img

Євген Дикий: «Дослідження полярних регіонів, Світового океану та космосу — це три маркери країн першого світу»

08.10.2020 Даша Чиж

Євген Дикий — корінний киянин. У шкільні роки слухав західні радіохвилі та сам виготовляв синьо-жовті значки, а ще — вивчав українську і трохи хуліганив. Наприклад, клав вінок із колючого дроту до пам’ятника Ленінові — «від вдячного українського народу». Із роками його непокірливість лиш росла: Гельсінська та Спілка незалежної української молоді, студентський загін у Литві і Революція на граніті. 

Все це про Євгена Дикого, морського біолога за фахом, колишнього командира другої роти 24 батальйону «Айдар», який із 2018-го очолює Національний антарктичний науковий центр. 

В інтерв’ю для The Ukrainians Євген розповів про роботу станції «Вернадський», кризовий менеджмент і три революції, які назавжди змінили його життя.

 

Із дитинства мріяли займатися наукою?

Вже у сім чи вісім років я твердо знав буду біологом. Тільки вагався, яким саме. Спершу хотів розкопувати динозаврів, але у вісім захопився морською біологією. Якось на шкільних канікулах після першого чи другого класу потрапив в Інститут біології південних морів у Севастополі. Там побачив стенди з фотографіями кораблів і дослідників. Тоді сказав: «Виросту досліджуватиму моря й коралові рифи». Та замість тропіків маю Антарктиду й айсберги, але в усьому іншому так і сталося.

Я все життя мріяв займатися наукою і не хотів емігрувати. Для цього доводилося докладати зусилля і, засукавши рукави, брати участь у розбудові нормальної країни. І хоча це дається з перемінним успіхом, та все ж нинішня Україна з усіма її проблемами це не Українська РСР, у якій я народився. Ціною життів мільйонів людей ми досягли значного прогресу. Василь Стус якось зазначив: «Якби було добре жити, я б вірші не писав». Так само у мене з громадянською позицією.

Ви брали участь у трьох революціях. Як вони вплинули на вас особисто і на розвиток країни?

Залежно із чим порівнювати. Якщо з УРСР, де я народився, то це тектонічні зміни. України як держави тоді не існувало і не передбачалося. У мене досі зберігається фізичний глобус з п’ятого класу. На ньому немає кордонів країн, окрім однієї, яка обведена величезною червоною жирною лінією. Ми народилися у тоталітарному монстрі. Нас змалку вчили, що ми будемо жити тільки всередині цього кордону, а за його межами чужий, ворожий світ, до якого потрапляють одиниці. Мати право виїхати з Радянського Союзу особлива пільга. 

У дитинстві ми цього всього не усвідомлювали і вважали нормою. Потроху накопичувалося незадоволення тим, що бачили довкола. Діти більше відчувають, ніж здатні проаналізувати. А відчували ми одне тотальну брехню. 

Особисто для мене переломним моментом став Чорнобиль. Мені було 13. Я навчався у привілейованій школі №25 у центрі Києва. Батьки багатьох учнів були членами міськкомів та обкомів. Але були школярі і зі звичайних родин, які потрапили туди за територіальним принципом чи по блату, як я. Характерна риса того життя, за якою частина людей склеротично ностальгує, це можливість «что-то достать по блату». Власне у цю школу мене мама також влаштувала завдяки знайомствам.

Коли ж трапився Чорнобиль, нам сказали: «Нічого страшного не сталося, ніякої радіації немає. Не слухайте західне радіо». Навіть погрожували звільнити з роботи тих, хто сіятиме паніку. На батьківських зборах суворо попередили, щоб діти не пропускали школу. Зі мною за партою сидів син секретаря міськкому, який сказав: «Не вір. Зранку нас вивезуть у Ялту». Наступного дня я прийшов на уроки, а в класі жодної «партійної» дитини. У цій маленькій ситуації весь Радянський Союз. Опісля я почав вважати себе «антирадянщиком», слухав західні радіохвилі, вихоплював краплі правдивої інформації.

