Як жити серед порожніх п’єдесталів

Авторка книжки «За лаштунками імперії» про те, навіщо нації власний пантеон

27 Березня 2023

Іноді виникає враження, що цю війну агресори почали не лише заради приєднання нових просторів, а й задля узурпації української національної пам’яти. І нас найбрутальнішими засобами змушують забути власну історію, а відтак прийняти версію, нав’язану окупантами. Кремлівські скарги, нібито у Росії хочуть відібрати її тисячолітню історію, звучать, дослівно, у згоді з приказкою, що на злодієві шапка горить, бо логіка, за якою київська князівська спадщина належить Росії і є підґрунтям її ідентичности, зрозуміла лише нашим північним сусідам.

Московська імперія спромоглася стати територіально великою, але ніколи не була величною.

І претензії на «тисячолітність» завжди ґрунтувалися на тому, що народи, мовляв, «братні», а у братів усе спільне. В окупованих містах і селах носії «великої гуманістичної культури» притьмом ревізують бібліотеки й палять українські книжки, найперш історичну літературу, розграбовують архіви й музеї. (Може, вони й війну почали, лише аби забрати собі кістки Григорія Потьомкіна, а потому просто захопилися?) 

Знов-таки нічого нового: Петро Перший, їхній цар-«європеїзатор», видав указ про заборону друку українською мовою ще 1709 року. А що жодному диктаторові досі не поталанило винайти машину часу, аби послати озброєних пацанів на танках належно підчистити історичну картинку, то проблеми з’являються — хто би подумав! — навіть і на території, давно узурпованій та ощасливленій розпаношенням «русскава духа».

Новина про вандалізм неподалік білоруського Ґродна сприймається як таке собі майже ґротескне нагадування про принципову й засадничу непідконтрольність колективної пам’яти.

Раптом виявилося, що й вірнопідданий мінський режим недогледів «диверсію»: в католицькому соборі Божої Матері Розарія в Солах знайшлася столітня фреска, присвячена Варшавській битві 1920 року. Атож, тій самій, де завжди непереможні, як нас невпинно переконують, московські витязі втікали, аж п’яти лопотіли, під ударами польського війська. Та ще й — зовсім скандал! — із солдатами маршала Пілсудського пліч-о-пліч билися уенерівські вояки. Тож фреску якнайстаранніше замалювали, хоча й освячена вона, і в просторі храму, і священники нібито не дуже згоджувалися.

Нове варварство виглядало як дежавю: росіяни знищили стільки палаців, соборів, церков, що якась там додаткова фреска у послужному списку мало що змінить… Неймовірно чутлива до виявів духу часу Леся Українка якраз незадовго до тої вікопомної Варшавської битви прогностично застерігала від загрози нових геростратів.

Для читачів її «Руфіна й Прісцилли» ґродненський епізод став чи не виявом постмодерного ґротеску, розлапкованою цитатою, сценкою, розіграною невігласами-дилетантами в реальних декораціях. (От тільки в епоху постмодерну, як відомо, за визначенням не може бути війни, бо ж усі ціннісні ієрархії впали, а їхні елементи перетворилися на матеріал для софістикованих мовних ігор. Ну але з постмодерном і кінцем історії нам іще розбиратися й розбиратися, бо без ціннісних ієрархій і пантеонів вижити нікому не вдасться.)

Драма ця — з історії перших віків християнства, яке почало утверджуватися на теренах Римської імперії. Протагоністи — подружжя, яке сповідує різні релігії: поки римський аристократ Руфін ходив у воєнний похід, його дружина Прісцилла стала таємною катакомбною християнкою. Сектярів, знаємо, жорстоко переслідували, тож чоловік дозволяє дружині провести зібрання її одновірців удома, щоб не наражати молоду жінку на небезпечне блукання нічними вулицями. Щойно прийшовши в чужу господу, гості взялися… замальовувати коштовну фреску із зображенням Адоніса. Бо істина й правда одна, а вони якраз і є носіями. Модель поведінки, добре знана нам і сьогодні.

Лесю Українку так тривожило чи й лякало передчуте нею пришестя нових вандалів, що цій проблематиці присвячено навіть останній передсмертний творчий задум поетки.

