Ярина Чорногуз: «Поезія — це спосіб долати німоту»

Ярина Чорногуз — поетка, перекладачка та військова, яка долучилася до Сил оборони ще до початку повномасштабного вторгнення. Для неї війна — передусім російська, бо почата Росією, а те, чим Ярина займається з побратимами й посестрами, — радше не війна, а оборона. Тож і свою поезію вона називає віршами оборони та опору.

Найновіша Яринина книжка поезій «Нічийний шафран» назвою та художніми засобами відсилає читачів до Пауля Целана. Це не випадково. У своїй поезії Ярина веде діалог з іншими митцями і взаємодіє з літературною традицією. Подібно веде діалоги із Сильвією Плат, поезію якої перекладає українською. «Нічийний шафран» поетка присвятила своїй дочці, розлука з якою щоразу дається військовій непросто.

Як давати раду з поєднанням широких діапазонів реальності під час війни — читайте в розмові.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Ярино, вас передусім знають як українську військову й поетку, хоча ви пишете також і прозу. За книжку поезії «dasein: оборона присутності» ви отримали Шевченківську премію. Для вас як авторки та читачки — яка роль поезії під час війни, воєн? 

Поезія — це спосіб лишатися живою і тримати зв’язок із культурою і цивілізацією, коли війна та армія повертають тебе в первісний стан речей. Це мій гачок за світ, за те, що я справді люблю як літературознавиця і філологиня за освітою. Сучасна поезія, звільнена від тягаря багатьох вимог, які вона мала раніше стосовно рими і форми, може гарно передавати екстракт сенсів, які отримуєш у процесі ініціації. Для мене служба в армії та війна — це передусім жертовний вибір, аби захищати державу і світ свободи, який ми маємо в Україні. Це про мрію поколінь, яку я захищаю. Але це також і про шлях ініціації: шлях ініціації мене як людини, як жінки. Поезія за ці п’ять років була тим, що допомагало зберігати найважливіші моменти цієї ініціації. 

Окрім того, мені дуже близька ідея Гайдеґґера про те, що поезія — це стара забута мова перших людей, коли людина тільки пізнавала світ у всій його дикості і мова відображала це. Тобто тут, знов-таки, можна говорити про поезію як один із перших жанрів, де людина торкнулася самовираження, де відчула себе, ту свою частину, яка може промовляти про світ. У моїй поезії це теж трохи відображено. Також поезія — це важливий медіум, у якому люди, що мають різний досвід війни, можуть знайти спільні точки опори, можуть відчути себе у шкірі одне одного, не читаючи 300 сторінок прози, а ось коротко, спалахом.

Ще в поезії дуже гарно те, що вона створює простір сильної довіри. Це та річ, яка протистоїть простору неправди і диктатури, якщо ми йдемо за Гавелом, там, де довіра замінена страхом. Поезія — це сильна частина демократичної культури іще з давніх часів, з грецьких полісів.

Яким є ваше читання на фронті? Що воно вам дає? 

Читання йде періодами. Є періоди, коли я не можу читати, — оскільки поєдную три-чотири сфери: армія, материнство, література, культурна дипломатія. Для читання потрібно мати відкритий чистий розум, здатний до сприйняття, а посеред усієї цієї реальності в мене, на жаль, воно не завжди виходить. 

Після березня-квітня 2022 року, коли почалася інша війна, ніж яку ми знали, — маневрена війна — і нашу роту в це кинули, було багато втрат. Мені здавалося, що література є марною, що я ніколи більше не зможу ні читати, ні отримувати насолоду від тексту, бо життя так наповнилося жорсткими реаліями і правдами, що будь-який закладений письменником сенс твору здавався порожнім, вигаданим. Але я почала читати десь улітку 2022 року, і крок за кроком повернувся смак до читання. Читала філософські книжки, бо мені подобається бачити дуже неочевидні ідеї про життя. 

У вільний час я вчу французьку мову, бо мені це допомагає відволікатися. Зараз читаю Сімону Вайль, французьку філософиню. Її відкрив мені Г’ю Робертс (британський професор, сприяє перекладам української поезії англійською мовою та популяризує творчість авторів, які служать у Силах оборони України; співредактор перекладу книжки Ярини Чорногуз «[dasein: оборона присутності]» — TU). Він подарував мені кілька книжок Вайль французькою. Зараз я читаю і дуже кайфую від її ідей, зокрема про страждання як джерело сили і правди. От мені ця ідея дуже приваблива. Дуже подобається Аполлінер — у війні, яку проходив він, мені цікаво впізнавати те, що ми проходимо в нашій війні.

Хочу продовжити цю думку згадкою про німоту і про мову. В одному зі своїх віршів — «Мова» — вÐ