора Домонтовича, Василя Стуса, Оксану Забужко, Валер’яна Підмогильного, Марину Гримич, Аттилу Могильного, Софію Андрухович, Миколу Вінграновського… ?
Усе це — добрі літературні тексти. Властивістю такого тексту є його самодостатність, присутня в усіх складниках: стиль, сюжет, мова, персонажі й так далі. Відчуття цієї самодостатності завжди передається читачеві, залишає тінь імперії позаду, виводить на сонце. Це не є програмним завданням доброї літератури, написаної українською мовою, але так вона теж працює.
Богдана Неборак, шеф-редакторка сайту The Ukrainians, менеджерка культурних проєктів, ведуча подкасту «Наразі без назви».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