Улітку 1913 року (передчуття світової війни уже живить катастрофізм її творчости) Леся Українка надиктовує матері уривок під назвою «На передмісті Александрії живе сім’я грецька». Грецького філософа ув’язнюють завойовники, от-от прийдуть палити його бібліотеку, і тоді діти виносять найцінніші папіруси й закопують їх у пісок зі словами: «Геліосе, рятуй наші скарби!» На окупованій Херсонщині, в колишніх античних грецьких колоніях, десь і сьогодні зостається хіба просити Геліоса, під захистом якого й перебувала територія, берегти музейні багатства від варварів.

Усі завойовники одразу ж намагаються переозначувати підкорений простір, і протистояти цьому в подоланих небагато можливостей, адже вони не мають своїх інституцій. То інша справа, що на рівні приватного сприймання індивідуальну пам’ять ґвалтовно змінити теж не вдається.

До прикладу, 1923 року переможна радянська влада перейменувала столичний Хрещатик у вулицю Воровського, але кияни, зрозуміло, ніколи цієї знущальної новації не прийняли.

Так само за тридцять років Незалежности з пам’яти навіть місцевих мешканців уже звітрилися імена численних більшовиків, увічнені в назвах усіх прилеглих до Хрещатика вулиць.

При початку двадцятих років минулого століття радянські назви мало не цілковито витіснили автентичні. Окрім перейменувань, важливим і, очевидно, найприступнішим засобом маркування публічного обширу стають пам’ятники. Монументальною пропагандою росіяни переймалися несамовито. Спершу ставили фанерні шедеври, далі поступово заміняли їх усе дорожчими варіантами. І врешті як мало не в кожному українському місті й селі з’явилися вулиці Леніна й Пушкіна, так само конечним атрибутом ландшафту стало якесь скульптурне втілення цих персонажів.

Перший уособлював ідею комунізму, а другий — російського месіанізму (імперськість, зрештою, більшовицькому вождю-«інтернаціоналісту» теж ніколи не була чужою). Українці так чи так домагалися пам’ятників своїм письменникам, але, зрозуміло, не гетьманам і державникам. Знов же, лише Богдана Хмельницького ввели у пантеон як нібито проросійського діяча. 

Усі тридцять років Незалежности українці з різною мірою наполегливости займалися розчисткою території і поверненням собі власної країни.

Протистояння з приводу вулиць Мазепи, Бандери чи Петлюри доходили часами до бійок, але процеси запускалися незворотні. Лиховісна «багатовекторність» нашої партноменклатурної політичної еліти впливала і на долю монументів. Ще була ілюзія, що декомунізація й означатиме жадане повернення до себе та омріяну свободу. Насправді ж комуністичний флер лише прикривав глибинні імперські структури.

12 вересня 1991 року — державні прапори на шпилях урядових будівель ще вражають запаморочливою новизною! — упав найвищий з-посеред розставлених містом «вождь світового пролетаріату».

Зникнення «Леніна в пальті» на нинішньому майдані Незалежности викликало тоді справжню ейфорію: впав символ жорстокого чужинецького панування. Однак «Ленін у піджаку», котрий показував простягненою рукою шлях до Бесарабського ринку, встояв. (Побутував, між іншим, такий собі синоптичний жарт: чому на Бесарабці аж настільки тепліше, ніж посеред Хрещатика, що вождь навіть і пальто мусив зняти?) Революційної енергії мас не вистачило, політичної волі забракло. Комуністи носили йому квіти до дня народження, махали червоними партійними стягами, праві часом намагалися їм у тому завадити. Оця «половинна» хрещатицька декомунізація — таки дзеркало непослідовности усього процесу розрахунку з неприйнятним минулим.

Україна ніби застрягла між двома епохами, імперія і далі тяжіла, ба більше, посилювала свій вплив. Карнавальний помаранчевий Майдан бесарабського ідола також не звалив, і щойно радикалізація політичних процесів під час Революції Гідности означала кінець позначеної його іменем епохи: 8 грудня 2013-го голова більшовицького лідера покотилася під ноги розлючених протестувальників. (У мережі ще довго розпродавали на сувеніри її уламки.)