DSC_8143

Після горбачовської «перебудови» лавина почала танути. Я почав шукати людей, які стали б для мене тим моральним авторитетом, яким не стали система і школа. Категорично не сприймав радянську дійсність. Горбачов зробив фатальну помилку, з якої почався стрімкий процес розпаду СРСР, він дозволив перші відносно демократичні вибори. Формат виборчих кампаній дозволяв людям з будь-якими поглядами стати кандидатами та проводити агітацію. 

У Києві так легалізувалися перші мітинги, які проводили як зустрічі кандидатів у депутати. На одному з них, біля метро Арсенальна, я зустрів людей, на яких чекав. Це були колишні політв’язні: Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Микола Горбаль. Моє формування як громадянина було визначено. Я знайшов ту альтернативу, яку шукав. Нею виявилися дисиденти-шістдесятники

Я знайшов ту альтернативу, яку шукав. Нею виявилися дисиденти-шістдесятники

Далі були бурхливі 1989-1991 роки, мої 16-18 років. Я став активістом СНУМу (Спілки незалежної української молоді, — TU). Хоча ми були «антирадянщиками», все одно залишалися продуктом радянського виховання і творили альтернативу комсомолу. Нікому не спадало на думку, що такого роду організацій в принципі може не бути. Це переосмислення прийшло з віком. У 1989 році я свідомо перейшов на українську. Київ мого дитинства був повністю російськомовним. Не забуду той момент, коли ми, корінні кияни з елітних шкіл із саморобними синьо-жовтими значками, їхали в тролейбусі і говорили ламаною українською мовою. Позаду перешіптувалися пенсіонери: «Это националисты со Львова». Я щасливий, що прожив цей цікавий час. Мені вдалось взяти участь у фінальних акордах боротьби з радянською імперією.

Для багатьох боротьба за українську державність почалася ще зі студентської Революції на граніті. Для мене ні. На момент революції я понад рік був активістом СНУМу та Української Гельсінської спілки. Вперше мене затримали через синьо-жовтий прапор у випускному класі. Через це маю не золоту медаль, а срібну. Хоча я був готовим до того, що взагалі виженуть зі школи. Директриса просила мене нікуди і ні в що не вляпуватися в останні півроку. Але наприкінці випуску я все ж утнув ще одне хуліганство поклав до пам’ятника Леніну вінок з колючого дроту з написом «від вдячного українського народу». Це вже була кримінальна справа, стаття 206. Але було літо, у школі не довідалися. Я встиг вступити до університету, а через кілька місяців справу закрили. Мені пощастило. 

А вже на першому курсі ви воювали у Литві, яка раніше вийшла зі складу Радянського Союзу?

До того бойові дії, каральні операції були переважно у Середній Азії, Закавказзі і здавалися чимось далеким для нас. Але коли СРСР кинув війська на європейський Вільнюс, стало зрозуміло, що так само може трапитися з Києвом, що ніякої межі немає. Разом із хлопцями ми сформували добровольчий загін українських студентів і брали участь в обороні литовського сейму від радянської армії. Власне там мене вперше навчили робити коктейлі Молотова. Хто знав, що чверть століття потому мені це знадобиться. 

Коли ми навесні 1991 року поверталися з Вільнюсу, то думали, що Союзу залишилося існувати три або п’ять років, старші казали, що десять, а насправді вісім місяців. У грудні 1991 року після Всеукраїнського референдуму за незалежність я вперше вирішив, що для мене політика закінчилася, але сталося інакше. Коли почалася Помаранчева революція, викладав у Києво-Могилянській академії. До мене прибігли двоє моїх першокурсників і запитали: «Ми читали, що ви воювали у Литві та Чечні. Розкажіть, як себе вести на допиті. Нас викликають в СБУ, за статтею тероризм, бо ми клеїли наклейки громадянської компанії “Пора”». 

Якщо хлопців за таке звинувачують у тероризмі, то це, делікатно кажучи, не та країна, про яку ми мріяли. Та й стояти осторонь нереально. Я прочитав хлопцям лекцію, як вести себе на допиті, а потім зателефонував Владу Каськіву, якого пам’ятав із часів моєї бойової юності. І влився в Помаранчеву революцію. Людей з досвідом бракувало, тож я практично одразу став одним зі штабістів і був у координаційній раді громадянської кампанії «Пора». Зараз ми згадуємо Помаранчеву революцію, як Оксамитову. Все обійшлося веселим карнавалом, не було жодної краплі крові, але на той час було незрозуміло, чи не піде влада на жорсткі репресії. 

Ми виходили з гіршого варіанту і вже тоді готували коктейлі Молотова, мали перелік лікарень із дружніми медиками. Готувалися до того, що може бути чимало постріляних, обпечених, і не збиралися відступати. Ми допускали варіант розвитку подій Майдану 2014 року.

На куражі після революції я долучився до створення Міжнародного інституту демократій. Демократій в множині, оскільки ми планували ділитися своїм досвідом і забезпечити експорт революцій в інші пострадянські країни. Втім, скоро стало ясно, що нам в Україні ще є над чим працювати.

Після 2005 року я знову повернувся до наукової роботи. Це вже була третя спроба забити на політику і працювати винятково за фахом. Коли Янукович став президентом, стало геть сумно, тоді я почав всерйоз розглядати варіант еміграції. Вирішив, якщо в 2015 році його спокійно оберуть на другий термін, мені варто сконцентруватися на професійних речах, що робити краще не в Україні.

Під час Революції Гідності я ще намагався поєднувати наукові проєкти і свою громадянську позицію. Половину Майдану провів за кордоном, і у мене тричі повторювалася майже одна і та ж історія. На Євромайдан я приходив після роботи, як і більшість киян, кричав «ганьба Януковичу», але серйозно цього не сприймав. Думав, ми маємо зробити євромайданчик, щоб показати Заходу, що рішення Януковича це не рішення українського народу. 

Навіть близько не допускав, що це перетвориться у революцію. У ніч, коли розігнали студентів, перебував на конференції у Вільнюсі. На першій перерві на каву до мене підійшов депутат литовського парламенту і запропонував написати заяву на політичний притулок. Я сказав тоді пророчу фразу: «А ми ще побачимо, хто буде з країни емігрувати». І попросив квитка до Києва. Так я вперше повернувся з-за кордону, потім було вдруге з міжнародного проєкту з Фінляндії.

DSC_8143

22 січня я був на вулиці Грушевського. Саме в той день вбили Сергія Нігояна. Бачив «Беркут», але не боявся. Був переконаний, що бійці мають право стріляти тільки гумою. Вони ж плювали на свої інструкції. О десятій ранку зателефонувала моя колега з Німеччини і сказала, що на Майдані є вбиті. Я спочатку не повірив, а через пів години прийшло підтвердження. Потім ми почали робити коктейлі Молотова.

У лютому знову було затишшя, тож я вирішив поїхати до Німеччини. Цього разу мені вдалося відпрацювати проєкт. Янукович оголосив амністію і сказав: якщо розберемо барикади, то не буде репресій. Вистачило мізків у це не вірити. Я попросив квиток з Німеччини на 17 лютого. Тоді мені втретє запропонували продовжити проєкт і написати заяву на політичний притулок. Відповів, що я чесний злочинець і маю прибути на місце скоєння злочину. 18 лютого повернувся на Майдан і пішов з майданівцями у наступ під Верховну Раду.

Так минули три мої революції. Навчений досвідом, я не готовий зарікатися, що не знадобиться ще, але дуже не хотілося б

Так минули три мої революції. Навчений досвідом, я не готовий зарікатися, що не знадобиться ще, але дуже не хотілося б. Тепер немає ілюзій, що мені ніколи не доведеться відволікатися від науки, тим паче, війна досі не закінчилася.

Що вплинуло на ваше рішення піти добровольцем на війну?

Це було очевидно. Думаю, пояснювати мають ті, хто не пішов. Нас виховували, що коли ворог нападає на твою країну, маєш іти воювати. Я розумів, за що ми боремося. Було очевидно, що Росія не обмежиться Луганськом чи Донецьком, їй потрібна вся Україна. 

Для багатьох ця війна стала шоком. Люди не думали, що таке ймовірно, але я розумів, що рано чи пізно це станеться. Ми ще довго пропетляли. Коли ми поверталися з Чеченської війни у 1995 році, ніхто не розумів, яке нам діло до розбірок народу горців з росіянами. Але якби тоді російську армію не розбили, вона б пішла на Крим. Нам не вірили і називали божевільними націоналістами.

Якими, на вашу думку, є головні передумови завершення війни? 

Стосовно війни, то треба розуміти цілі сторін — України і Росії. ДНР і ЛНР — це збройні формування, утворені РФ. Ціль України проста — вижити і зберегти свій суверенітет. Щоб зрозуміти мету Росії, треба погуглити карту «Россия и сопредельные страны», за якою навчаються російські школярі. На ній зображена жирна червона лінія — кордон Союзу, а всередині тоненькі кордони між країнами, які вже 30 років формально незалежні. 

Поняття «сопредельные» означає ті, з якими є спільний кордон. Тоді чому Польща, Фінляндія, Монголія чи Китай, з якими у Росії сотні кілометрів спільного кордону, не потрапляють у це поняття, тоді як Молдова і Таджикистан — всередині червоної лінії? Поняття «сопредельные страны» у них не географічне, а суто політичне. Для Росії Донбас чи Крим — це програми мінімум. Їм потрібна вся Україна. У гіршому випадку вони готові віддати західні області Польщі, Угорщині, Румунії, але щоб вони не залишалися українським державним утворенням. Україна має бути настільки ж контрольованою, як і Білорусь. 

Якщо ми знаємо, що у Росії така ціль, то чи може бути закінчена війна шляхом зустрічі посередині? Війна закінчується у двох випадках: коли одна зі сторін досягає своїх цілей або коли обидві сторони визнають, що їхня мета недосяжна і треба домовлятися про компроміс. У нас не видно ні одного, ні іншого.

Мають бути дві передумови для завершення війни. По-перше, у РФ мають початися внутрішні деструктивні процеси, щоб стало не до нас. Це перспектива кількох років. Порівняно з СРСР, путінська Росія менш стійка. Друга передумова залежить від нас. Це політична, військова готовність наших лідерів країни скористатися ситуацією і діяти рішуче. Хоча наші ЗСУ, порівняно з 2014 роком, стали міцнішими, але все ж це далеко не та армія, яка потрібна для перемоги над РФ. Нам треба формувати армію європейського зразка. Ми маємо бути готовими забрати свої території, коли Росія втратить свою силу. 

Я аналізував ті бої, у яких брав участь, і в такий спосіб проходив реабілітацію після фронту. Литовська військова академія просила мене прочитати лекцію про початкову стадію російської гібридної війни. Потім попросили викласти письмово те, що я розповів. Так з’явилася моя книжка «Гібридна війна РФ в Україні: досвід для Балтії», яка стала методичкою для офіцерів трьох балтійських країн.

DSC_8143

2018 року ви очолили Національний науковий антарктичний центр. Чи вдалося реалізувати те, що планували? 

Коли у 2018 році я став виконувачем обов’язків директора центру, то прийняв станцію в дуже поганому стані. 2019-го було вже краще, а у 2020-му виник новий фактор — у процеси втрутився коронавірус. Робити експедицію під час карантину — це ще те випробування. Я склав іспит на звання кризового менеджера. Не можу не похвалитися. Деякі значно багатші за нас країни не вирішили задач, які змогли розв’язати ми. 

Робити експедицію під час карантину — це ще те випробування. Я склав іспит на звання кризового менеджера

Наприклад, Південна Корея законсервувала свою антарктичну станцію. Китай поставив екіпажі станцій перед фактом, що вони залишаються на другий рік. Ми були близькі до цього теж, але для полярників 24 експедиції — це було б складно як фізично, так і морально. Варіант законсервувати станцію був для нас неробочим. Це споруда 1970-х років. Якщо залишити її на зиму, то доведеться будувати нову, а грошей на це не виділять, тим паче — в пандемію. 

У травні нам вдалося учасників зимувального загону повернути додому. Це заслуга всього центру, посольств України в Чилі, Бразилії та Португалії. Керівник однієї з найбагатших полярних програм світу написав мені на конфіденційну пошту листа, у якому цікавився, як ми домовилися з владою Чилі. Упродовж двох місяців наша експедиція лишалася єдиними іноземцями, яких пустили на територію цієї країни. Це заслуга нашого посольства.

Логістика в Антарктиду в принципі непроста. Потрібно встигнути практично все за той період, коли немає криги. Недоліком також є те, що у нас немає власного судна. На ринку логістичних послуг в Антарктиді попит значно перевищує пропозицію і формує ціноутворення. Кораблів, придатних до фрахту, небагато, натомість антарктичних експедицій, які не мають свого флоту, з кожним роком стає більше.

Чи достатньо коштів, які виділяє уряд, на станцію «Вернадський»? 

Якщо порівнювати з тим, як було раніше, то вистачає. Це заслуга колишніх міністерок освіти та фінансів Лілії Гриневич і Оксани Маркарової. Вони «винуватці» того, що Україна нарешті зайнялася своєю станцією, а не тільки експлуатувала подароване британцями. У 2020 році нам виділили рекордний бюджет у 143 млн грн. До 2018 року стандартний бюджет становив 60 млн грн за того ж курсу долара. 

Одним із факторів небезпеки є те, що ми отримуємо кошти у гривнях, а витрачаємо їх переважно у валюті. Цього року значну частину грошей виділили на закупівлю основних засобів для модернізації станції. За бюджет наступного боремося, адже його хочуть скоротити на третину порівняно з цьогорічним. Ми категорично проти і наполягаємо на тому, що має бути збережений рівень 2020-го на найближчі два роки. Коли завершимо модернізацію, можна буде перераховувати. 

Окреме питання придбання корабля. Це має бути політичне рішення. Ми намагаємося переконати депутатів, що це не витрати, а інвестиція, яка з часом окупиться. Корабель у Південному океані просто необхідність. 1995 року британці передали нам станцію за один фунт стерлінгів. Тоді ми мали науковий флот, за допомогою якого могли забезпечувати логістику станції і морські дослідження. Мали 36 науково-дослідних суден, тепер — жодне не придатне, лиш одне — до ремонту. На найближче десятиліття нас би задовільнили пристойні старі кораблі. 

DSC_8143

Як працюють полярники?

Українська антарктична експедиція щороку складається з двох загонів: зимувального та літнього. Зимувальний загін працює 13 місяців з урахуванням перезмінки. Склад завжди стабільний. Це 12 людей: науковці й персонал життєзабезпечення станції (лікар, кухар, електрик, системний механік та зв’язківець). Головне завдання експедиції — підтримувати спостереження, які ведуться з 70-90 років. Важливо, щоб вони не мали довгих пауз і робилися з однаковою похибкою, аби дані можна було коректно порівнювати. Зокрема, ідеться про озонометрію. 

Рух за порятунок озонового шару почався з того, що на двох антарктичних станціях Британії «Холі» та «Фарадей» помітили, що з озоном щось не те. Людство вивільнило чимало руйнівних речовин із вмістом хлору і брому, унаслідок чого захисний шар пошкодився. Тепер нам перейшла ця озонова вахта. Те саме стосується спостережень магнітних полів землі, які можна поміряти тільки в Арктиці та Антарктиці. Магнітометрична обсерваторія — це важливий елемент нашої станції. Космічна погода перестала бути суто науковою задачею. Вона напряму впливає на навігаційні прилади літаків. Її потрібно міряти на замовлення Всесвітньої організації цивільної авіації.

Літній загін це люди, які заїжджають на короткий період 2-3 місяці, коли настає антарктичне літо і вода вільна від криги. Зазвичай літня експедиція триває з середини січня і до кінця березня. Задача цього загону максимально вибиратися на інші острови, континентальний берег і збирати біологічні та геологічні зразки. Якщо зимовий склад це вартові, то літній мисливці-збирачі. Склад літнього загону не є постійним, а залежить від наявності грошей, транспорту. Дістаються ці вчені до об’єкта на судні. 

З 2018 року ми вперше з 80-их почали модернізацію нашої станції «Вернадський»

З 2018 року ми вперше з 80-их почали модернізацію нашої станції «Вернадський». І це також впливає на склад загону. Треба іти на поступки і замість науковців відправляти більше інженерів та механіків. Ми сподівалися до 25-річчя станції завершити модернізацію, але коронавірус вплинув на це. Багато чого встигли закупити, а завезти вже ні. Воно зберігається на складах в Чилі.

Якими професійними та психологічними якостями має володіти людина, яка хоче потрапити в експедицію?

Якщо це зимова експедиція, то людина має бути готова на рік покинути Україну і фактично ізолюватися. Життя на станції чітко поділяється на сезон та несезон. Сезон це коли заходить багато кораблів, є живе спілкування, з’являються нові люди, а далі впродовж дев’яти місяців станція скута кригою. Люди, які будуть зимувати, не бачитимуть нікого, окрім одне одного. Це важке психологічне випробування, треба бути готовим до сенсорної депривації, тобто позбавлення зовнішнього впливу на органи чуття, оскільки впродовж шести місяців на станції темно.

Коли робимо відбір, то спершу звертаємо увагу на професійні навички. За відкритим конкурсом більша половина заявок належала романтикам, які просто хотіли потрапити в Антарктиду. Ті, котрі впоралися з першим етапом, проходять медичну комісію. Вимоги щодо здоров’я не як до космонавтів. Поруч із цим треба враховувати, що на станції один лікар та один медичний кабінет. Евакуювати людину в лікарню практично неможливо, тому важливо, щоб зимувальник не мав хронічних захворювань з ризиками загострення.

Третій етап розмова із психологом. Якщо людина хоче потрапити в експедицію, має бути неконфліктною і вміти себе зайняти, коли є пауза в роботі. Траплялися випадки, коли доводилося відсіювати кандидатів з досить непоганими професійними рекомендаціями, оскільки психологи попереджали про високу ймовірність зривів. Людська психологія не є точною наукою, тому все неможливо передбачити. Цього року ми втратили одну людину. Це мало стосунок до особистого життя. Психологи пропустили цього чоловіка. Він уже вп’яте так зимував, і до цього не виникало жодних проблем.

DSC_8143

У літній загін відбирають не людей, а мініпроєкти. Вимоги до здоров’я мінімальні, бо влітку людину можна евакуювати. Визначаємо пріоритетні проєкти, дивимося, скільки маємо грошей і який доступний транспорт. Коли ми знаємо кількість фізичних місць на цей сезон, відбираємо перших кандидатів у списку.

Як працівники станції проводять вільний час?

2018 року ми провели інтернет, тож дослідники можуть поспілкуватися з рідними по аудіозв’язку, переглянути новинні сайти. На станції маємо непогану бібліотеку, також полярники беруть із собою електронні книги. Завантажують на флешки фільми, влаштовують колективні перегляди. 

Щосуботи чоловіки одягають краватки, дами сукні і вечеряють. Це традиції ще британські, щоб не здичавіти за рік. Бар «Фарадей» вважають найкращим в Антарктиді

У спортзалі грають у футбол, і хоча такий вид спорту доволі травматичний, заборонити його нереально. Люди радіють такому заняттю. Щосуботи чоловіки одягають краватки, дами — сукні — і вечеряють. Це традиції ще британські, щоб не здичавіти за рік. Бар «Фарадей» вважають найкращим в Антарктиді. Там збираються і спілкуються у вільний час.

Якими є середні зарплати полярників? Чи можуть вони мотивувати?

Не можуть, і це одна з наших серйозних проблем. Якщо знайти науковця, який вмотивований своєю наукою, не так складно, то на тих же умовах знайти дизеліста значно важче. На будь-якому судні торгівельного флоту йому заплатять більше. 

Однак 30 вересня 2020 року вперше за 20 років уряд України погодив постанову, за яку ми дуже довго боролися. Вона стосується подобових виплат, що відтепер становитимуть не 720 грн на добу, а 1800. Тобто полярник зможе отримувати 54 тисячі за місяць. Це все одно не фантастика, але порівняно з тим, скільки  було, — різниця разюча.

Востаннє до цього оплату полярників підвищував ще на той час прем’єр-міністр Віктор Ющенко в січні 2000 року. 

Яке місце займає Україна в антарктичних дослідженнях? Як щодо результатів?

Кожну станцію час від часу інспектують. Коли читаєш характеристику своєї станції у звіті міжнародних інспекторів як «antique» (прим. від англ. застаріла), то це боляче. При тому, що сама британська база була непоганою. У 80-ті роки вона була зроблена за останнім словом техніки. 

Нам дуже поталанило, що Росія безпідставно «віджала» 12 радянських станцій. Україна просила одну чи дві, але всі вони в один день перетворилися з радянської антарктичної експедиції в російську. Якби тоді нам дісталася радянська станція, притому, що 25 років ми в неї не вкладали грошей, вона б просто розвалилася. Британська була настільки міцно зроблена, що витримала. Цей запас нас частково врятував.

За останні роки ми встигли непогано модернізувати базу наукових приладів. За вимірювальними приладами ми на нормальному світовому рівні

За останні роки ми встигли непогано модернізувати базу наукових приладів. За вимірювальними приладами ми на нормальному світовому рівні. Антарктична магнітометрична обсерваторія є однозначно найкращою серед українських і десь другою-третьою такого рівня у полярних регіонах. Метеорологію ми підтягнули на такий же рівень. Немає сенсу тримати станцію і робити там те, що потім не буде опубліковано у світових наукових журналах і не піде у світові бази даних. Ми маємо тримати рівень, чого б це нам не вартувало. 

Не будемо порівнювати з американською полярною програмою з річним бюджетом у 600 млн дол. А з такими країнами, як Польща, Чехія чи Туреччина, ми цілком нарівні.

Що далі?

Ключовий акцент роблю на модернізації, яку потрібно завершити, щоб протягнути ще десять-двадцять років. Наступний етап підготовка до будівництва своєї станції. Це мова не про найближчі роки, тому потрібно виграти час, щоб підготувати проєкт нової станції і політично його лобіювати.

Окрім цього, станції принципово мати власне судно. Це суттєво змінить наші можливості при тому, що це не такі і фантастичні гроші. Ми не можемо собі дозволити будувати своє судно з нуля, але купити вживане здатні. Зараз на продаж є як мінімум два, які нас би влаштували. Але придбання корабля повністю залежить від Верховної Ради, зокрема бюджетного комітету.

Звісно, під час пандемії ми намагаємося мінімізувати втрати. Сезонний загін може постраждати, але всі неперервні спостереження мають бути незмінними. 

Те, що вдалося зробити вже, треба і надалі підтримувати. Буду продовжувати шукати молодих талановитих українських науковців, котрі працюють у полярних регіонах, і пропонуватиму їм різні формати співпраці. Хоча ми насамперед акцентуємо увагу на тому, що потрібно робити речі настільки вартісні, щоб про них писали в міжнародних журналах, ми також вдосконалюємо наш журнал, щоб він починав індексуватися в Scopus і Web of Science.

Як наявність станції «Вернадський» впливає на міжнародний престиж України? Чому важливий антарктичний статус?

Дослідження полярних регіонів, Світового океану та космосу — це три маркери країн першого світу. Система договору про Антарктику це достатньо елітний клуб, частиною якого ми є. Членство у ньому, крім політичних бонусів та статусу, дає економічні вигоди. Мало хто знає, що Україна навіть зараз веде цілком успішний промисел морських біоресурсів риби і криля в Південному океані, а перспективи цього бізнесу значні. Це приблизно 60 млн з податків риболовецьких компаній в бюджет і приблизно 200 робочих місць. Антарктида це одне з тих місць, де ми ще є конкурентоспроможними і на рівні з розвинутими країнами.

Територія Антарктиди не належить жодній країні. Це той полігон, де відпрацьовують, як будуть вирішувати конфліктні ситуації, коли ми почнемо висаджуватися на Марс, Місяць. Добре, що ми беремо участь у цьому тренінгу. 

Для українських науковців Антарктида і станція «Вернадський» це одна з тих можливостей, завдяки якій вони можуть брати участь у серйозних міжнародних проєктах і при цьому не емігрувати. Таких вікон небагато. 

Коли я повертався з-за кордону на Майдан, то сидів у літаку зі своїм колишнім студентом з Києво-Могилянської академії. Він став аспірантом у Німеччині і сказав таку фразу: «Я постійно стою перед вибором, хто я насамперед: біолог чи українець». Для науковця це постійний конфлікт, що обрати: повну професійну реалізацію чи не зовсім повну, але в Україні. Будь-який вибір буде болючим. Я ж намагаюся зробити так, аби наша станція його спрощувала. Щоб можна було залишатися в Україні і робити науку, яка є частиною світової. Природничі науки інтернаціональні. Не може існувати української фізики чи біології. 

DSC_8143

Чи можуть дослідження в Антарктиді допомогти підготуватися до глобального потепління?

Хіба попередити. За час спостережень на «Вернадському» середня річна температура зросла на три градуси. Це ніби небагато, проте, коли йдеться про річну температуру, то три градуси це як різниця між Україною і Норвегією. Уявіть, що Норвегія потеплішала до рівня України. На «Вернадському це відбулося за 20 років.

Багато людей вважає, що глобальне потепління про те, що тане Антарктида і проблема локалізована тільки там. Але ні. Можливо, минула зима, якої в Україні не було, хоча б трохи дала зрозуміти, що глобальне потепління стосується всіх людей, а не тільки айсбергів і пінгвінів. В Антарктиді його можна вперше виявити і попередити про нього, але прийде воно і сюди. Треба вже думати про те, як до цього адаптуватися.

Яким був і буде антарктичний туризм?

Антарктичний туризм до пандемії був галуззю економіки, яка щороку збільшувалася на 15-20 відсотків. Таке стрімке зростання можливе хіба ще в IT-секторі. Антарктичний туризм складався з двох цінових категорій. Перший — екстремальний на вітрильних яхтах, який разом з перельотом коштував до 10 тисяч євро. З одного боку — це фантастичні відчуття, бо на маленькій яхті можна побачити кита на відстані витягнутої руки, висадитися на будь-якому острові з пінгвінами і тюленями. Але з другого боку — це жорсткий побут. Не кожен витримає.

Другий сектор — це туризм на круїзних лайнерах з комфортом. Хоча висадки пасажирів на берег все одно практикують, Антарктида розкривається по-іншому, з борту корабля. Вартість таких турів — від 13-15 тисяч без перельоту. Що буде з туризмом після пандемії, побачимо. Багато станцій повністю закриті для туристів, великих лайнерів взагалі не випускають з портів після того, як на них був спалах коронавірусу. Водночас радує, що Антарктида залишається єдиним континентом, на якому не було зафіксовано жодного випадку зараження коронавірусом.

Польові фото — Національний антарктичний науковий центр

Даша Чиж Данило Павлов

Схожі публікації

25874 5

Надія Кушнір: «Успіх — це почуватися щасливою»

Ілюстраторка та авторка коміксу «Гусь» Надія Кушнір — про ілюстрацію як спосіб життя

11.02.2018 Наталія Середюк
14442 15

Брати Зінченки

Розмова з громадськими активістами, що працюють у сфері енергетичних інновацій, енергоефективності та відновлювальної енергетики

11.06.2014 Тарас Прокопишин
1689 12

#книголав

#Книготворці: Розмова зі Світланою Павелецькою, співзасновницею видавництва #книголав

30.05.2019 Богдана Неборак

Популярні публікації

65596 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
36712 5

Будьте наполегливими. Це важливо

Наполегливість — це вміння продовжувати, не зважаючи на почуття
24.04.2017 The Ukrainians

Введіть слово, щоб почати