І спричинила нове атмосферне явище, назване ленінопадом. Скільки ж їх було! Виглядає, розповіді про скульпторів, котрі згромадили неабиякі статки, десятиліттями штампуючи сталіних-ленінів-дзержинських, не вигадані. Менших часом досить було підпиляти пилкою, більші іноді кумедно зависали на півдорозі в дивовижних позах… Якихось найхитріших вождів витягали з-під захисної тіні «партапаратних» радянських ялинок. Врешті ніхто не сховався. Революція Гідности перемогла.

І ось тоді вперше навіть на неозброєне око пересічного громадянина стало очевидно, як багато навколо порожніх постаментів. Вони муляли, псували ландшафт, іноді провокували цікаві авангардні перформенси то із золотим унітазом, то ще з чимось не менш злободенним. Але все ж помальовані незугарними погрозливими графіті цоколі швидше нагадують про незаліковані травми й відкладені на невизначене майбутнє проблеми.

Утім, застарілий символ уже не надто був потрібен і самій імперії. Маску «пролетарського інтернаціоналізму» без зайвих цереґелів викинули на — скористаймося знаменитим кліше ранньорадянської пропаганди — «смітник історії», а двоголовий орел-мутант націлився на нову здобич. «Собіраніє земель» стало альфою і омегою існування сусідньої держави. Біля Кремля вони собі поставили копію київського пам’ятника князю Володимиру, і, може, це десь і було сигналом про наміри будь-що-будь добути оригінал. А по оригінал урешті приїхали на танках.

І настала пора геть непомисленного ще недавно пушкінопаду. Бо якраз безневинний співець кохання (ну й трохи ще ґлорифікатор брутальних завоювань) і позначав повсюдну імперську присутність на наших теренах.

Фізикам іще доведеться у спокійніші часи розібратися, яким чином саме наближення Сергія Жадана до чергового пам’ятника кучерявому класику спричиняло його падіння переважно наступного дня. (Щось невідоме з науки про опірність матеріалу?) Місто за містом, область за областю, так що небайдужі громадяни просили поета якнайскоріш приїхати і до них, вказуючи точні адреси й маршрути.

Українці щойно зараз лише й почали повноправно контролювати свій культурний простір. Виполювати задавнені бур’яни, викидати чужинецький мотлох, розмічувати координати, вибудовувати ієрархії.

Формулювати підставові питання, за які власне справи і вчинки той чи інший діяч удостоївся постаменту. Харків’яни умить вичерпали нескінченні, здавалося, аргументи про вагу символічної присутности сонця російської поезії у їхньому місті. Одесити вирішили, що не пишнотілій імператриці, котра зруйнувала Січ і заслужила саркастичні оцінки Тараса Шевченка, уособлювати дух їхнього чудового міста.

Порожні п’єдестали тривожать. Це сьогодні несамовиті ревнителі російської культури переважно чемно позамовкали. Мені чомусь здається, що після перемоги голоси з вимогами «не позбавляти історії», «не відбирати з дитинства улюблених поетів» тощо, звучатимуть доволі гучно. І думати про це слід таки вже зараз.

Можу зрозуміти людей, яким здається, що в них відібрали локальну тожсамість, відібрали культуру як таку. Ну бо коли мама в дитинстві розповідала, гуляючи в парку, що отой дядя на постаменті — то наша гордість, потім буває важко змінити кут зору. А що крім того російського гостя тут ще жило й працювало багато таки ж видатних людей — так про те не завжди й було кому нагадати.

Хочеться вірити, що замість знищеного харківського пам’ятника Миколі Хвильовому слобожанську столицю прикрасить новий. Що Дніпро увіковічить своїх геніальних письменників Домонтовича й Підмогильного. Що візитівкою Одеси стане прегарний міт Голлівуду на березі Чорного моря, міт Олександра Довженка і Юрія Яновського. Що Донецьк вшанує пам’ять Василя Стуса. Ну бо пам’ять потребує плекання. Бо амнезія позбавляє культурної притомности. Бо нація не може зберегтися без власного пантеону.

Віра Агеєва, літературознавиця, докторка філологічних наук, авторка багатьох книжок, серед яких «За лаштунками імперії», «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття», лауреатка Шевченківської премії, професорка Києво-Могилянської академії.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку